Постанова № 74060157, 15.05.2018, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/554/18 Справа № 208/202/17 Головуючий у 1 й інстанції - Похваліта С.М. Доповідач - Демченко Е.Л.Категорія 55

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 травня 2018 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:

головуючого – судді Демченко Е.Л.

суддів – Куценко Т.Р., Максюта Ж.І.

при секретарі – Кругман А.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Заводського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 22 червня 2017 року по справі за позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Дніпроважмаш» про стягнення заборгованості за несплату середнього заробітку, компенсації за час вимушеного прогулу, середнього заробітку за час затримки розрахунку та моральної шкоди, -

в с т а н о в и л а:

У січні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Дніпроважмаш» (далі - ПАТ «Дніпроважмаш») про стягнення заборгованості за несплату середнього заробітку, компенсації за час вимушеного прогулу, середнього заробітку за час затримки розрахунку та моральної шкоди, мотивуючи тим, що перебував у трудових відносинах з ПАТ «Дніпроважмаш» з 20 грудня 2013 року, працюючи на посаді електромонтера з ремонту та обслуговування електрообладнання 4 розряду дільниці ремонту металургійного електрообладнання сервісного центру №59 на підставі наказу №3226к від 17 грудня 2013 року.

Зазначав, що 06 квітня 2015 року був призваний на строкову військову службу під час особливого періоду до лав Збройних сил України та зарахований до команди №К210 згідно Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», та з 06 квітня 2015 року на підставі наказу №852к від 07 квітня 2015 року був звільнений з посади у зв’язку з призивом на військову службу в порядку п.3 ст.36 КЗпП України. Під час проходження військової служби він дізнався, що був незаконно звільнений, оскільки мав право на збереження місця роботи та середнього заробітку на весь термін строкової служби. Після демобілізації та починаючи з 11 листопада 2016 року писав листи до ПАТ «Дніпроважмаш» із вимогою щодо поновлення на роботі, просив видати ряд документів, та 19 листопада 2016 року отримав листа від відповідача, де йому повідомлено про поновлення його на роботі та про обов’язок приступити до роботи 19 листопада 2016 року.

Вказував, що 19 листопада 2016 року він з’явився на роботу, однак до роботи його не допустили та рекомендовано звернутися до відділу кадрів підприємства 21 листопада 2016 року. 21 листопада 2016 року він був звільнений за власним бажанням в порядку ст.38 КЗпП України на підставі наказу №1210 від 21 листопада 2016 року.

Посилаючись на те, що ПАТ «Дніпроважмаш» в порушення вимог ст.ст.47,116,117 КЗпП України в день звільнення не здійснив повний розрахунок належних йому сум, завдав своїми діями моральної шкоди, має перед ним заборгованість за несплату середнього заробітку за період з 22 серпня 2015 року по 04 жовтня 2016 року, також має виплатити йому компенсацію за час вимушеного прогулу за період з 04 жовтня 2016 року, а тому просить суд ухвалити рішення, яким стягнути з ПАТ «Дніпроважмаш» на його користь заборгованість за несплату середнього заробітку за період з 22 серпня 2015 року по 04 жовтня 2015 рік у розмірі 53.235 грн.; компенсацію за час вимушеного прогулу за період з 04 жовтня 2016 року по 21 листопада 2016 року у розмірі 4.680 грн.; розмір середнього заробітку за весь час затримки у розмірі 5.070 грн. та моральну шкоду у розмірі 30.000 грн.

Рішенням Заводського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 22 червня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволені частково. Стягнуто з ПАТ «Дніпроважмаш» на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 04 жовтня 2016 року по 20 листопада 2016 року.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_2 просить рішення Заводського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 22 червня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, посилаючись на те, що суд ухвалив рішення з порушенням норм матеріального й процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що відповідачем грубо порушено трудове законодавство.

29 листопада 2016 року від відповідача надійшли заперечення на апеляційну скаргу, в яких вони зазначили про безпідставність позовних вимог та відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги.

У відповідності до п.8 ч.1 Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України у редакції Закону України №2147-VIII від 03 жовтня 2017 року та ч.6 ст.147 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

У зв’язку з цим справа підлягає розгляду апеляційним судом Дніпропетровської області в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України у редакції Закону України №2147-VIII від 03 жовтня 2017 року.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів находить, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду скасуванню з наступних підстав.

Відповідно до ст.ст.263,264 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим та має стосуватися, зокрема питань: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із установлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин тощо.

Проте, зазначеним вимогам закону рішення суду не відповідає з огляду на таке.

Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.

Відповідно до вимог ч.ч.1,6 ст.43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Встановлено судом і це підтверджується матеріалами справи, що позивач ОСОБА_2 з 16 серпня 2012 року на підставі наказу №2379к від 13 серпня 2012 року був прийнятий на посаду електромонтера з ремонту та обслуговування електрообладнання 4 розряду дільниці ремонту металургійного електрообладнання сервісного центру №59 ПАТ «Дніпроважмаш».

06 квітня 2015 року ОСОБА_2 був призваний на строкову військову службу до лав Збройних сил України згідно до Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», що вбачається з військового квитка серії НОМЕР_1 та повістки.

06 квітня 2015 року на підставі наказу №852к від 07 квітня 2015 року позивач був звільнений з посади у зв’язку з призивом на військову службу в порядку п.3 ст.36 КЗпП України, що також вбачається з трудової книжки та не заперечується представником відповідача.

Відповідно до довідки військового комісара Дніпродзержинського об’єднаного міського військового комісаріату від 17 листопада 2016 року ОСОБА_2 був призваний з 06 квітня 2015 року на строкову військову службу під час особливого періоду до лав Збройних Сил України.

З військового квитка на ім’я ОСОБА_2, виданого 06 квітня 2015 року Дніпродзержинським військовим комісаріатом Дніпропетровської області, вбачається, що позивач призваний на строкову військову службу 06 квітня 2015 року, а 04 жовтня 2016 року на підставі наказу №230 командира в/ч А4324 звільнений в запас по закінченню строку служби. 06 жовтня 2016 року взятий на облік в Дніпродзержинському ОМСК Дніпропетровської області (а.с.7).

21 жовтня 2016 року позивачем була подана заява до ПАТ «Дніпроважмаш» про поновлення на роботі та наказом №1204к від 16 листопада 2016 року наказ №852к від 07 квітня 2015 року про звільнення ОСОБА_2 був скасований, позивача було поновлено на роботі та зобов’язано виплатити йому середній заробіток з моменту призиву на військову службу до закінчення особливого періоду, тобто з 06 квітня 2015 року по 21 серпня 2015 року включно (а.с.12,25).

21 листопада 2016 року ОСОБА_2 за власним бажанням звільнений за ст.38 КЗпП України відповідно до наказу №1210к від 21 листопада 2016 року (а.с.68).

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_2 суд виходив з їх часткової доведеності та обґрунтованості та виходив з наявності підстав для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 04 жовтня 2016 року по 21 листопада 2016 року.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду виходячи з наступного.

Відповідно до частин першої та другої статті 39 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», призов військовозобов’язаних та резервістів на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною п’ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п’ятою статті 61 Закону України «Про освіту».

Згідно з частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» (в редакції Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду від 15 січня 2015 року, який набрав чинності 08 лютого 2015 року), за громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання.

Відповідно до абз.2 п.2 рішення Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року №1-рп 99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Таким чином, відповідно до частини другої статті 39 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» за працівником, призваним на строкову військову службу, але не більше одного року, зберігається місце роботи та середній заробіток.

Гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов’язків закріплені статтею 119 Кодексу законів про працю України.

Відповідно до статті 119 КЗпП України на час виконання державних або громадських обов’язків, якщо за чинним законодавством України ці обов’язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.

Працівникам, які залучаються до виконання обов’язків, передбачених законами України «Про військовий обов’язок і військову службу» і «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

За працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

За працівниками, які були призвані під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у зв’язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у зв’язку з прийняттям на військову службу за контрактом, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, більше ніж на один рік.

Гарантії, визначені у частинах третій та четвертій цієї статті, зберігаються за працівниками, які під час проходження військової служби отримали поранення (інші ушкодження здоров’я) та перебувають на лікуванні у медичних закладах, а також потрапили у полон або визнані безвісно відсутніми, на строк до дня, наступного за днем їх взяття на військовий облік у районних (міських) військових комісаріатах після їх звільнення з військової служби у разі закінчення ними лікування в медичних закладах незалежно від строку лікування, повернення з полону, появи їх після визнання безвісно відсутніми або до дня оголошення судом їх померлими.

Отже, з моменту призову на військову службу, за громадянами України, які були призвані на військову службу зберігаються: місце роботи та середній заробіток на підприємстві, установі, організації, в яких вони працювали на час призову.

Виходячи із встановлених обставин та наведених норм законодавства України, у відповідача були відсутні правові підстави для звільнення ОСОБА_2 у зв’язку з призовом на строкову військову службу.

З листа Управління з питань праці Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області від 16 листопада 2016 року на ім’я ОСОБА_2 вбачається, що за результатами проведеної ними перевірки (Акт від 16 листопада 2016 року №533/4.1-8) встановлено, що у порушення норм Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду», Закону України «Про військовий обов’язок і військову службі» та Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» працівникові ПАТ «Дніпротяжмаш» ОСОБА_2, якого було призвано на строкову військову службу у період з 04 квітня 2015 року по 04 жовтня 2016 року середній заробіток підприємством не зберігався та не виплачувався, що порушує вимоги ст.119 КЗпП України.

Зазначили, що на момент перевірки згідно Реєстру №18 від 16 листопада 2016 року нараховано та згідно платіжного доручення №18590 від 16 листопада 2016 року виплачено позивачу середній заробіток за період з 06 квітня 2016 року по 22 серпня 2015 року включено, тоді як, нарахування та виплата середнього заробітку повинно бут проведено за період з 07 квітня 2015 року по 04 жовтня 2016 року.

Керівнику внесено припис для забезпечення виконання вимог ст.119 КЗпП України, а саме: нарахувати та виплатити середній заробіток за період з 07 квітня 2015 року по 04 жовтня 2016 року (а.с.37).

Зважаючи на те, що позивача було незаконно звільнено, середній заробіток за час його перебування на строковій військовій службі за період з 07 квітня 2015 року по 04 жовтня 2016 року виплачено не в повному обсязі, а тому позовні вимоги в частині стягнення середнього заробітку за період з 23 серпня 2015 року (з 06 квітня 2015 року по 22 серпня 2015 року ПАТ «Дніпроважмаш» виплатив позивачу середній заробіток) по 04 жовтня 2016 року (дати закінчення проходження військової служби) підлягають задоволенню.

Також з врахуванням матеріалів справи, ч.2 ст.39 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу, який передбачав збереження за позивачем займаної посади та середньомісячного заробітку протягом одного року, наказу №1204к від 16 листопада 2016 року, яким скасований наказ №852к від 07 квітня 2015 року про звільнення ОСОБА_2, до стягнення на користь позивача підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 05 жовтня 2016 року по 15 листопада 2016 року, оскільки поновлено його на посаді було лише з 16 листопада 2016 року.

У зв’язку з тим, що на момент звільнення позивача, 21 листопада 2016 року, йому не були виплачені усі належні до виплати суми, до стягнення також підлягає середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнення за період з 22 листопада 2016 року по 15 травня 2018 року.

Відповідно до положень ч.1 ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Згідно з ч.1 ст.117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Отже, передбачений ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст.116 цього Кодексу.

При цьому відсутність фінансування та грошових коштів у підприємства, установи, організації не позбавляє його обов'язку з виплати належних працівникові грошових коштів та не звільняє від відповідальності за невиконання цього обов'язку.

Правила обчислення середнього заробітку передбачені ч.2 ст.235 КЗпП України, ст.27 Закону України «Про оплату праці» та Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі Порядок).

При обчисленні середньої заробітної плати за останні два місяці не враховуються виплати за час, протягом якого зберігається середній заробіток працівника (за час виконання державних і громадських обов'язків, щорічної і додаткової відпусток, відрядження тощо) та допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю.

Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

З матеріалів справи вбачається, що позивач працював за змінами з графіком 2 дні через 2 дні по 11 годин, з погодинною оплатою, та його заробітна плата за останні два календарних місяці, що передували незаконному звільненню під час призову на військову службу в особливий період, склала за лютий 2015 року 2.953 грн. та за березень 2015 року 3.153 грн., у лютому-березні позивачем було відпрацьовано 330 годин (30 днів). Тобто його середньогодинна заробітна плата становить 18 грн.50 коп. (2.953+3.153 : 3330 робочих годин за лютий-березень = 18 грн.50 коп.).

Середній заробіток за час перебування позивача на строковій військовій службі за невиплачений період з 23 серпня 2015 року по 04 жовтня 2016 року складає 41.514 грн. (2.244 години х 18 грн.50 коп.) і ця сума підлягає стягненню з ПАТ «Дніпроважмаш».

Середній заробіток за час вимушеного прогулу з 05 жовтня 2016 року по 15 листопада 2016 року складає 4.477 грн. (242 години х 18 грн.50 коп.) і ця сума також підлягає стягненню с ПАТ «Дніпроважмаш».

Зважаючи те, що на час звільнення 21 листопада 2016 року позивачеві не були виплачені усі суми, що підлягали виплаті на його користь, необхідно стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року по 15 травня 2018 року у розмірі 54.741 грн.05 коп. (2.959 годин х 18 грн. 50 коп. = 54.741 грн.50 коп.)

Як роз'яснив Верховний Суд України в п.6 постанови Пленуму від 24 грудня 1999 року №3 «Про практику застосування судами про оплату праці», задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів.

Також у статті 237-1 КЗпП України зазначено, що відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Згідно роз’яснень, що містяться в п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 (зі змінами, внесеними постановою від 25 травня 2001 року №5) «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз’яснено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), які зазначив позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості, справедливості та наводити в рішенні відповідні мотиви.

З урахуванням обставин справи, характеру і обсяг страждань, яких зазнав позивач та інших обставин, що відповідають роз’ясненням, які містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України №4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної шкоди (немайнової) шкоди», колегія суддів приходить до висновку про стягнення з відповідача у рахунок відшкодування завданої позивачу моральної шкоди 1.000 грн.

Оскільки допущені судом порушення норм матеріального права, що призвели до неправильного вирішення справи, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову з зазначених вище підстав.

У відповідно до ст.141 ЦПК України з відповідача на користь держави слід стягнути судові витрати в розмірі 1.149 грн.86 коп. пропорційно до задоволених позовних вимог.

Керуючись ст.ст.367,374,376,381-383 ЦПК України, колегія суддів, –

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Заводського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 22 червня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Дніпроважмаш» про стягнення заборгованості за несплату середнього заробітку, компенсації за час вимушеного прогулу, середнього заробітку за час затримки розрахунку та моральної шкоди задовольнити частково.

Стягнути з публічного акціонерного товариства «Дніпроважмаш» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 23 серпня 2015 року по 04 жовтня 2016 року у розмірі 55.759 грн.

Стягнути з публічного акціонерного товариства «Дніпроважмаш» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 05 жовтня 2016 року по 15 листопада 2016 року у розмірі 4.477 грн.

Стягнути з публічного акціонерного товариства «Дніпроважмаш» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року по 15 травня 2018 року у розмірі 54.741 грн.05 коп.

Стягнути з публічного акціонерного товариства «Дніпроважмаш» на користь ОСОБА_2 у рахунок відшкодування завданої моральної шкоди 1.000 грн.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.430 ЦПК України рішення суду в частині присудження працівникові виплати заробітної плати підлягає негайному виконанню у межах суми платежу за один місяць.

Стягнути з публічного акціонерного товариства «Дніпроважмаш» на користь держави судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 1.149 грн.86 коп.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Головуючий: Демченко Е.Л.

Судді: Куценко Т.Р.

Максюта Ж.І.