Постанова № 74202880, 22.05.2018, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/2321/18 Справа № 199/4046/17 Головуючий у 1 й інстанції - ОСОБА_1 Доповідач - Демченко Е.Л.

Категорія 55

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 травня 2018 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:

головуючого - судді Демченко Е.Л.

суддів – Куценко Т.Р., Максюта Ж.І.

при секретарі – Кругман А.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 23 листопада 2017 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ЖБК №379 в особі голови правління ЖБК №379 ОСОБА_3, про стягнення заробітної платі, -

в с т а н о в и л а:

У червні 2017 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ЖБК №379 в особі голови правління ЖБК №379 ОСОБА_3 (далі - ЖБК № 379) про стягнення заробітної платі, мотивуючи тим, що з 01 лютого 2015 року по 24 березня 2017 року перебувала у трудових відносинах з ЖБК №379, виконуючи обов’язки бухгалтера за сумісництвом та отримуючи заробітну плату у розмірі згідно із штатним розкладом підприємства.

Вказувала, що одним з її обов’язків було нарахування мешканцям ЖБК №379 щомісячної квартплати, а 14 березня 2017 року голова ЖБК №379 в усній формі повідомив її про те, що з березня місяця їй необхідно нараховувати пеню тим мешканцям будинку, які мають заборгованість та відмовились від її реструктуризації шляхом укладання договору.

Зазначала, що повідомила голову правління ЖБК №379 ОСОБА_3 про відмову виконувати дане розпорядження та вирішила звільнитися з посади бухгалтера.

Посилаючись на те, що 23 березня 2017 року в присутності голови правління ЖБК №379 ОСОБА_3 написала заяву про звільнення за згодою сторін з 24 березня 2017 року та попросила провести з нею повний розрахунок при звільненні, проте розрахунок при звільненні з нею проведено не було, у зв’язку з чим виникла заборгованість з виплати заробітної плати, а тому просила суд ухвалити рішення, яким зобов’язати ЖБК №379 сплатити суму заборгованості по заробітній платі станом на 15 червня 2017 року у загальному розмірі 14.036 грн.07 коп., стягнути 5.000 грн. у рахунок відшкодування завданої моральної шкоди, винести окрему ухвалу на підставі ст.112 КПК України.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 23 листопада 2017 року у задоволенні позову відмовлено у повному обсязі.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_2, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 23 листопада 2017 року та ухвалити нове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що її трудові права порушені та підлягають судовому захисту шляхом задоволення позовних вимог.

27 лютого 2018 року надійшов від ЖБК №379 відзив на апеляційну скаргу, в якому вони просять апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

У відповідності до п.8 ч.1 Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України у редакції Закону України №2147-VIII від 03 жовтня 2017 року та ч.6 ст.147 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

У зв’язку з цим справа підлягає розгляду апеляційним судом Дніпропетровської області в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України у редакції Закону України №2147-VIII від 03 жовтня 2017 року.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи, що виникають з трудових відносин.

Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного провадження, з особливостями встановленими цією главою (ч.1 ст.368 ЦПК України).

Отже, враховуючи викладене апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомлення учасників справи, явка яких не є обов’язковою.

Крім того, ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Відповідно до ч.1 ст.44 ЦПК України імперативно визначено, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Європейський суд з прав людини, у своїх рішеннях, наголошує, що кожна сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов’язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у справі за його участю, добросовісно користуватися належними йому процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов’язки.

Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів не находить підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду.

Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.

Судом встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що 24 березня 2017 року комісією у складі жителів та членів правління ЖБК №379 у складі голови правління ЖБК №379 складений акт №24/03 про те, що 24 березня 2017 року ОСОБА_2 була відсутня на робочому місці в ЖБК №379 по вул.Донецьке Шосе,2, жодного бухгалтерського документа не передано ЖБК №379, акт прийому-передачі бухгалтерської документації підписано не було.

25 березня 2017 року в ЖБК №379 на адресу позивача ОСОБА_2 направив повідомлення про необхідність з’явитися до ЖБК №379 для проведення остаточного розрахунку та необхідності передачі бухгалтерської документації за період виконання позивачем обов’язків бухгалтера підприємства.

26 березня 2017 року та 28 березня 2017 року за місцем проживання позивача АДРЕСА_1 комісія у складі членів правління ЖБК №379 та мешканців будинку намагалися вручити позивачу наказ про звільнення та повідомлення про необхідність з’явитися до ЖБК №379 для проведення остаточного розрахунку, проте двері квартири ніхто не відкрив, про що складено відповідні акти.

23 травня 2017 року на особисту карту позивача, відкриту в ПАТ КБ «ПриватБанк», відповідачем було перераховану заробітну плату за відпрацьований позивачем період в березні 2017 року в повному обсязі в розмірі 2.271 грн.66 коп., компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 1.577 грн.57 коп. та компенсацію за затримку виплати заробітної плати у розмірі 34 грн.64 коп.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 суд першої інстанції виходив з їх недоведеності, необґрунтованості та відсутності будь яких порушень з боку ЖБУ №379.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції.

Згідно зі ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред’явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

У п.20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», судам роз’яснено, що, установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв’язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі – наступного дня після пред’явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи – по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому свої вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Таке роз’яснення цієї норми права, крім наведеної вище постанови Пленуму Верховного Суду України, надав і Конституційний Суд України у своєму рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 у справі щодо офіційного тлумачення положень ст.233 КЗпП України у взаємозв’язку з положеннями ст.ст.117,237-1 цього Кодексу.

Таким чином, аналіз наведених вище норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що передбачений ст.117 КЗпП України обов’язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 КЗпП України.

При цьому визначальним для доведення позову є такі юридично значимі обставини невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Згідно із ст.129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Позивач, як сторона по справі, зобов'язаний довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, відповідно до ст.10 ЦПК України (у редакції закону, чинному на час виникнення спірних правовідносин). Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Положення ст.11 ЦК України визначають, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини. Нормами ст.58 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст.60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.ст.27,46 ЦПК України).

Під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч.1 ст.179 ЦПК України).

За способом утворення докази поділяються на первинні (відомості про факти одержують із першоджерела - з оригіналу документа, від свідка-очевидця і т.п.) і похідні (відомості про факти одержують із джерела, що відтворює інший доказ, - з копії документа). За відношенням до шуканого факту докази поділяються на прямі (прямо вказують на наявність або відсутність шуканого факту) і непрямі (дозволяють зробити припускаємий висновок про шуканий факт).

З матеріалів справи вбачається, що позивач не довела належними та допустимими доказами своїх позовних вимог, так в матеріалах справи відсутній наказ про прийняття на роботу позивача, відсутня довідка стосовно щомісячної заробітної плати, відсутні відомості про суми нарахування заробітної плати та відрахувань з неї, відсутній будь-який графік роботи, штатний розпис, посадова інструкція, а тому колегія суддів позбавлена можливості задовольнити позовні вимоги ОСОБА_2

Доводи, викладені в апеляційній скарзі, не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.

Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов’язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджені письмовими матеріалами справи та поясненнями учасників процесу.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволенні, а рішення суду має бути залишено без змін.

Керуючись ст.ст.367,374,375,381-383 ЦПК України, колегія суддів, –

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 23 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Головуючий: Демченко Е.Л.

Судді: Куценко Т.Р.

ОСОБА_4