Постанова № 74148612, 10.05.2018, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 442/5925/17 Головуючий у 1 інстанції: Хомик А.П.

Провадження № 22-ц/783/7538/17 Доповідач в 2-й інстанції: Приколота Т. І.

Категорія: 46

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 травня 2018 року м.Львів

Колегія суддів Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого Приколоти Т.І.

суддів: Мікуш Ю.Р., Павлишина О.Ф.

з участю секретаря Іванової О.О.

з участю ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 1 грудня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, з участю третіх осіб: Органу опіки та піклування Дрогобицької райдержадміністрації, Рихтицької сільської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням,-

встановила:

Позивач звернувся з позовом до відповідачів, в якому просив визнати їх такими, що втратили право користування будинком №170, на вулиці Українській в с. Рихтичі Дрогобицького району Львівської області. В обґрунтування позову, посилається на те, що він є власником вказаного будинку. 25 серпня 2005 року він уклав шлюб із ОСОБА_3, від якого в них народилися діти: ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 18 липня 2014 року шлюб між ними розірвано. Вказує, що він, як інвалід з дитинства ІІ групи не зміг задовольняти фінансові вимоги дружини, відповідач через суд вирішила з нього стягувати аліменти на сина ОСОБА_12. Але практично з середини 2011 року відповідач забрала всіх дітей і переселилась на постійне проживання до житлового будинку, який колись належав на праві власності її бабусі - ОСОБА_13. Підтвердженням факту непроживання відповідача разом з дітьми більше 6 місяців є складені акти посадовими особами Рихтицької сільської ради від 9 вересня, 1 грудня 2016 року та 18 травня 2017 року.

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 1 грудня 2017 року відмовлено в задоволенні позову.

Рішення суду оскаржив ОСОБА_6 Зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним, необгрунтованим, прийнятим з порушенням норм матеріального та процесуального права. Просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.Вказує, що відповідач з дітьми не проживають у спірному житлі з 2014 року, яке покинули добровільно.

Заслухавши суддю-доповідача, учасників справи, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить відхилити.

Відповідно до вимог ст.ст. 3, 4 ЦПК України у чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення редакції, ст.ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у визначений законом спосіб.

На підставі ст.ст.10-11, 58-61 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести належними та допустимими доказами ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Рішення вважається обґрунтованим, якщо воно ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України у чинній на даний час редакції суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

На підставі ст.ст. 76-81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; а також питання щодо розподілу судових витрат, допуску рішення до негайного виконання, скасування заходів забезпечення позову.

Встановлено, що ОСОБА_6 є власником житлового будинку АДРЕСА_1, яка належить йому на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право на спадщину від 4 березня 2004 року, виданого Першою Дрогобицькою державною нотаріальною конторою.

Згідно з рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 18 липня 2014 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 розірвано. Від шлюбу у них народились діти: ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_2 року.

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 16 липня 2014 року з ОСОБА_6 стягнутоя аліменти на утримання сина ОСОБА_12, в розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку.

Відповідно до довідки, виданої Рихтицькою сільською радою від 22 травня 2017 року №413/02-25, ОСОБА_3 разом з неповнолітніми дітьми : ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_2 року, а також ОСОБА_7, 9 жовтня 1998 року зареєстровані в АДРЕСА_1. В даний час ОСОБА_3 разом із дітьми проживає без реєстрації в АДРЕСА_2, в будинку, який належав на праві власності ОСОБА_13. Загальна площа будинку становить 32,1 кв.м., житлова - 12,6 кв.м., будинок не газифікований, спадкові права на житло нотаріально не оформлено.

Судом встановлено, що відповідачка не втратила інтерес до спірного житла, а також те, що між сторонами існують неприязні відносини.

Відповідно до ст. 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Частинами 1, 2, 4 ст. 311 ЦК України передбачено, що житло фізичної особи є недоторканним. Проникнення до житла чи до іншого володіння фізичної особи, проведення в ньому огляду чи обшуку може відбутися лише за вмотивованим рішенням суду. Фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно з ст. 156 ЖК Української РСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. Вселення до батьків їх неповнолітніх дітей проводиться без згоди власника. Члени сім'ї власника будинку (квартири) зобов'язані дбайливо ставитися до жилого будинку (квартири). До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 вказаного Кодексу.

ОСОБА_3 разом з дітьми зареєстрована в спірному будинку за згодою ОСОБА_6

У п.15 постанови №9 Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» роз'яснено, що при розгляді спорів про право користування жилим приміщенням необхідно брати до уваги, що ст. 33 Конституції гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Це означає, що наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

Згідно п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», із змінами, внесеними згідно з Постановами Пленуму Верховного Суду України № 2 вiд 10 березня 1989 року, № 13, від 25 грудня 1992 року, № 15 від 25 травня 1998 року, роз»яснено, що у справах про визнання наймача або члена його сім»ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст. 71 ЖК України), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

На підставі аналізу наявних у справі доказів судом встановлено, що ОСОБА_3 разом з дітьми фактично вимушена була покинути житло.

Відповідно до правових позиції Європейського суду з прав людини, а саме п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, кожній особі окрім інших прав гарантується право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Право на житло гарантоване людині ст. 47, 48 Конституції України.

Позивач не навів жодних доводів, які б були підставою для подачі позову, окрім факту не проживання протягом шести місяців.

Судом першої інстанції вірно взято до уваги те, що іншого житла у ОСОБА_3 та її дітей немає, житло її баби не може забезпечити житлові потреби всім мешканцям; є негазифікованим, права на це житло відповідачам не належить.

Відповідно до вимог ч. 2, 3 ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім»ї власника житлового приміщення мають право користування займаним приміщенням на рівні з власником.

Згідно із ч. 3 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація - це внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесення цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації.

Згідно з Конвенцією про права дитини Організації Об'єднаних Націй, що була ратифікована Постановою Верховної Ради України 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, статті 3, в усіх діях що до дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

З урахуванням встановленого, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про те, що позовні вимоги не підлягають до задоволення. Тимчасова відсутність у спірному житлі була зумовлена поважними причинами, зокрема через неприязні стосунки із ОСОБА_6, вимушеним тимчасовим проживанням у будинку покійної баби, де відсутні необхідні умови; відсутність іншого житла.

З висновками суду першої інстанції належить погодитися, оскільки ним правильно визначено характер спірних правовідносин та встановлено дійсні обставини справи. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду.

Підстави для скасування рішення суду відсутні.

Керуючись п.1 ч.1 ст.374, ст.ст. 375, 381-384, 388-391 ЦПК України, колегія суддів,-

п о с т а н о в и л а:

Залишити рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 1 грудня 2017 рокубез змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_6 без задоволення.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення безпосередньо до Верховного Суду.

Повне судове рішення складено 17 травня 2018 року.

Головуючий

Судді