Постанова № 73952336, 10.05.2018, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

_____

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

справа № 757/11202/17-ц Головуючий у 1-й інстанції суддя: Остапчук Т.В.

10 травня 2018 року м. Київ

Апеляційного суду м. Києва в складі:

головуючого - Саліхова В.В.

суддів: Семенюк Т.А., Шкоріної О.І.

секретаря судового засідання: Дячук І.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою Печерського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві на рішення Печерського районного суду м. Києва від 14 лютого 2018 року в справі за заявою ОСОБА_1, зацікавлена особа Печерський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві про встановлення факту проживання на території України,

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про встановлення факту проживання на території України станом на 13.11.1991 для отримання громадянства.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 14.02.2018 заяву задоволено. Встановлено факт проживання ОСОБА_1 на території України станом на 13.11.1991.

В апеляційній скарзі Печерський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні заяви повністю. Посилається на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права. В обґрунтування своїх доводів вказує, що не має необхідності доводити факт проживання заявниці в судовому порядку, оскільки, як вбачається із наданих документів, ОСОБА_1 проживала та була прописана на території України, зокрема станом на 13.11.1991. Зазначив, що відповідно до вимог законодавства, юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України на момент проголошення її незалежності або набрання чинності Закону України «Про громадянство України».

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 просив залишити рішення суду першої інстанції без змін, апеляційну скаргу без задоволення. Зазначив, що заявник станом на 13.11.1991 проживала, у зв'язку з її навчанням і була тимчасово зареєстрована у м. Києві. Метою встановлення факту є підтвердження належності заявника до громадянства України, а судове рішення є одним із документів, передбачених Порядком, який необхідний для оформлення громадянства.

№ апеляційного провадження: 22-ц/796/3751/2018Відповідно до п. 8 ч. 1 Розділу XIII Перехідних положень ЦПК України до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Згідно з ч. 6 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду.

Пунктом 3 Розділу XII Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Такі апеляційні суди у відповідних апеляційних округах мають бути утворені та розпочати здійснювати правосуддя не пізніше трьох років з дня набрання чинності цим Законом.

У зв'язку з чим, справа підлягає розгляду Апеляційним судом м. Києва.

У судовому засіданні представник Печерського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві підтримав апеляційну скаргу в повному обсязі з підстав наведених в ній та просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні заяви.

ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 заперечував проти апеляційної скарги та просив останню залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Ухвалюючи рішення про задоволення заяви, суд першої інстанції, аналізуючи зібрані докази в сукупності, встановив, що станом на 13.11.1991 (дату набрання чинності Закону України «Про громадянство України») ОСОБА_1 проживала на території України.

З таким висновком суду не погоджується колегія суддів.

З матеріалів справи вбачається, що в період з 20.10.1988 по 01.07.1993 ОСОБА_1 була тимчасово зареєстрована у гуртожитку АДРЕСА_1 на час навчання в Державній академії легкої промисловості України (а. с. 20-21, 118-119).

Дану обставину також в судовому засіданні в суді першої інстанції підтвердили свідки ОСОБА_3, яка була викладачем в 1991 році, ОСОБА_4 та ОСОБА_5

ОСОБА_1 зазначила, що народилася у м. П'ятигорськ, Ставропольського краю, СРСР. Після досягнення 16-віку у встановленому на той час порядку була документована паспортом громадянина СРСР. В подальшому, після досягнення заявником 25-річного віку, за місцем попереднього проживання м. П'ятигорськ в її паспорт громадянина СРСР компетентними органами проставлено дані про належність заявника до громадянства Російської Федерації, а згодом нею був отриманий паспорт громадянина Російської Федерації. Разом з тим, в період з 20.10.1988 по 01.07.1993 ОСОБА_1 проходила навчання в Державній академії легкої промисловості України та була зареєстрованою у гуртожитку, станом на 13.11.1991 (дату набрання чинності Закону України «Про громадянство України») вона постійно проживала на території України, що в розумінні положень п.п. 1, 2 ч. 1 ст. Закону України, на думку заявника, є підтвердженням її належності до громадянства України.

Враховуючи наведене, заявниця звернулася до суду із заявою про встановлення факту проживання на території України станом на 13.11.1991, що необхідно їй для отримання громадянства.

Відповідно до ч. 1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з ч. 2 ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Факти, що мають юридичне значення - це факти, з якими закон пов'язує виникнення, зміну або припинення правовідносин. Справи про встановлення юридичних фактів можуть бути предметом розгляду суду у порядку окремого провадження, зокрема, за умови, що факти, які підлягають встановленню, повинні мати юридичний характер, тобто відповідно до закону викликати юридичні наслідки: виникнення, зміну або припинення особистих чи майнових прав фізичних та юридичних осіб.

Згідно з ст. 318 ЦПК України у заяві повинно бути зазначено: який факт заявник просить встановити та з якою метою; причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; докази, що підтверджують факт. До заяви додаються докази, що підтверджують викладені в заяві обставини, і довідка про неможливість відновлення втрачених документів.

Відповідно до п. 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» № 5 від 31.03.1995, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: - згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; - чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; - заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; - встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.

Аналіз зазначених норм права дає можливість дійти до висновку про те, що не можуть розглядатися в порядку окремого провадження заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, якщо чинним законодавством передбачений інший порядок його встановлення.

Матеріали справи свідчать, що ОСОБА_1 з 20.10.1988 до 01.07.1993 була прописана та проживала в гуртожитку АДРЕСА_1 на час навчання в Київському технологічному інституті легкої промисловості (денна форма навчання), що і підтверджується копією паспорта громадянина колишнього СРСР 1974 року серії НОМЕР_1 на ім'я ОСОБА_8 з відміткою про прописку та карткою прописки (форма А) (а. с. 19, 20).

У паспорті заявниці внесено не напис «Україна», а напис «является гражданином Российской Федерации на основании Закона РСФСР «О гражданстве РСФСР» от 28.11.1991 года».

Положенням про паспортну систему в СРСР, затвердженим Постановою Ради Міністрів СРСР від 28.08.1974 №677 та Постановою Ради Міністрів СРСР від 28.08.1974 №678 «Про деякі правила прописки громадян»був передбачений дозвільний порядок прописки громадянина та встановлені умови відмови органів внутрішніх справ в прописці громадянина в тому чи іншому населеному пункті.

Пунктом 22 даного Положення передбачено, що громадянин, який змінив місце проживання або вибув в іншу місцевість на тимчасове проживання на строк понад півтора місяця, зобов'язаний був виписатися перед вибуттям (підтвердивши наявність житлоплощі на новому місці), а при прибутті на нове місце подати по новомумісці заяву зі згодою особи, яка надає житлову площу.

Перебувати без прописки на будь-якій території СРСР заборонялося.

Отже, при зміні місцезнаходження на строк понад півтора місяця виникала законна необхідність оформити тимчасову прописку, що підтверджувало правомірність знаходження громадянина СРСР далеко від місця його проживання.

Відповідно до п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про громадянство України» громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав.

Згідно з пунктом 9 Порядкупровадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженим Указом Президента України від 27.03.2001 №215 «Питання організації виконання Закону України «Про громадянство України» передбачено, що для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 2 частини першої статті 3 Закону особа, яка проживала на території України за станом на 13 листопада 1991 року і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її проживання в Україні на зазначену дату, подає:

а) заяву про встановлення належності до громадянства України;

б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального органу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 13 листопада 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт);

в) судове рішення про встановлення юридичного факту проживання особи на території України за станом на 13 листопада 1991 року.

Таким чином, вказаний Закон та Порядок встановлення належності до громадянства України стосується осіб, які проживали на території України станом на 13.11.1991 і перебували у громадянстві колишнього СРСР, але не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт проживання, томудля встановлення належності до громадянства України особа подає заяву, а також інші відповідні документи передбачені розділом II Порядку до управління, відділу міграційної служби за місцем проживання в Україні.

Отже, у разі відсутності передбачених Порядком документів подається відповідне судове рішення, що підтверджує факт постійного проживання особи на території України, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» від 12.09.1991 №1543-ХІІ станом на 24.08.1991(13.11.1991).

Судом апеляційної інстанції встановлено, що заінтересована особа не заперечує той факт, що заявник тимчасово проживала на території України з 20.10.1988 до 01.07.1993 на час навчання.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про правонаступництво України» від 12.09.1991 №N 1543-XII всі громадяни СPCP, які на момент проголошення незалежності України постійно проживали на території України, є громадянами України.

Таким чином, враховуючи вимоги законодавства та наявність відповідних документів у заявниці, колегія суддів вважає, що відсутні правові підстави для звернення до суду із заявою про встановлення факту проживання на території України станом на 13.11.1991.

При розгляді справи в суді апеляційної інстанції заявником та її представником не надано належних та допустимих доказів на підтвердження звернення до відповідного органу із заявою для встановлення належності до громадянства України та відмови у задоволенні останньої.

Отже, колегія суддів вважає звернення ОСОБА_1 до суду із відповідною заявою передчасним.

На вищевикладене суд першої інстанції уваги не звернув, не з'ясував в повному обсязі обставини справи, у зв'язку з чим дійшов невірних висновків з порушенням норм матеріального права.

Доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження при розгляді справи в суді апеляційної інстанції.

Таким чином, відповідно до ч. 2 ст. 376 ЦПК України рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового про відмову у задоволенні позовних вимог.

Обґрунтовуючи своє рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Керуючись ст.ст. 319, 367-368, 371, 374, 376, 381-384, 389-390 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Печерського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві задовольнити.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 14 лютого 2018 року скасувати.

Ухвалити нове рішення.

У задоволенні заяви ОСОБА_1, зацікавлена особа Печерський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві про встановлення факту проживання на території України відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складено 14.05.2018.

Головуючий: В.В. Саліхов

Судді: Т.А. Семенюк

О.І.Шкоріна