Рішення № 73903246, 10.05.2018, Іваничівський районний суд Волинської області

Справа №156/1333/17

Номер провадження 2-а/156/7/18

рядок статзвіту 13

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н ЕМ У К Р А Ї Н И

10 травня 2018 року смт Іваничі

Іваничівський районний суд Волинської області

в складі: головуючого - судді Нєвєрова І. М.,

за участю секретаря Салатюк Г. В.,

розглянувши у судовому засіданні в порядку загального позовного провадження справу № 156/1333/17 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Іваничівського районного сектору управління державної міграційної служби у Волинській області про визнання протиправними та скасування рішення від 29.11.2017 року про примусове повернення з України, -

в с т а н о в и в :

26.12.2017 року громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Іваничівського районного сектору управління державної міграційної служби у Волинській області про визнання протиправними та скасування рішення від 29.11.2017 року про примусове повернення з України.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 29.11.2017 року його було визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 203 КУпАП України, та накладено стягнення у вигляді штрафу в розмірі 510 грн. Того ж дня, Іваничівським РС УДМС України у Волинській області прийнято постанову про примусове повернення з України його, як громадянина Російської Федерації. Вважає дане рішення необґрунтованим, безпідставним та не законним. Так, в оскаржуваному рішенні відповідач не покликався на конкретну порушену ним норму, а лише вказав на загальне порушення цих нормативних актів. Він так і не зрозумів змісту оскаржуваного рішення. Вважає, що перебуває на території України на законних підставах, оскільки в'їхав в Україну в установленому законом порядку та постійно проживає на її території. Враховуючи, що приписи ст. 1 ЗУ «Про громадянство України» однією із законних підстав проживання на території України іноземця чи особи без громадянства, передбачають наявність у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну чи тимчасову прописку на території України, то він вважає, що законно перебуває на території України, оскільки єдиним документом, який засвідчує його громадянство є паспорт громадянина колишнього СРСР із зазначенням російського громадянства. Там же вказано місце його реєстрації: АДРЕСА_1 від 18.11.1995 року. На підставі вищевказаного документа він отримав 21.10.2004 року в консульстві Росії у м. Львові закордонний паспорт громадянина Російської Федерації, що був дійсний до 21.10.2009 року. Окрім того, в оскаржуваному рішенні не вказано в яку країну він має бути повернутий. В той же час країною його походження є Україна, оскільки він тут народився та навчався у школі. Згодом пішов в армію, а після - на роботу в шахту «Жовтневе» м. нововолинська та працював до 1989 року. У 1989 році поїхав працювати в РРФСР в Тюменську область. Проживав і працював в Російській Федерації до 1995 року. В 1995 році повернувся в Україну і з цього часу офіційно працював на різних роботах. З 1995 року по даний час зареєстрований в оселі батьків в смт. Іваничі. У 1998 році одружився з ОСОБА_3, яка проживала в АДРЕСА_2 З того часу до сьогодні проживає разом з дружиною та дітьми за адресою: АДРЕСА_2. В інших країнах він не має ні житла, ні місця роботи, ні родини ні будь-яких засобів до існування. На підставі вищенаведеного, просить визнати протиправною та скасувати рішення від 29.11.2017 року про примусове його повернення з України, як громадянина Російської Федерації.

Сторони в судове засідання не з'явилися.

Від позивача та його представника надійшло клопотання про розгляд справи без їх участі, позовні вимоги підтримують повністю, позов просять задовольнити повністю.

Від відповідача, який належним чином був повідомлений про час, дату та місце розгляду справи, клопотань про розгляд справи без участі представника не надходило. З відзиву на позовну заяву вбачається, що представник відповідача проти позову заперечує та вказує, що позивач, являючись громадянином Російської Федерації, проживає на території України за недійсними документами та документами, термін дії яких закінчився; ухиляється від виїзду з України після закінчення відповідного терміну перебування, чим порушив вимоги ч. 1 ст. 203 КУпАП. Угодою між Урядом України та Урядом Російської Федерації про безвізові поїздки громадян України і Російської Федерації, підписаної 16.01.1997 року встановлено, що термін такого перебування не повинен перевищувати 90 днів з моменту в'їзду на територію держави. Позивач прибув в Україну ще у 1995 році, тому існує очевидний факт порушення строків перебування іноземця на території України. Окрім того, термін дії його паспорта закінчився ще 21.10.2009 року. Тобто, на момент виявлення іноземця він проживав в Україні за недійсними документами та протягом вже багатьох років ухилявся від виїзду з території України. У поясненнях, позивач визнав факт вчинення ним правопорушення. За результатами розгляду справи про адміністративне правопорушення 29.11.2017 року було винесено постанову про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу у розмірі 510,00 грн. який іноземець сплатив добровільно. Враховуючи вищенаведене, працівником Іваничівського РС УДМС у волинській області було прийнято рішення про примусове повернення з України громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 Після ознайомлення з рішенням, позивач надав розписку, в якій зобов'язався залишити територію України не пізніше 28.12.2017 року. Окрім того, паспорти громадян колишнього СРСР зразка 1974 року після 01.01.2005 року визнаються недійсними на території України згідно постанови КМУ від 24.12.2004 року № 1740. На першій сторінці паспорта громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року полонського В.С. зроблено запис: «громадянин Російської Федерації». Отже, з наявних у позивача документів випливає, що він є іноземцем - громадянином Російської Федерації, а відтак підпадає під дію ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Вважає оскаржуване рішення правомірним і таким, що відповідає вимогам чинного законодавства, а тому просить відмовити у задоволенні адміністративного позову у повному обсязі.

Згідно ч. 1 ст. 223 Цивільно-процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Випадки відкладення розгляду справи відсутні.

Повно, всебічно та об'єктивно дослідивши письмові докази, які містяться у матеріалах справи, суд встановив наступне.

Загальні питання правового статусу іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, порядку їх в'їзду в Україну та виїзду з України визначені Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22.09.2011 року № 3773-VI (далі - Закон).

Частиною 1 статті 26 Закону передбачено, що іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.

Судом встановлено, а відповідачем не заперечується, що рішення про примусове повернення громадянина Російської Федерації 29.07.2017 було прийняте на підставі ч. 1 ст. 26 Закону, а саме у зв'язку з вчиненням ним дій, що порушують законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства. З матеріалів справи вбачається, що такі дії позивача полягали в тому, що він, будучи громадянином Російської Федерації, приїхав в Україну у 1995 році до своєї дружини ОСОБА_3 і проживав, як іноземець, в АДРЕСА_2 до 2017 року.

Вказані дії охоплюються складом адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 203 КпАП України, та кваліфікуються як порушення іноземцями та особами без громадянства правил перебування в Україні, тобто проживання без документів на право проживання в Україні, за недійсними документами або документами, термін дії яких закінчився.

Таким чином, оскільки правовою підставою для прийняття Іваничівським РС УДМС України у Волинській області рішення про примусове повернення з України громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 фактично були його винні протиправні дії, які посягали на встановлений порядок управління і за які передбачено адміністративну відповідальність за ч.1 ст. 203 КпАП України, визначальним на думку суду є з'ясування питання про те, з якого саме моменту позивача слід вважати таким, що вчинив незаконні дії і відповідно порушив законодавство про правовий статус іноземців, що у свою чергу могло стати підставою для прийняття рішення про його примусове повернення з України.

Згідно із ст. 1 Конституції України Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3 Конституції України).

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 22.12.2010 року № 23-рп/2010 (справа № 1-34/2010) зазначив, що конституційний принцип правової держави передбачає встановлення правопорядку, який повинен гарантувати кожному утвердження і забезпечення прав і свобод людини (статті 1, 3, частина друга статті 19 Основного Закону України). Конституція України визначає основні права і свободи людини і громадянина та гарантії їх дотримання і захисту, зокрема: права і свободи людини і громадянина, закріплені в Конституції України, не є вичерпними; конституційні права і свободи не можуть бути скасовані; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (стаття 22); громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (частина перша статті 24); юридична відповідальність особи має індивідуальний характер (частина друга статті 61); обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (частина третя статті 62); конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (частина перша статті 64).

На підставі наведеного Конституційний Суд України дійшов висновку, що адміністративна відповідальність в Україні та процедура притягнення до адміністративної відповідальності ґрунтуються на конституційних принципах та правових презумпціях, які зумовлені визнанням і дією принципу верховенства права в Україні.

Одним із найважливіших принципів, що істотно впливає на правове становище громадянина в демократичному суспільстві є дотримання презумпції невинуватості (презумпція - лат. praesumptio, від praesumo - "передбачаю", "угадую") - правового принципу, за яким щодо особи, яка підозрюється у вчиненні злочину або правопорушення, припускається невинність до того часу, поки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому законодавством, і встановлено рішенням суду, яке набрало законної сили.

Вказаний принцип закріплений у низці міжнародних актів, зокрема в першому абзаці статті 11 Загальної декларації прав людини 1948 року та пункті 2 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року.

Конституція України містить положення, що відображають сутність презумпції невинуватості (ст. 62): "Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана покаранню, поки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь".

Положення даної статті віднесено законодавцем до сфери кримінального примусу. Проте, виходячи з принципу верховенства права конституційна презумпція невинуватості особи поширюється і на обвинувачення її у вчиненні адміністративного правопорушення.

Презумпції невинуватості в адміністративному процесі має чимало характерних ознак, одними з найбільш істотними з яких є, зокрема, віднесення права визнання особи винною у вчиненні адміністративного правопорушення до компетенції тільки уповноважених законом суб'єктів, а також фіксація офіційного визнання вини особи у відповідному процесуальному документі - постанові у справі про адміністративне правопорушення, яка набула чинності.

Водночас звернувшись до науки адміністративного права можна отримати наступне загальне визначення презумпції невинуватості щодо адміністративного процесу: "Особа вважається невинуватою у вчиненні адміністративного або дисциплінарного проступку, доки її вина не буде доведена у передбаченому законом порядку і зафіксована постановою, що набула чинності, чи рішенням у справі" (Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В. Б. Авер'янов (голова). - К.: Видавництво "Юридична думка", 2004.- 584 с.).

Таким чином, виходячи із загальновизнаного принципу презумпції невинуватості, позивача ОСОБА_1 слід вважати винуватим у порушенні правил перебування іноземних громадян на території України, а отже і у порушенні законодавства про правовий статус іноземців, лише тоді, коли його вина буде встановлена постановою у справі про адміністративне правопорушення і виключно після набрання нею законної сили. Встановлено, що постановою Іваничівського РС УДМС України у Волинській області від 29.11.2017 року серії ПН МВП № 027300 громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 203 КУпАП України, та накладено стягнення у вигляді штрафу в розмірі 510 грн. Згідно із п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду. Відповідно до ст. 287 КпАП України постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено прокурором, особою, щодо якої її винесено, а також потерпілим. Постанова районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду (судді) про накладення адміністративного стягнення може бути оскаржена в порядку, визначеному цим Кодексом. Строк оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення визначений статтею 289 КпАП України і становить 10 днів з дня винесення постанови. В силу вимог ч. 1 ст. 294 КпАП України постанова судді у справах про адміністративне правопорушення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, за винятком постанов про застосування стягнення, передбаченого статтею 32 цього Кодексу, а також постанов, прийнятих за результатами розгляду справ про адміністративні правопорушення, передбачені статтею 185-3 цього Кодексу. Як вбачається з матеріалів справи, постанова про адміністративне правопорушення, винесена Іваничівським РС УДМС України у Волинській області 29.11.2017 року та яка стала підставою прийняття оскаржуваного рішення з урахуванням положень ч. 10 ст. 294 КУпАП України, на момент прийняття оскаржуваного рішення не набрала законної сили. З огляду на викладене, суд приходить до переконання, що на час прийняття оскаржуваного рішення, тобто станом на 29.11.2017 року, встановлених ч. 1 ст. 26 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" підстав для примусового повернення громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 у відповідача не було і таке рішення Іваничівським РС УДМС у Волинській області було винесене передчасно та з порушенням законних прав та інтересів позивача.

Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 3 статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх рішень та докази, надані позивачем, суд доходить висновку про наявність підстав для визнання протиправними та скасування рішення Іваничівського районного сектору управління державної міграційної служби у Волинській області від 29.11.2017 року. Тому адміністративний позов громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 належить задовольнити повністю.

Питання про розподіл судових витрат у справі вирішується судом відповідно до вимог ч. 1 ст. 139 КАС України.

Керуючись ст.ст. 72-77, 79, 94, 132, 139, 192, 241-246, 255, 293 КАС України, суд -

у х в а л и в :

Позов задовольнити повністю.

Визнати протиправними та скасувати рішення Іваничівського районного сектору управління державної міграційної служби у Волинській області від 29.11.2017 року про примусове повернення з України громадянина Російської Федерації ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Іваничівського районного сектору управління державної міграційної служби у Волинській області, місцезнаходження: вул. Грушевського, буд. 35 смт. Іваничі Волинської області, код ЄДРПОУ 37508470 на користь держави судові витрати в розмірі 704,80 грн. (сімсот чотири грн. 80 коп.).

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до суду апеляційної інстанції через Іваничівський районний суд Волинської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя І. М. Нєвєров