Постанова № 74328342, 15.05.2018, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/2829/18

Номер справи місцевого суду: 522/5188/15-ц

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач Сегеда С. М.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.05.2018 року м. Одеса

Апеляційний суд Одеської області, у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого Сегеди С.М.,

суддів: Гірняк Л.А.,

ОСОБА_2,

за участю:

секретаря Цихиселі Л.Р.,

представника ОСОБА_3 - адвоката ОСОБА_4,

представника ТОВ «Кредитні ініціативи» - ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_6 - ОСОБА_7 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 24.10.2016 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_6, правонаступниками якого є ОСОБА_8, а також ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, в інтересах якого виступає його мама ОСОБА_3, до ОСОБА_10 про розірвання договору довічного утримання, визнання договору дарування недійсним, визнання права власності, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи»,

встановив:

13.03.2015 року позивач ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_10, в якому просив визнати недійсним договір дарування квартири від 21.12.2002 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_11 та зареєстрований в реєстрі за номером №14360, визнати його договором довічного утримання.

Також просив розірвати договір довічного утримання, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_10 21.12.2002 року, визнати право власності ОСОБА_6 на квартиру № 9, що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Армійська, буд. 12.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що, маючи на меті укласти договір про довічне утримання, відповідачка замаскувала його під договір дарування квартири №9, яка розташована за адресою м. Одеса, вул. Армійська, 12. Договір дарування фактично не бажав укладати, він був укладений з метою приховати дійсний правочин - договір довічного утримання, тому є удаваним правочином (далі – спірний договір дарування).

15.04.2008 року Відкрите акціонерне товариство «Сведбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Сведбанк» (далі – ПАТ «Сведбанк»), та ОСОБА_10 уклали кредитний договір № 1501/0408/88-047, згідно якого ОСОБА_10 отримала в кредит 75000 доларів США на строк до 13 квітня 2018 року (далі – Кредитний договір, т.1, а.с.130-135).

З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за Кредитним договором, 05.04.2008 року ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_10 уклали Договір іпотеки № 501/04 08/88-047-Z-1 (т.1, а.с. 126-133), відповідно до якого остання передала Банку в іпотеку наступне майно: квартиру під номером 9, що знаходиться в місті Одеса по вулиці Армійська в будинку під номером 12, та складається в цілому з трьох житлових кімнат, загальною житловою площею 38,5 кв.м. та підсобних приміщень, загальна площа квартири 58,3 кв.м. (далі - спірна квартира).

28.11.2012 р. між ПАТ «Сведбанк» та Факторинговою компанією «Вектор Плюс» було укладено Договір факторингу (т.1, а.с.102-103).

28.11.2012 року між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» було укладено Договір факторингу, відповідно до умов якого ТОВ «ФК «Вектор Плюс» відступив ТОВ «Кредитні ініціативи» свої права Вимоги заборгованості по кредитних договорах, та договорів забезпечення (т.1, а.с.100-101). Отже, внаслідок укладення указаних договорів відбулася заміна кредитора, а саме ТОВ «Кредитні ініціативи» набуло статусу нового кредитора за Кредитним договором, позичальником якого є ОСОБА_10

У зв’язку з цим, до участі у справі якості третьої особи було залучено ТОВ «Кредитні ініціативи».

Таким чином, предмет спору стосується прав ТОВ «Кредитні ініціативи», так як спірна квартира знаходиться в іпотеці, тобто є забезпеченням належного виконання зобов’язань за Кредитним договором № 1501/0408/88-047, укладеного 15.04.2008 року.

В судовому засіданні представник позивача підтримала позовні вимоги та пояснила, що в грудні 2002 року ОСОБА_10 та ОСОБА_6, погодилися укласти договір довічного утримання, згідно якого ОСОБА_10 буде повністю утримувати та доглядати його, ОСОБА_6 та ОСОБА_12, а останній за згодою своєї дружини здійснює передачу права власності на квартиру своєї донці ОСОБА_10

Також позивач посилався на те, що відповідачка написала розписку, згідно якої після укладання договору дарування, буде доглядати за позивачем та його дружиною.

Представник позивача додатково пояснила, що договір дарування був вчинений позивачем внаслідок помилки, так як він при підписанні вважав, що поліпшує майбутні умови оформлення права власності на квартиру, а доказом зобов’язання щодо довічного утримання вистачить розписки від відповідачки, тобто цей перелік документів вважав достатнім та таким, що у сукупності укладає правочин щодо довічного утримання.

В судове засідання відповідачка не з’явилась, повідомлялась неодноразово, проте надала суду письмові заперечення, у яких проти позову заперечувала, пояснила, що домовленості між ним та матір'ю щодо укладення договору довічного утримання не було, укладався договір дарування, а догляд та піклування вона надає, як донька (а.с.15).

Представник третьої особи ТОВ «Кредитні ініціативи» проти позову заперечував, із посиланням на наявність переліку справ, щодо стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічних позовів ОСОБА_6, про визнання недійсним договору іпотеки з ідентичних підстав, у яких предметом спору також фігурує майно, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 24.10.2016 р. у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 було відмовлено.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_6ОСОБА_7 ставить питання про скасування даного судового рішення із ухваленням нового - про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_6 помер 05.02.1916 року. Після його смерті відкрилась спадщина, яку по заповітом прийняв його неповнолітній онук, ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, в інтересах якого виступає його мама ОСОБА_3 (т.2, а.с.45-46).

23 грудня 2016 року померла дружина ОСОБА_6 – ОСОБА_12, після смерті якої 22.06.2017 року із заявою про прийняття спадщини також звернулась ОСОБА_13, яка проживає в ІНФОРМАЦІЯ_2, що підтверджується копією спадкової справи (т.2, а.с.60-62).

У зв’язку з викладеними обставинами, та у відповідності до ст. 55 ЦПК України, в редакції яка набрала чинності 15.12.2017 року, ухвалою колегії суддів від 30.01.2018 року до участі у даній справі в якості правонаступників позивача ОСОБА_6 були залучені ОСОБА_9 та ОСОБА_13, яка змінила своє прізвище на ОСОБА_8 (т.2, а.с.90), яким було направлено для ознайомлення копії оскаржуваного судового рішення та апеляційної скарги ОСОБА_6,та яких було викликано у судове засідання (т.2, а.с.72-74).

До суду апеляційної інстанції, рівно як і до суду першої інстанції, відповідач ОСОБА_10 жодного разу не з’явилась, будучи належим чином повідомленою про час і місце судового засідання, в тому числі шляхом виклику через оголошення на веб-сайті апеляційного суду Одеської області (т.2, а.с.132, 139).

При цьому суд апеляційної інстанції виходить із того, що відповідач ОСОБА_10 безспірно обізнана про те, що цивільна справа, в якій вона є відповідачем, слухається в суді, так як надавала суду письмові заперечення на позов, про що йшлося вище, а також надала суду заяву про слухання справи у її відсутність (т.1, а.с.90).

Крім того, в суді апеляційної інстанції Одеської області первісний позивач ОСОБА_6 замінений на його правонаступників: ОСОБА_8 та ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, в інтересах якого виступає його мама ОСОБА_3, які належним чином повідомлені про час і місце судового засідання в суді апеляційної інстанції і приймали участь у розгляді справи, у тому числі через представника – адвоката ОСОБА_14 (т.2, а.с.140-141).

Враховуючи, що ОСОБА_8 і ОСОБА_3 є доньками відповідача ОСОБА_10, зареєстровані за однією адресою, то остання також вважається повідомленою про час і місце судового засідання.

Крім викладеного, колегія суддів також зазначає, що оскільки в розумні інтервали часу відповідач не вживав заходів, щоб дізнатись про стан відомого йому судового провадження, що є недопустимим (див. п. 41 рішення у справі «Пономарьов проти України», п. 27 рішення у справі «ОСОБА_15 проти України»), токолегія суддів вирішила слухати справу у відсутність відповідача ОСОБА_10

Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, заперечень проти неї, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови в задоволенні апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав.

Так, ухвалюючи судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що згідно зі ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За п. 2 ст. 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Статтею 182 ЦК України передбачена необхідність державної реєстрації як прав на нерухомість, так і правочинів щодо нерухомості.

Договір дарування є особливою формою договорів, який опосередковує безоплатну передачу майна в власність від однієї сторони (дарувальника) до іншої сторони (обдарованого).

Як вбачається з матеріалів справи, спірний договір дарування був укладений 21.12.2002 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_11, зареєстрований в реєстрі за номером №14360.

Зі змісту спірного договору дарування, «зазначена квартира відчужується за згодою дружини дарувальника, ОСОБА_12, що підтверджується її заявою…».

У п. 8 спірного договору дарування вказано: «Зміст ст.190 КК України , що передбачають кримінальну відповідальність за шахрайство шляхом використання підроблених документів п. 13 Правил використання приміщеннями в житлових будинках і прибудованих приміщень затверджених Постановою КМУ від 08.10.92 року № 572, ст. 58 ЦК України, у якій передбачено наслідки мнимої та удаваної угоди сторонам роз’ясненні…».

Умови щодо встановлення обов'язку обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-які дії майнового чи немайнового характеру, спірний договір не містить.

У відповідності до п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи. З цього слідує, що при вирішенні позову про визнання недійсним договору дарування суди повинні виходити із відповідних норм Цивільного кодексу України, якими регулюється вчинення саме цього виду договорів. Згідно з п. 19 помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним.

Як вбачається з позовної заяви, позовні вимоги полягали у визнанні договору дарування удаваним та визнання його договором довічного утримання, визнання договору дарування недійсним, розірвання договору довічного утримання, та визнання права власності за позивачем на спірну квартиру.

В судовому засіданні позивач наполягав на визнанні договору дарування недійсним, та посилався на те, що правочин є удаваним, договір дарування оформлявся для спрощення процедури переходу права власності.

У відповідності до ч.1 ст. 229 ЦК України, передбачені правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки, які передбачають визнання судом правочину недійсним, якщо особа, яка його вчинила, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення.

Разом з тим, наполягаючи, що помилявся щодо укладеного договору, позивач не зазначив жодних обставин на підтвердження цього.

Так, згідно ст. 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

У п. 25 вищевказаної постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснено, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що укладення удаваного правочину само по собі не спричиняє недійсності правочину, оскільки згідно з ч. 2 ст. 235 ЦК України якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. З цих підстав такий правочин може бути визнаний судом недійсним лише у тому разі, коли буде встановлено, що правочин, який сторони насправді вчинили, не відповідає загальним вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Однак, під час розгляду справи у суді першої інстанції було встановлено, що укладаючи спірний договір дарування, сторони не мали наміру, домовленості та бажання приховати договір довічного утримання, оскільки подальші дії обдарованого – відповідача ОСОБА_10 свідчать про те, що вона стала єдиним власником спірної квартири, яку 05.04.2008 року, тобто більше ніж через п’ять років після укладення спірного договору дарування, передала в іпотеку.

Крім того, заперечуючи проти позовних вимог ОСОБА_6, відповідач ОСОБА_10 зазначила, що вона не бажала укладати договір довічного утримання, оскільки допомагала своїм батькам матеріально як донька, а не як особа, якій передається квартира за договором довічного утримання (т.1, а.с.59-60).

При цьому, її мама і дружина позивача ОСОБА_6 – ОСОБА_12 надала свою письмову нотаріально завірену згоду на укладення ОСОБА_6 саме договору дарування, а не іншого договору, на їх доньку – відповідача ОСОБА_9СМ. (т.1, а.с.44).

Більше того, як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_6 звернувся до суду з даним позовом 13.03.2015 року, тобто більше ніж через 12 років після укладення спірного договору дарування і лише після того, як ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулось з позовом до ОСОБА_10 та інших осіб про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення із спірної квартири, (справа перебуває в провадженні Приморського районного суду м. Одеси з 2014 року, т.1, а.с.158).

Зазначені обставини в своїй сукупності свідчать про те, що пред’являючи позовні вимоги по даній справі про визнання недійсним договору дарування спірної квартири, позивач ОСОБА_6 таким чином в подальшому бажав визнати недійсним іпотечний договір, укладений 05.04.2008 року між відповідачем ОСОБА_10 та ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого на даний час є ТОВ «Кредитні ініціативи», з метою вивести спірну квартиру із іпотеки, під яку 15.04.2008 року відповідач ОСОБА_10 взяла кредит у сумі 75000 доларів США.

Про зазначені обставини свідчать також багаточисленні позовні заяви ОСОБА_6 до ТОВ «Кредитні ініціативи», ОСОБА_10 та інших про визнання недійсним договору іпотеки спірної квартири, а саме: від 26.10.2015 року (т.1, а.с.158-161), від 10.06.2016 року (т.1, а.с.136-139).

Всі викладені обставини в своїй сукупності свідчать про те, що укладаючи спірний договір дарування спірної квартири 21.12.2002 року, який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_11 та зареєстрований в реєстрі за номером №14360, сторони договору повністю усвідомлювали, що укладають саме договір дарування, а не будь-який інший договір, у тому числі договір довічного утримання.

Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

З огляду на викладене, колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги ОСОБА_6, правонаступником якого є ОСОБА_8, а також ОСОБА_9, в інтересах якого виступає його мама ОСОБА_3, не надали суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх заперечень проти оскаржуваного рішення суду та доводів апеляційної скарги.

Згідно ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення суду в повній мірі відповідає зазначеним вимогам, доводи апеляційної скарги його не спростовують, оскільки рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду – без змін.

У зв’язку з короткочасною відпусткою головуючого у справі судді за сімейними обставинами, повне судове рішення складено 29.05.2018 року.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст.375, 381 – 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_7, яка була представником ОСОБА_6, правонаступниками якого є ОСОБА_8, а також ОСОБА_9, в інтересах якого виступає його мама ОСОБА_3, залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 24.10.2016 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення складено: 29.05.2018 року.

Судді апеляційного суду Одеської області: С.М. Сегеда

ОСОБА_16

ОСОБА_2