Постанова № 74221084, 21.05.2018, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"21" травня 2018 р. Справа № 922/184/17

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Фоміна В. О., суддя Крестьянінов О.О. , суддя Шевель О. В.

за участю секретаря судового засідання Курченко В.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу ПрАТ “Профі-Пак” (вх.№540 Х/2) на рішення Господарського суду Харківської області від 22.02.2018 у справі №922/184/17

за позовом Приватного акціонерного товариства “Профі-пак”, м. Дніпро

до Публічного акціонерного товариства “Мегабанк”, м. Харків

про визнання недійсним пунктів договору,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2018 року ПрАТ «Профі-Пак» звернулось до Господарського суду Харківської області з позовом про визнання недійсними пункти 7.1.1, 7.1.2, 7.1.3., 7.1.4 кредитного договору № 3-10в/2013-ГД-3-13 від 05 вересня 2013 року, укладеного між ПрАТ «Профі-Пак» та ПАТ «Мегабанк».

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що умови кредитного договору, викладені в розділі 7 є незаконними, несправедливими та такими, які суперечать вимогам цивільного та господарського законодавства, оскільки відповідач, зловживаючи своїм правом щодо розробки та пропозиції умов законодавства, використовуючи необхідність позивача в отриманні кредитних коштів, недотримався загальних принципів цивільного законодавства щодо справедливості умов договору, що призвело до балансу прав та обов’язків. Зокрема, позивач зазначає, що умовами договору взагалі не передбачено юридичну відповідальність банку, умовами наведених пунктів неправомірно передбачено штрафні санкції за порушення умов договору.

Рішення Господарського суду Харківської області від 22.02.2018 у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Судом першої інстанції, з посиланням на статті 6, 610, 627, 1050 Цивільного кодексу України, статті 232, 343 Господарського кодексу України зазначено, що підписуючи кредитний договір № 3-10в/2013-ГД-3/13 від 05 вересня 2013 року, позивач погодився з передбаченими цим договором умовами та не скористався наданим йому законом правом, за наявності заперечень щодо окремих умов договору, скласти протокол розбіжностей (ч. 4 ст. 181 ГК України). Крім того, суб'єкти господарських відносин при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов'язань встановленням окремого виду відповідальності - договірної санкції за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов'язань. Тобто, позивачем та відповідачем умовами п.п. 7.1.1, 7.1.2, 7.1.3, 7.1.4 кредитного договору № 3-10в/2013-ГД-3-13 від 05 вересня 2013 року передбачено саме договірні санкції за неналежне виконання умов кредитного договору № 3-10в/2013-ГД-3-13 від 05 вересня 2013 року, які не суперечать вимогам законодавства.

Позивач, не погодившись з вказаним рішенням, звернувся до Харківського апеляційного господарського суду зі скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Харківської області від 22.02.2018 скасувати, прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Скарга позивача мотивована тим, що судом першої інстанції залишено поза увагою невідповідність виду правової відповідальності за недотримання сторонами умов договору, в якому передбачено відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань, оскільки за змістом оскаржуваного правочину, позивач притягується до відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань у вигляді штрафу. Підміна понять видів правової відповідальності у кредитному договорі щодо відповідальності за несвоєчасне виконання зобов’язань призводить до порушення загальних принципів справедливості та розумності умов договору.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 02.04.2018 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ПрАТ «Профі-Пак», розгляд справи призначено на 23.04.2018.

13.04.2018 від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він просить залишити без задоволення апеляційну скаргу позивача, оскаржуване рішення – без змін. У відзиві відповідач зазначає про відповідність оскаржуваних пунктів приписам чинного законодавства, а томі зазначає про відсутність підстав для визнання його недійсними.

В судовому засіданні 23.04.2018 оголошено перерву до 21.05.2018.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції 21.05.2018, представники сторін підтвердили свої вимоги, позивач просив скасувати рішення Господарського суду Харківської області від22.02.2018 у даній справі та задовольнити позовні вимоги. Представник відповідача просив залишити без задоволення апеляційну скаргу позивача, оскаржуване рішення – без змін.

Відповідно до статті 269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об’єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення присутніх учасників справи, з’ясувавши обставини справи та перевіривши їх доказами в межах, встановлених статтею 269 ГПК України, а також перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, встановила наступне.

05.09.2013 між ПАТ «Мегабанк» (кредитодавець) та ПрАТ «Профі-Пак» (позичальник) укладено генеральний договір на здійснення кредитних операцій № ГД-3/13.

В межах генерального договору, 05.09.2013 між сторонами укладений кредитний договір № 3-10в/2013-ГД-3/13.

У період з 15.01.2014 по 29.05.2015 сторонами договору укладено численні додаткові угоди щодо корегування графіку погашення заборгованості (додаток №1 до договору), порядку сплати процентів (п.5.2 договору), та розміру наданих кредитних коштів та підвищення процентної ставки.

Згідно з п. 1.1 кредитного договору (в редакції додаткової угоди № 7 від 29.05.2015) відповідач надав позивачу - позичальнику грошові кошти в розмірі 1023836,00 дол. США (один мільйон двадцять три тисячі вісімсот тридцять шість доларів США 00 центів) на строк з 05 вересня 2013 року до 04 вересня 2018 року на погашення кредиторської заборгованості, а позичальник зобов'язався повернути кредит та сплатити 13,5% річних на умовах, передбачених кредитним договором. Тип процентної ставки за цим договором фіксована процентна ставка.

Розділом 7 кредитного договору сторони передбачили відповідальність в разі неналежного виконання позивачем зобов’язань за кредитним договором, а саме: позивач сплачує відповідачу штраф у наступних розмірах:

- у разі порушення та/або невиконання будь-якого з прийнятих на себе обов’язків, згідно з п.п. 4.2.1 та 4.2.2 - у розмірі 25 (двадцять п’ять) процентів від суми отриманого кредиту (пункт 7.1.1. договору);

- у разі порушення та/або невиконання будь-якого з прийнятих на себе обов’язків, згідно з п. 4.2.4 - 4.2.10, 4.2.12 - 4.2.17 - у розмірі 5 (п’ять) процентів від суми отриманого кредиту (пункт 7.1.2. договору);

- за користування частиною кредиту понад строку, встановленого графіком повернення кредиту згідно з п. 2.4 та п. 4.2.1 договору - у розмірі 10 (десять) процентів від суми несвоєчасно сплаченої частини кредиту (пункт 7.1.3. договору);

- за недотримання строків сплати нарахованих процентів та/або комісійної винагороди в порядку, передбаченому розділом 5 договору - у розмірі 10 (десять) процентів від суми несвоєчасно сплачених процентів за користування кредитом та/або комісійної винагороди (пункт 7.1.4. договору).

Позивач зазначає про невідповідність умов кредитного договору, викладених в п.п. 7.1.1, 7.1.2, 7.1.3, 7.1.4 договору, нормам законодавства, оскільки пеня є юридичною відповідальністю за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань, що узгоджується з ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України. Невідповідність таких умов кредитного договору тягне за собою порушення вимог, встановлених ст. 343 Господарського кодексу України, відповідно до якої законодавством встановлені обмеження щодо застосування розміру пені, і яка не повинна перевищувати подвійної облікової ставки НБУ. Умови кредитного договору, викладені в розділі 7 договору, суперечать нормам ст. 549 Цивільного кодексу України, а правова відповідальність у вигляді штрафу за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань не відповідає Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань". Позивач стверджує, що банк, як фінансово-кредитна установа, не може застосовувати за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань такий вид господарсько-правової відповідальності, як штраф. Натомість, на думку позивача, за несвоєчасне виконання (невиконання) грошових зобов’язань банк має застосовувати лише пеню.

Колегія суддів не погоджується з такими доводами позивача, з огляду на наступне.

Статями 626, 627 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч.1 ст.627 Цивільного кодексу України).

При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству (ч.4 ст.179 Господарського кодексу України).

Зокрема, свобода договору проявляється у наданій сторонам можливості визначати умови такого договору. Під час укладання договору, визначаючи його умови, сторони повинні дотримуватись нормативно-правових актів.

Істотні умови, визначені у частині 1 статті 638 ЦК України, а саме: умови про предмет договору; умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду; а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини 2 статті 345 ГК України, кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов’язань позичальника, відсоткової ставки, порядок плати за кредит, обов’язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.

Згідно з ч. 4 ст. 179 ГК України, при укладенні господарських договорів сторони можуть визначити зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечить законодавству; вказана норма є тотожньою за змістом ст.ст. 6 та 627 ЦК України.

За змістом статті 199 ГК України виконання господарського зобов'язання забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу.

Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених ГК України, іншими законами та договором (ч. 2 ст. 193, ч. 1 ст. 216, ч. 1 ст. 218 ГК України).

Одним із видів господарських санкцій, згідно з ч. 2 ст. 217 ГК України, є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню (ч. 1 ст. 230 ГК України).

Як зазначалось, в договорі сторонами передбачено застосування штрафу у процентному розмірі (25%, 5%, 10%) від суми отриманого кредиту, зокрема, за неповернення кредитних коштів у повному обсязі у терміни передбачені Графіком погашення, за ненадання/несвоєчасне надання звітності, за використання кредиту не на цілі, передбачені у п. 1.1 договору, користування кредитом понад строків його повернення тощо.

Отже, сторонами передбачено застосування штрафу у вигляді разової процентної ставки від наданого кредиту за невиконання умов договору, в тому числі неповернення кредитних коштів.

Вказаний штраф застосований сторонами у вигляді сплати за кожне порушення, передбачене розділом 7 договору, у відсотковому відношенні від суми наданого кредиту. Форма сплати штрафу, застосованого в договорі, є відмінною від сплати пені, яка в свою чергу, застосовується у вигляді відсоткової ставки за кожен день прострочення і за виконання, насамперед, грошового зобов’язання.

Іншої відповідальності сторін за невиконання умов договору, як-то, сплата пені, договором не передбачено.

Відповідно до частини 2 статті 551 ЦК України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Частиною 4 статті 231 ГК України передбачено, що у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Тобто, законодавством передбачено застосування штрафних санкцій від суми зобов’язання незалежно від його виконання, в даному випадку від суми наданого кредиту. Отже, встановивши розмір і термін нарахування штрафних санкцій за порушення грошового зобов'язання, законодавець передбачив також і право сторін врегулювати ці відносини у договорі.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21.06.2017 у справі №3-432гс17.

Тому, відсутні підстави вважати, що кредитодавцем неправомірно передбачено умовами договору застосування штрафу. Покладення відповідальності у вигляді штрафу не є порушенням приписів цивільного та господарського законодавства, а тому не може бути підставою для визнання недійсними спірних умов договору.

Що ж до доводів позивача щодо порушення приписів статті 343 ГК України, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 343 ГК України, платники і одержувачі коштів здійснюють контроль за своєчасним проведенням розрахунків та розглядають претензії, що виникли, без участі установ банку. Платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. У разі затримки зарахування грошових надходжень на рахунок клієнта банки сплачують на користь одержувачів грошових коштів пеню у розмірі, що передбачається угодою про проведення касово-розрахункових операцій, а за відсутності угоди про розмір пені - в розмірі, встановленому законом. Платник зобов'язаний самостійно нараховувати пеню на прострочену суму платежу і давати банку доручення про її перерахування з наявних на рахунку платника коштів.

Проте, необхідно зазначити, що такий вид забезпечення виконання зобов'язання як пеня та її розмір передбачено ст. 549 ЦК України, ч. 6 ст. 231 ГК України, статтями 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" та ч. 6 ст. 232 ГК України.

Правовий аналіз вказаного закону, якій викладено у рішенні Конституційного суду України від 11 липня 2013 року у справі №1-12/2013, дає підставу стверджувати, що за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань може бути застосовано як штраф так і пеня. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором. Правовідносини про надання кредиту є договірними, до яких мають бути застосовані, як загальні положення Цивільного Кодексу України про зобов'язання, так і договір.

Стаття 343 ГК України розміщена у главі 35 Господарського кодексу України «Особливості правового регулювання фінансової діяльності, параграф 1 Фінанси та банківська діяльність». Предметом правового регулювання ст. 343 Господарського кодексу України, є відповідальність платника саме за порушення своєчасності проведення розрахунків з одержувачами коштів (контрагентами) та яка не передбачає правових наслідків саме порушення позичальником умов договору кредиту.

Наслідки ж порушення умов договору кредиту позичальником внормовано ст. 1050 (розділ 71 ЦК України), яка містить відсилочну норму щодо сплати неустойки відповідно до ст.ст. 549-552 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов’язаний сплатити неустойку відповідно до статтей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві.

Предметом справи є визнання недійсними пунктів договору кредиту щодо нарахування саме штрафу, а не пені. Чинне законодавство України не містить заборони щодо застосування неустойки - штрафу за невиконання (несвоєчасне) виконання грошових зобов’язань.

Як зазначалось, відповідно до ст. 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).

Підставою, яка породжує обов'язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов'язання, яке визначається ст. 610 ЦК України, і відповідно до якої порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Матеріалами справи підтверджується, що підписуючи спірний договір, сторони погодились з передбаченими цим договором умовами, позивач не скористався наданим йому законом правом, за наявності заперечень щодо окремих умов договору, скласти протокол розбіжностей, як це передбачено ч. 4 статті 181 ГК України.

Частина 1 ст.203 Цивільного кодексу України визначає, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою -– третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Виходячи з положень статті 215 ЦК України правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Таких підстав для визнання недійсними пунктів Розділу 7 договору, з огляду на встановленні у даній справі обставини, колегією суддів під час розгляду справи не встановлено. Зазначене є підставою вважати правомірним висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог.

Колегія суддів зазначає, що визнання правочину недійсним (або його частини) господарським судом є наслідком його вчинення з порушенням законом, а не заходом відповідальності сторін; для такого визнання, як правило, не має значення, чи усвідомлювали (або повинні бути усвідомлювати) сторони протиправність своєї поведінки під час вчинення правочину; винятки з цього правила можливі, якщо вони випливають із закону.

Статтею 236 ГПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Оскаржуване рішення відповідає вимогам статті 236 ГПК України, а тому відсутні підстави для його скасування.

Відповідно до статті 276 ГПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 269, 270, п. 1 ст. 275, ст. 276, ст. 282 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ТОВ «Профі-Пак» залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Харківської області від 22.02.2017 у справі № 922/184/17 залишити без змін.

Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у відповідності до статей 286- 289 ГПК України.

Повний текст постанови складено 24.05.18

Головуючий суддя Фоміна В. О.

Суддя Крестьянінов О.О.

Суддя Шевель О. В.