Вирок № 73940270, 07.05.2018, Костопільський районний суд Рівненської області

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 564/3237/13-к

07 травня 2018 року

Костопільський районний суд Рівненської області в складі:

головуючий суддя Олійник П. В.

з участю секретарів Озарчук Л.В., Вознюк Ю. В. , Рубельський О. С.

з участю прокурорів Артерчук Л.В. та Незнамова В.В.,

представника потерпілої юридичної особи ОСОБА_1,

обвинувачених ОСОБА_2, ОСОБА_3,

захисників Якубець М.К., Гвяздовського А.Є.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Костопіль кримінальне провадження про обвинувачення ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженки села Дюксин Костопільського району Рівненської області, жительки АДРЕСА_1, громадянки України, з вищою освітою, вдови, пенсіонерки, раніше не несудимої,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 190 КК України

та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_4, уродженець села Деражне Костопільського району Рівненської області, жителя АДРЕСА_2, громадянина України, з вищою освітою, розлученого, тимчасово не працюючого, військовозобов'язаного, раніше не судимого,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 190, ч.І ст. 358 , ч. 3 ст.358 КК України,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за попередньою змовою між собою та з ОСОБА_6, матеріали щодо якого були виділені в окреме провадження, шляхом обману незаконно заволоділи чужим майном, а саме транспортним засобом, який згідно Закону України «Про гуманітарну допомогу» надходить до органу соціального захисту населення для видачі інвалідам (за їх бажанням) безоплатно, за наступних обставин.

Так, в третій декаді лютого 2006 року ОСОБА_2 та її покійний чоловік ОСОБА_7 попередньо домовились із жителем с.Дюксин Костопільського району - ОСОБА_6, пообіцяли останньому грошову винагороду за використання його можливості, як інваліда 2 групи, отримати транспортний засіб, що мав надійти до Головного управління праці та соціального захисту населення в Рівненській області як гуманітарна допомога.

В третій декаді лютого 2006 року ОСОБА_3 за згодою з ОСОБА_2, з метою незаконного заволодіння транспортним засобом, що мав надійти до Головного управління праці та соціального захисту населення для передачі інваліду 2-ї групи ОСОБА_6 від імені останнього виготовив заяву на ім'я начальника Головного управління праці та соціального захисту населення від 24 лютого 2006 року згідно якої ОСОБА_6 доручає ОСОБА_3 доставити гуманітарний автомобіль від громадянина Нідерландів ОСОБА_17 на митну територію України.

Зазначену заяву ОСОБА_3 передав відповідальній особі Головного управління праці та соціального захисту населення в Рівненській області і отримав доручення на перевезення на митну територію України автомобіля марки «AUDI А 4», 1998 року випуску, ідентифікаційний номер НОМЕР_1.

16.03.2006 року ОСОБА_3 перевіз транспортний засіб на митну територію України.

В першій декаді серпня 2006 року ОСОБА_3 виготовив від імені ОСОБА_6 заяву на ім'я начальника Головного управління праці та соціального захисту населення від 03 серпня 2006 року з проханням забезпечити ОСОБА_6 позачергово, безкоштовно, автомобілем марки «AUDI А 4», 1998 року випуску, який надійшов на адресу Головного управління праці та соціального захисту населення з Нідерландів від ОСОБА_18 в якості гуманітарної допомоги для подальшої передачі самому ОСОБА_6

На підставі довіреності виданої ОСОБА_6 на ім'я ОСОБА_3, останній 05.08.2006 року зареєстрував вказаний автомобіль марки «AUDI А 4», 1998 року випуску в МРЕВ ВДАІ, отримавши при цьому реєстраційні номерні знаки НОМЕР_2.

В подальшому, за попередньої домовленості з ОСОБА_2 та ОСОБА_6 ОСОБА_3 транспортний засіб ОСОБА_6 не передав, а всупереч вимог Закону України «Про гуманітарну допомогу» та Постанови Кабінету Міністрів України від 19 липня 2006 р. № 999 «Про затвердження Порядку забезпечення інвалідів автомобілями», користувався ним особисто. В першій декаді березня 2008 року ОСОБА_3 здійснив реалізацію зазначеного автомобіля марки «AUDI А 4», 1998 року випуску стороннім громадянам, а отримані кошти використав на власні потреби. Тим самим діями ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за попередньою змовою з ОСОБА_6 було спричинено державі в особі Головного управління праці та соціального захисту населення в Рівненській області шкоду загальну суму 29044.82 грн..

В судовому засіданні обвинувачена ОСОБА_2 винною себе в інкримінованому їй кримінальному правопорушенні не визнала та пояснила, що з ОСОБА_6 не домовлялася про автомобіль і жодних документів у нього не брала. В машині покійного чоловіка вона знайшла документи ОСОБА_6 і вирішила їх повернути. Накладну на отримання автомобіля ОСОБА_6 підписував особисто. Жодної участі в продажу автомобіля вона не приймала.

Обвинувачений ОСОБА_3 своєї вини у вчиненні інкримінованих йому злочинів не визнав та пояснив, що йому було відомо, що його батько мав привезти з-за кордону автомобіль для ОСОБА_6. Після смерті батька він пригнав з-за кордону автомобіль для ОСОБА_6 та допоміг поставити його на облік. Автомобіля він не продавав і більше нічого йому не відомо.

Незважаючи на невизнання обвинуваченими своєї вини в незаконному заволодінні шляхом обману транспортним засобом їх вина повністю доводиться показаннями свідків та матеріалами справи.

Зокрема, в судовому засіданні допитаний в якості свідка ОСОБА_6 показав, що зимою 2006 року до нього звернувся покійний ОСОБА_7 з пропозицією продати свою чергу на автомобіль за 600 доларів США. Він погодився на це і став для цього збирати документи. Після смерті ОСОБА_7 дружина свідка телефонувала до ОСОБА_2, щоб повернули документи, але вона сказала, що будуть займатися автомашиною. Пізніше ОСОБА_2 викликала його в Рівне. Там він не читаючи підписував якісь документи. Спілкувався він через ОСОБА_2, яка обіцяла йому, що після того як приженуть автомобіль, йому дадуть 1000 доларів США. Автомашиною він не користувався і бачив її лише два рази. Кошти за те, що на його ім'я отримали автомобіль, йому віддали пізніше через дружину. Через деякий час до нього приїжджав ОСОБА_3 з проханням, щоб оформити документи для того, щоб він міг керувати автомашиною. Пізніше до нього приїжджала ОСОБА_2 і на її прохання він підписав заяву в міліцію про те, що автомашину угнали та про її розшук.

Свідок ОСОБА_9 показала, що їй відомо, що ОСОБА_2 з покійним чоловіком приходили до її чоловіка ОСОБА_6, щоб за плату замість нього взяти автомашину. Після смерті ОСОБА_7 вона телефонувала до ОСОБА_2, щоб повернула документи, але остання сказала, що буде оформляти автомашину і документи у неї. Вона сама буде займатися оформленням автомобіля по черзі чоловіка і після того як автомобіль приженуть дасть 1000 доларів США. За викликом ОСОБА_2 її чоловік їздив в Рівне, де оформляли документи на автомашину. Обіцяні чоловіку кошти за те, що за нього взяли автомобіль, ОСОБА_2 віддала приблизно через рік через свою родичку ОСОБА_10. ОСОБА_3 також приїжджав з проханням, щоб оформити документи для того, щоб він міг керувати автомашиною і дав за це 300 доларів США, які потім забрав. Пізніше до них приїжджала ОСОБА_2 і говорила, що син ОСОБА_3 викрав автомобіль і просила написати заяву в міліцію про те, що автомобіль був у неї на зберіганні і його викрали.

Свідок ОСОБА_10 показала , що на прохання ОСОБА_2 передавала ОСОБА_6 кошти.

Свідок ОСОБА_11 показав, що приблизно в вересні 2011 року на прохання ОСОБА_6 в присутності ОСОБА_2 він писав якусь заяву про автомобіль. Точного змісту він не пам'ятає. Пізніше цю заяву підписав ОСОБА_6.

Свідок ОСОБА_12 показала, що ОСОБА_6 перебував на обліку в Головному управлінні праці і соцзахисту для отримання автомобіля. В управління надійшли документи, що ОСОБА_6 хочуть подарувати автомобіль. Доставив автомобіль за дорученням ОСОБА_6 ОСОБА_3, який після цього займався супроводом його оформлення.

Свідок ОСОБА_13 показав, що приблизно в 2008 році він у особи, яку не пам'ятає, купив автомобіль марки «AUDI А 4», 1998 року випуску. При цьому жодного договору не укладав, а заплатив гроші, взяв техпаспорт і поїхав. Пізніше цей автомобіль він продав ОСОБА_14.

Свідок ОСОБА_14 показав, що придбав у ОСОБА_13 автомобіль марки «AUDI А 4», 1998 року випуску. При цьому останній дав йому техпаспорт, виданий на ім'я ОСОБА_6 і прізвище ОСОБА_19 чи ОСОБА_6. Він користувався цим автомобілем рік і продав його.

Вина обвинуваченого ОСОБА_3 також підтверджується дослідженими в судовому засіданні доказами, а саме: складеними від імені ОСОБА_6 заявами на ім'я начальника Головного управління праці та соціального захисту населення від 24 лютого 2006 року, згідно якої ОСОБА_6 доручає ОСОБА_3 доставити гуманітарний автомобіль від громадянина Нідерландів ОСОБА_17 на митну територію України та від 03 серпня 2006 року з проханням забезпечити ОСОБА_6 позачергово, безкоштовно, автомобілем марки «AUDI А 4», 1998 року випуску, який надійшов на адресу Головного управління праці та соціального захисту населення і висновком експерта, згідно якого вищевказані заяви виконані ОСОБА_3 (т. 2 а.с. 242, 243. 225-229).

Шахрайство - це форма заволодіння майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. При цьому шахрайство - це злочин з матеріальним складом, обов'язковою ознакою якого є настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді заподіяної шкоди, внаслідок заволодіння майном або придбання права на нього у відповідний спосіб.

Шахрайство вважається закінченим злочином, якщо винний заволодіває предметом злочину винятково за допомогою обману або зловживання довірою і після цього має реальну можливість розпорядитися ним як своїм. Це означає, що шахрайство передбачає такий перехід певного предмета у володіння винного, який дозволяє йому реально здійснити хоча б первісне розпорядження.

Суд вважає встановленим, що дії обох обвинувачених були направлені на досягнення єдиної мети - незаконного отримання шляхом обману в своє користування та розпорядження автомобіля, який згідно Закону України «Про гуманітарну допомогу» надходить до органу соціального захисту населення для видачі інвалідам безоплатно. Про це зокрема свідчать дії ОСОБА_2 про проведення домовленостей з ОСОБА_6 про отримання автомобіля за його чергою і проведенням за це оплати, про що вказували свідки, та дії ОСОБА_3 по виготовленню підроблених заяв від імені ОСОБА_6. За таких обставин суд вважає доведеним, що кримінальне правопорушення вчинене за попередньою змовою.

Отримувачем одержаного для передачі ОСОБА_6 автомобіля було Головне управління праці і соціального захисту населення Рівненської облдержадміністрації. Відповідно до Закону України «Про гуманітарну допомогу» та постанови Кабінету Міністрів України від 19 липня 2006 р. № 999 «Про затвердження Порядку забезпечення інвалідів автомобілями» надані особам з інвалідністю автомобілі перебувають у їх користуванні, але перебувають на балансі та обліку в органах соціального захисту населення. В зв'язку з цим органом досудового розслідування правильно визначено потерпілу юридичну особу - саме Департамент соціального захисту населення Рівненської облдержадміністрації.

Згідно ст. 55 КПК України потерпілим від кримінального правопорушення є також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди. Права та обов'язки потерпілого виникають з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення. Зазначена заява, яка 20.09.2013 року надійшла на адресу СВ Костопільського РВ УМВС, наявна в матеріалах провадження (т. 2 а.с. 31) та спростовує посилання сторони захисту про те, що потерпілу юридичну особу залучено без її заяви.

Органом досудового розслідування обом обвинуваченим пред'явлене обвинувачення у вчинення кримінального правопорушення передбаченого ч.3 ст.190 КК, тобто заволодінні чужим майном, шляхом обману, вчинене у великих розмірах.

Відповідно до чинних нормативних актів в період з 01.01.2006 по 31.12.2006 року розмір матеріальної шкоди за ч.3 ст.190 КК України у великих розмірах становив 43750 грн.

Разом з тим, із матеріалів справи, а саме повідомлення про транзитне переміщення, видане Яготинською митницею, встановлено, що вартість автомобіля марки «AUDI А 4», 1998 року випуску, який надійшов на адресу Головного управління праці та соціального захисту населення 16.03.2006 року становить 27329,09 грн. (т. 1 а.с. 68). З підтвердження про надання гуманітарної допомоги від ОСОБА_20 (т. 1 а.с. 71) також встановлено, що вартість автомобіля становить 4500 євро, що по курсу НБУ на 16.03.2006 року становить 27329,09 грн., а на дату отримання автомобіля 04.08.2006 року згідно курсу НБУ на цю дату становить 29044.82 грн..

В матеріалах справи відсутні будь-які докази щодо зміни вартості автомобіля з 27329,09 грн. до 44177,22 грн. і в судовому засіданні стороною обвинувачення їх не надано суду. Судом за клопотанням сторони захисту було призначено економічну експертизу (експертизу документів бухгалтерського обліку, податкового обліку і звітності). Згідно повідомлення експерта у поданих на дослідження матеріалах кримінального провадження відсутній розрахунок розміру збитку, завданого Департаменту соціального захисту населення Рівненської обласної державної адміністрації в розмірі 44177,22 грн., із зазначенням методики розрахунку цього показника та посилання на документи обліку, на підставі яких він розрахований.

Аналізуючи досліджені докази в сукупності, суд керуючись своїм правом визначеним ст. 337 КПК України, вважає за необхідне вийти за межі висунутого ОСОБА_2 та ОСОБА_3 обвинувачення за ч. 3 ст. 190 КК України, в частині необхідності зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення, враховуючи що це покращує становище особи.

Суд вважає, що в ході судового розгляду не здобуто належних доказів заволодіння чужим майном саме у великих розмірах, а тому суд рахує за необхідне дії обох обвинувачених перекваліфікувати на ч.2 ст. 190 КК України, як заволодіння чужим майном шляхом обману (шахрайство), вчинене за попередньою змовою групою осіб.

Згідно обвинувального акту ОСОБА_3 також пред'явлено обвинувачення за ч. 1 ст. 358 та ч. 3 ст. 358 КК України, а саме за підробку офіційного документу, який посвідчується особою, яка має право посвідчувати такі документи, і який надає права, та за підробку офіційного документу, який посвідчується особою, яка має право посвідчувати такі документи, і який надає права, вчиненого повторно.

Згідно правової позиції Верховного Суду, висловленої в постанові від 1 березня 2018 року (справа № 461/7315/15-к) під офіційним документом слід розуміти документи, що містять зафіксовану на будь-яких матеріальних носіях інформацію, яка підтверджує чи посвідчує певні події, явища або факти, які спричинили чи здатні спричинити наслідки правового характеру, чи може бути використана як документи - докази у правозастосовчій діяльності, що складаються, видаються чи посвідчуються повноважними (компетентними) особами органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, юридичних осіб незалежно від форми власності та організаційно-правової форми, а також окремими громадянами, у тому числі самозайнятими особами, яким законом надано право у зв'язку з їх професійною чи службовою діяльністю складати, видавати чи посвідчувати певні види документів, що складені з дотриманням визначених законом форм та містять передбачені законом реквізити.

Тому, при встановленні ознак офіційного документа як предмета злочину слід керуватися такими критеріями: документ має бути складено, видано чи посвідчено відповідною особою в межах її компетенції за визначеною законом формою та з належними реквізитами; зафіксована в такому документі інформація повинна мати юридично значущий характер - підтверджені чи засвідчені нею конкретні події, явища або факти мають спричиняти чи бути здатними спричинити наслідки правового характеру у вигляді виникнення (реалізації), зміни або припинення певних прав та/або обов'язків.

Невідповідність документа хоча б одному з наведених критеріїв перешкоджає визнанню його офіційним.

Дослідивши в судовому засіданні докази кримінального провадження, зокрема заяви на ім'я начальника Головного управління праці та соціального захисту населення від 24 лютого 2006 року та від 03 серпня 2006 року, складені ОСОБА_3 від імені ОСОБА_6 суд приходить до висновку про те, що вказані документи не є офіційними, оскільки не відповідають вимогам, встановленим у примітці до ст. 358 КК України і розцінює їх як одним із етапів вчинення кримінального правопорушення, передбаченого, ч. 2 ст. 190 КК України. В зв'язку цим ОСОБА_3 за ч. 1 ст. 358 та ч. 3 ст. 358 КК України підлягає виправданню.

Суд не погоджується із стороною захисту про те, що досудове розслідування було проведено не уповноваженою особою. Заступник начальника слідчого відділення, який проводив досудове розслідування має статус керівника органу досудового розслідування. Згідно п.6 ч.2 ст. 39 КПК України керівник органу досудового розслідування уповноважений здійснювати досудове розслідування, користуючись при цьому повноваженнями слідчого.

Вивчивши матеріали кримінального провадження суд відхиляє клопотання сторони захисту про визнання доказів недопустимими з наступних підстав. Відповідно до ст. 87 КПК України недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Частиною другою ст. 87 КПК України передбачено перелік діянь які суд зобов'язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод.

Згідно п. 3 ст. 40 КПК України слідчий уповноважений доручати проведення слідчих дій відповідним оперативним підрозділам, а тому дорученням слідчого було зобов'язано відділ СДСБЕЗ Костопільського РВ УМВС провести вилучення документів для проведення експертизи.

Відповідно до ст. 103 КПК України процесуальні дії під час кримінального провадження можуть фіксуватися у протоколі. Протокол під час досудового розслідування складається слідчим або прокурором, які проводять відповідну процесуальну дію, під час її проведення або безпосередньо після її закінчення. У разі необхідності отримання зразків для проведення експертизи вони відбираються стороною кримінального провадження, яка звернулася за проведенням експертизи. Отримання зразків фіксується у протоколі. Тільки відбирання біологічних зразків у особи здійснюється за правилами, передбаченими статтею 241 цього Кодексу.

При проведенні судової експертизи експерт професійно самостійний і процесуально незалежний. Він самостійно вибирає методи дослідження, і ніхто не має права давати йому вказівки, що впливають на зміст експертних висновків. Експерт формулює висновок на підставі проведених досліджень і несе за нього особисту відповідальність, а тому, якщо експерт провів експертизу і надав висновок, значить вихідних даних йому було достатньо.

На думку суду посилання сторони захисту на зазначення різних марок автомобіля та різних частин статті КК України у витягах із ЄРДР свідчать про технічні помилки, а не про істотне порушення прав і свобод людини.

Не заслуговує на увагу і посилання сторони захисту на те, що слідчим в порушення вимог ст. 242 КПК України не звернутвся до експерта для проведення експертизи щодо визначення розміру матеріальних збитків, оскільки, дану статтю КПК було доповнено п. 6 про обов'язкове звернення слідчого до експерта для проведення експертизи щодо визначення розміру матеріальних збитків лише 13.05.2014 року, а кримінальне провадження було направлене до суду раніше.

При призначенні покарання суд враховує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винних, обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання.

Обставиною, що пом'якшує покарання обох обвинувачених суд визнає вчинення ними злочину вперше.

Обставини, що обтяжують покарання судом не встановлено.

Враховуючи тяжкість злочину, його наслідки, особу обвинувачених, обставини, що пом'якшують покарання а також інші обставини справи, суд дійшов висновку, про необхідність призначити покарання обом обвинуваченим у межах санкції ч. 2 ст.190 КК України.

Частиною першою статті 285 КПК України передбачено, що особа звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених законом України про кримінальну відповідальність.

Відповідно до ч. 1 ст. 49 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки: п'ять років - у разі вчинення злочину середньої тяжкості та десять років - у разі вчинення тяжкого злочину. Згідно ч. 5 ст. 74 КК України особа також може бути за вироком суду звільнена від покарання на підставах, передбачених статтею 49 цього Кодексу.

З врахуванням викладеного та приймаючи до уваги, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 обвинувачуються у вчиненні кримінальних правопорушень, які відносяться відповідно до ст. 12 КК України до категорії кримінальних правопорушень середньої тяжкості, і до дня набрання вироком законної сили пройшло більше десяти років, а тому є всі підстави до їх звільнення від призначеного покарання у зв'язку із закінченням строків давності, тобто у відповідності до ст. 49 КК України, в порядку визначеному ч. 5 ст. 74 КК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 284 КПК України зв'язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності кримінальне провадження закривається судом.

В судовому засіданні також встановлено, що Департаментом соціального захисту населення Рівненської облдержадміністрації заявлено позов до відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення з них солідарно 44177,22 грн. у відшкодування збитків. Суд вважає, що позивачем фактично не було доведено розміру причинених збитків в сумі 44177,22 грн.. Враховуючи вказане, а також те, що фактично збитки були спричинені діями трьох осіб, однак, позов заявлений лише до двох з них, то суд за таких обставин в задоволенні позову відмовляє.

На підставі викладеного та керуючись ст. 284, 285, 371, 374, 375 КПК України, ст. 12, 49, 74, 190 КК України, суд

ЗАСУДИВ:

ОСОБА_2 визнати винною у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст.190 КК України, та призначити їй покарання у виді штрафу в розмірі 75 (сімдесяти п'яти) неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що складає 1275,00 (одна тисяча двісті сімдесят пять) грн.

У відповідності до ч. 5 ст. 74 КК України засуджену ОСОБА_2 звільнити від призначеного покарання на підставах, передбачених ст. 49 КК України.

ОСОБА_3 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст.190 КК України, та призначити покарання йому у виді штрафу в розмірі 75 (сімдесяти п'яти) неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що складає 1275,00 (одна тисяча двісті сімдесят пять) грн..

У відповідності до ч. 5 ст. 74 КК України засудженого ОСОБА_3 звільнити від призначеного покарання на підставах, передбачених ст. 49 КК України.

ОСОБА_3 визнати невинуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 ст. 358 та ч.3 ст. 358 КК України, та виправдати.

Відповідно до ч. 2 ст. 284 КК України кримінальне провадження закрити.

В задоволенні позову Департаменту соціального захисту населення Рівненської обласної державної адміністрації до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про відшкодування збитків відмовити.

На вирок може бути подана апеляційна скарга до Апеляційного суду Рівненської області через Костопільський районний суд протягом 30 днів з дня його проголошення.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку.

Копію вироку негайно після його проголошення вручити обвинуваченому та прокурору.

СуддяП. В. Олійник