Ухвала суду № 74076863, 10.05.2018, Золочівський районний суд Львівської області

Справа № 445/2355/15-а

У Х В А Л А

10.05.2018 Золочівський районний суд Львівської області в складі:

головуючого-судді: Сивак В.А.

при секретарі: Захарчук Н.Я.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду заяву Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про роз’яснення судового рішення , -

ВСТАНОВИВ :

Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області (на час прийняття рішення Управління Пенсійного фонду України в Золочівському районі Львівської області та Золочівське об’єднане управління Пенсійного фонду України Львівської області ) звернулося до суду із заявою про роз`яснення судового рішення, яке було винесено 15 лютого 2016р. по справі № 445/2355/15-а за позовною заявою ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в Золочівському районі Львівської області, в зв’язку з тим, що незрозуміла резолютивна частина в зв’язку із зміною пенсійного законодавства.

Заявник - Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області та заінтересована сторона, позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з'явилися, подали до суду клопотання в якому просять розгляд заяви проводити без їх участі.

У відповідності до частини 3статті 254 КАС України, неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розглядові заяви про роз'яснення рішення.

Дослідивши заяву та матеріали адміністративної справи №445/2355/15-а, суд приходить до наступних висновків.

В поданій заяві заявник просить роз’яснити резолютивну частину рішення від 15.02.2016, в частині того, в якому розмірі і за нормами якого Закону з 01.10.2017 року слід проводити виплату пенсії ОСОБА_1 беручи до уваги, що пенсія призначена за нормами Закону № 1789-Х11 після 01.10.2011 та він продовжує працювати на спецпосаді.

Відповідно до ст.254 КАС України, за заявою учасника справи, державного виконавця суд роз’яснює ухвалене ним судове рішення, яке набрало законної сили, не змінюючи змісту судового рішення, шляхом постановлення ухвали.

Конкретного і вичерпного переліку критеріїв для визначення рішення незрозумілим дана правова норма не містить, а з її змісту вбачається, що їх має навести особа, яка звертається із заявою про роз'яснення судового рішення.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що необхідність роз'яснення судового рішення пов'язана саме з незрозумілістю рішення як для сторін, так і для державного виконавця. Зрозумілість рішення полягає у тому, що його резолютивна частина не припускає кількох варіантів тлумачення. Підставою для роз’яснення судового рішення як засобу усунення недоліків ухваленого судового рішення є його неясність, невизначеність. Фактично, роз’ясненням рішення є зміна форми його викладення таким чином, щоб ті частини судового рішення, які викликають труднощі для розуміння, були висвітлені ясніше та зрозуміліше. При цьому, суд, роз'яснюючи рішення, не вправі вносити будь-які зміни в існуюче рішення.

Як роз’яснено у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судове рішення в адміністративній справі» №7 від 20.05.2013 року п. 19, за правовою природою роз'яснення судового рішення є продовженням його ухвалення, а ухвала про роз'яснення є його складовою, тому заява про роз'яснення судового рішення розглядається у тому ж провадженні, в якому було ухвалене судове рішення, про роз'яснення якого ставиться питання.

Результатом розгляду заяви про роз'яснення судового рішення є постановлення судом ухвали про задоволення заяви або відмову в задоволенні заяви.

В ухвалі про роз'яснення судового рішення суд викладає більш повно та зрозуміло ті частини рішення, розуміння яких викликає труднощі, не змінюючи при цьому суть рішення і не торкаючись питань, які не були предметом судового розгляду.

Отже, вказана вище стаття передбачає можливість роз'яснення судом ухваленого ним рішення з метою усунення такого недоліку, як незрозумілість судового рішення (наприклад, можливість неоднакового тлумачення висновків суду), що перешкоджає його належному виконанню.

При розгляді заяви про роз’яснення судового рішення суд виходив з такого.

З матеріалів справи вбачається, що з 13.03.2015 ОСОБА_1 перебував на обліку в Управлінні Пенсійного Фонду України в Золочівському районі , як одержувач пенсії за вислугою років відповідно до ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 року.

Згідно пенсійного посвідчення № НОМЕР_1, виданого Пенсійним фондом України 27.05.2015 року, він має право на одержання пенсії за вислугою років довічно.

Постановою Золочівського районного суду Львівської області від 15 лютого 2016р. позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано неправомірними дії Управління Пенсійного фонду України в Золочівському районі Львівської області щодо припинення з 1 червня 2015 року виплати ОСОБА_1 пенсії за вислугу років, призначеної відповідно до Закону України «Про прокуратуру» та відмови у поновленні виплати зазначеної пенсії.

Зобов’язано Управління Пенсійного фонду України в Золочівському районі Львівської області поновити ОСОБА_1 виплату раніше призначеної пенсії за вислугу років відповідно до Закону України «Про прокуратуру» з 1 червня 2015 року у попередньому розмірі.

Крім цього, пенсія починаючи з 01.07.2016 має виплачуватись в розмірі визначеному в результаті проведеного, на підставі постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 06.02.2017 по справі № 876/9346/16, перерахунку.

Постанови суду набрали законної сили.

Ухвалою суду від 8 квітня 2016 р. змінено стягувача у виконавчому провадженні з Управління Пенсійного фонду України в Золочівському районі Львівської області на Золочівське об'єднане управління Пенсійного фонду України Львівської області.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 821 від 08.11.2017 «Деякі питання функціонування органів Пенсійного фонду України», правонаступником Золочівського об’єднаного управління Пенсійного фонду України є Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області.

Відповідно до ст.8 ОСОБА_2 України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. ОСОБА_2 України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі ОСОБА_2 України і повинні відповідати їй. ОСОБА_2 України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі ОСОБА_2 України гарантується.

Згідно з ст. 22 ОСОБА_2 України, права і свободи людини і громадянина, закріплені цією ОСОБА_2, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Частиною 2 ст.19 ОСОБА_2 України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені ОСОБА_2 та законами України.

Згідно з ст.370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Таким чином, постанова Золочівського районного суду від 15.02.2016 по справі № 445/2355/15-а та постанова Львівського апеляційного адміністративного суду від 06.02.2017 по справі № 876/9346/16 є обов'язковими до виконання, в тому числі і для заявника – відповідача у справі.

Відповідно до положень ст. 58 ОСОБА_2 України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Тому обмежувальні та скасовуючі положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 01.10.2017, як і Закону України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» на пенсіонерів, пенсію яким призначено до 01.10.2017, не поширюються.

Крім того, згідно з ст.ст. 22, 64 ОСОБА_2 України, право на пенсійне забезпечення відповідних категорій громадян, встановлене законами України (в тому числі і Законом України «Про прокуратуру»), є таким, що не підлягає звуженню та обмеженню.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою ОСОБА_2 України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до ст.17 ОСОБА_2 України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, тощо (рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 №8-рп/99у справі щодо права на пільги та від 20.03. 2002 № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).

У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.

Виходячи із викладеного у рішеннях Конституційного Суду України розуміння сутності соціальних гарантій працівників правоохоронних органів, зокрема працівників прокуратури, зміст та обсяг досягнутих ними соціальних гарантій не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства, а відтак перерахунок пенсії повинен проводитись на умовах і в порядку, що існували на час призначення пенсії позивачу за вислугу років.

Окрім того, суд вважає за необхідне роз’яснити заявнику, що за нормами ОСОБА_2 України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Відповідно до статті 14 КАС України, судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюються іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання всіма органами державної влади , органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами та їх об’єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Європейський суд з прав людини наголошує, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право порушити в суді чи відповідному органі будь-який позов, який стосується його цивільних прав та обов'язків; таким чином, пункт передбачає «право на суд», одним з аспектів якого є право доступу до суду, тобто право порушувати в судах позов для вирішення цивільного спору. Однак це право було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним, на шкоду будь-якій стороні. Важко уявити собі ситуацію, якби пункт 1 статті 6 докладно описував процедурні гарантії, які надано сторонам у спорі, - справедливість, відкритість і оперативність проваджень, - і не передбачав би гарантій виконання судових рішень; тлумачення статті 6 як положення, що лише гарантує право на звернення до суду та проведення судового розгляду, могло б призвести до ситуації, несумісної з принципом верховенства права, який Високі Договірні Сторони зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію.

Так, у своїх рішеннях від 29.06.2004 року по справі «ОСОБА_1 проти України», від 20.07.2004 року в справі «Шмалько проти України», від 27.07.2004 року у справі «Ромашов проти України», від 09.11.2004 року у справі «Бакай та інші проти України», від 11.01.2005 року у справі «Дубенко проти України», від 22.02.2005 року у справі «Шаренок проти України», від 05.04.2005 року у справі «Вараниця проти України», від 19.04.2005 року у справах «Піряник проти України», «Долгов проти України», «Щербанов проти України», від 03.05.2005 року у справі «Василенков проти України», від 07.06.2005 року у справі «Фукльов проти України», від 21.06.2005 року у справі «Булинко проти України», від 13.09.2005 року у справі «Лютих проти України», від 06.09.2007 року у справах «Шамрай проти України», «Лозинський та інші проти України» Європейський Суд з прав людини відзначив, що право на суд, закріплене в частині 1 статті 6 Конвенції, було б лише ілюзією, якщо б держави допускали такий стан речей, коли рішення національних судів залишалися б невиконаними.

З посиланням на свою попередню прецедентну практику, сформульовану в його попередніх аналогічних справах, Європейський Суд зазначив, що тлумачення частини 1 статті 6 Конвенції винятково як такої, що стосується доступу до суду та процедури розгляду справи у суді, було б несумісним із принципом верховенства права, який держави-учасниці зобов’язались дотримувати, ратифікуючи Конвенцію. Зважаючи на це, виконання рішення будь-якого суду повинно розглядатись у світлі вимог статті 6 Конвенції як складова частина «процесу у справі» (trial).

Таким чином Європейський Суд дійшов висновку, що неспроможність держави вжити належних заходів для виконання рішення суду впродовж строку, визначеного національним законодавством, означає позбавлення частини 1 статті 6 Конвенції її корисного значення.

Крім того, Європейський Суд майже в кожному своєму рішенні проти України стосовно надто тривалого виконання судових рішень національних судів вказував, що неможливість особи домогтися виконання судового рішення на свою користь становить втручання в право цієї особи на мирне володіння своїм майном, яке закріплене у статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Виконання судових рішень у адміністративних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

За таких обставин враховуючи, що обов'язковість судових рішень гарантується, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, ОСОБА_2 та законів України, як право на судовий захист, з метою уникнення неоднозначного тлумачення та усунення суперечок щодо розуміння резолютивної частини постанови Золочівського районного суду Львівської області від 15.02.2016 року під час виконання, суд вважає за необхідне роз’яснити рішення суду.

Керуючись ст.254 КАС України, суд, -

УХВАЛИВ:

Заяву Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про роз’яснення рішення суду - задовольнити.

Роз’яснити, що постановою Золочівського районного суду Львівської області від 15.02.2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України у Золочівському районі Львівської області, про визнання неправомірними дій та зобов'язання до вчинення дій, Управління Пенсійного фонду України в Золочівському районі Львівської області, яке згідно ухвали Золочівського районного суду Львівської області від 08.04.2016 року замінено на Золочівське об'єднане управління Пенсійного фонду України у Львівській області, правонаступником якого є Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області, зобов'язано поновити ОСОБА_1 виплату раніше призначеної пенсії за вислугу років відповідно до ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» № 1789-ХІІ від 05.11.1991 року з 1 червня 2015 року та виплачувати за нормами Закону України «Про прокуратуру» № 1789-ХІІ від 05.11.1991 року в розмірі визначеному в результаті проведеного, на підставі постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 06.02.2017 по справі № 876/9346/16 перерахунку та довічно.

Ухвала може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції у порядку та строки встановлені ст.ст. 293-295 КАС України .

Суддя:ОСОБА_3