Рішення № 73938295, 23.04.2018, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

23.04.2018Справа № 910/21385/17За позовом Виробничого кооперативу «Всеукраїнський аграрний кооператив»

до Публічного акціонерного товариства «Діамантбанк»

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - ТОВ «Слобожанська промислова компанія»,

про припинення договору фінансового лізингу та визнання власності на майнові права.

Суддя Сташків Р.Б.

Секретар судового засідання Гукун Н.В.

Представники сторін:

від позивача - Соколов В.В. (представник за довіреністю);

від відповідача - Кириєнко С.А. (представник за довіреністю).

від третьої особи - не з'явився.

СУТЬ СПОРУ:

У листопаді 2017 року Виробничий кооператив «Всеукраїнський аграрний кооператив» (далі - Позивач) звернувся до Господарського суду м. Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «Діамантбанк» (далі - Відповідач) про визнання припиненим договору фінансового лізингу № 519 від 27.03.2017, укладеного між Позивачем та Відповідачем (далі - Договір лізингу), та про визнання Позивача власником майнових прав покупця за договором поставки № 83 від 27.03.2017, що укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Слобожанська промислова компанія» (далі - ТОВ «Слобожанська промислова компанія») та Відповідачем (далі - Договір поставки), у сумі 369000 грн.

Позовні вимоги мотивовані тим, що:

- Договір лізингу є змішаним договором, який, на думку Позивача, містить елементи комісії, купівлі-продажу, поставки, найму (оренди) та кредиту;

- Позивач вважає, що Договір лізингу був реалізований між Позивачем та Відповідачем лише в частині комісійної діяльності останнього. Зокрема, на думку Позивача, Відповідач укладаючи Договір поставки діяв як комісіонер;

- тому, посилаючись на положення статті 1018 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), вважає, що придбаний Відповідачем як комісіонером товар за Договором поставки є власністю Позивача як комітента;

- оскільки Відповідач не виконує Договір лізингу, Позивач посилаючись на статтю 1025 ЦК України відмовляється від цього Договору внаслідок односторонньої відмови, а тому вважає Договір лізингу припиненим, і просить суд визнати зазначений факт;

- позаяк Відповідач як комісіонер не передає Позивачу все належне за договором комісії майно, то Позивач вважає найбільш ефективним способом захисту порушеного права визнання за ним прав власника на майнові права покупця за Договором поставки (оскільки товар не був переданий Відповідачу покупцем у власність). У такому разі Позивач отримує не тільки право на вже сплачені ним кошти, але й право на сплату залишку вартості товару і отримання його у власність.

Відповідач позов не визнав. Свої заперечення мотивує тим, що Позивач помилково визначив правову природу Договору лізингу та прирівняв його до договору комісії, при цьому не врахувавши вимоги чинного законодавства України до даного виду договорів. Відповідач зазначив, що з 24.06.2017 щодо нього було розпочато процедуру ліквідації, під час здійснення якої, відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у Відповідача не можуть виникати жодні додаткові зобов'язання. Крім того, Відповідач вказав, що Позивача було визнано кредитором Відповідача на суму сплаченого за Договором лізингу авансу та віднесено до сьомої черги погашення акцептованих вимог кредиторів. На думку Відповідача, оскільки предмет лізингу Позивачу не передавався, то фактично Договір лізингу не діє, тобто є припиненим.

Ухвалою суду від 22.01.2018 залучено до участі у справі в якості третьої особи на стороні позивача Товариство з обмеженою відповідальністю «Слобожанська промислова компанія».

Вказана третя особа у судові засідання не з'являлась, пояснень на позов не подала.

У судовому засіданні представник Позивача позовні вимоги підтримав, а представник Відповідача заперечував проти позову у повному обсязі заявлених вимог.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши докази та оцінивши їх у сукупності, суд

ВСТАНОВИВ:

Між Відповідачем як лізингодавцем та Позивачем як лізингоодержувачем було укладено Договір лізингу, відповідно до якого Відповідач зобов'язувався набути у власність визначений в пункті 1.2 цього Договору (специфікації) предмет лізингу (трактор колісний) і передати його у користування Позивачу на строк не менше одного року за встановлену плату (пункт 1.1 Договору лізингу).

Пунктом 2.1 Договору лізингу передбачено, що предмет лізингу надається в користування Позивачу на умовах сплати останнім на користь Відповідача лізингових платежів, які за винятком авансового лізингового платежу, вказаного в пункті 2.4 цього Договору, складаються з частини лізингового платежу, спрямованої на компенсацію обумовленої Сторонами в пункті 1.2 цього Договору загальної вартості предмета лізингу, та частини лізингового платежу, що є платежем як винагорода Лізингодавцю за отриманий у лізинг предмет лізингу.

Згідно із умовами пункту 2.4 Договору лізингу, у термін до 29 березня 2017 року Позивач зобов'язаний сплатити Відповідачу авансовий Лізинговий платіж у розмірі 30% від вказаної в пункті 1.2 цього Договору загальної вартості предмета лізингу. Сума отриманого Відповідачем від Позивача авансового лізингового платежу повністю спрямовується на компенсацію обумовленої Сторонами в пункті 1.2 цього Договору загальної вартості предмета лізингу.

Передача предмета лізингу на умовах користування здійснюється на дату підписання Сторонами акта приймання-передачі предмета лізингу в термін до 14 квітня 2017 року (пункт 3.2 Договору лізингу).

У випадку відсутності порушень обов'язків Позивача за цим Договором, з моменту сплати останнім у повному обсязі лізингових платежів право власності на предмет лізингу переходить від Відповідача до Позивача на підставі цього Договору та акта про повне виконання зобов'язань за договором фінансового лізингу, який підписується протягом 7 робочих днів з дня сплати Позивачем останнього лізингового платежу та за встановленою Відповідачем формою (пункт 6.1 Договору лізингу).

Позивач вважає, що Договір лізингу є змішаним договором, який крім іншого містить елементи договору комісії.

Так, відповідно до статті 1011 ЦК України за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.

Майно, придбане комісіонером за рахунок комітента, є власністю комітента (стаття 1018 ЦК України).

Разом з тим, відповідно до статті 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.

До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.

Частиною 2 статті 2 Закону України «Про фінансовий лізинг» передбачено, що за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом (частина 1 статті 2 Закону України «Про фінансовий лізинг»).

Дослідивши зміст Договору лізингу, суд встановив, що за своєю правовою природою цей Договір є договором фінансового лізингу, який дійсно є змішаним, і містить елементи договорів оренди та купівлі-продажу. Однак, Договір лізингу не містить елементи договору комісії, як помилково вважає Позивач, а тому до нього не можуть бути застосовані положення ЦК України про комісію (глави 69 ЦК України), і зокрема положення статей 1018, 1025 ЦК України, на які посилається Позивач.

З матеріалів справи також слідує, що на виконання умов Договору лізингу Позивачем 29.03.2017 було сплачено на рахунок Відповідача авансовий лізинговий платіж у сумі 369000 грн., що підтверджується відповідними банківськими виписками залученими до матеріалів справи.

Також, на виконання умов Договору лізингу, між Відповідачем (Покупець) та ТОВ «Слобожанська промислова компанія» (Продавець) було укладено Договір поставки, згідно з яким Продавець зобов'язався передати у власність Відповідача товар, найменування, кількість якого вказано у Додатку № 1 до цього Договору (відповідає специфікації предмету лізингу), а Відповідач зобов'язувався прийняти та оплатити товар, указаний в Додатку № 1.

За умовами пункту 3.1 Договору поставки відвантаження товару здійснюється Продавцем тільки після отримання коштів у повному об'ємі (100%, що складає 1230000 грн.) на рахунок Продавця. Право власності Відповідача на товар переходить з моменту поставки товару згідно з наведеним пунктом договору.

З матеріалів справи та пояснень представників сторін убачається, що Відповідачем за Договором поставки товар у повному обсязі оплачено не було, і відповідно право власності до нього на цей товар не перейшло. Відповідач сплатив за цей товар лише авансовий платіж у сумі 369000 грн., що підтверджується наявними у матеріалах справи платіжним дорученням № 1813_10 від 29 березня 2017 року та відповідною банківською випискою.

Отже, предметом Договору поставки є конкретно визначений товар, а не майнові права на нього. При цьому, до Відповідача не перейшло право власності на цей товар. Відповідач також не отримав і право вимагати цей товар, оскільки не сплатив його повну вартість. Власником спірного товару (предмета лізингу) залишається ТОВ «Слобожанська промислова компанія».

За змістом положень статті 392 ЦК України позов про визнання права власності на майно (у т.ч. і майнові права згідно зі ст. 190 ЦК України) може пред'явити лише власник цього майна, і лише у разі якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Тому, вимога Позивача про визнання його власником майнових прав покупця за Договором поставки у сумі 369000 грн. є також неправомірною і з наведеної підстави.

Щодо вимоги Позивача про визнання припиненим Договору лізингу з підстави передбаченої статтею 1025 ЦК України (право комітента на відмову від договору комісії), то, як було зазначено вище, на спірні правовідносини вказана норма не поширюється. Тому, суд не вбачає підстав для задоволення позову в цій частині.

Вказане не позбавляє Позивача права, у разі виникнення спору, на відмову від Договору лізингу з підстав та в порядку передбачених, зокрема, статтею 7 Закону України «Про фінансовий лізинг» (право лізингоодержувача на односторонню відмову від договору внаслідок не передачі предмета лізингу у визначений цією нормою або договором строк). Однак, встановлення вказаного факту не є підставою виникнення спору, який є предметом даного розгляду.

Розглядаючи спір по суті, судом також враховано, що відповідно до рішення Правління Національного банку України від 22.06.2017 №з94-рш «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Діамантбанк», виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 23.06.2017 № 2663 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Діамантбанк» та делегування повноважень ліквідатора банку».

Таким чином, на час розгляду в суді даного спору відбувається ліквідація Відповідача.

Процедура щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків врегульована Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який є спеціальним законом у даних правовідносинах.

Виходячи зі змісту статей 49, 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час ліквідації банку Фонд не має права здійснювати задоволення вимог кредиторів до затвердження реєстру акцептованих вимог кредиторів, крім задоволення вимог кредиторів за правочинами, що забезпечують проведення ліквідаційної процедури, якщо таке задоволення вимог погоджено виконавчою дирекцією Фонду. Кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів у черговості передбаченій статтею 52 даного Закону. Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження коштів від реалізації майна банку після повного задоволення вимог попередньої черги.

Згідно з частиною 4 статті 49 цього Закону у судовому порядку підлягають вирішенню будь-які спори щодо акцептування вимог кредиторів.

Таким чином, після початку процедури ліквідації банку, задоволення вимог кредиторів відбувається у особливому, передбаченому зазначеним спеціальним Законом, порядку з дотриманням принципів черговості, передбаченої статтею 52 цього Закону.

Як убачається із матеріалів справи, Позивачем 28.07.2017 до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Відповідача, було подано заяву № 2 про включення вимог кредитора до реєстру акцептованих вимог, відповідно до якої Позивач просив визнати його кредитором Відповідача у сумі сплаченого за Договором лізингу авансового платежу в розмірі 369000 грн.

Згідно із довідкою Відповідача вих. № 2287/01/Л від 05.12.2017 вищевказана заява Позвала була задоволена та вказані вимоги були акцептовані Відповідачем у повному обсязі та віднесені до сьомої черги погашення акцептованих вимог кредиторів Відповідача.

За встановлених обставин, суд не вбачає підстав для задоволення позову.

Інші доводи сторін, наведені у наданих суду позові та відзиві, усних та письмових поясненнях, судом розглянуті, але до уваги та врахування при вирішенні спору не приймаються, оскільки на результат вирішення спору не впливають.

Судові витрати відповідно до статті 129 ГПК України покладаються на позивача та йому не відшкодовуються.

Виходячи з викладеного та статтями 86, 129, 232, 233, 237, 238, 240 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

У позові відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 241 ГПК України, і може бути оскаржено в порядку та строк встановлені статтями 254, 256, 257 ГПК України.

Суддя Р.Б. Сташків

Повне рішення складено 14.05.2018