Ухвала суду № 73913485, 10.05.2018, Ізюмський міськрайонний суд Харківської області

Номер справи 2016/2863/2012

Номер провадження 6/623/20/2018

УХВАЛА

іменем України

10 травня 2018 року Ізюмський міськрайонний суд Харківської області

в складі: головуючого - судді Гуренко М.О.

з участю: секретаря – Телешевської В.Ю.

представникаПАТ «ОСОБА_1 ОСОБА_2»: ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ізюмі подання Головного державного виконавця Ізюмського міськрайонного відділу ДВС ГТУЮ у Харківській області ОСОБА_3 про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами,

ВСТАНОВИВ:

Для забезпечення виконання виконавчого документу № 2016/2863/2012, виданого 29.08.2014 року Ізюмським міськрайонним судом Харківської області про стягнення з ОСОБА_4 на користь ПАТ «ОСОБА_1 ОСОБА_3» заборгованості в сумі 677701,98 грн., головний державний виконавець Тертишний А.В. у поданні від 07.03.2018 року, просить визначити за ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 1/4 частку квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, яким він спільно володіє з іншими особами.

Всіх учасників цивільного процесу належним чином повідомлено про час і місце розгляду подання.

Головний державний виконавець в судове засідання не з’явився, надав письмову заяву про розгляд справи без його участі, подання підтримав повністю.

ОСОБА_4, ОСОБА_5 до суду не з’явилися.

Представник ПАТ «ОСОБА_1 ОСОБА_3» в судовому засіданні подання підтримав та просив його задовольнити.

Беручи до уваги те, що їх явка не є обов’язковою, зважаючи на встановлені строки розгляду подання, суд дійшов висновку про можливість розглянути подання у їх відсутність та у відповідності до ч. 2 ст. 247 ЦПК України без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Суд, визначивши юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, дослідивши подані письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, дійшов таких висновків.

Вимоги ст. 264 ЦПК України зобов'язують суд під час ухвалення рішення вирішити чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин. Звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту і, діючи на засадах змагальності, повинен переконливими, належними та припустимими доказами довести правову та фактичну підставу заявлених ним вимог. Розглядаючи справу, суд забезпечив сторонам рівні можливості щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Як встановлено судом, у провадженні Ізюмського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області перебуває виконавчий лист № 2016/2863/2012, виданий Ізюмським міськрайонний судом Харківської області про стягнення з ОСОБА_4 на користь ПАТ «ОСОБА_1 ОСОБА_3» заборгованості в сумі 677701,98 грн.

Боржник добровільно рішення суду не виконує. Згідно з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна щодо об’єкта нерухомого майна, за боржником зареєстрована квартира ІНФОРМАЦІЯ_2, якою він володіє разом з ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_7

Згідно свідоцтва про право власності № 422, виданого 13.12.2006 року КЖРЕП -1 боржнику на праві спільної сумісної власності належить квартира, яка розташована за адресою: Харківська область, м. Ізюм, про. ТолстогоАДРЕСА_2, яким він володіє разом з ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_5.

Згідно ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. У п. 9 ч. 3 ст. 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду. Зазначене конституційне положення відображено і у ст. 18 ЦПК України, згідно з якою судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до правової позиції Верховного суду України у справі № 6-785цс15 від 06 липня 2015 року визначено, що положеннями ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконанню рішень інших органів це сукупність дій органів і посадових осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів, які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов'язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають із відносин щодо примусового виконання судових рішень.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, порядок захисту прав стягувача, боржника та інших осіб у виконавчому провадженні унормовано положеннями Закону України «Про виконавче провадження». Згідно Закону державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом. Відповідно до ст. 10 Закону заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов'язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.

Частиною 6 статті 48 Закону встановлено, що стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця

Відповідно до роз'яснень викладених у п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 року № 14 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження», частка боржника у спільній власності з іншими особами визначається за поданням державного виконавця відповідно до положень законодавства, що регулює право власності. Такі подання мають розглядатися з додержанням вимог процесуального закону щодо допустимості засобів доказування.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 355, ч. 1 ст. 356 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві власності (спільне майно). Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Відповідно до ст. ст. 364, 367 ЦК України кожен із співвласників має право на виділ його частки майна, що є у спільній частковій власності в натурі або його поділ з дотриманням вимог ст. 183 ЦК України.

При вирішенні питання суд врахував, що виділ частки боржника із спільної сумісної власності у межах виконавчого провадження регулюється нормами цивільно-процесуального законодавства. При розгляді подання державного виконавця в порядку ст. 443 ЦПК України вирішується питання не про виділ частки, що призводить до виділу її в натурі, припинення права спільної часткової власності на майно, а вирішується питання про визначення частки, що не є його поділом чи виділенням частки та не тягне за собою припинення права спільної часткової власності, а такий захід спрямований лише на забезпечення виконання рішення суду. Системне тлумачення положень вказаних норм дає підстави дійти висновку, що за результатами розгляду подання державного виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, суд постановляє ухвалу, в якій зазначається конкретне майно, що підлягає саме виділу. Власники, які вважають, що у зв'язку зі зверненням стягнення на майно боржника у випадках, коли боржник володіє майном спільно з іншими особами, порушені їх майнові права у виконавчому провадженні, у зв'язку з накладенням арешту на майно, мають право звернутись до суду з позовом про визнання права на майно і про звільнення його з-під арешту.

Враховуючи, що рішення суду залишається невиконаним, і протягом тривалого часу з моменту набрання ним законної сили боржник не сплатив заборгованості, розмір якої перевищує 20 розмірів мінімальної заробітної плати, суд вважає подання обґрунтованим та ухвалює рішення про його задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

При вирішенні питання про визначення частки у спільній сумісній власності слід ураховувати, що відповідно до частини другої статті 370 ЦК України у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

Таким чином, суд вважає, що за ОСОБА_4 визначенню підлягає 1/4 частки вказаної квартири.

З огляду на викладене, керуючись ст. 443 ЦПК України, Закону України «Про виконавче провадження», суд

УХВАЛИВ:

Задовольнити подання головного державного виконавця про визначення частки майна боржника.

Визначити за ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, РНОКПП НОМЕР_1, в майні яким він спільно володіє разом з ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_5, 1/4 частину квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1.

З текстом рішення можна ознайомитись в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням http://reyestr.court.gov.ua.

Апеляційна скарга на ухвалу суду подається до Апеляційного суду Харківської області через Ізюмський міськрайонний суд Харківської області протягом 15 днів з дня її проголошення.

Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена у день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

Повний текст ухвали виготовлений 11 травня 2018 року.

Головуючий суддя: М.О. Гуренко