Постанова № 74106645, 15.05.2018, Апеляційний суд Київської області

Справа № 369/2387/16-ц Головуючий у І інстанції Волчко А. Я.Провадження № 22-ц/780/427/18 Доповідач у 2 інстанції Лівінський С. В.Категорія 47 15.05.2018

ПОСТАНОВА

Іменем України

15 травня 2018 року м. Київ

Справа № 369/2387/16-ц

Апеляційний суд Київської області у складі колегії суддів:

Лівінського С.В. (суддя-доповідач),

Березовенко Р.В.,

Олійника В.І.,

секретар судового засідання Топольський В.О.

позивач - ОСОБА_4 (апелянт),

відповідач - ОСОБА_5,

розглянувши матеріали цивільної справи за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області, у складі судді Волочка А.Я., від 26 жовтня 2017 року,

В С Т А Н О В И В:

Статтею 351 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного округу якого(території, на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного суду) знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Відповідно до пунктів 8, 9, 11 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується; справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, а також заяви і скарги подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не відкрито на момент набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У березня 2016 року ОСОБА_4 звернулася до Києво-Святошинського районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_5 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання права спільної сумісної власності на майно та поділ майна.

Заявлені позовні вимоги обґрунтовувала тим, що з 16 серпня 1990 року по 07 липня 1993 року перебували з ОСОБА_5 у зареєстрованому шлюбі. Після його розірвання, з 07 березня 1994 року знову почали проживати однією сім'єю, спільно виховували власну дитину та вели спільне господарство.

За час спільного проживання за спільні кошти ними була придбана АДРЕСА_1, загальною площею 57,9 кв.м., вартістю приблизно 1млн. 800 тис. грн, земельна ділянка в АДРЕСА_2, та побудований триповерховий будинок у вказаному селі по АДРЕСА_2 загальною площею 348 кв.м., вартість якого складає 4 054 054 грн, а також автомобіль Hyundai Sonata, вартістю в 405 тис. грн.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 жовтня 2017 року в задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено. ОСОБА_4 з судовим рішенням не погодилася та подала апеляційну скаргу. Просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким встановити факт проживання однією сім'єю ОСОБА_5 та ОСОБА_4 без реєстрації шлюбу у період з 07 березня 1994 року по 03 грудня 2006 року. Визнати її та ОСОБА_5 спільною сумісною власністю АДРЕСА_1 вартістю 1млн. 800 тис. грн. Вважала, що ухвалюючи рішення по вказаній справі, суд однобоко підійшов до розгляду справи та порушив норми матеріального права. Крім, того вказувала на те, що судом залишено поза увагою ту обставину, що в судовому засіданні вона відмовилась від частини вимог.

Відповідач судове рішення не оскаржив.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, переглянувши справу за наявними в ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вона до задоволення не підлягає.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом встановлено, що з 16 серпня 1980 року по 07 липня 1993 року ОСОБА_4та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі.

09 грудня 1996 року ОСОБА_5 отримав у власність АДРЕСА_1

14 грудня 2005 року ОСОБА_5 отримав дану ділянку на підставі договору дарування.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволені позовних вимог, районний суд виходив з того, що належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що сторони проживали разом, як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство та мали спільний сімейний бюджет, що їх відносини носили усталений характер, який притаманний подружжю, на підтвердження тієї обставин, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці позивач не надала.

Крім того, суд дійшов висновку, що відсутні правові підстави для встановлення факту проживання сторін однією сім'єю без укладення шлюби за період з 07 березня 1994 року по 01 січня 2004 року.

Розглядаючи спір, колегія суддів прийшла до висновку, що суд першої інстанції, не зважаючи на доводи апеляційної скарги, повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази (ст. 212 ЦПК України 2004 року), в тому числі й тим, на які посилається апелянт, і ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, обґрунтовано відмовивши у позові.

Відповідно до статті 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

За правилами статті 74 СК України, в редакції якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки або чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Отже, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків.

Згідно із частиною четвертою статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Ураховуючи викладене, особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.

Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, з'ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.

Рішення обґрунтовують належними і допустимими доказами, про що зазначають у мотивах прийнятого рішення з посиланням на конкретні факти.

Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року (справа №6-2253цс15).

Відповідно до роз'яснень, що містяться в п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» від 12 червня 1998 року № 16 (у редакції, яка була чинною на момент спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України «Про власність», відповідних норм ЦК Української РСР та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності». Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.

Згідно із частиною першою статті 17 Закону України "Про власність", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

За змістом п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» від 22 грудня 1995 року № 29 (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону «Про власність», стаття 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 стаття 17, стаття 18, пункт 2 стаття 17 Закону України «Про власність»), тощо.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.

Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.

Вказаний висновок узгоджуються з правовими висновками, викладеними в постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року № 6-135цс13.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України в редакції чинній на час ухвалення рішення (далі - ЦПК України 2004 року), кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до положень ст. 10 ЦПК України 2004 року, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень.

Згідно зі ст. ст. 57, 212 ЦПК України 2004 року доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема, звуко- і відео записів, висновків експертів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЦПК України 2004 року, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Крім того, в ч. 4 ст. 60 ЦПК України 2004 року, визначено, що доказування (а, отже, і рішення суду) не може ґрунтуватися на припущеннях.

Всупереч твердженням апелянта, районний суд прийшов до правильного і такого, що відповідає вимогам ч. 3 ст. 61 ЦПК України, висновку, що доводи ОСОБА_4 про те, що спірна квартира є її з відповідачем спільною сумісною власністю, безпідставні, оскільки спільність праці або грошових затрат сторін у набутті квартири АДРЕСА_1 в судовому порядку не встановлена.

Дав належну оцінку, не зважаючи на заперечення апелянта, районний суд і показам свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 та прийшов до правильного висновку, що ці покази не можна визнати належними та допустимими доказами на підтвердження вимог позивача.

Не спростовують наведений висновок суду і надані позивачем копії квитанцій про сплату за житлово-комунальні послуги, оскільки вони не являються беззаперечним підтвердженням того, що сторони, в розумінні Сімейного кодексу України, як це вказав районний суд, у спірний період фактично перебували у шлюбних відносинах.

Правильним, не зважаючи на доводи апеляційної скарги, являється і висновок місцевого суду про те, що сам факт проживання в спірній квартирі ОСОБА_4 з сином та матір'ю не може бути підтвердженням того, що позивач надавала грошові кошти для її придбання, оскільки власник може розпоряджатись власністю на свій розсуд, в тому числі і надати можливість проживання в даній квартирі будь-якій особі.

Оплата ОСОБА_4 комунальних послуг, як правильно зробив висновок районний суд, теж не може слугувати підтвердженням придбання спірної квартири саме за спільні кошти сторін.

Інші доводи апеляційної скарги зводяться до помилкового тлумачення позивачем норм права і також не спростовують висновки суду першої інстанції та не доводять порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства.

Оскільки суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення - без змін.

Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, згідно з яким, Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Керуючись ч. 6 ст. 259, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. ст. 268, 375, 367, 381- 384 ЦПК України,

П О С Т А Н О В И В:

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 жовтня 2017 року залишити без змін.

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, безпосередньо до суду касаційної інстанції. Оскільки в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Судді: