Рішення № 74280481, 21.05.2018, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

21.05.2018Справа № 910/1056/18

За позовомКиївської міської радидоФізичної особи-підприємця Гарькавого Андрія Борисовичапрозвільнення самовільно зайнятої земельної ділянкиСуддя Босий В.П.

секретар судового засідання Єрмак Т.Ю.

Представники сторін:

від позивача:Трохлюк А.М.; від відповідача:Цермолонський І.М., Шайко С.В.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Київська міська рада звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Фізичної особи-підприємця Гарькавого Андрія Борисовича (надалі - «Підприємець») про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач самовільно займає земельну ділянку орієнтовною площею 0,9 га на вул. Червоноармійській, 10 у Дарницькому районі міста Києва, у зв'язку з чим позивач просить суд зобов'язати позивача звільнити вказану земельну ділянку та повернути її Київській міській раді, привівши у попередній стан шляхом звільнення від будівель та споруд.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.02.2018 відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 26.02.2018.

26.02.2018 представником відповідача до канцелярії суду подано відзив на позовну заяву разом з клопотанням про поновлення строку на його подання, яке було задоволено судом та прийнято відзив на позовну заяву до розгляду.

У поданому відзиві відповідач проти задоволення позовних вимог заперечував з підстав того, що ним правомірно набуто право власності на нерухоме майно, що знаходиться на спірній земельній ділянці, та зареєстроване у встановленому чинним законодавством порядку, а відтак позов Київської міської ради про звільнення земельної ділянки від будівель та споруд призведе до порушення його права власності.

Відповідач також вказав, що звернувся до Київської міської ради з відповідним клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з метою отримання спірної земельної ділянки в оренду.

В судових засіданнях 26.02.2018 та 19.03.2018 суд на місці ухвалив відкласти підготовче засідання на 19.03.2018 та 23.04.2018 відповідно.

03.04.2018 представником позивача до канцелярії суду надано відповідь на відзив на позовну заяву, в якій позивачем вказувалось на безпідставність тверджень відповідача про існування у нього прав на спірну земельну ділянку, а збудоване нерухоме майно є самочинним будівництвом.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.04.2018 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 21.05.2018.

В судове засідання 21.05.2018 представник позивача з'явилася, надала пояснення по суті спору, позовні вимоги підтримала повністю.

Представники відповідача в судове засідання з'явилися, надали пояснення по суті позовних вимог, проти задоволення позову заперечували.

В судовому засіданні судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

У судових засіданнях здійснювалася фіксація судового процесу технічними засобами згідно статті 222 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

01.12.2017 посадовою особою Департаменту земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації була проведена перевірка вимог земельного законодавства відповідачем при використанні земельної ділянки орієнтовною площею 0,9 га на вул. Червоноармійській, 10 у Дарницькому районі міста Києва.

За результатами вказаної перевірки складено акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства №17-0109-02 від 01.12.2017, відповідно до якого на вказаній земельній ділянці розміщені будівлі та споруди, які знаходяться у приватній власності Підприємця на підставі рішення Господарського суду міста Києва від 08.11.2010, а також свідоцтва про право власності №23155726 від 18.06.2014. При цьому, рішень Київська міська рада щодо передачі зазначеної земельної ділянки у власність (користування) не приймала, документи, що посвідчують право власності (користування) відповідачем такою земельною ділянкою, не зареєстровані.

Спір у справі виник у зв'язку із використанням, на думку позивача, відповідачем земельної ділянки без достатніх правових підстав (самовільне зайняття земельної ділянки).

Відповідно до статті 80 Земельного кодексу України суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності.

Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти комунальної власності, незалежно від місця їх розташування (частини 1, 2 статті 83 Земельного кодексу України).

Згідно з частиною 1 статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

За змістом статей 123, 124 Земельного кодексу України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування, а також передача таких земельних ділянок в оренду здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до пункту 5 статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

За змістом частини 1 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції відповідної ради належить вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин, які розглядаються виключно на пленарному засіданні ради - сесії.

Згідно зі ст. 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (ст. 126 Земельного кодексу України).

Таким чином, відповідно до вимог чинного законодавства обов'язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку, а відсутність таких документів може свідчити про самовільне зайняття земельної ділянки.

Позивач вказує, що за наслідком проведеної перевірки дотримання відповідачем вимог земельного законодавства встановлено факт користування ним земельною ділянкою орієнтовною площею 0,9 га на вул. Червоноармійській, 10 у Дарницькому районі міста Києва, без достатніх правових підстав, оскільки жодних рішень про передачу такої земельної ділянки відповідачеві у власність або у користування Київська міська рада не приймала.

При цьому, відповідач всупереч вимогам земельного законодавства оформив право власності на нерухоме майно (будівлі та споруди), яке знаходиться на вказаній земельній ділянці, а відтак вчинив самовільне будівництво, у зв'язку з чим позивач просить суд зобов'язати відповідача звільнити самовільно зайняту земельну ділянку та повернути її Київській міській раді.

В той же час суд відзначає, що саме по собі встановлення наявності фактичного користування земельною ділянкою без документів, що посвідчують права на неї, не є достатньою підставою для кваліфікації такого використання земельної ділянки як самовільного її зайняття. У вирішенні таких спорів необхідно досліджувати, чи передбачено спеціальним законом отримання правовстановлюючих документів на земельну ділянку для розміщення певних об'єктів, причини відсутності таких документів у особи, що використовує земельну ділянку, наявність у особи права на отримання земельної ділянки у власність чи в користування, вжиття нею заходів до оформлення права на земельну ділянку тощо.

Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №910/24189/16.

Відповідно до ст. 120 Земельного кодексу України (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

У разі встановлення факту правомірного набуття особою права на нерухоме майно за наявності у попереднього власника належно оформленого права на земельну ділянку, на якій воно розміщене, необхідно враховувати, що така особа набула права на відповідну земельну ділянку. З виникненням прав власності на будівлю чи споруду у юридичної особи виникає право одержати земельну ділянку в користування, а розглянути таке питання та прийняти відповідне рішення в строки, встановлені законом, зобов'язаний відповідний повноважний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. Тому відсутність у такої особи переоформлених на її ім'я правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може кваліфікуватися як самовільне зайняття земельної ділянки.

Під час розгляду даної справи судом було встановлено, що 02.06.2005 між Підприємцем (покупець) та Фондом приватизації комунального майна Дарницького району м. Києва (продавець) укладено договір купівлі-продажу, відповідно до п. 1.1 якого продавець передає, а покупець приймає у власність будівлі виробничої бази - столярний цех (літера А) площею 13,4 кв. м., будівля РККП (літера Б) площею 91,4 кв. м., бокси (літера В) площею 189,8 кв. м., загальною площею 294,6 кв. м., які розташовані за адресою: м. Київ, вул. Червоноармійська, 10.

12.12.2005 згідно реєстраційного посвідчення № 024634 Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна зареєстровано за Підприємцем право власності на будівлі виробничої бази (літери А, Б, В) загальною площею 294,6 кв. м., що розташовані за адресою: м. Київ, вул. Червоноармійська, 10 про що здійснено запис в реєстрову книгу № 116п-102 за реєстровим № 7303п.

Протягом 2007-2008 років Підприємцем за власні кошти та з власних матеріалів добудовано об'єкти нерухомого майна, що набули загальну площу 3584,5 кв. м.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 08.11.2010 у справі № 35/521, яке набрало законної сили, за Підприємцем визнано право власності на нерухоме майно, а саме майновий комплекс загальною площею 3584,50 кв. м., що розташований за адресою: м. Київ (Бортничі), вул. Червоноармійська, 10 та складається з: будівля РККП (літера Б) площею 91,4 кв. м.; бокси (літера В) площею 189,8 кв. м.; споруда 1-й поверх бокси, 2-й поверх офіси (літера Г), площею 163,1 кв. м.; споруда пилорами (літера Д) площею 521,1 кв. м.; споруда складу (літера Е) площею 749,4 кв. м.; споруда складу (літера Є) площею 451,1 кв. м.; споруда складу (літера Ж) площею 325,7 кв. м.; споруда складу (літера З) площею 464,5 кв. м.; споруда складу (літера И) площею 182,0 кв. м.; споруда авторемонтної майстерні (літера К) площею 96,3 кв. м., станція технічного обслуговування (літера Л) площею 350,1 кв. м.

Пунктом 9 частини 2 статті 129 Конституції України визначено, що однією із основних засад судочинства є обов'язковість рішень суду, а згідно частини 5 статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

При цьому, будь-яких виключень або делегування регулювання даних правовідносин іншим нормам законодавства Конституція України не містить.

Виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (п. 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 13.12.2012 N18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (п. 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25.04.2012 N11-рп/2012).

Пунктом 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про незалежність судової влади» від 13.06.2007 № 8 передбачено, що за змістом частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, в межах провадження справи, в якій вони ухвалені. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається, і суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 у справі «Совтрансавто-Холдінг» проти України» (заява № 48553/99), а також рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.1999 у справі «Брумареску проти Румунії» (заява №28342/95)) (пункт 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України «Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини» від 18.11.2003 №01-8/1427).

Високий Суд у пунктах 46, 47 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Устименко проти України» від 29 жовтня 2015 року (заява № 32053/13), яке набуло статусу остаточного 29.01.2016, зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пункти 51 і 52, ECHR 2003-Х).

З огляду на викладене, судовим рішенням, яке набрало законної сили та є обов'язковим до виконання, було визнано за відповідачем право власності на майновий комплекс загальною площею 3584,5 кв. м. за адресою: м. Київ, вул. Червоноармійська, 10.

За змістом ч. 1 ст. 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

21.04.2011 на підставі рішення Господарського суду міста Києва від 08.11.2010 Комунальним підприємством «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» право власності на майновий комплекс загальною площею 3584,5 кв. м. за адресою: м. Київ, вул. Червоноармійська, 10 зареєстровано за Гарькавим Андрієм Борисовичем про що здійснено запис № 7303п в книзі 116п-102.

21.05.2014 Державною архітектурно-будівельною інспекцією було зареєстровано декларацію про готовність об'єкту «Реконструкція нежитлових будівель майнового комплексу загальною площею 3 584,5 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Київ,Дарницький район, вул. Червонорамійська, 10» до експлуатації.

18.06.2014 відповідачем отримано свідоцтво про право власності на спірне нерухоме майно серії СТА№129598 (індексний номер 23155726).

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта № 103962212 від 16.11.2017 вбачається, що майновий комплекс загальною площею 3584,5 кв. м. за адресою: м. Київ, вул. Червонорамійська, 10 знаходиться на земельній ділянці, що має кадастровий номер 8000000000:90:234:0068.

Згідно ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Конституцією України та ст. 321 Цивільного кодексу України гарантується непорушність права власності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Статтею 386 Цивільного кодексу України закріплені засади захисту права власності, а саме те, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачити можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Положеннями ст. 41 Конституції України гарантовано кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

На підставі викладеного суд звертає увагу на те, що зобов'язання відповідача в даному випадку в примусовому порядку звільнити земельну ділянку, привівши її у придатний для використання стан шляхом звільнення від будівель та споруд, фактично означає знесення належного відповідачу на праві власності майна, що є порушенням його права власності, гарантованого статтею 41 Конституції України. Зазначені обставини виключають можливість звільнення земельної ділянки під будівлею з посиланням на її самовільне зайняття.

Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 01.03.2018 у справі №910/9259/17.

Згідно статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Основною метою положення ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном, а також, з урахуванням того, що в своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі «Новоселецький проти України» від 11.03.2003, «Федоренко проти України» від 01.06.2006 , а тому суд приходить до висновку, що обраний спосіб захисту у вигляді зобов'язання відповідача повернути спірну земельну ділянку шляхом звільнення від належної йому на праві власності будівлі призведе до недотримання справедливої рівноваги, що в даному випадку виключає можливість задоволення позовних вимог.

В процесі розгляду даної справи Київської міської радою не надано суду стверджуючих пояснень з посиланням на відповідні докази в чому саме полягає суспільний інтерес, який би виправдовував як заходи позбавлення права власності відповідача, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.

Крім того, суд звертає увагу на те, що знесення нерухомого майна є крайньою мірою і можливе лише за умови вжиття всіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності (аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 15.11.2016 у справі №21-1959а16).

Однак, в матеріалах справи відсутні будь-які докази своєчасного реагування та притягнення контролюючими органами за використанням і охороною земель у місті Києві щодо вжиття заходів передбачених законодавством України по відношенню до відповідача з підстав самовільного будівництва нерухомого майна на спірній земельній ділянці.

З урахуванням викладеного суд приходить до висновку, що з моменту набрання рішенням Господарського суду міста Києва від 08.11.2010 у справі № 35/521 законної сили у відповідача виникло право на оформлення права користування тією частиною земельної ділянки, на якій вищевказана будівля розміщена, та частиною ділянки, яка необхідна для обслуговування даної нежитлової будівлі.

Судом враховано, що 23.02.2018 відповідачем подано до Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) клопотання про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, яке зареєстроване відповідних органом за №К-33395.

Таким чином, звернувшись до позивача із відповідним клопотанням відповідач реалізував своє право відповідно до норм чинного законодавства на одержання спірної земельної ділянки у користування.

Суд відзначає, що з виникненням прав власності на будівлю чи споруду у юридичної особи виникає право одержати земельну ділянку в користування, а розглянути таке питання та прийняти відповідне рішення в строки, встановлені законом, зобов'язаний відповідний повноважний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. Тому відсутність у такої особи переоформлених на її ім'я правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може кваліфікуватися як самовільне зайняття земельної ділянки. З урахуванням викладеного в таких випадках положення статті 212 Земельного кодексу України застосуванню не підлягають (п. 3.4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №6 від 17.05.2011 «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин»).

Питання наявності/відсутності повноважень у Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) повноважень із здійснення контролю за використанням та охороною земель, та складення ним акта обстеження земельної ділянки №17-0109-02 від 01.12.2017, ніяким чином не спростовує та не підтверджує наявність у відповідача права власності на нерухомий об'єкт, розташований на спірній земельній ділянці, та не впливає на вирішення питання про наявність у нього права користування даною спірною ділянкою.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні обставини, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами.

З урахуванням викладеного суд приходить до висновку, що позовні вимоги Київської міської ради є необґрунтованими, а отже такими, що задоволенню не підлягають повністю.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір за подання даної позовної заяви покладається на позивача повністю.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову Київської міської ради відмовити повністю.

2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

3. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 29.05.2018

Суддя В.П. Босий