Постанова № 74202889, 22.05.2018, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/141/18 Справа № 205/5010/15-ц Головуючий у 1 й інстанції - ОСОБА_1 Доповідач - Свистунова О.В.

Категорія 27

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 травня 2018 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:

головуючого Свистунової О.В.

суддів Красвітної Т.П., Варенко О.П.

за участю секретаря Гулієва М.І.о

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпро цивільну справу

за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк»

на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 січня 2016 року

по цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки,-

В С Т А Н О В И Л А:

В порядку п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 № 1402-VIII, апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. У разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті "Голос України" повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду (п. 6 ст. 147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Згідно п.9 Розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У липні 2015 року позивач звернувся до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 січня 2016 року відмовлено у задоволені позову.

У апеляційній скарзі позивач просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позов у повному обсязі, оскільки вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав.

Вирішуючи спір, який виник між сторонами, суд першої інстанції в межах заявлених вимог та на підставі тих доказів, що надані були сторонами під час розгляду справи по суті, у достатньо повному обсязі з'ясував права і обов'язки сторін, обставини справи, перевірив доводи сторін та дав їм належну правову оцінку, постановив рішення, яке відповідає вимогам закону.

Судом встановлено, що 07.03.2008року між ВАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 35/08/08-Склн за умовами якого ВАТ «Кредитпромбанк» відкрив відповідачу кредитну лінію у розмірі 264 000,00 грн. на строк з 07.03.2008р. по 06.03.2023р. на споживчі цілі (а.с.6-10).

20.05.2013р. між ПАТ «Кредитпромбанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги (далі – Договір купівлі-продажу прав вимоги), відповідно до якого ПАТ «Дельта Банк» зобов’язувалось передати грошові кошти в розпорядження ПАТ «Кредитпромбанк», а ПАТ «Кредитпромбанк» зобов’язувалось відступити ПАТ «Дельта Банк» свої права вимог до позичальників за кредитними договорами.

Відповідно до ст.512 ЦК України кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно з ст.514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав.

Відповідно до ч.1 ст.516 ЦК України заміна кредитора у зобов’язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Враховуючи вищевказаний договір купівлі-продажу прав вимоги, суд правильно встановив, що до ПАТ «Дельта Банк» перейшло право вимоги до ОСОБА_2 за Кредитним договором № 35/08/08-Склн від 07.03.2008р.

Згідно з ч.1 ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно з ст.629 ЦК України договір є обов’язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст.525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з ст.526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

На підставі ст.610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч.1 ст.612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Всупереч вищевикладеним положенням, відповідач свої зобов’язання за Кредитним договором належним чином не виконує, допускає прострочення повернення кредитних коштів та сплати процентів за користування кредитом.

Відповідно до ч.2 ст.1050 ЦК України якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу.

Крім того п.4.2 Кредитного договору надає право позивачу у разі недотримання позичальником умов цього договору та/або іпотечного договору вимагати дострокового його розірвання, повернення одержаного кредиту, сплати нарахованих процентів за користування ним, відшкодування збитків, заподіяних банку внаслідок невиконання або неналежного виконання позичальником умов цього договору, а у разі невиконання позичальником цих вимог звернути стягнення на предмет іпотеки згідно з іпотечним договором та договорами застави/іпотеки, що можуть бути укладені в майбутньому в забезпечення виконання позичальником зобов’язань за цим договором.

Внаслідок невиконання відповідачем зобов’язань за кредитним договором у нього, станом на 06.04.2015р. утворилась заборгованість перед позивачем у розмірі 200 875,16 грн., у т.ч.: тіло кредиту – 176 244,92 грн., проценти за користування кредитом – 24 630,24 грн. (а.с.13).

Таким чином, відповідно до вимог п.4.2 Кредитного договору № 35/08/08-Склн від 07.03.2008р., у зв’язку з неналежним його виконанням у позивача виникає право звернення стягнення на предмет іпотеки, який вказано в іпотечному договорі.

З матеріалів справи вбачається, що 07.03.2008р. між ОСОБА_2 та ВАТ «Кредитпромбанк» укладено Договір іпотеки № 35/08/101/08-Склн, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_3 за реєстровим номером 1159 (далі – Договір іпотеки), згідно з яким відповідачем в іпотеку передано нерухоме майно: житлова квартира № 119, розташована у м. Дніпропетровську, провулок Парусний 19, житловий будинок літ. А-9, яка складається з: 1-коридор, 2,5-житлові кімнати площею 26,1 кв.м., 3-санвузол, 4-кухня, 6-шафа, 1-лоджія, та належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу квартири від 10.08.1999р., засвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_4, зареєстрованого за № 3402 від 10.08.1999р.

Водночас, встановлено, що Іпотечний договір № 35/08/101/08-Склн від 07.03.2008р., всупереч посилань позивача, забезпечує виконання зобов’язань за кредитним договором № 35/08/08-Склн від 28.01.2008р., а не від 07.03.2008р.

Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Ні суду першої, ні апеляційної інстанції позивачем не надано кредитний договір від 28.01.2008 року, виконання якого забезпечено Іпотечним договором № 35/08/101/08-Склн від 07.03.2008 року. Як не надано належних доказів усунення розбіжностей у датах кредитного договору виконання зобов’язань за яким забезпечено Іпотечним договором № 35/08/101/08-Склн від 07.03.2008 року.

Таким чином, оскільки Кредитний договір та Іпотечний договір мають істотні розбіжності, які не дають можливості встановити, що Іпотечний договір № 35/08/101/08-Склн від 07.03.2008р. забезпечує виконання зобов’язань саме за кредитним договором № 35/08/08-Склн від 07.03.2008р., суд першої інстнаціїь дійшов вірного висновку, що позивач не довів наявність у нього права на звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі Іпотечного договору № 35/08/101/08-Склн від 07.03.2008р.

Окрім того, згідно з ч.1 ст.35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач направив передбачену ст. 35 Закону України «Про іпотеку» вимогу про усунення порушення відповідачу 03.06.2015р. вих. № 31.4-08/1698/15.

Згідно з ч.1 ст.33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а відповідно до ч.3 ст.33 цього ж Закону звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

За змістом п.4.2 Договору іпотеки іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на майно у випадку порушення іпотекодавцем умов Кредитного договору, або умов цього договору.

Відповідно до п.4.3 Договору іпотеки при настанні випадків, передбачених п.4.2 цього договору, іпотекодержатель за 30 календарних днів попереджає іпотекодавця про задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки і якщо протягом цього строку зобов’язання, забезпечені іпотекою, не будуть виконані, іпотекодержатель на свій розсуд задовольняє свої вимоги одним із таких способів: набуває право власності на майно; від свого імені продає майно третім особам і спрямовує отримані кошти на задоволення своїх вимог; дає іпотекодавцю згоду на реалізацію майна третім особам, визначеним іпотекодержателем або погоджених з ним, від свого (іпотекодавця) імені, за умови, що кошти, виручені від реалізації, будуть направлені на задоволення вимог іпотекодержателя.

Перебіг тридцяти денного строку починається з наступного дня, після календарної дати відправлення іпотекодержателем повідомлення про свій намір укласти договір купівлі-продажу майна, за місцезнаходженням іпотекодавця зазначеним у цьому договорі.

Ціна договору купівлі-продажу майна визначається за згодою сторін, але в будь-якому разі не менше суми, зазначеної в п.1.4 даного договору. У разі недосягнення згоди щодо ціни договору купівлі-продажу майна, така ціна визначається на підставі проведеної незалежної експертної оцінки суб’єктом оціночної діяльності, визначеного іпотекодержателем самостійно та зазначеної в звіті про оцінку майна, що складається у відповідності з Законом України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12.07.2001р. № 2658-ІІІ на рівні не нижче звичайної. В разі зниження вартості майна іпотекодержатель вправі здійснити переоцінку вартості майна, шляхом проведення додаткової незалежної експертної оцінки.

Умови цього пункту мають силу договору про задоволення вимог іпотекодержателя.

Крім того, пунктом 4.4. зазначеного договору визначено, що коли виконання п.4.3. цього Договору унеможливлюються діями або бездіяльністю Іпотекодавця, Іпотекодержатель має право здійснити звернення стягнення на ОСОБА_3 іншим способом, передбаченим чинним законодавством України, в т.ч. звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду.

Відповідно до ч.1 ст.37 Закону України “Про іпотеку” іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

Виходячи з положень ч.2 ст.16 ЦК України, ч.3 ст.33, ст.36, ч.1 ст.37 Закону України “Про іпотеку” не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачено іпотечним договором.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права викладено у постанові Верховного Суду України від 11.12.2013р. №6-124цс13, а тому має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права відповідно до ч. 1 ст. 3607 ЦПК України.

Водночас, положеннями ч.1 ст.39 Закону «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Відповідно до ч.6 ст.38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього.

Виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм ст.ст.38, 39 Закону «Про іпотеку», суд доходить висновку, що у розумінні норми ст.39 Закону «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою ч.6 ст.38 цього Закону.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права викладено у постанові Верховного Суду України від 27.05.2015р. №6-61цс15, а тому має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права відповідно до ч.1 ст.3607 ЦПК України.

Як вбачається з позовної заяви та доданих до неї матеріалів, позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ним право власності на предмет іпотеки.

Водночас, наслідком звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності є перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іпотекодержателя в рахунок погашення заборгованості позичальника перед кредитодавцем. Виходячи з принципу правової визначеності у такому випадку з рішення суду повинно бути зрозуміло, яка сума заборгованості за кредитними зобов’язаннями погашається в результаті переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя, а відтак суд доходить висновку, що вимоги ст.39 Закону України «Про іпотеку» щодо обов’язкового зазначення у рішенні суду про звернення стягнення на предмет іпотеки початкової ціни предмету іпотеки для його подальшої реалізації поширюються і на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього.

Водночас, у позовній заяві не вказано ціну предмета іпотеки, визначену відповідно до ч.6 ст.38 Закону «Про іпотеку», а також до неї не додано відповідного звіту про оцінку майна суб'єктом оціночної діяльності, що суперечить вимогам ст.ст.39 та 43 Закону «Про іпотеку».

Крім того, порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульований ст. 39 Закону України "Про іпотеку", якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої ст. 38 цього Закону.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у ст. 335 та ст. 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (ч. 1 ст. 328 ЦК України).

Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

За результатами аналізу положень ст. ст. 33, 36, 37, 39 Закону України "Про іпотеку", ст. ст. 328, 335, 376, 392 ЦК України можна зробити висновок, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення вимог кредитора на виконання забезпечених іпотекою зобов`язань шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).

У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.

При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (ч. 1 ст. 37 Закону України "Про іпотеку").

З наведених вище умов договорів іпотеки вбачається, що сторони узгодили порядок набуття права власності на іпотечне майно шляхом окремого повідомлення про набуття такого права.

Письмова вимога про усунення порушень має відповідати положенням ст. 35 Закону "Про іпотеку" та умовам договору, тобто містити попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги, а також спосіб, у який таке звернення має відбуватися.

Колегією встановлено, що позивачем не дотримано зазначеного порядку, зокрема, у надісланому банком листі-вимозі не зазначений такий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки як оформлення права власності на іпотечне майно шляхом позасудової процедури.

Лише зазначено, що у разі невиконання цієї вимоги АТ «Дельта Банк» розпочне процедуру звернення стягнення на передане в іпотеку нерухоме майно (т.1.а.с.14).

Крім того встановлено, що банк не звертався до державного реєстратора для реєстрації права власності та відповідно прийняття державним реєстратором рішення з зазначенням вичерпного переліку підстав для наявності/відсутності такої реєстрації, як це передбачено ст. 24 Закону України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Тобто, судом встановлено, що позивачем не розпочато процедуру набуття права власності у позасудовому порядку на підставі норм Закону України "Про іпотеку" шляхом повідомлення власника про набуття права власності на 31-й день після отримання повідомлення.

Вказані обставини свідчать про невикористання банком наданого йому права набуття права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку.

Звернення до суду з відповідним позовом за захистом своїх порушених прав у даному випадку можливе, коли такі права порушені і вичерпано всі можливі позасудові способи їх захисту.

У спірних іпотечних правовідносинах банк ще не набув та не намагався набути право власності на предмет іпотеки, тому вказувати, що відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності у даному випадку не доцільно.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона несе ризики настання наслідків, пов»язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. ст. 43 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Таким чином, беручи до уваги недоведеність позивачем існування у нього права на звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі Іпотечного договору № 35/08/101/08-Склн від 07.03.2008р., а також враховуючи, що при зверненні до суду з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки позивачем не вказано ціну предмета іпотеки у грошовому вираженні, визначену відповідно до ч.6 ст.38 Закону «Про іпотеку», а також недотримання позивачем процедури набуття права власності у позасудовому порядку на підставі норм Закону України "Про іпотеку", як позасудовим способом захисту свого права, колегія суддів приходить висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції з дотриманням вимог статей 212 – 214 ЦПК України, у редакції, чинній на час розгляду справи, повно, всебічно та об’єктивно з’ясував обставини справи та дійшов обґрунтованого висновку про відмову в позові.

Отже, висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані.

Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають.

Згідно з статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції не оскаржується сторонами в частині задоволення позовних вимог, а тому у зазначеній частині судом апеляційної інстанції не переглядається.

Судові витрати понесені сторонами в зв’язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення.

Керуючись ст.ст. 259,268,374,375,381,382,383,384 ЦПК України, колегія суддів, –

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» – залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 січня 2016 року – залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.

Головуючий О.В. Свистунова

Судді Т.П.Красвітна

ОСОБА_5