Постанова № 74335668, 25.05.2018, Апеляційний суд Чернігівської області

Справа № 728/699/17 Провадження № 22-ц/795/439/2018 Головуючий у I інстанції - Лобода Н. В. Доповідач - Шитченко Н. В.Категорія - цивільна

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 травня 2018 року м. Чернігів

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:

головуючої - судді Шитченко Н.В.

суддів: Висоцької Н.В., Мамонової О.Є.,

із секретарем - Зіньковець О.О.,

позивач ОСОБА_2,

відповідач ОСОБА_3,

третя особа ОСОБА_4,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження (з повідомленням учасників справи) у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Бахмацького районного суду від 08 лютого 2018 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя, зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою власністю,

місце ухвалення рішення суду - місто Бахмач,

дата складання повного тексту рішення суду першої інстанції - 13 лютого 2018 року.

У С Т А Н О В И В:

У квітні 2017 року ОСОБА_2 звернувся з позовом до ОСОБА_3 про поділ майна, у якому просив визнати за ним право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1, на 1/2 частину земельної ділянки, яка розташована у с. Городище Бахмацького району та на 1/2 частину автомобіля марки «GREAT» д.р.н. НОМЕР_1. Заявлені вимоги мотивував тим, що з відповідачем він перебував у зареєстрованому шлюбі з 1990 по 2005 рік. Розірвання шлюбу відбулось на підставі рішення суду, про яке він дізнався лише у 2014 році, проте весь цей час вони продовжували спільно проживати однією сім'єю. Вказане нерухоме та рухоме майно було придбане ними у період шлюбу та спільного проживання, отже, як спільна сумісна власність подружжя, воно підлягає розподілу у рівних частках.

У жовтні 2017 року ОСОБА_3 звернулась із зустрічним позовом до ОСОБА_2, у якому просила визнати квартиру АДРЕСА_1 її особистою приватною власністю, вказавши, що зазначена квартира дійсно була придбана в період шлюбу, але за кошти, отримані від продажу 3/4 частин іншої квартири, які належали на праві приватної власності їй та їх дітям. Зазначає, що ОСОБА_2 грошові кошти від проданої належної 1/4 частки квартири витратив на особисті потреби, тому спірна квартира не являється спільною сумісною власністю подружжя та поділу не підлягає.

Рішенням від 08 лютого 2018 року Бахмацький районний суд позов ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя задовольнив частково. Визнав за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1. У задоволенні іншої частини вимог відмовив. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 про визнання майна особистою приватною власністю - відмовив повністю. Вирішив питання розподілу судових витрат.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на ухвалення рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, неповноту з'ясування обставин, що мають значення для справи, просить оскаржуване рішення суду в частині задоволення вимог ОСОБА_2 та відмови у задоволенні зустрічного позову скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити, а її позов - задовольнити у повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції, визнавши спірну квартиру спільною сумісною власністю подружжя, залишив поза увагою те, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під часу шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею у набутті майна, чого ОСОБА_2 взагалі не здійснював.

Скаржник зазначає, що судом не був досліджений той факт, що на момент придбання нею квартири шлюбні відносини подружжя фактично були припинені, вони не вели спільне господарство, позивач взагалі у спірній квартирі не проживав, лише іноді приходив переночувати. Крім того, його зневажлива та агресивна поведінка по відношенню до членів сім'ї суперечила визначенню сімейних відносин, наведених у ст. 1 КпШС України (в редакції 1969 року), що і стало підставою для розірвання шлюбу.

Стверджує, що показами свідків, яким суд не дав правової оцінки, повністю підтверджується факт придбання нею самостійно спірної квартири під час роздільного проживання з ОСОБА_2 при фактичному припиненні шлюбних відносин, що узгоджується з роз'ясненнями п. 9 постанови Пленуму ВСУ «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» від 12 червня 1998, яка була чинною на час виникнення прав і обов'язків подружжя щодо спірного майна.

Також посилається на порушення судом приписів ч. 2 ст. 264 ЦПК України, оскільки, обґрунтовуючи відмову ОСОБА_2 в частині задоволення його вимог стосовно визнання права власності на 1/2 частину автомобіля, суд фактично вийшов за межі позовних вимог та у своєму рішенні зазначив, що транспортний засіб набутий сторонами за час їх спільного проживання однією сім'єю після розірвання шлюбу та відчужений нею без відома позивача на користь іншої особи. Вказує, що автомобіль був придбаний нею після розірвання шлюбу, для чого укладався кредитний договір та погашення кредитних коштів проводилось нею особисто, тому транспортний засіб є виключно її особистою приватною власністю, і поділу не підлягає.

У наданому відзиві представник позивача за первісним позовом, вважаючи судове рішення законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги безпідставними, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. Доводи відзиву зводяться до того, що у судовому засіданні було достовірно встановлено, чого не заперечувала і відповідач ОСОБА_3, що спірна квартира була придбана сторонами у період шлюбу.

Представник вказує, що твердження ОСОБА_3 про те, що кошти від продажу приватизованої на чотирьох членів сім'ї квартири позивач забрав на розвиток бізнесу належними доказами не підтверджені, як не підтверджений і факт придбання спірного майна лише за кошти позивача і дітей, а до показів свідків в цій частині слід відноситись критично, оскільки останні є дітьми сторін. Натомість, і сама позивач, і свідки не заперечують факту реєстрації відповідача у спірній квартирі та проживання в ній до 2014 року.

Також звертає увагу, що ОСОБА_3 оскаржує рішення в частині визнання за позивачем права власності на 1/2 частину квартири та відмови у задоволенні її позову, проте, в апеляційній скарзі безпідставно аналізує мотивувальну частину судового рішення стосовно обставин придбання та набуття права власності на автомобіль.

Заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення учасників судового розгляду, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін, виходячи з наступного.

Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Задовольняючи вимоги ОСОБА_2 про визнання за ним права власності на 1/2 частину спірної квартири, суд першої інстанції виходив з того, що сторони на час набуття права власності на квартиру АДРЕСА_1 перебували у шлюбі, отже вказане майно є спільною сумісною власністю подружжя, частки якого при поділі є рівними. Відмовляючи у задоволенні решти вимог ОСОБА_2, суд зазначив, що у судовому засіданні не доведено, що в період шлюбу між сторонами була придбана земельна ділянка в с. Городище Бахмацького району, оскільки укладення договору купівлі-продажу житлового будинку в даному населеному пункті не доводить факту виникнення у сторін права власності на земельну ділянку, на якій розміщений будинок. Також суд констатував, що транспортний засіб марки «GREAT» д.р.н. НОМЕР_1 набутий сторонами за час їх спільного проживання однією сім'єю після розірвання шлюбу, однак вказаний автомобіль був відчужений ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5, який на даний час є його власником, що унеможливлює захист та відновлення порушеного права ОСОБА_2 шляхом задоволення його вимоги про визнання за ним права власності на 1/2 частину спірного транспортного засобу.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3, районний суд виходив з того, що позивачем не доведено жодними належними доказами, що спірна квартира була придбана лише за рахунок її особистих коштів та особистих коштів дітей сторін, клопотань про їх витребування, з огляду на труднощі, які виникають у їх наданні, заявлено не було.

Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду, оскільки він ґрунтується на матеріалах справи та відповідає вимогам чинного законодавства.

У справі встановлено, що з 10 березня 1990 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 01 лютого 2005 року розірваний (т. 2 а.с. 82).

Згідно з укладеним 04 вересня 2000 року між ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_3 договором остання придбала у власність квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 47,2 кв.м (т. 1 а.с. 88). На день укладення договору вартість відчужуваної квартири становила 7000 грн.

Звертаючись до суду з вимогою про визнання за ним права власності на 1/2 частину зазначеної квартири, ОСОБА_2 зазначав, що спірна квартира придбана у період шлюбу з відповідачем, отже, як спільна сумісна власність подружжя, вона підлягає розподілу у рівних частках.

Оскільки спірні відносини між сторонами з приводу вказаного нерухомого майна виникли між сторонами до 01 січня 2004 року (дата набрання чинності ЦК України та СК України), тому порядок набуття спільного майна та його правовий режим у даному випадку визначається за нормами КпШС України (в редакції 1969 року).

Так, згідно положень ст. 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Пунктом 9 постанови Пленуму ВСУ «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» від 12 червня 1998 року (чинній станом на час придбання спірної квартири) роз'яснено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу).

Якщо котрийсь із подружжя зробив вкладення у придбання спільного майна за рахунок майна, яке належало йому до одруження або було одержане ним під час шлюбу в дар, у порядку спадкування, надбане за кошти, що належали йому до шлюбу, або іншого роздільного майна, то ці вкладення (в тому числі вартість майна до визнання його спільною сумісною власністю на підставі ст. 25 КпШС) мають враховуватися при визначенні часток подружжя у спільній сумісній власності (ст. 28 КпШС).

Приписами ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).

На думку колегії суддів, суд першої інстанції, в повній мірі проаналізувавши вищенаведені норми та вивчивши матеріали справи, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення вимоги ОСОБА_2 про визнання за ним 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 та відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 про визнання спірної квартири особистою приватною власністю.

Так, дійшовши такого висновку, з яким погоджується колегія суддів, районний суд послався на недоведеність з боку ОСОБА_3 належними доказами її тверджень про те, що квартира була придбана лише за рахунок коштів, які були отримані від продажу 3/4 частин квартири АДРЕСА_2, які належали на праві приватної власності в рівних долях їй та її дітям - ОСОБА_8 та ОСОБА_9

В матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що на придбання вищевказаної квартири ОСОБА_3 були витрачені кошти, отримані саме від продажу 3/4 частин іншої квартири. Договір купівлі-продажу від 04 вересня 2000 року такої інформації також не містить. Як правильно констатував суд першої інстанції, відповідних клопотань щодо витребування доказів на підтвердження цих доводів зустрічного позову, з огляду на неможливість їх подання, заявлено не було.

Також в матеріалах справи відсутні достовірні дані про внесення ОСОБА_3 особистих грошових коштів при купівлі спірного майна, не надано доказів про наявність у неї таких коштів на момент придбання квартири та джерел їх походження.

Посилання скаржника на покази свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_9, які підтверджують обставини набуття грошових коштів для придбання їх матір'ю житла, обґрунтовано не були взяті судом першої інстанції до уваги при вирішенні спору, оскільки не є тими належними доказами, що мають підтверджувати певні обставини у справі і є лише припущеннями, на яких не може ґрунтуватись судове рішення, якщо їх заперечує інша сторона. Допитані свідки є дітьми сторін, проживають у спірній квартирі і безпосередньо зацікавлені у вирішенні спору на користь матері. Оскільки положеннями сімейного законодавства встановлено презумпцію права спільної сумісної власності на кожну річ, набуту подружжям під час шлюбу, колегія суддів вважає, що доводами апеляційної скарги не спростовані висновки суду першої інстанції про необхідність поділу квартири, як спільного майна подружжя.

Не підтверджені матеріалами даної цивільної справи також доводи апеляційної скарги про те, що на час придбання спірної квартири подружжя фактично припинило шлюбні відносини і не вело спільне господарство, а отже вказані твердження ОСОБА_3 також не можуть бути покладені в основу судового рішення при вирішенні даного спору.

Є слушними викладені у відзиві на апеляційну скаргу доводи сторони позивача за первісним позовом про безпідставність посилань ОСОБА_3 про неправильну вмотивованість судового рішення відносно відмови у задоволенні вимоги ОСОБА_2 про визнання за ним права власності на 1/2 частину транспортного засобу, оскільки заявником у резолютивній частині апеляційної скарги питання щодо скасування чи зміни рішення в цій частині не ставиться.

Крім цього, такі висновки суду першої інстанції відповідають висновкам, викладеним в ухвалі апеляційного суду Київської області від 07 червня 2017 року у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_2 у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням (т. 1 а.с. 207-210). Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_2, а рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 27 жовтня 2015 року про визнання його таким, що втратив право користування спірною квартирою, - без змін, суд апеляційної інстанції констатував, що після розірвання шлюбу в 2005 році сторони продовжували проживати спільно однією сім'єю, і ОСОБА_2 перестав проживати у квартирі з 2014 року. З огляду на це не може бути задоволене клопотання позивача за зустрічним позовом про застосування до спірних відносин строку позовної давності, оскільки апеляційний суд виходить з того, що про наявність порушеного права на майно подружжя ОСОБА_2 дізнався з набранням законної сили судовим рішенням, яким його було позбавлено права користування квартирою, що є предметом поділу.

Ураховуючи наведені обставини, апеляційний суд приходить до висновку про те, що доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на відповідних положеннях законодавства, рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстави для його скасування відсутні.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Бахмацького районного суду від 08 лютого 2018 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови виготовлений 30 травня 2018 року.

Головуючий:Судді: