Постанова № 74027913, 17.05.2018, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/14289/17 Суддя (судді) першої інстанції:

Кузьменко А.І. (головуючий)

Добрівська Н.А., Маруліна Л.О.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 травня 2018 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі:

судді-доповідача: Беспалова О.О.

суддів: Сорочка Є.О., Парінов А.Б.

за участю секретаря: Присяжної Д.В.

представника позивача ОСОБА_5, представника відповідача та третьої особи Молодницікої І.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Києві апеляційну скаргу громадянина Узбекистану ОСОБА_8 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 березня 2018 року у справі за адміністративним позовом громадянина Узбекистану ОСОБА_8 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В :

Громадянин Узбекистану ОСОБА_8 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва із позовом до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення відповідача від 05 вересня 2017 року № 362-17 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання відповідача прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства України.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 березня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове про задоволення позовних вимог з огляду на неповне зясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, порушення та неправильне застосування норм матеріального права.

До Київського апеляційного адміністративного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, зареєстрований 04.05.2018 р. за вх. № 14730, в якому відповідач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

У відповідності до ст. 308 КАС України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю - доповідача, осіб, що з'явилися, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду - без змін з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та було вірно встановлено судом першої інстанції, вперше до ГУ ДМС України в м. Києві із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач звернувся 06 липня 2015 року.

Наказом ГУ ДМС України м. Києві від 24 липня 2015 року № 503 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з необґрунтованістю заяви.

29 липня 2015 року позивач отримав повідомлення від 24 липня 2015 року № 135 про відмову в оформленні документів для вирішення питання у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вважаючи відмову неправомірною, позивач звернувся зі скаргою до ДМС України відносно наказу ГУ ДМС України в м. Києві від 24 липня 2015 року № 503.

Рішенням ДМС України від 30 вересня 2015 року №27-15 скаргу позивача задоволено та скасовано наказ ГУ ДМС України в м. Києві від 24 липня 2015 року №503.

Наказом ГУ ДМС України в м. Києві від 13 жовтня 2015 року №839 прийнято в оформлення документи позивача для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням ДМС України від 17 лютого 2016 року № 26-16, відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI, позивачу відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено, що відносно заявника умови, передбачені пунктом 1 чи пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року №3671-VI, відсутні.

10 березня 2016 року складено повідомлення № 50 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вважаючи відмову неправомірною, ОСОБА_8 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва із позовом про визнання неправомірним та скасування рішення ДМС України від 17 лютого 2016 року №26-16, зобов'язання ДМС України прийняти рішення про визнання ОСОБА_8 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 листопада 2016 року в адміністративній справі № 826/4678/16 позов ОСОБА_8 задоволено частково, а саме: визнано неправомірним та скасовано рішення ДМС України від 17 лютого 2016 року № 26-16 про відмову у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В іншій частині позову відмовлено. Зобов'язано ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_8 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в Україні, з урахуванням висновків суду.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2017 року постанову суду першої інстанції від 23 листопада 2016 року в адміністративній справі №826/4678/16 залишено без змін.

Так, з метою виконання судового рішення, прийнятого за результатами розгляду вказаної вище справи, рішенням ДМС України від 27 березня 2017 року № 26-17 зобов'язано ГУ ДМС України в м. Києві повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом рішення ДМС України від 17 лютого 2016 року № 26-16.

Рішенням ДМС України № 362-17 від 05 вересня 2017 року позивачу відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та вказаної правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Згідно із визначенням, наведеним в п. 13 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Приписами статті 6 зазначеного Закону передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону, відсутні.

Статтею 9 вказаного Закону визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до п. 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Пунктом 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Відповідно до п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 р. №8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Також, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватися, зокрема із публікацій у засобах масової інформації.

При цьому, відповідно до абз. 6 ст. 6 вказаного Закону статус біженця або додатковий захист не надається особі, яка до прибуття в Україну з наміром набути статус біженця перебувала в третій безпечній країні.

В розумінні п. 22 ч. 1 ст. 1 цього Закону третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.

Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як вбачається із протоколу співбесіди, позивач, після залишення Узбекистану, тривалий час перебував на території Російської Федерації, а на початку 2014 року, поїздом прибув до України.

Таким чином позивач не був позбавлений можливості звернутися про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту у Російській Федерації, однак таким правом не скористався.

Суд зауважує, що Російська Федерація відповідає критеріям визначення країн третьої безпечної країни відповідно до статті 1 Закону України від 08 липня 2011 року №3671-VI, згідно з якою, третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту;

Відповідно до частини 1 статті 6 Закону України від 08 липня 2011 року №3671-VI, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п. 1 чи п. 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні;

яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

З пояснень позивача вбачається, що метою звернення за захистом в Україні є отримання документів для легального перебування на її території.

Позивач не приймав участь у політичній чи релігійній діяльності, не був членом жодних організацій чи політичних партій, не приймав участі у демонстраціях проти влади тощо. Позивач не навів фактів свого особистого переслідування в країні належності.

Колегія суддів звертає увагу на те, що згідно з п. 164, А, гл. V Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особи, вимушені покинути країну походження в результаті внутрішніх та міжнародних озброєних конфліктів, не розглядаються як біженці за визначенням Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року про статус біженців. Конвенція не застосовується до конфліктів між групами, що змагаються, чи за відсутності ефективного уряду, що відповідає за здійснення міжнародних зобов'язань у сфері прав людини. Загроза життю, безпеці та свободі внаслідок загально поширеного насильства чи систематичного порушення прав людини не є конвенційною ознакою для визнання біженцем.

Необхідно враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні.

З особової справи позивача вбачається відсутність об'єктивної сторони критерію побоювань стати жертвою переслідувань, який є визначальним, оскільки позивачем не надано жодного доказу того, що ці побоювання є реальними.

Так, позивач зазначав, що не може повернутися до країни походження, через побоювання переслідування та фізичної розправи з боку правоохоронних органів Республіки Узбекистан через віросповідання.

Для підтвердження або спростування доводів позивача щодо небезпеки, відповідачем було здійснено моніторинг відкритих інтернет джерел та знайдено наступну інформацію: «Республіка Узбекистан - світська держава, де живуть представники різних релігій та віросповідань. На сьогоднішній день в країні за офіційними даними зареєстровано 2225 релігійних організацій, 16 різних релігійних конфесій. Настільки різноманітна за складом етнічна картина Узбекистану говорить і про те, що країна толерантна до питання релігії і тут мирно уживаються різні конфесії. Конституція Республіки Узбекистан гарантує свободу совісті для всіх. За Основним Законом республіки кожен має право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої (стаття 31 Конституції Республіки Узбекистан).

Переважною релігією в Узбекистані є іслам суннітського толку, який сповідують 93% населення країни, за винятком 1% мусульман-шиїтів, які проживають на території Бухари і Самарканда.

Більшу частину громадян сучасного Узбекистану складають мусульмани-суніти. До них відносяться узбеки, таджики, казахи, киргизи, туркмени, татари та інгі. Іслам сповідує 88% від загальної чисельності населення.

З анкетних даних позивача та матеріалів співбесіди вбачається, що ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, сповідує іслам (суніт).

Таким чином, віросповідання позивача не може бути підставою для переслідування, оскільки є основною релігією його країни походження.

Тобто, побоювання позивача щодо переслідування за релігійними переконаннями у разі повернення на батьківщину є необґрунтованими.

Відповідно до вимог статей 3, 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, статті 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року, статті 28 Конституції України, частини 2 статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України», не встановлено фактів щодо можливості застосування до позивача смертної кари, виконання вироку про смертну кару, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання в разі повернення на батьківщину, тобто позивач не підпадає під перелік підстав, викладених у пункті 13 частини 1 статті 1 Закону України від 08 липня 2011 року № 3671-VI.

Відповідачем при вирішенні питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, всебічно та повно вивчено всі обставини справи, та встановлено відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону щодо позивача.

Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції та не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваного рішення судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, які впливають на правильність вирішення справи.

Згідно ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а тому підстави для його скасування або зміни відсутні.

Керуючись ст.ст. 229, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 328, 329 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_8 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 березня 2018 року у справі за адміністративним позовом громадянина Узбекистану ОСОБА_8 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 березня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені ст. ст. 328, 329 КАС України.

Суддя-доповідач О.О. Беспалов

Суддя Є.О. Сорочко

Суддя А.Б. Парінов

(Повний текст постанови складено 17.05.2018 р.)