Постанова № 74001850, 15.05.2018, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Кривий Ріг)

УКРАЇНА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 214/8095/15-ц 22-ц/774/110/К/18

ПОСТАНОВА

Іменем України

10 травня 2018 року м. Кривий Ріг

Справа № 214/8095/15-ц

Апеляційний суд Дніпропетровської області у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Зубакової В.П.

суддів: Барильської А.П., Бондар Я.М.

секретар судового засідання: Євтодій К.С.

сторони:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі - ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, державний нотаріус Третьої криворізької державної нотаріальної контори Рикова Тетяна Валентинівна,

розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 на рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 26 червня 2017 року, яке ухвалене суддею Поповим В.В. у м. Кривому Розі о 10 год. 00 хв. та повне судове рішення складено 30 червня 2017 року, -

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2015 року прокурор Саксаганського району м. Кривого Рогу в інтересах неповнолітньої ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування 1/2 частки квартири, який неодноразово уточнював.

В січні 2017 року законним представником неповнолітньої ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 - ОСОБА_2 в її інтересах подано позовну заяву до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, державного нотаріуса Третьої Криворізької державної нотаріальної контори Рикової Т.В., ОСОБА_5, треті особи - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Саксаганської районної у місті ради м. Кривого Рогу, Відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно реєстраційної служби Криворізького міського управління юстиції Дніпропетровської області, про визнання недійсним договору дарування 1/2 частки квартири, скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно, стягнення заборгованості за комунальні послуги, усунення перешкод у доступі до квартири та стягнення моральної шкоди.

В обґрунтування позову зазначив, що 13 листопада 2013 року за договором купівлі-продажу квартири позивач ОСОБА_1 та її батько - відповідач ОСОБА_2, стали власниками квартири за адресою: АДРЕСА_1 і кожному з них належить на праві приватної спільної часткової власності по 1/2 її частки.

07 липня 2015 року відповідач ОСОБА_2 за договором дарування подарував належну йому 1/2 частку квартири без її виділення в натурі, а також без відповідного на те дозволу органу опіки та піклування, відповідачу ОСОБА_3, який незаконно засвідчила відповідач - нотаріус Рикова Т.В., а 16 жовтня 2015 року ОСОБА_3, в свою чергу, подарувала цю 1/2 частку квартири відповідачу ОСОБА_4

22 грудня 2015 року, відповідач ОСОБА_5 разом з невідомими особами вигнали неповнолітню ОСОБА_1 разом з батьком на вулицю, пояснивши це тим, що квартира належить його жінці - відповідачу ОСОБА_4 Крім того, ОСОБА_4 змінили замки на вхідних дверях квартири без згоди ОСОБА_1 та перешкоджає їй в доступі до квартири.

За таких підстав, уточнивши позовні вимоги, позивач ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним, укладений 16 жовтня 2015 року між відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 договір дарування 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 та скасувати державну реєстрацію права власності на нерухоме майно у вигляді цієї 1/2 частки квартири; визнати недійсним укладений 07 липня 2015 року між відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір дарування цієї 1/2 частки квартири та скасувати державну реєстрацію права власності на нерухоме майно у вигляді цієї ж 1/2 частки квартири, стягнути з відповідача ОСОБА_4 на її користь заборгованість по оплаті за комунальні послуги в сумі 12175 грн. 58 коп., усунути їй перешкоди у доступі до зазначеної квартири шляхом зобов'язання відповідача ОСОБА_4 передати їй один комплект ключів від квартири та не чинити перешкоди у володінні та користуванні квартирою, а також стягнути солідарно з усіх відповідачів, окрім відповідача ОСОБА_7, який є її батьком, 408475 грн. 50 коп. у рахунок відшкодування моральної шкоди.

Ухвалою Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 19 грудня 2016 року за заявою законного представника неповнолітньої ОСОБА_1 - ОСОБА_7 визнано неподаним та повернуто позов прокурора, поданий в інтересах неповнолітньої ОСОБА_1.

Рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 26 червня 2017 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 ставить питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи та невідповідність висновків суду обставинам справи. Вважає, що суд при вирішенні спору не врахував, що вона має не тільки у власності 1/2 частину квартири, але й право користування тієї частиною квартири, що належала на праві власності її батькові, у зв'язку з чим, відповідно до положень ст. 177 СК України, ст.17 Закону України «Про охорону дитинства», обов'язковою є згода органу опіки та піклування на відчуження належної її батькові частки у спірні квартирі. Крім того, суд не врахував, що частка відповідача ОСОБА_2 у спірній квартирі не була виділена в натурі в порядку ст. 358 ЦК України. Також зазначила про доведеність створення їй відповідачем ОСОБА_4 перешкод в користуванні спірною квартирою та помилковість висновків суду про відмову в задоволенні позову.

Указом Президента України «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах» №452 від 29 грудня 2017 року ліквідовано Апеляційний суд Дніпропетровської області та утворено Дніпровський Апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Дніпропетровську область, з місцезнаходженням у містах Дніпрі та Кривому Розі.

Згідно пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII, апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. У разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду (п. 6 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Відповідно до пункту 8 Розділу ХІІІ Цивільного процесуального кодексу України до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційній суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Таким чином, Апеляційний суд Дніпропетровської області продовжує здійснювати свої повноваження до початку роботи Дніпровського Апеляційного суду в апеляційному окрузі, що включає Дніпропетровську область, з місцезнаходженням у містах Дніпрі та Кривому Розі.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачі ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та представник третьої особи Органу опіки та піклування виконавчого комітету Саксаганської районної у місті ради м. Кривого Рогу, явка яких у судове засідання визнана судом обов'язковою, не з'явилися у судове засідання 10 травня 2018 року та про причини своєї неявки суд не повідомили.

Відповідач державний нотаріус Третьої криворізької державної нотаріальної контори Рикова Т.В. надала заяву про розгляд справи за її відсутності (т. 3 а.с. 17).

Представник третьої особи Органу опіки та піклування виконавчого комітету Саксаганської районної у місті ради м. Кривого Рогу про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином (т. 3 а.с. 13, 16).

Судові повідомлення про призначення справи до розгляду на 10 травня 2018 року було направлено на адресу відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, однак судові повідомлення повернулися до суду без вручення адресатам з відміткою «за закінченням терміну зберігання» (т. 3 а.с. 7-12).

Крім того, інформацієя про рух справи, у порядку ч. 3 ст. 8 ЦПК України, була розміщена на офіційному веб-сайті Апеляційного суду Дніпропетровської області за посиланням: https://dpkra.court.gov.ua/sud0491/.

У відповідності до п. 6 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов'язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яка відповідно до ст.9 Конституції України є частиною правової системи України, кожна особа має право на справедливий судовий розгляд цивільної справи. Це право включає в себе доступність до правосуддя, у тому числі доступність до апеляційного оскарження судового рішення. Право на апеляційне оскарження судових рішень закріплено і в ст. 129 Конституції України.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких не допустити судовий процес у безладний рух.

З цього приводу прецедентними є рішення Європейського суду з прав людини у справах «Осман проти Сполученого королівства» від 28.10.1998 року та «Круз проти Польщі» від 19.06.2001 року. У вказаних Рішеннях зазначено, що право на суд не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави. При цьому, Європейський суд з прав людини зазначив, що немає порушення права на доступ до правосуддя, якщо заявники не виявили належної зацікавленості у розгляді їхньої справи.

Вищенаведені положення закону направлені на дотримання розумних строків розгляду справи і на недопущення зловживання своїми процесуальними правами та правами інших учасників справи, а відповідачі, будучи обізнаними про наявність даного судового спору, судову кореспонденцію не отримують, не виявили належної зацікавленості у розгляді справи, а тому, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за їх відсутності, за наявними у справі матеріалами та на підставі доказів, наданих суду виключно стороною позивача.

Заслухавши суддю-доповідача, законного представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_7, представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_9, які, кожен окремо, підтримала доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03 жовтня 2017 року за № 2147-VІІІ, яким викладено в нових редакціях тексти, зокрема, Цивільного процесуального кодексу України та Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до п. 9 Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України (в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ) справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчиненні окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Враховуючи те, що оскаржуване рішення суду ухвалене судом під час дії Цивільного процесуального кодексу України в редакції від 18.03.2004 року, законність та обгрунтованість оскаржуваного рішення перевіряється відповідно до положень такого кодексу.

Судом встановлено, що за договором купівлі-продажу від 13.11.2013 року, позивачу -ОСОБА_1, яка була неповнолітньою на момент укладення договору, та її батькові - відповідачу ОСОБА_2 на праві приватної спільної часткової власності належить по 1/2 частці квартири АДРЕСА_1 (т. 1 а.с.7, 8, 11-14).

За договором дарування від 07.07.2015 року відповідач ОСОБА_2 подарував, а відповідач ОСОБА_3 прийняла в дар належну йому 1/2 частку квартири АДРЕСА_1, яку 16 жовтня 2015 року за договором дарування подарувала відповідачу ОСОБА_4 (т. 1 а.с. 9,10, т. 2 а.с.91).

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що при відчуженні 07 липня 2015 року відповідачем ОСОБА_2 своєї 1/2 частки спірної квартири відповідачу ОСОБА_3, ані вимог діючого законодавства, ані майнових прав неповнолітньої, на той час, ОСОБА_1, порушено не було, у зв'язку з чим відсутні правові підстави для задоволення заявлених нею вимог. Також суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні спірною квартирою з підстав відсутності доказів на підтвердження цих вимог.

Колегія суддів частково погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Згідно зі статтею 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу.

Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частини друга, третя статті 215 ЦК України).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Згідно зі статтею 177 СК України та статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

За таких обставин, вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та не спростовано у суді апеляційної інстанції, 07 липня 2015 року відповідач ОСОБА_2 подарував належну йому 1/2 частку квартири АДРЕСА_1.

При цьому, ОСОБА_2 не вчинялося жодних дій щодо відчуження 1/2 частки квартири АДРЕСА_1, що належить на праві спільної часткової власності його неповнолітній дитині - позивачу ОСОБА_1

Зважаючи на те, що оспорюваним договором дарування від 07 липня 2015 року не зачіпалися інтереси неповнолітньої дитини ОСОБА_1, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що для укладення даного правочину не потрібна була згода органу опіки та піклування.

Не можна погодитись й з доводами позивача про те, що відчуження батьком належної йому частини квартири порушило житлові права неповнолітньої дитини - ОСОБА_1, адже, остання, як співвласник майна, має право на вільне володіння, користування та розпорядження своєю частиною квартири, а тому її права не були порушені та судовому захисту не підлягають.

Доводи апеляційної скарги про те, що частка відповідача ОСОБА_2 у спірній квартирі не була виділена в натурі у порядку ст. 358 ЦК України колегією суддів відхиляються, оскільки дані обставини, зважаючи на відсутність порушення оспорюваним правочином прав інших осіб, не є перешкодою для розпорядження власником своєю частиною майна у спільній сумісній власності, адже, укладення договору з сторонньою особою та без виділення частки в натурі у праві власності не є порушенням норм ЦК України і не може бути підставою для визнання договору дарування недійсним.

Оскільки, позовні вимоги про визнання недійсним договору 16 жовтня 2015 року, укладеного між відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_4, скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно у вигляді цієї 1/2 частки квартири та стягнення з відповідача ОСОБА_4 на користь позивача заборгованості по оплаті за комунальні послуги в сумі 12175 грн. 58 коп., є похідними від вимог про визнання недійсним договору дарування від 07 липня 2015 року, колегія суддів не вбачає правових підстав для їх задоволення.

Разом з тим, колегія суддів вважає обґрунтованими та такими, що знайшли своє підтвердження в ході судового розгляду, доводи апеляційної скарги щодо неправомірної відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні спірною квартирою.

Так, відповідно до ст. 213 ЦПК України, в редакції від 18.03.2004 року, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 214 ЦПК України, в редакції від 18.03.2004 року, зокрема передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити.

Аналогічні норми процесуального права закріплено й у статті 263 ЦПК України, в редакції станом на час розгляду справи судом апеляційної інстанції.

Суд першої інстанції ухвалюючи рішення, в частині цих позовних вимог, названих вимог закону не дотримався.

Відповідно до ст. 41 Конституції України та ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого Протоколу та протоколів №№ 2,4,7 та 11 до Конвенції» закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на власний розсуд, учиняти щодо свого майна будь-які угоди відповідно до закону за своєю волею незалежно від волі інших осіб.

Згідно ч.1 ст.317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ч.1 ст.319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною 1 ст.383 ЦК України встановлено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї.

Вимогами ст.386 ЦК України передбачено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Як зазначено в ст.391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачу ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності належить 1/2 частка квартири АДРЕСА_1.

За договором дарування від 07.07.2015 року відповідач ОСОБА_2 подарував, а відповідач ОСОБА_3 прийняла в дар належну йому 1/2 частку квартири АДРЕСА_1, яку 16 жовтня 2015 року за договором дарування подарувала відповідачу ОСОБА_4 (т. 1 а.с. 9,10, т. 2 а.с.91).

З огляду на те, що на момент відчуження ОСОБА_2 своєї частки квартири, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, було повних п'ятнадцять років, колегія суддів вважає прийнятними доводи позивача про те, що на той момент вона не мала ключів від спірної квартири.

Матеріалами справи підтверджено, що, за короткий проміжок часу, тричі змінювалися співвласники спірної квартири, однак жоден із повнолітніх співвласників цієї квартири (відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4) не надали суду доказів про те, що неповнолітня ОСОБА_1 має ключі від квартири та може безперешкодно нею користуватися.

Станом на теперішній час співвласниками квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_1 та ОСОБА_4 (кожній із них належить по 1/2 частині цієї квартири), а тому колегія суддів приходить до висновку про задоволення позовних вимог у частині усунення перешкод ОСОБА_1 у доступі до квартири АДРЕСА_1, шляхом зобов'язання ОСОБА_4 передати один комплект ключів від квартири.

Вирішуючи питання щодо наявності правих підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині відшкодування моральної шкоди, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Під моральною шкодою розуміються витрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі незаконними діями інших осіб. Моральна шкода полягає у приниженні честі, гідності, у моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я (роз'яснення Пленуму Верховного Суду України дані у п.3 Постанови «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» №4 від 31.03.1995р.).

Відповідно до ст. 57 ЦПК України, в редакції від 18.03.2004 року, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги або заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема: звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Частиною 3 ст.10, ч.1 ст. 60 ЦПК України, в редакції від 18.03.2004 року, передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

При цьому, частина 4 ст. 60 ЦПК України, в редакції від 18.03.2004 року, вказує на те, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та не спростовано у суді апеляційної інстанції, позивачем не доведено завдання моральних страждань неповнолітній ОСОБА_1 неправомірними діями відповідачів, у зв'язку з чим ці позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Доводи, викладені в апеляційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.

З урахуванням зазначеного, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, у зв'язку з чим скасовує рішення суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог про усунення перешкод у доступі до квартири з підстав невідповідності висновків суду обставинам справи, згідно п. 3ч. 1 ст. 376 ЦПК України, та приймає нове рішення про задоволення цих позовних вимог.

В іншій частині рішення суду відповідає нормам матеріального та процесуального парва.

Керуючись ст. ст. 367, 369, 374, п. 3 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381, 382 ЦПК України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 26 червня 2017 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про усунення перешкод у доступі до квартири скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про часткове задоволення цих позовних вимог.

Усунути перешкоди ОСОБА_1 у доступі до квартири АДРЕСА_1, шляхом зобов'язання ОСОБА_4 передати один комплект ключів від квартири.

В іншій частині цих позовних вимог відмовити.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 15 травня 2018 року.

Головуючий:

Судді: