Рішення № 74001531, 03.05.2018, Пологівський районний суд Запорізької області

Справа № 324/1846/17

Провадження № 2/324/166/2018

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 травня 2018 року Пологівський районний суд Запорізької області у складі:

головуючого судді Каретник Ю.М.,

при секретарі Савченко Н.В.,

за участю

представника позивача ОСОБА_1,

представника відповідача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в залі суду в м. Пологи цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» про визнання кредитного договору частково недійсним,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ПуАТ «ОТП Банк» про визнання кредитного договору частково недійсним. В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що 18 червня 2008 року між ним та Закритим акціонерним товариством «ОТП БАНК» (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП БАНК»), яке діяло через Філію ЗАТ «ОТП Банк» в м. Запоріжжя, було укладено кредитний договір № СМ-SМЕ201/286/2008, який складається з двох частин. Відповідно до пункту 2 частини № 1 кредитного договору банк надав, а позивач прийняв кредит у розмірі 150 000 доларів США, які визначені валютою кредиту, на строк до 17.06.2023 року з цільовим використанням кредиту для придбання нерухомого майна. Оскільки кредитним договором датою остаточного повернення кредиту, тобто датою остаточного виконання позичальником своїх зобов’язань, визначено 17.06.2023 року, то на даний час кредитний договір продовжує діяти. Відповідно до підпункту 4.1.1 пункту 4.1 частини № 2 кредитного договору за порушення прийнятих на себе зобов'язань стосовно повернення кредитних коштів, сплати процентів за користування кредитними коштами у визначені цим договором строки позичальник зобов’язаний сплатити банку пеню в розмірі 1 % (одного відсотка) від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання, за кожний день прострочки. Зазначена пеня сплачується додатково до прострочених сум, що підлягають сплаті згідно цього договору. Позивач вважає, що встановлений зазначеним підпунктом кредитного договору розмір пені за прострочення виконання грошових зобов’язань є явно несправедливим по відношенню до нього як позичальника і визначений з порушенням вимог Закону України «Про захист прав споживачів», у зв’язку з чим він просить дане положення кредитного договору визнати недійсним.

У судове засідання позивач не з’явився, про дату, час та місце розгляду справи він був повідомлений належним чином, але він направив до суду свого уповноваженого представника.

Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі з підстав, викладених у позовній заяві та відповіді на відзив, і просив позов задовольнити у повному обсязі. Також він додатково пояснив, що вважає необґрунтованими посилання представника відповідача на пропуск позивачем строку позовної давності, оскільки кредитний договір на даний час є діючим, він буде діяти до 17.06.2023 року і протягом усього цього строку до позивача можуть застосовуватися несправедливі умови підпункту 4.1.1 пункту 4.1 частини № 2 кредитного договору. Також він повідомив, що позивач після підписання договору належним чином виконував взяті на себе зобов’язання і лише напочатку 2015 року у зв’язку з погіршенням економічної ситуації в країні він почав несвоєчасно здійснювати оплату по кредитному договору, що мало наслідком застосування до нього несправедливого положення щодо нарахування пені і, відповідно, звернення всередині 2015 року до суду з позовом про стягнення заборгованості. Оскільки банк почав нараховувати пеню напочатку 2015 року, тому він не вважає строк позовної давності пропущеним. Також він зазначив, що у даному випадку позивач отримав саме споживчий кредит, оскільки у заяві на отримання кредиту він прямо вказував про те, що отримання кредиту не пов’язане зі здійсненням підприємницької діяльності.

Представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечував у повному обсязі з підстав, викладених у відзиві. Також він додатково зазначив про те, що з умовами кредитного договору позивач був ознайомлений і погодився на них саме у день його підписання, жодних заперечень щодо вказаних у договорі положень він не висловив, протокол розбіжностей до даного договору складено не було. Тому він наполягав на тому, що строк позовної давності у даному випадку має розраховуватися саме з моменту підписання кредитного договору. Оскільки договір був підписаний ще у 2008 році, а позивач звернувся з позовом лише наприкінці 2017 року, тому він просив відмовити у задоволенні позову у зв’язку з пропуском строку позовної давності.

На підставі ч.1 ст.247 ЦПК України під час розгляду справи судом здійснювалося повне фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Заслухавши пояснення представників сторін, з’ясувавши обставини справи та перевіривши їх дослідженими у судовому засіданні доказами, суд встановив такі обставини та відповідні їм правовідносини.

Із наявної у матеріалах справи копії кредитного договору № СМ-SМЕ201/286/2008 від 18 червня 2008 року судом встановлено, що між ОСОБА_3 та Закритим акціонерним товариством «ОТП БАНК» (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП БАНК»), яке діяло через Філію ЗАТ «ОТП Банк» в м. Запоріжжя, було укладено кредитний договір № СМ-SМЕ201/286/2008, за умовами якого банк надав, а ОСОБА_3 прийняв кредит у розмірі 150 000 доларів США, які визначені валютою кредиту, на строк до 17.06.2023 року з цільовим використанням кредиту для придбання нерухомого майна (п. 2 частини № 1 кредитного договору). Повернення кредиту та сплата процентів відбувається шляхом сплати позичальником платежів, що зменшуються, тобто шляхом щомісячного погашення кредиту рівними частинами з нарахуванням відсотків на залишок заборгованості по кредиту (п. 4 частини № 1 кредитного договору).

Судом враховано, що згідно зі ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Відповідно до ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 визначено, що положення пп. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають, як під час укладення, так і виконання такого договору.

Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз’яснив, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом (пункт 7).

У п. 14 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» № 5 від 30.03.2012 року, визначено, що при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК (статті 215, 1048-1052, 1054-1055), статті 18-19 Закону України «Про захист прав споживачів».

За правилами ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно із положеннями ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування».

Відповідно до п. 11 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про споживче кредитування» споживчий кредит (кредит) - грошові кошти, що надаються споживачу (позичальникові) на придбання товарів (робіт, послуг) для задоволення потреб, не пов’язаних з підприємницькою, незалежною професійною діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника.

Як вбачається з матеріалів справи, наданий за умовами кредитного договору № СМ-SМЕ201/286/2008 від 18 червня 2008 року позивачеві кредит є саме споживчим кредитом у розумінні п. 11 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про споживче кредитування», на підтвердження чого до суду було надано копію заяви на видачу готівки № 1 від 19.06.2008 року, де зазначено мету отримання грошових коштів.

Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.

Згідно із ч. 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

За правилами ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно із ч. 2 ст. 551 ЦК України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Відповідно до підпункту 4.1.1 пункту 4.1 частини № 2 кредитного договору № СМ-SМЕ201/286/2008 від 18 червня 2008 року за порушення прийнятих на себе зобов'язань стосовно повернення кредитних коштів, сплати процентів за користування кредитними коштами, у визначені цим договором строки, позичальник зобов’язаний сплатити Банку пеню в розмірі 1 % (одного відсотка) від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання, за кожний день прострочки. Зазначена пеня сплачується додатково до прострочених сум, що підлягають сплаті згідно цього договору.

Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором.

За таких обставин суд погоджується із твердженнями позивача про те, що визначений у підпункті 4.1.1 пункту 4.1 частини № 2 кредитного договору № СМ-SМЕ201/286/2008 від 18 червня 2008 року розмір пені - 1 % від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожний день прострочки, що становить 365 % за рік, є непропорційно великим розміром компенсації за невиконання ним зобов'язань за договором і значно перевищує визначений п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» допустимий розмір такої компенсації.

Також суд зазначає, що наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми як неустойку спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов'язання неустойка перетворюється на несправедливо непомірний тягар для споживача та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.

З огляду на приписи ч.4 ст. 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем пені за прострочення повернення кредиту.

Цей висновок узгоджується з положеннями Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 9 квітня 1985 року № 39/248, в якій наголошено про те, що визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах.

Вищевказана позиція викладена у рішенні Конституційного Суду України від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013, яка враховується судом при вирішенні справи.

Крім того, аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 25.09.2013 року у справі №6-80цс13 та від 16.09.2015 року у справі № 6-12674св15.

При цьому, судом враховано також, що відповідно до ч. 5 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

Окрім того, згідно із ч. 7 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Наведене свідчить про те, що встановлення у підпункті 4.1.1 пункту 4.1 частини № 2 кредитного договору № СМ-SМЕ201/286/2008 від 18 червня 2008 року непропорційно великого розміру пені за невиконання боржником зобов'язань за договором є явно несправедливим по відношенню до боржника, у зв’язку з чим суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих підстав для визнання зазначеного пункту кредитного договору недійсним.

При цьому, суд не враховує заяву представника відповідача про застосування строків позовної давності, яка обґрунтована тим, що кредитний договір був укладений 18 червня 2008 року, а позивач звернувся до суду з позовом лише 30 листопада 2017 року, тобто поза встановленим ст. 257 ЦК України трирічним строком позовної давності.

Так, відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

При цьому відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

А згідно із ч. 5 ст. 261 ЦК України за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Відповідно до оспорюваного підпункту 4.1.1 пункту 4.1 частини № 2 кредитного договору № СМ-SМЕ201/286/2008 від 18 червня 2008 року на божника покладається зобов’язання сплатити пеню за прострочення строку виконання зобов'язань щодо повернення кредиту, тобто правовідносини, що виникли між сторонами при виконанні умов вказаного кредитного договору, у тому числі підпункту 4.1.1 пункту 4.1 частини № 2, є зобов’язальними, тобто такими, що містять право вимоги і відповідний їй обов'язок.

Кредитним договором № СМ-SМЕ201/286/2008 від 18 червня 2008 року строк виконання зобов’язань визначений до 17.06.2023 року.

Тобто, на час розгляду справи строк дії кредитного договору не закінчився і до 17.06.2023 року банк має можливість застосовувати до позивача явно несправедливі умови щодо розміру пені за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором.

Крім того, Пленум Верховного Суду України у п. 28 постанови № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснив, що перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 261 ЦК України - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Наведене свідчить про те, що початок перебігу строку позовної давності не пов’язаний з моментом укладення правочину, як на тому наполягає представник відповідача.

Тому суд приходить до висновку про те, що позивач звернувся до суду в межах визначеного строку позовної давності.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Зважаючи на те, що позивачем при поданні позову було сплачено судовий збір у сумі 640,00 грн., що підтверджується квитанцією № 1189 від 14.12.2017 року, суд вбачає підстави для стягнення вказаної суми з відповідача на користь позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 11, 12, 13, 81, 133, 141, 247, 259, 263-265, 273, 352, 354 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В :

Позовні вимоги ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» про визнання кредитного договору частково недійсним задовольнити.

Визнати недійсним підпункт 4.1.1 пункту 4.1 частини № 2 Кредитного договору № СМ-SМЕ201/286/2008 від 18 червня 2008 року, укладеного між ОСОБА_3 та Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк».

Стягнути з Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» (м. Київ, вул. Жилянська, буд. 43, код ЄДРПОУ 21685166) на користь ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, який зареєстрований за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, сплачений позивачем судовий збір за подання позову до суду у сумі 640 (шістсот сорок) грн. 00 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Запорізької області через Пологівський районний суд Запорізької області протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складений 11 травня 2018 року.

Суддя: