Постанова № 73903347, 02.05.2018, Апеляційний суд Волинської області

Справа № 161/5605/17 Головуючий у 1 інстанції: Плахтій І.Б. Провадження № 22-ц/773/424/18 Категорія: 27 Доповідач: Русинчук М. М.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 травня 2018 року місто Луцьк

Апеляційний суд Волинської області в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Русинчука М.М.,

суддів Осіпука В.В., Матвійчук Л.В.,

з участю: секретаря - Губарик К.А.,

представника позивача - Лабінської Л.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Луцької міської ради до ОСОБА_3, публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання недійсним договору іпотеки,

за апеляційною скаргою позивача Луцької міської ради на рішення Луцького міськрайонного суду від 23 січня 2018 року,

В С Т А Н О В И В:

Луцька міська рада (далі - ЛМР) звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що рішенням Господарського суду Волинської області від 23 квітня 2008 року будівлю гуртожитку по АДРЕСА_1 визнано об'єктом комунальної власності. В подальшому, рішенням ЛМР №58/154 від 28 квітня 2010 року гуртожиток прийнято в комунальну власність, а рішенням міської ради №11/111 від 29 червня 2011 року - передано на баланс ЖКП №7.

Позивач вказував, що право власності на приміщення гуртожитку у нього виникло на підставі закону та встановлено на підставі рішення судів. Рішенням Луцького міськрайонного суду від 01 квітня 2013 року витребувано секцію №19 по АДРЕСА_1 з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на користь ЛМР. Даним рішенням встановлено, що спірне житлове приміщення вибуло з комунальної власності поза волею його власника - ЛМР. Судовими рішеннями встановлено, що законним власником гуртожитку по АДРЕСА_1 (в тому числі секції №19) є ЛМР, а ОСОБА_3 незаконно володіла даною секцією.

Зазначав, що 06 липня 2007 року ОСОБА_3 уклала з Акціонерним комерційним інноваційним банком (далі - АКІБ) «УкрСиббанк» договір іпотеки, за умовами якого вона передала в іпотеку банку секцію №19 по АДРЕСА_1. Факт набуття ОСОБА_3 права власності на спірне житлове приміщення підтверджується судовим рішенням про витребування вказаного майна з чужого незаконного володіння.

З огляду на те, що іпотекодавець не є законним власником квартири та не може здійснювати відчуження нерухомого майна позивач вважав, що укладений договір іпотеки є недійсним.

Ураховуючи наведене, позивач ЛМР просив суд визнати недійсним договір іпотеки від 11 липня 2007 року, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» (правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк») та ОСОБА_3, а також стягнути з відповідачки на його користь понесені у справі судові витрати.

Рішенням Луцького міськрайонного суду від 23 січня 2018 року в задоволенні позову ЛМР відмовлено.

В поданій апеляційній скарзі позивач ЛМР просив скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення його позову, з підстав неповного з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, а також через порушення норм матеріального та процесуального права.

Відповідачі ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_3 у поданих відзивах на апеляційну скаргу просили суд залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін.

Апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, виходячи з таких мотивів.

Частиною 1 ст. 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частина 1 та 2 ст. 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов'язок держави забезпечувати захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (стаття 13), захист прав і свобод людини і громадянина судом (частина перша статті 55).

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Місцевим судом встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 11 липня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Грушицькою В.В., відповідачка ОСОБА_3 придбала у ОСОБА_5 майно, яке складається з секції №19, яка розташована в АДРЕСА_1 ОСОБА_3 зареєструвала право власності на дане майно в установленому законодавством порядку (а.с.51-53).

В той же день 11 липня 2007 року відповідачка ОСОБА_3 уклала з АКІБ «УкрСиббанк» договір про надання споживчого кредиту №11179682000, виконання умов якого було забезпечене укладанням іпотечного договору від 11 липня 2007 року (а.с.103-105). Предметом іпотеки виступило майно: секція №19, яка розташована в АДРЕСА_1

Судом також встановлено, що на підставі рішення Господарського суду Волинської області від 23 квітня 2008 року будівлю гуртожитку по АДРЕСА_2 (а.с.5-12).

Рішенням Господарського суду Волинської області від 24 грудня 2008 року встановлено, що виконуючи повноваження керівника, ліквідатор ЗАТ «Лізинг нерухомість» ОСОБА_6 не передав у комунальну власність територіальної громади м. Луцька, а відчужив належні банкруту ЗАТ «Лізинг нерухомість» об'єкти житлового фонду, визначені в переліку секції у гуртожитку АДРЕСА_1 (а.с.13-17). Відповідно до встановлених обставин, секція №19 у будинку АДРЕСА_1 30 травня 2007 року продана з аукціону ОСОБА_5 за 36 900 грн.

Рішенням ЛМР від 28 квітня 2010 року №58/154 «Про прийняття у міську комунальну власність гуртожитку за адресою: АДРЕСА_2» надано згоду на прийняття у міську комунальну власність будівлі гуртожитку (а.с.18).

29 червня 2011 року ЛМР прийняла рішення №11/111, яким передала об'єкт комунальної власності - гуртожиток, що на АДРЕСА_2, на баланс ЖКП №7 (а.с.19).

Оскільки в 2011 році дане майно було визнано комунальною власністю та передано на баланс ЖКП №7, прокурором міста Луцька було подано позов в інтересах держави та територіальної громади міста в собі ЛМР Волинської області до ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Рішенням Луцького міськрайонного суду від 01 квітня 2013 року у зазначеній справі вимоги позову задоволено та витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 та передано у комунальну власність ЛМР Волинської області приміщення секції №19 по АДРЕСА_1 (а.с.27-29). Дане рішення суду залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 09 жовтня 2013 року та набрало законної сили (а.с.45-47).

Згідно з ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Частиною 1 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Місцевим судом правильно зазначено, що при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Статтею 5 Закону України «Про іпотеку» визначено, що предметом іпотеки може бути об'єкт нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення.

Відсутність хоча б однієї з указаних ознак є підставою для визнання договору іпотеки недійсним.

З огляду на те, що нерухоме майно було передано в іпотеку за іпотечним договором особою, яка незаконно набула права власності на це майно, місцевий суд на підставі наведених норм права та встановлених у справі обставин прийшов до правильного висновку, що такий договір суперечить інтересам законного власника майна. У законного власника майна (ЛМР) було відсутнє волевиявлення на укладення договору іпотеки, і згоди на укладення такого договору міська рада не надавала, тому укладенням оспорюваного позивачем договору іпотеки порушені права ЛМР, як законного власника переданого в іпотеку майна.

В той же час, суд першої інстанції прийшов до висновку, що заявлений ЛМР позов не підлягає до задоволення у зв'язку з тим, що позивачем було пропущено строк позовної давності, про застосування якої клопотав відповідач по справі ПАТ «УкрСиббанк» (а.с.79, 90-91).

Такий свій висновок місцевий суд мотивував тим, що позивачу ЛМР було відомо про порушення її права в зв'язку з укладенням між відповідачами оспорюваного в даній справі договору іпотеки ще в жовтні 2013 року в ході розгляду судом цивільної справи за позовом прокурора м. Луцька в інтересах держави та територіальної громади м. Луцька в особі ЛМР Волинської області до ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння. В ухвалі Апеляційного суду Волинської області від 09 жовтня 2013 року у даній справі, в перегляді якої апеляційним судом брав участь представник Луцької міської ради, чітко зазначено: «Під час розгляду справи встановлено, що ОСОБА_3 придбавши 11 липня 2007 року у ОСОБА_5 секцію №19 по АДРЕСА_2 в цей же день уклала договір іпотеки з ПАТ «Укрсиббанк» на цю секцію. З повідомлення банку вбачається, що спірне майно станом на 09 жовтня 2013 року належить ОСОБА_3 і не було реалізоване в погашення кредитних зобов'язань. Також, банк не отримав права власності на спірну секцію гуртожитку».

За змістом ч. 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права або охоронюваного законом інтересу особи. Тобто правила про позовну давність мають застосовуватись лише тоді, коли буде доведено існування самого суб'єктивного права, а відтак і обґрунтованості позовних вимог.

Відповідно до ст. ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною 1 ст. 261 ЦК України установлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Оскільки ЛМР було відомо про оспорюваний договір іпотеки ще в жовтні 2013 року, проте з позовом до суду про визнання його недійсним позивач звернувся лише 06 квітня 2017 року, тобто з пропуском трирічного строку позовної давності, висновок місцевого суду про відмову в позові з підстави пропуску останнім строку позовної давності є обґрунтованим та узгоджується з наведеними нормами матеріального права.

На підставі наведеного, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що ухвалене місцевим судом рішення про відмову в задоволенні позову ЛМР відповідає вимогам закону.

Суд в даному випадку правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Докази та обставини, на які посилається позивач в апеляційній скарзі, були предметом дослідження місцевого суду та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом попередньої інстанцій були дотримані норми матеріального та процесуального права.

У своїх доводах апеляційної скарги позивач обґрунтовуючи незаконність ухваленого в даній справі рішення покликався на те, що йому про оспорюваний договір іпотеки стало відомо з рішення державного реєстратора про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень від 23 березня 2017 року (а.с.30), з якого, як стверджує позивач, він вперше дізнався про реєстрацію обтяження на секцію №19 по АДРЕСА_1 на підставі оспорюваного позивачем іпотечного договору №2904 від 11 квітня 2007 року.

Крім того, позивач покликався на те, що позовна давність не поширюється на вимоги власника чи іншого володільця про усунення перешкод у здійсненні ним права користування чи розпорядження своїм майном, що не пов'язані з позбавленням володіння, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі. У зв'язку із цим тривалість порушення права не перешкоджає задоволенню такої вимоги судом. Вважає, що усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження своїм майном, шляхом визнання договору іпотеки недійсною є негаторним позовом і на такі вимоги позовна давність не розповсюджується.

Проте наведені вище доводи позивача про те, що ним строк позовної давності не пропущений, колегією суддів до уваги не приймаються, оскільки під час апеляційного розгляду даної справи представник позивача ОСОБА_7 визнала факт обізнаності ЛМР щодо оспорюваного іпотечного договору №2904 від 11 квітня 2007 року в жовтні 2013 року в ході розгляду судом цивільної справи за позовом прокурора м. Луцька в інтересах держави та територіальної громади м. Луцька в особі ЛМР Волинської області до ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння.

За змістом п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Предметом заявленого позивачем ЛМР позову є визнання недійсним правочину - іпотечного договору №2904 від 11 квітня 2007 року, тому перебіг позовної давності щодо цієї вимоги обчислюється в даному випадку з від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Позивачу, як зазначалося вище, про існування оспорюваного правочину було відомо ще в жовтні 2013 року, у зв'язку з чим суд з додержанням норм матеріального права правильно застосував позовну давність, відмовивши ЛМР у позові, оскільки вимога позивача стосується не усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження своїм майном в порядку ст. 391 ЦК України, а стосується визнання правочину недійсним, на яку поширюється трирічний строк позовної давності, який позивачем було пропущено.

В розглядуваному випадку предметом позову є визнання згаданого договору іпотеки (правочину) недійсним, тобто позивачем використано спосіб захисту цивільного права, передбачений п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України. Визнання правочину недійсним не можна ототожнювати з негаторним позовом, предметом якого (способом захисту порушеного цивільного права) відповідно до змісту ст. ст. 16, 391 ЦК України може бути вимога про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном шляхом, наприклад, покладення на відповідача обов'язку припинити дії, які порушують право (п. 3 ч. 2 ст. 16 ЦК України). Отже, розглядуваний позов не можна розцінювати як негаторний позов, оскільки ці позови за своїм змістом (підставами і предметом) є різними і для них законом встановлені відмінні один від одного способи захисту порушеного цивільного права.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду та не містять підстав для скасування оскаржуваного рішення суду, а є власним суб'єктивним тлумаченням норм права та обставин справи, яким суд дав відповідну правову оцінку.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Підстави для його зміни чи скасування відсутні.

Керуючись ст. ст. 268, 367, 374, 375, 381-382, 384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу позивача Луцької міської ради залишити без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду від 23 січня 2018 року в даній справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий:

Судді: