Постанова № 74287117, 25.05.2018, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 травня 2018 р.м.ОдесаСправа № 815/4399/17

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Катаєва Е. В.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

доповідача - судді Турецької І.О.

суддів - Стас Л.В., Косцової І.П.

за участі секретаря - Скоріної Т.С.

представника відповідача - Ніколенка О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 січня 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2017 року ОСОБА_2 звернулась до суду першої інстанції з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України), в якому, з урахуванням уточнень (т.1 а.с. 15-20), просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення № 281-17 від 23 червня 2017 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог зазначила, що є громадянкою Афганістану, але не може та не бажає користуватися захистом своєї країни, внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками належності до певної соціальної групи.

Так, позивачка зазначила, що до виїзду з країни походження мешкала в м. Кабул та за час проживання зазнала переслідувань зі сторони угрупування «Талібан» з причин діяльності чоловіка, який працював головним лікарем в лікарні. У зв'язку з погрозами родина була змушена приховувати та змінювати своє місцезнаходження, побоюючись за власне життя та життя дітей.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 17 січня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що обставини на які посилається позивачка є логічно непослідовними, містять неправдоподібні відомості щодо звернення за захистом в Україні, не викликають довіри, а дійсною причиною її звернення є спроба легалізуватись на території України.

Також суд першої інстанції вказав, що інформація по країні походження щодо нестабільного політичного та економічного стану, яка є загальновідомою, не може бути сама по собі бути підставою для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

У своїх доводах апелянт посилається на те, що суд дійшов необґрунтованого висновку про очевидну необґрунтованість її заяви та безпідставно вважав, що відсутні умови передбачені для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, адже існує ризик переслідувань через діяльність її чоловіка.

До того ж апелянт зазначає, що ситуація з безпекою, яка склалася в Афганістані, не була ретельно проаналізована судом першої інстанції.

Суд не врахував, що інформація по країні походження свідчить про те, що в Афганістані тривають військові дії та вчиняються терористичні акти, нестабільна політична та економічна ситуація.

Відзив на апеляційну скаргу від ДМС України не надходив.

Від представника апелянта надійшло клопотання про розгляд справи без її участі та участі позивача.

Представник відповідача у судовому засіданні суду апеляційної інстанції проти апеляційної скарги заперечив та просив рішення суду залишити без змін.

Переглянувши справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновків, що відсутні підстави для її задоволення, з огляду на наступне.

Так, судом першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянкою Афганістану, уродженка м. Кабул, за національністю таджичка, за віросповіданням мусульманка-сунітка, не одружена, має повну середню освіту, рідна мова дарі.

04 вересня 2015 року виїхала з останньої країни постійного проживання, авіарейсом Кабул (Афганістан) - Дубаї (ОАЕ) - Москва (Росія).

10 вересня 2015 року без документів перетнула Державний кордон України автомобілем поза пунктом пропуску, тобто нелегально.

29 жовтня 2015 року звернулася за захистом до ГУ ДМС в Одеській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами розгляду особової справи заявника, ГУ ДМС в Одеській області дійшло до висновку, що громадянка Афганістану не підпадає під критерії визначення біженця та особи, яка потребує додаткового захисту у відповідності до статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що оформлено висновком про відмову у визнанні біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту від 20 березня 2017 року.

Даний висновок обґрунтований тим, що ймовірне побоювання стати жертвою переслідування з боку представників угрупування «Талібан», що є причиною виїзду з Афганістану, визнане неправдоподібним та не прийнято територіальним підрозділом ДМС до уваги.

Так, у висновку зазначено, що інформація, яка надана заявником з цього приводу вважається суперечливою та сумнівною, в твердженнях шукача захисту містяться суттєві розбіжності, що свідчать про неправдоподібність наданої заявником інформації. За результатом розгляду встановлено відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.

У висновку не заперечується, що інформація, яку надав заявник при зверненні до ГУ ДМС в Одеській області щодо політичної ситуації в країні походження, діяльності партій, організації мітингів є достовірною та послідовною, але вона є загальновідомою і міститься у мережі Інтернету, та жодним чином не стосується особисто позивача.

Рішенням ДМС України №281-17 від 23 червня 2017 року, з посиланням на пункти 1 та 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», висновок ГУ ДМС в Одеській області підтримано, у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні громадянці Афганістану ОСОБА_2 відмовлено (т.1 а.с. 51).

21 серпня 2017 року позивач отримала повідомлення від 20 липня 2017 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с. 8, 39).

Не погоджуючись з рішенням ДМС України №281-17 від 23 червня 2017 року, позивач оскаржила його до суду.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, правильно встановивши фактичні обставини справи та оцінивши їх з точки зору норм матеріального права, прийняв законне та обґрунтоване рішення про відмову в задоволенні позову.

Підставою для такого висновку став правовий аналіз Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон).

Відповідно до пунктів 1 та 13 частини першої статті 1 Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи з викладеної норми можна дійти висновку, що відсутність бажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу.

Відповідно до частини першої статті 8 Закону, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Вважаючи протиправним рішення суб'єкта владних повноважень та позицію суду першої інстанції, який погодився з таким рішенням, апелянт наголошує на тому, що ситуація в Афганістані характеризується, як ситуація внутрішнього збройного конфлікту та системного порушення прав людини.

На думку апелянта, викладене свідчить про наявність у неї цілком обґрунтованих побоювань переслідувань з боку незаконних збройних формувань та про наявність підстав для визнання її особою, яка потребує додаткового захисту.

Досліджуючи вказані доводи, суд апеляційної інстанції дійшов наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлено, що згідно з протоколами співбесід позивачка ніколи не брала участі в діяльності політичних партій, релігійних та інших організацій, не зазнавала переслідувань через належність до певної національної, релігійної меншості чи до соціальної групи.

При цьому, позивачка в співбесідах наводить різні причини виїзду з країни походження.

Так, в однієї зі співбесід вона пояснила, що виїхала з країни оскільки там неможливо жити, оскільки йде війна, не можна ходити без зброї, відсутня свобода пересувань.

В інших співбесідах вона розповідала про те, що коли її чоловік був головним лікарем у лікарні, куди привезли якогось таліба, він відмовився його лікувати, за що потім поступали погрози.

В іншому випадку позивач зазначала, що її чоловік у 2011 році відмовився допомогти талібу покинути лікарню, тому йому стали погрожувати в письмовому та телефонному режимі, якщо чоловік не погодиться, то його і родину вб'ють. З талібом спілкувався її чоловік, якого за його поведінку побили.

Зазнав побоїв також і їх син. Вони були вимушені переїхати до іншого району Кабулу.

Також позивачка зазначила, що до виїзду з Афганістану вони не отримували більше погроз, але переховувались, оскільки боялися.

Ще в однієї співбесіді позивачка зазначила, що її чоловіка з сином побили у 2015 році, напали невідомі особи. Після чого вони вирішили виїхати з країни. Чоловік з сином виїхав до Австрії через Москву (Росія), а вона також 04.09.2015 року виїхала з країни постійного проживання авіарейсом Кабул (Афганістан) - Дубаї (ОАЕ) - Москва (Росія).

Вона не виїхала з чоловіком, бо у них склались на той час погані стосунки. Також зазначала, що чоловік не приймає участі у її житті та їй особисто ніхто не погрожував.

За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (далі - УВКБ ООН) особа має вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Пунктами 66 та 195 Керівництва УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа зобов'язана надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку усі необхідні факти мають бути надані у першу чергу самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), зобов'язана оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника.

Таким чином, особа, яка подала заяву про визнання біженцем або особа, яка потребує додаткового захисту, має навести факти, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник зобов'язаний довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який зобов'язаний надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник має переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Разом із цим, позивачка до заяви про надання статусу біженця не надала жодних доказів, які б підтвердили факти переслідування в країні громадянського походження, та які б слугували причиною її виїзду з країни.

До того ж не надано доказів застосування до неї тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, інформації щодо кримінального переслідування за політичні погляди.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з твердженнями суду першої інстанції, що відповідно до абзацу 5 частини першої статті 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Далі слід зазначити, що наявність збройного конфлікту у країні громадянської належності позивача не може бути винятковою підставою для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту.

Директива Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року в статті 15 (с) встановлює, що особи, котрі піддаються «серйозній особистій загрозі їх цивільному життю чи особі, з причин не диференційного насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту» підпадають під додатковий захист у відповідності до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Разом з тим, у даній справі, суд апеляційної інстанції не встановив зазначених умов.

Натомість, матеріалами справи встановлено, що позивачка 04 вересня 2015 року авіарейсом вилетіла з Афганістану до Дубаї (ОАЕ), а з Дубаї вилетіла до Росії, де перебувала 5 днів. При цьому, позивачка зазначила, що за наданням статусу біженця в іншій країні не зверталась

Проте, згідно абзацу 7 частини першої статті 6 Закону, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Отже, оскільки до прибуття в Україну позивач перебувала на території Росії, тобто в третій безпечній країні, у розумінні частини першої статті 6 Закону, виключає можливість визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що за результатами розгляду відомостей, наведених позивачкою, та співбесід останньої із посадовими особами суб'єкта владних повноважень, не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останньої стати в Афганістані жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону.

Аналогічний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 05 квітня 2018 року (справа №815/170/17).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч.5 ст. 242 КАС України).

Підсумовуючи викладене слід зазначити, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому, на підставі ст. 316 КАС України, є всі підстави для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін.

Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 січня 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Доповідач - суддя І.О. Турецька

суддя Л.В. Стас

суддя І.П. Косцова

Повне судове рішення складено 29.05.2018 року.