Постанова № 73869951, 03.05.2018, Апеляційний суд Чернігівської області

Справа № 751/5687/17 Провадження № 22-ц/795/211/2018 Головуючий у I інстанції - Яременко І. В. Доповідач - Скрипка А. А.Категорія - цивільна

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 травня 2018 року м. Чернігів

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:

головуючого - судді Скрипки А.А.

суддів: Лакізи Г.П., Харечко Л.К.

секретар: Поклад Д.В.

за участі: позивача ОСОБА_2, представника позивача адвоката

ОСОБА_3, відповідача ФОП ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Новозаводського районного суду м.Чернігова у складі судді Яременко І.В. від 08 грудня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про стягнення невиплаченої заробітної плати, середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, моральної шкоди та зобов'язання внести запис до трудової книжки,

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2017 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовною заявою до фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 про стягнення невиплаченої заробітної плати, середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, моральної шкоди та зобов'язання внести запис до трудової книжки. Вимоги заявленого позову позивач обґрунтовувала тим, що 01.10.2015 року між нею та відповідачем було укладено безстроковий трудовий договір, за яким ОСОБА_2 було прийнято на посаду бухгалтера, при цьому вона виконувала роботу з ведення бухгалтерського обліку ювелірних виробів у магазині та майстерні відповідача за адресою: м.Чернігів, вул.Ціолковського,9. Заробітна плата була встановлена у розмірі законодавчо визначеного розміру мінімальної заробітної плати. 16.02.2017 року трудовий договір було розірвано за згодою сторін, згідно п.1 статті 36 КЗпП України. Позивач зазначала, що вказаним трудовим договором тривалість щорічної основної відпустки була встановлена 24 календарних дні, при цьому у період роботи щорічна відпустка їй не надавалась. Позивач також зазначала, що відповідно до статей 47,116 КЗпП України, при звільненні відповідач зобов'язаний був виплатити їй заробітну плату за січень 2017 року та за період з 01.02.2017 року по 16.02.2017 року, а також провести виплату грошової компенсації за 33 дні невикористаної щорічної відпустки, проте, вказаного обов'язку відповідач не виконав. Позивач у вимогах заявленого позову стверджувала, що відповідач належним чином не заповнив її трудову книжку, як це передбачено чинним законодавством. Оскільки має місце затримка розрахунку при звільненні з вини відповідача, то позивач зазначає, що на підставі ч.1 статті 117 КЗпП України на її користь з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку. З посиланням на статтю 237-1 КЗпП України позивач стверджувала, що внаслідок порушення відповідачем норм трудового законодавства при її звільненні їй спричинено моральну шкоду через настання негативних наслідків, які вплинули на її життя. Через невиплату заробітної плати позивач була змушена економити на придбанні продуктів харчування, одягу, втратила нормальні життєві зв'язки, що негативно вплинуло на її стосунки з близькими та знайомими. Після уточнення вимог заявленого позову (а.с.63-64,79-80), ОСОБА_2 просила суд стягнути з відповідача на її користь невиплачену їй заробітну плату у розмірі 5 120 грн., компенсацію за невикористану щорічну відпустку за період з 01.01.2015 року по 16.02.2017 року у розмірі 3 771 грн. 57 коп., середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.02.2017 року по 05.12.2017 року, що становить 22 743 грн. 71 коп., моральну шкоду у розмірі 5 000 грн. Також позивач просила суд зобов'язати відповідача внести відповідний запис до її трудової книжки.

Рішенням Новозаводського районного суду м.Чернігова від 08.12.2017 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про стягнення невиплаченої заробітної плати, середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, моральної шкоди та зобов'язання внести запис до трудової книжки.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити вимоги заявленого нею позову. Доводи апеляційної скарги зазначають, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є необґрунтованим, при цьому його судом ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права. ОСОБА_2 у доводах апеляційної скарги вказує, що при вирішенні даного спору по суті суд першої інстанції необгрунтовано не прийняв до уваги фактичні обставини справи та норми статей 47, 115, 116, 117, 237-1 КЗпП України. Доводи апеляційної скарги стверджують, що відповідач не виплатив ОСОБА_2 заробітну плату за січень 2017 року, а також за період з 01.02.2017 року по 16.02.2017 року, також відповідачем не виплачено позивачу грошову компенсацію за 33 дні невикористаної відпустки. За даних обставин ОСОБА_2 вважає, що вона має право на підставі статей 117, 237-1 КЗпП України на стягнення з відповідача на свою користь середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, а також на відшкодування спричиненої їй моральної шкоди.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач фізична особа-підприємець ОСОБА_4 просить відхилити апеляційну скаргу у зв'язку з її безпідставністю та залишити без змін обґрунтоване рішення суду першої інстанції від 08.12.2017 року.

У судовому засіданні апеляційного суду позивач ОСОБА_2 та її представник адвокат ОСОБА_3 підтримали доводи та вимоги поданої апеляційної скарги.

У судовому засіданні апеляційного суду відповідач фізична особа-підприємець ОСОБА_4 просив залишити без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_2 у зв'язку із її безпідставністю, та залишити без змін обґрунтоване рішення суду першої інстанції від 08.12.2017 року.

Вислухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового розгляду даної справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд на підставі приписів п.4 ч.1, ч.2 статті 376 ЦПК України приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване рішення суду першої інстанції від 08.12.2017 року, - скасуванню в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, моральної шкоди. За даних обставин апеляційний суд вважає за необхідне у вказаній частині позовних вимог прийняти постанову, якою частково задовольнити дані позовні вимоги ОСОБА_2 Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 10 671 (десять тисяч шістсот сімдесят одну) грн. 35 коп. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 17.02.2017 року по 10.07.2017 року (обов'язкові платежі і податки з даної суми не відраховано), 1 000 (одну тисячу) грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди.

В іншій частині рішення Новозаводського районного суду м.Чернігова від 08.12.2017 року підлягає залишенню без змін.

Відповідно до п.6 ч.1 статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

В ході судового розгляду даної справи встановлено, і вказані обставини підтверджуються її матеріалами, що 01.10.2015 року між ОСОБА_2 і фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4 було укладено трудовий договір між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю, за яким ОСОБА_2 було прийнято на посаду бухгалтера (а.с.13, 13 зворот, 42-43).

За умовами укладеного безстрокового (п.1) трудового договору, а саме, п.2, позивач була зобов'язана вести бухгалтерський облік ювелірних виробів в магазині та майстерні. Відповідно до п.3 укладеного між сторонами даного спору трудового договору, фізична особа зобов'язувалась оплачувати працю працівника у розмірі мінімальної заробітної плати на місяць. Час виконання робіт умовами трудового договору, а саме, п.4, було встановлено з 9.00 години до 17.00 години, обідня перерва з 12.00 години до 13.00 години. Вихідні дні: субота, неділя, згідно п.5 зазначеного трудового договору. Тривалість щорічної оплачуваної відпустки та час її надання умовами п.6 трудового договору було встановлено 24 календарні дні.

16.02.2017 року ОСОБА_2 було подано відповідачу заяву про звільнення з роботи за згодою сторін 16.02.2017 року (а.с.44).

Як вбачається із наказу №6 від 16.02.2017 року ФОП ОСОБА_4 (а.с.30), бухгалтера ОСОБА_2 було звільнено за згодою сторін згідно п.1 статті 36 КЗпП України з 16.02.2017 року.

Згідно п.15 укладеного 01.10.2015 року між сторонами даного спору трудового договору (а.с.13,13 зворот, 42-43), трудовий договір розірвано сторонами 16.02.2017 року за згодою сторін, згідно п.1 статті 36 КЗпП України.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про стягнення невиплаченої заробітної плати, середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, моральної шкоди та зобов'язання внести запис до трудової книжки, суд першої інстанції зазначив у оскаржуваному рішенні, що відсутні підстави для задоволення вимог заявленого позову, оскільки позовні вимоги ОСОБА_2 не знайшли свого підтвердження в ході судового розгляду даної справи.

В ході апеляційного розгляду даної справи частково знайшли своє підтвердження доводи апеляційної скарги щодо необґрунтованої відмови судом першої інстанції у задоволенні вимог заявленого позову про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди.

Як зазначено у оскаржуваному рішенні суду першої інстанції від 08.12.2017 року, відповідно до акту від 16.02.2017 року, складеного ФОП ОСОБА_4 у присутності найманого працівника ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (а.с.29), у день звільнення з роботи, 16.02.2017 року ОСОБА_2 відмовилась отримувати заробітну плату за відпрацьований час та компенсацію за невикористану відпустку, що складає 4 702 грн. 62 коп., також ОСОБА_2 відмовилась від внесення запису про її звільнення до трудової книжки. За даних обставин суд першої інстанції прийшов до висновку, що відповідачем не порушено положення статті 116 КЗпП України, і за даних обставин відсутні підстави для застосування судом приписів статей 117, 237-1 КЗпП України.

Разом з тим, позивач ОСОБА_2, як у позовній заяві, так і у поясненнях в ході судових розглядів даної справи спростовуючи обставини, викладені у акті від 16.02.2017 року (а.с.29), стверджувала, що відповідач при її звільненні з роботи 16.02.2017 року не провів з нею відповідного розрахунку по виплаті всіх сум, які їй належали до отримання. При цьому ОСОБА_2 пояснила, що лише 11.07.2017 року на свій картковий банківський рахунок вона отримала від відповідача 4 702 грн. 62 коп.

Апеляційний суд вважає, що доводи позивача відносно того, що відповідачем при звільненні ОСОБА_2 не були дотримані приписи статті 116 КЗпП України, яка регламентує строки розрахунку при звільненні, є обґрунтованими, оскільки вони підтверджуються матеріалами справи та її фактичними обставинами. А саме, матеріали справи містять в собі висновок про результати повідомлення ОСОБА_2 від 26.06.2016 року, затверджений заступником начальника ЧВП ГУНП в Чернігівській області 26.06.2017 року (а.с.6), з якого вбачається, що 26.05.2017 року до ЧВП ГУНП надійшло повідомлення ОСОБА_2 з проханням притягнути до відповідальності ФОП ОСОБА_4, який відмовляється виплачувати їй заробітну плату. В ході апеляційного розгляду даної справи також встановлено, що ОСОБА_2 26.04.2017 року зверталась до Управління Держпраці у Чернігівській області, 26.05.2017 року ОСОБА_2 зверталась до державної установи ''Урядовий контактний центр'' з приводу порушень законодавства про працю фізичною особою- підприємцем ОСОБА_4 (а.с.144). Матеріали цивільної справи містять в собі акт позапланової перевірки Управлінням Держпраці у Чернігівській області додержання суб'єктами господарювання законодавства про працю та загальнообов'язкове державне страхування №25-01-0110/0458, початок перевірки: 18.08.2017 року, завершення перевірки: 21.08.2017 року (а.с.45-56). З даного акту вбачається, що відповідно до платіжного доручення від 11.07.2017 року №74 на картковий рахунок в ПАТ КБ ''ПриватБанк'' ОСОБА_2 було перераховано заробітну плату за відпрацьовані дні лютого 2017 року і компенсація за невикористану відпустку.

Приймаючи до уваги вищенаведене, а також приписи статей 116, 117, 237-1 КЗпП України, апеляційний суд вважає обґрунтованими доводи апеляційної скарги відносно того, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди.

Апеляційний суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні, а саме, з 17.02.2017 року по 10.07.2017 року, оскільки роботодавець в ході розгляду даної справи не довів належними, допустимими та достатніми доказами у розумінні статей: 77, 78, 80 ЦПК України відсутності в цьому своєї вини. Відповідачем не надано суду жодних належних та достатніх доказів відносно того, що ним з 17.02.2017 року і в подальшому протягом всього хронологічного періоду затримки розрахунку при звільненні вживались заходи щодо отримання позивачем грошових сум, які не були нею отримані при звільненні 16.02.2017 року. Відповідно до приписів ч.1, ч.6 статті 81 ЦПК України, яка регламентує обов'язок доказування і подання доказів, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Як вбачається із матеріалів справи (а.с.27,28), 01.07.2017 року ФОП ОСОБА_4 направив на адресу ОСОБА_2 рекомендоване звернення щодо отримання нею заробітної плати за відпрацьований час і компенсації за невикористану відпустку. 10.07.2017 року ОСОБА_2 надала реквізити карткового рахунку в ПАТ КБ ''ПриватБанк'', на який просила відповідача перерахувати належні їй грошові суми (а.с.32-35). Платіжним дорученням від 11.07.2017 року на ім'я ОСОБА_2 на рахунок у ПАТ КБ ''ПриватБанк'' відповідачем були перераховані грошові кошти в сумі 4 702 грн. 62 коп. (а.с.39).

Приймаючи до уваги вищенаведене, апеляційний суд вважає за необхідне стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 10 671 (десять тисяч шістсот сімдесят одну) грн. 35 коп. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 17.02.2017 року по 10.07.2017 року (обов'язкові платежі і податки з даної суми не відраховано). При цьому необхідно зазначити, що часом затримки є період з 17.02.2017 року по 10.07.2017 року включно, що становить 95 робочих днів (відповідно до норм тривалості робочого часу на 2017 рік).

При проведенні даного розрахунку апеляційний суд приймає до уваги приписи Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (із наступними змінами).

Відповідно до п.2 (ІІ) Порядку обчислення середньої заробітної плати визначаємо середньомісячну заробітну плату позивача, виходячи із виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передували звільненню ОСОБА_2 Відповідно до довідки відповідача (а.с.40), заробітна плата позивача за грудень 2016 року становить 1 091 грн., за січень 2017 року заробітна плата позивача становить 3 626 грн. 96 коп. Таким чином, середньомісячна заробітна плата позивача становить 2 358 грн. 98 коп., виходячи із розрахунку: (1 091 грн. + 3 626 грн. 96 коп.) : 2 = 2 358 грн. 98 коп. Розрахунок середньоденної заробітної плати ОСОБА_2: 2 358 грн. 98 коп. : 21 робочий день ((22 робочих дні + 20 робочих днів) : 2)) = 112 грн. 33 коп. Таким чином, стягненню з фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 підлягає 10 671 (десять тисяч шістсот сімдесят одна) грн. 35 коп. середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з 17.02.2017 року по 10.07.2017 року, виходячи із розрахунку: 112 грн. 33 коп. (середньоденна заробітна плата) х 95 робочих днів = 10 671 грн. 35 коп. (обов'язкові платежі і податки із даної суми не відраховано).

Виходячи із приписів статті 237-1 КЗпП України, яка регламентує відшкодування власником або уповноваженим органом моральної шкоди, підставою для відшкодування моральної шкоди на підставі вказаної норми права є факт порушення прав працівника у сфері трудових правовідносин, тому вимоги заявленого позову про відшкодування моральної шкоди, спричиненої порушенням відповідачем строків розрахунку при звільненні, не суперечать конституційному принципу, визначеному статтею 43 Конституції України. В ході розгляду даної справи апеляційним судом встановлено, що несвоєчасна виплата заробітної плати призвела до моральних страждань позивача та вимагала від неї додаткових зусиль для організації свого життя, тому за даних обставин, на підставі положень статті 237-1 КЗпП України, апеляційний суд приходить до висновку про часткове задоволення вимог заявленого позову у вказаній частині, з врахуванням встановлених у даній справі обставин та виходячи із засад розумності та справедливості. За даних обставин апеляційний суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача 1 000 грн. в рахунок відшкодування спричиненої моральної шкоди.

Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_2 необхідно задовольнити частково. При цьому рішення Новозаводського районного суду м.Чернігова від 08.12.2017 року скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, моральної шкоди, частково задовольнивши позовні вимоги ОСОБА_2 у вказаній частині. Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 10 671 (десять тисяч шістсот сімдесят одну) грн. 35 коп. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 17.02.2017 року по 10.07.2017 року (обов'язкові платежі і податки з даної суми не відраховано), 1 000 (одну тисячу) грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди.

В іншій частині, на думку апеляційного суду, рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін, виходячи із наступного. Доводи апеляційної скарги відносно того, що суд першої інстанції при вирішенні даного спору по суті не прийняв до уваги тих обставин, що відповідач виплатив позивачу заробітну плату та компенсацію за невикористану відпустку у меншому розмірі, ніж мав обов'язок сплатити, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції у вказаній частині, з наступних підстав. Як вбачається із відомості нарахування заробітної плати за січень 2017 року (а.с.41), позивачу ОСОБА_2 нарахована до сплати заробітна плата в сумі 1 729 грн. 90 коп., виходячи із ставки основної заробітної плати 3 200 грн., з урахуванням обов'язкових відрахувань та сплаченого авансу у сумі 1 189 грн. 76 коп., за відпрацьований період, згідно з табелем обліку використовування робочого часу за січень 2017 року (а.с.37). Як вбачається із відомості нарахування заробітної плати за лютий 2017 року (а.с.41), позивачу ОСОБА_2 нараховано до сплати 2 972 грн. 72 коп., в тому числі, і заробітна плата в сумі 1 920 грн., виходячи із ставки заробітної плати 3 200 грн., з урахуванням обов'язкових відрахувань, а також з урахуванням нарахованої компенсації за невикористану відпустку в загальній сумі 1 772 грн. 82 коп., за відпрацьований період згідно з табелем обліку використовування робочого часу за лютий 2017 року (а.с.38). Як вбачається із наданого відповідачем розрахунку (а.с.40), ОСОБА_2 нарахована компенсація за невикористану щорічну відпустку за відпрацьований період: 2015 - 2016 роки, 24 календарні дні, виходячи із середньоденної заробітної плати 47 грн. 37 коп., у розмірі 1 136 грн. 88 коп.; 2016 - 2017 роки, 9 календарних днів, виходячи із середньоденної заробітної плати 70 грн. 66 коп., у розмірі 635 грн. 94 коп. Компенсація за невикористану щорічну відпустку в загальній сумі за 33 календарних дні невикористаної відпустки становить 1 772 грн. 82 коп., а саме, 1 136 грн. 88 коп. + 635 грн. 94 коп. = 1 772 грн. 82 коп.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновку суду першої інстанції відносно того, що розрахунок даної компенсації узгоджується із положеннями Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (із наступним змінами).

У оскаржуваному рішенні суд першої інстанції прийшов до висновку, що відповідно до досліджених в ході судового розгляду даної справи відповідних документів та розрахунків, при звільненні позивача їй було нараховано належні до виплати суми: заробітна плата за січень 2017 року- 1 729 грн. 90 коп., заробітна плата за лютий 2017 року - 2 972 грн. 72 коп. (1 772 грн. 82 коп. компенсації за невикористану відпустку + 1 199 грн. 90 коп. заробітної плати на день звільнення).

Таким чином, загальна сума заробітної плати та компенсації за невикористану відпустку для виплати позивачу становила: 2 929 грн. 80 коп. (заробітна плата за січень-лютий 2017 року) +1 772 грн. 82 коп. (компенсація за невикористані 33 календарних дні відпустки) = 4 702 грн. 62 коп. В ході судового розгляду даної справи судом встановлено, і вказані обставини підтверджуються її матеріалами (а.с.39), що 4 702 грн. 62 коп. було перераховано відповідачем 11.07.2017 року на розрахунковий рахунок, вказаний позивачем у листі від 10.07.2017 року (а.с.32-35).

Також судом першої інстанції в ході судового розгляду даної справи було встановлено, і вказані обставини підтверджуються її матеріалами, що відповідачем після перерахування 11.07.2017 року належних позивачу до виплати сум, які підлягали виплаті ОСОБА_2 при звільненні 16.02.2017 року, було нараховано та сплачено поштовим переказом компенсацію за несвоєчасну виплату заробітної плати. А саме, відповідно до ''Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати'' (із змінами), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року №159, відповідачем було нараховано та сплачено позивачу поштовим переказом компенсацію за несвоєчасну виплату заробітної плати у розмірі 268 грн. 05 коп., яка була отримана ОСОБА_2 25.07.2017 року (а.с.31,41).

За даних обставин, перевіривши надані позивачем розрахунки, суд першої інстанції прийшов до висновку, що розрахунки позивача (а.с.64,80) не спростовують вищезазначених розрахунків відповідача, відповідно до яких позивачу були нараховані належні до виплати суми: заробітна плата за січень 2017 року - 1 729 грн. 90 коп., заробітна плата за лютий 2017 року - 2 972 грн. 72 коп. (1 772 грн. 82 коп. компенсації за невикористану відпустку + 1 199 грн. 90 коп. заробітної плати на день звільнення), а всього 4 702 грн. 62 коп. Вказана сума була перерахована відповідачем 11.07.2017 року (а.с.39) на розрахунковий рахунок, вказаний позивачем у листі від 10.07.2017 року (а.с.32-35).

Як вбачається із платіжної відомості №198 на виплату заробітної плати за І пол. січня 2017 року (а.с.36), ОСОБА_2 поставила свій підпис щодо отримання нею 1 000 грн. При цьому в ході судового розгляду даної справи позивач стверджувала, що не дивлячись на те, що вона поставила свій підпис у вказаній платіжній відомості про отримання 1 000 грн., вказаних грошових коштів вона не отримувала. На думку апеляційного суду, суд першої інстанції обґрунтовано не прийняв до уваги вказані пояснення позивача, оскільки ОСОБА_2, всупереч приписам статті 81 ЦПК України, яка регламентує обов'язок доказування і подання доказів, не надано суду належних, допустимих та достатніх доказів відносно того, що 1 000 грн. заробітної плати, про отримання якої позивач поставила свій підпис у вказаній платіжній відомості №198, нею отримана не була.

Стосовно позовних вимог ОСОБА_2 про зобов'язання внести запис до трудової книжки, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що в ході апеляційного розгляду даної справи відповідач вніс відповідний запис до трудової книжки ОСОБА_2 (а.с.145), що підтверджується оригіналом оглянутої в судовому засіданні апеляційного суду трудової книжки ОСОБА_2 За даних обставин апеляційний суд, з врахуванням думки представника позивача в судовому засіданні апеляційного суду, який просив у вирішенні вказаної частини позовних вимог рішення суду першої інстанції залишити без змін, не вбачає підстав для скасування рішення Новозаводського районного суду м.Чернігова від 08.12.2017 року у вказаній частині.

Відповідно до приписів статті 141 ЦПК України, яка регламентує розподіл судових витрат між сторонами, апеляційний суд вважає за необхідне стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 192 (сто дев'яносто дві) грн. судового збору в рахунок часткового відшкодування документально підтверджених понесених судових витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги (а.с.113). Розрахунок наступний: 960 грн. сума сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги х 20% ( апеляційним судом задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 про стягнення моральної шкоди на 20%) = 192 грн.

Керуючись статтями: 116, 117, 237-1 КЗпП України, статтями: 141, 367, 368, 374; п.4 ч.1, ч.2 статті 376, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Новозаводського районного суду м.Чернігова від 08 грудня 2017 року скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, моральної шкоди, частково задовольнивши позовні вимоги ОСОБА_2 у вказаній частині.

Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 10 671 (десять тисяч шістсот сімдесят одну) грн. 35 коп. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 17.02.2017 року по 10.07.2017 року (обов'язкові платежі і податки з даної суми не відраховано), 1 000 (одну тисячу) грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди.

В іншій частині рішення Новозаводського районного суду м.Чернігова від 08 грудня 2017 року залишити без змін.

Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 192 (сто дев'яносто дві) грн. судового збору в рахунок відшкодування понесених судових витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Дата складення повної постанови - 08.05.2018 року.

Головуючий:Судді: