Рішення № 73919500, 18.04.2018, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

18 квітня 2018 р. Справа № 802/862/18-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді: Дончика Віталія Володимировича,

за участю:

секретаря судового засідання: Перевертака В.В.,

представника позивача: ОСОБА_1,

представника відповідача: Чернецького Р.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Вінницькій області, Господарського суду Вінницької області про визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання вчинити дії

в с т а н о в и в :

12 березня 2018 року ОСОБА_3 звернулась в суд з адміністративним позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Вінницькій області, Господарського суду Вінницької області про визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання вчинити дії.

Зазначила, що з 20 березня 1996 року по 03 жовтня 2016 року працювала на посадах судді Арбітражного суду Вінницької області та Господарського суду Вінницької області. Указом Президента України № 424/216 від 29.09.2016 року її було звільнено з посади у зв'язку із поданням заяви про відставку. На підставі вищезазначеного указу 03.10.2016 року наказом в.о. голови Господарського суду Вінницької області № 80-к позивача виведено зі штату суддів цього суду. Разом з тим, при звільненні їй не була виплачена вихідна допомога у зв'язку із відставкою. З метою її тримання, позивач звернулась із заявою до Територіального управління Державної судової адміністрації, Господарського суду Вінницької області, однак отримала відмови, що і стало підставою звернення до суду з цим позовом.

Ухвалою суду від 16.03.2018 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі та призначено до судового розгляду з викликом сторін.

На адресу суду надійшли відзиви від відповідачів, в яких не погодились із заявленими позовними вимогами, зазначили, що діяли згідно із нормами чинного законодавства, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому адміністративний позов не підлягає задоволенню.

Представник позивача в судовому засіданні підтримав позовні вимоги та просив адміністративний позов задовольнити в повному обсязі.

Представник Територіального управління ДСА України у Вінницькій області заперечував щодо заявленого позову та просив відмовити повністю.

Представник господарського суду в судове засідання не з'явився, повідомлений про дату, час і місце розгляду справи належним чином, що підтверджується матеріалами справи, просив розгляд справи здійснювати без участі представника.

Повно, всебічно, об'єктивно дослідивши надані у справу докази, надавши їм юридичну оцінку, суд прийшов до висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 працювала з на посадах судді з 20 березня 1996 року Арбітражного суду, який 21 червня 2001 року реорганізовано в Господарський суд Вінницької області.

Указом Президента України № 424/2016 від 29.09.2016 року, у зв'язку з поданням заяви про відставку, крім інших, звільнено з посади судді ОСОБА_3.

Наказом в.о. голови Господарського суду Вінницької області № 80-к від 03 жовтня 2016 року на підставі Указа Президента України №424/2016 від 29.09.2016 року позивача відраховано зі штату суддів в зв'язку із звільненням з посади судді.

01.09.2017 року позивач звернулась із заявою до Територіального управління Державної судової адміністрації у Вінницькій області про виплату їй вихідної допомоги у зв'язку із відставкою. На зазначений лист отримала відповідь, що виплату вихідної допомоги у зв'язку з виходом у відставку не передбачено Законом України « Про судоустрій і статус суддів» (в редакції чинній на момент її звільнення) та повідомлено, що будь-які виплати (в тому числі віхідної допомоги) здійснюються відповідно до наказу голови відповідного суду, як керівника бюджетної установи.

Тому, 29.09.2017 позивач звернулась із заявою до Господарського суду Вінницької області про про виплату їй вихідної допомоги у зв'язку із відставкою. Однак, на зазначений лист отримала відповідь, що відповідно до роз'яснень Державної судової адміністрації України від 28.10.2016 року № 10-7773/16 на суддів звільнених з посади до 30.09.2016 року не поширюються норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів», тому підстави для виплати позивачу вихідної допомоги відстуні.

Позивач не погоджуючись із такими відмовами та вважаючи, що вихідна допомога має бути виплачена їй у відповідності до положень частини першої статті 136 Закону України "Про судоустрій та статус суддів", яка діяла на момент набуття ним права на відставку, звернувся до суду з цим позовом.

Визначаючись щодо позовних вимог, суд керується та виходить з наступного.

Як свідчать матеріали справи та зазначалось вище, позивач звільнена відповідно до Указу Президента України №424/2016 від 29.09.2016 року, у зв'язку з поданням заяви про відставку, та відрахована зі штату Господарського суду Вінницької області 03.10.2016 року.

Так, організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд, станом на дату подання заяви про відставку позивачем та звільнення останньої з посади судді, визначав Закон України "Про судоустрій і статус суддів" (далі в редакції чинній станом на 22.09.2016р.) (далі - Закон № 2453-VI).

Відповідно до частини першої статті 111 Закону № 2453-VI, суддя суду загальної юрисдикції може бути звільнений з посади органом, який його обрав або призначив, виключно з підстав, визначених частиною п'ятою статті 126 Конституції України, за поданням Вищої ради юстиції.

Частина перша статті 120 Закону № 2453-VI зазначає, що суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається відповідно до статті 135 цього Закону, має право подати заяву про відставку.

Заява про відставку, заява про звільнення з посади за власним бажанням подається суддею безпосередньо до Вищої ради юстиції, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви вносить до органу, який обрав або призначив суддю, подання про звільнення судді з посади (ч.3 ст. 120 Закону № 2453-VI).

Згідно частини четвертої даної норми суддя здійснює свої повноваження до прийняття рішення про його звільнення.

Разом з тим, положеннями Закону № 2453-VI, що діяв на момент звільнення ОСОБА_3 з посади судді не передбачалось, що судді, яка вийшла у відставку, виплачується вихідна допомога.

Оцінюючи позицію позивача, щодо нарахування та виплати вихідної допомогу у відповідності до положень частини першої статті 136 Закону України "Про судоустрій та статус суддів", яка діяла на момент набуття ним права на відставку, суд зазначає про наступне.

На момент звільнення ОСОБА_3 з посади судді положення частини першої статті 136 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" втратили чинність на підставі Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року № 1166-VII, який набрав чинності 1 квітня 2014 року, а тому такі не можуть бути застосовані.

30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України від 02.06.2016 № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів", частиною 1 статті 143 якого встановлено, що судді, які вийшли у відставку, виплачується вихідна допомога в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.

Тобто, в період з 1 квітня 2014 року по 29 вересня 2016 року законом не передбачалось право судді на отримання вихідної допомоги у зв'язку із виходом у відставку.

Як зазначалось вище, позивач була звільнена із займаної посади у зв'язку з поданням заяви про відставку відповідно до Указу Президента України від 29 вересня 2016 року, а тому у неї відсутнє право на вихідну допомогу.

Оцінюючи доводи позивача щодо застосування до спірних правовідносин положень законів, які діяли на час виникнення у неї права на відставку, суд вважає їх необґрунтованими, з огляду на наступне.

В обґрунтування позову ОСОБА_3 зазначає, що її вимоги по суті заявленого спору ґрунтуються на положеннях законодавства, яке було чинним на час призначення її на посаду та виникнення у неї права на відставку, принципах верховенства права та практиці Європейського суду з прав людини.

З цього приводу слід зазначити наступне.

У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) № 1-рп/99 від 9 лютого 1999 року визначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Конституція України, закріпивши частиною першою статті 58 положення щодо неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, водночас передбачає їх зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права. Тобто щодо юридичної відповідальності застосовується новий закон чи інший нормативно-правовий акт, що пом'якшує або скасовує відповідальність особи за вчинене правопорушення під час дії нормативно-правового акта, яким визначались поняття правопорушення і відповідальність за нього.

Відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державою органу.

З наведеного видно, що у статті 58 Конституції України йдеться про застосування норм у часі саме щодо юридичної відповідальності особи, тоді як у спірній ситуації мова йде про оплату праці.

Суд при прийняті цього рішення враховує також й практику Європейського Суду з прав людини.

Так, у рішенні Європейського Суду від 10.03.2011 р. у справі "Сук проти України", суд зазначає, що держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним.

Однак, як вже зазначалось, Закон, на який посилається позивач як на підставу для нарахування та виплати їй вихідної допомоги, втратив чинність ще у 2014 році. Відтак, суд зауважує, що вимоги позивача не ґрунтуються на чинному положенні національного законодавства.

За таких обставин, з урахуванням наведеного, суд дійшов висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин положень Закону України "Про судоустрій та статус суддів" в редакції від 09 грудня 2015 року, що діяла в станом на день звільнення позивача, який в свою чергу не передбачав виплату вихідної допомоги при звільнені судді, а тому відмови відповідачів є правомірними, як наслідок відсутні підстави зобов'язувати нараховувати та виплачувати таку (вихідну допомогу).

Згідно зі статтею 11 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

У відповідності до частини першої статті 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні (ст. 86 КАС України).

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною третьою статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; безсторонньо (неупереджено).

Відповідно до частини другої статті 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, що мотивація, на яку посилається позивач, не дає суду підстав для постановлення висновків, які б спростовували доводи відповідача, а встановлені у справі обставини не підтверджують позиції позивача, покладену в основу позовних вимог, а відтак відсутні підстави для задоволення позову.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

в и р і ш и в :

В задоволенні адміністративного позову відмовити.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст судового рішення виготовлено 11.05.2018 року

Суддя Дончик Віталій Володимирович