Рішення № 74352063, 23.05.2018, Турківський районний суд Львівської області

Справа № 458/422/18

2-о/458/16/2018

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 травня 2018 року м.Турка

Турківський районний суд Львівської області в складі:

головуючого – судді: Кріль Л.М.

з участю секретаря: Синичич Г.З.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Турці цивільну справу окремого провадження за заявою ОСОБА_1, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення, -

ВСТАНОВИВ:

Заявник ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаною заявою, якою просила встановити юридичний факт, що її вимушене переселення у липні 2014 року з окупованої території Луганської області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.

Заявниця мотивує свої вимоги тим, що до свого вимушеного переселення була зареєстрована та проживала за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1 Б, кв.16. На праві приватної власності володіє 1/4 частки трьохкімнатної квартири, що знаходиться за вищевказаною адресою. Зазначає, що в липні 2014 року, у зв’язку із збройною агресію Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України, була вимушена переміститись з місця постійного проживання на тимчасово окупованій території Луганської області до села Розлуч, вул.Потік, 3А, Турківського району Львівської області, де зараз постійно проживає.

В обґрунтування обставин, викладених у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, зазначає, що перша фаза збройної агресії Російської Федерації проти України розпочалася 20.02.2014 року, коли були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації всупереч міжнародно-правовим зобов'язанням Російської Федерації порядку перетину Державного кордону України в районі Керченської протоки та використання нею своїх військових формувань. Друга фаза збройної агресії Російської Федерації проти України, на думку заявника, розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєнні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» та «Луганської народної республіки».

Зазначає, що в кінці 2013 року в м.Луганськ почали з’являтися проросійськи налаштовані громадяни, які говорили про щасливе життя в Росії, про великі заробітні плати російського населення, про високий рівень життя і пропонували так звані «програми переселення» в Росію. Ці проросійські провокатори обіцяли житло, працевлаштування, навчання, безкоштовну медицину. Місцевих жителів ця програма не дуже цікавила, багато людей просто не звертали на це уваги.

На початку 2014 року на Луганщині почалося неспокійне життя. Проросійськи налаштовані активісти в більшості містах Луганської області почали встановлювати намети з закликами до проведення референдуму про відокремлення Луганської області та її автономії у складі України. Навесні 2014 року ці заклики почали звучати вже в ефірах теле-та радіостанцій. Згодом територією Луганської області прокотилася хвиля проросійських мітингів. Серед населення почалася потужна агітація і тих, хто показував своє невдоволення, швидко ліквідовували. У зв’язку з цим, заявник боялася виражати свою проукраїнську позицію, оскільки для проросійських бойовиків закон один - це зброя. Будучи постійно наляканою регулярною присутністю озброєних осіб у військовій формі, не переставала хвилюватися за своє життя. Це підсилювалось великою вірогідністю потрапити в полон до проросійських бойовиків через її проукраїнські погляди.

На одному з таких мітингів було обрано тимчасову владу Луганської області. А 28 квітня 2014 року було проголошено про утворення «Луганської Народної Республіки». В кінці квітня - на початку травня 2014 року в місті почали відкрито з’являтися російські військові та їхня техніка, після чого розпочались масові перестрілки в межах міста та за його околицями. Луганськ оточили російські бойовики, які ввели постійні перестрілки з українськими воїнами. Вночі було нереально спати, звучали сирени, доводилося постійно ховатися до бомбосховищ. Неодноразово була свідком влучання снарядів в будинки. Всупереч цьому, заявник жила надією, що скоро все закінчиться і настане мирне життя.

В травні 2014 року в м.Луганськ активістів та простих мирних мешканців, які виступали проти проведення референдуму ставало все менше. Через це в місті стало ще більш моторошно, заявник боялася не тільки ходити вулицями Луганська, але й взагалі перебувати у своїй квартирі.

З кожним днем ситуація в Луганську погіршувалася, зокрема почали відбуватися перебої з постачанням продуктів харчування, з медикаментами. Банки перестали видавати населенню заробітну плату та пенсії. Проросійські бойовики масово відбирали у місцевих мешканців машини і бізнес. У місті почався справжній безлад та беззаконня. З автосалонів викрадали автомобілі, постійно лунали постріли і гриміли вибухи від снарядів, регулярно відбувалися перебої з електропостачанням. Доводилося купляти свічки, в магазинах їх скупляли масово, аби щось приготувати люди йшли в парки і розпалювали вогонь і на ньому готували. Проукраїнськи налаштоване населення продовжувало масово покидати місто, але виїхати з регіону було складно, оскільки бракувало квитків. Прийшовши на вокзал, дістатись каси було майже неможливо, через велику кількість людей.

Описані вище обставини призвели до неможливості подальшого проживання в місті Луганськ, а тому в липні 2014 року, зібравши речі, заявник покинула місто і переїхала до рідного села, в якому народилась, а саме: с.Радич Турківського району Львівської області, де зараз і проживає. Внаслідок переселення пережила багато стресів. ЇЇ психологічний стан дуже жахливий після всіх цих подій. Мріє повернутися додому після звільнення від російських окупантів і вірить, що це можливо. Після свого вимушеного виїзду з окупованої частини Луганської області, була змушена прилаштовуватись до нових життєвих умов.

Вважає, що внаслідок саме військової агресії Російської Федерації на території Луганської області України було порушено цілу низку її прав і свобод, передбачених Конвенцією «Про захист прав людини та основоположних свобод» від 04.11.1950 року, Протоколом (Перший протокол) до цієї Конвенції від 20.03.1952 року та Протоколом №4 до цієї Конвенції від 16.09.1963 року, зокрема: право на життя, право на свободу та повагу до честі і гідності, право на свободу і особисту недоторканість, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії.

Отримана заявником довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 21.04.2015 року №1328000008, яка видана Управлінням соціального захисту населення Турківської районної державної адміністрації Львівської області, посвідчує лише факт її вимушеного переселення з м.Луганськ, провулок 2 Ракетний, буд. 7 Б, кв.16, до с.Радич, вул.Потік, 3А, Турківського району Львівської області, і не містить в собі зазначення причини такого переселення, оскільки даний орган не має таких повноважень.

ЇЇ звернення в порядку окремого провадження до суду із заявою про встановлення юридичного факту того, що вимушене переселення з окупованої території Луганської області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України обумовлено тим, що вона має на меті визначити свій статус як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.

Тому заявниця просить суд встановити юридичний факт, що її вимушене переселення у липні 2014 року з окупованої території Луганської області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.

У судове засідання з розгляду справи по суті заявник ОСОБА_1 не з'явилася, хоч була належним чином судом повідомлена про дату, час та місце розгляду справи по суті відповідно до закону, що підтверджується розпискою про вручення поштового відправлення. 23.05.2018 року представник заявника ОСОБА_2, згідно довіреності від 22.05.2018 року подала до суду заяву про розгляд справи без її та заявника участі. Заявлені вимоги підтримує в повної обсязі та просить суд їх задовольнити.

У судове засідання з розгляду справи по суті представник заінтересованої особи Міністерства соціальної політики України не з'явився, хоч був належним чином судом повідомлений про дату, час та місце розгляду справи по суті відповідно до закону, що підтверджується розпискою про вручення поштового відправлення.

У судове засідання з розгляду справи по суті представник заінтересованої особи Російської Федерації не з'явився, хоч був належним чином судом повідомлений про дату, час та місце розгляду справи по суті відповідно до закону, що підтверджується розпискою про вручення поштового відправлення.

Згідно ч.2 ст.247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дослідивши повно та всебічно надані докази, оцінивши їх в сукупності, суд прийшов до висновку, що заява підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що заявник ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, уродженка с.Радич, вул.Потік, 3А, Турківського району Львівської області, зареєстрована та проживала за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3, що підтверджується паспортом громадянина України серії ЕМ №1829654, який виданий 28.12.2000 року Артемівським РВ ЛМУ УМВС України в Луганській області.

Згідно свідоцтва про право власності на житло від 17.04.2014 року, виданого Управлінням комунального майна Луганської міської ради, заявнику на праві приватної власності належить 1/4 частки квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Крім того, судом встановлено, що відповідно до довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 21.04.2015 року №1328000008, заявник ОСОБА_1 05.07.2014 року перемістилася з м.Луганськ, провулок 2 Ракетний, 7 Б, кв.16, до с.Радич, вул.Потік, 3А, Турківського району Львівської області.

Згідно зі ст.4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України від 20.10.2014 року «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.

У ч.1 ст.4, ч.1 ст.5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених ст.12 цього Закону.

Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у ст.1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 року №509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.

Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини.

Частиною 4 статті 2 Закону України від 18.01.2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому, відповідно до абзацу 6 преамбули вказаного Закону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом України від 15.04.2014 року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме: 20 лютого 2014 року.

Отже, вказаний Закон і передбачає, які права можуть виникнути в особи, щодо якої встановлено юридичний факт, про який просить заявник.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частин першої та другої статті Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

З урахуванням внесених змін до Конституції України від 02.06.2016 року №1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», вказане Рішення Конституційного Суду України не втратило свого значення у контексті права на доступ до суду.

У Рішенні Конституційного Суду України від 07.05.2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до ч.2 ст.55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом ч.2 ст.64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Частина 4 статті 10 ЦПК України і стаття 17 Закону України від 23.02.2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладає на суд обов'язок при розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ECHR у справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», §313; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», §129).

Навіть за виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ECHRy справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 333; рішення ECHR у справі «Catan та інші проти Молдови та Росії», §109; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», §130).

У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов'язань. Такі зобов'язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ECHR у справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 335, § 339; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 131).

Таким чином, перша частина цих зобов'язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов'язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див.§§ 340-345, §346; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 132).

Згідно з ч.1 та п.5 ч.2 ст.293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Відповідно до ч.2 ст.315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.

Відповідно до ч3 ст.5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.

Провівши аналіз вищевказаних положень закону, суд приходить до висновку про те, що як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати судовий захист прав і свобод людини і громадянина, тобто саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до зазначених вище конституційних норм, право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя.

Отже, відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частині Луганської області, покладено на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено ст.5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», ч.4 ст.2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», та підтверджує факт того, що вимушене переселення у липні 2014 року заявника ОСОБА_1 з окупованої території Луганської області відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.

При вирішенні справи, суд виходить з того, що факти збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, окупації частини території Луганської та Донецької областей є загально відомими, а тому не підлягають доказуванню, згідно приписів ч.3 ст.82 ЦПК України.

Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення.

Факт збройної агресії Російської Федерації на території України, в тому числі і щодо окремих районів Донецької та Луганської областей є загальновизнаним, неодноразово обговорювався на засіданнях ООН, періодично мова про це йде і на офіційному сайті Уповноваженого Верховної ради України з прав людини, в тому числі і щодо необхідності вироблення державної стратегії захисту внутрішньо переміщених осіб, публікації, а тому в силу чинного законодавства окремого доказування не потребує.

Аналогічна правова позиція, зокрема, викладена у Постанові Верховного Суду України від 14.03.2018 року у справі №363/2981/16-ц.

Враховуючи викладене, а також те, що заявник ОСОБА_1 переселилася з території Луганської області задля уникнення загрози життю, здоров'ю, свободи, насильницької втрати громадянства, особистих прав на свободу пересування, вираження думки, майнових прав вільного володіння, розпорядження та користування майном в результаті збройної агресії Російської Федерації, та те, що встановити даний юридичний факт заявнику необхідно для виникнення права на справедливу компенсацію з держави - агресора Російської Федерації, суд приходить до висновку, що подана заява підлягає задоволенню.

Керуючись ст.ст.12, 13, 76, 82, 89, 247, 265, 293, 315, 319 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Заяву ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення – задовольнити.

Встановити факт, що вимушене переселення ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, у липні 2014 року з окупованої території Луганської області відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду Львівської області через Турківський районний суд Львівської області на підставі п.15.5 ч.1 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України шляхом подання апеляційної скарги протягом 30 днів з дня його складення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст судового рішення складено 31.05.2018 року.

Головуючий: