Рішення № 73809951, 25.04.2018, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 квітня 2018 р. № 820/1242/18

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Мороко А.С.,

за участю секретаря судового засідання - Кікояна Г.О.,

представника відповідача - Коваленко Л.І.,

розглянувши в порядку загального провадження у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду у м. Харкові адміністративну справу № 820/1242/18 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про визнання протиправним та скасування рішення, -

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд визнати протиправним рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування громадянину В’єтнаму ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 дозволу на імміграцію в Україну № 04/1/346600 від 22.01.2018 та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування громадянину В’єтнаму ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 дозволу на імміграцію в Україну № 04/1/346600 від 22.01.2018.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 22.01.2018 Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області прийнято рішення про скасування громадянину В’єтнаму ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну № 04/1/346600. Позивач вважає оскаржуване рішення протиправним та просить скасувати його.

Позивач в судове засідання не прибув, про дату, час та місце судового розгляду справи повідомлений своєчасно та належним чином, 24.04.2018 через канцелярію суду від представника позивача надійшло клопотання про розгляд справи без участі представника ОСОБА_1.

Представники відповідача проти задоволення позовних вимог заперечував та зазначив, що оскаржуване рішення є обґрунтованим та законним, а отже підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

Заслухавши пояснення представників відповідача, дослідивши матеріали справи та оцінивши докази, суд встановив наступне.

З матеріалів справи вбачається, що 08.08.2008 ОСОБА_1 звернувся до УГІРФО ГУ МВС у Харківській області із заявою про отримання дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 6 частини другої статті 4 Закону України "Про імміграцію", як особа, яка є сином іммігранта, оскільки батько позивача - громадянин СРВ ОСОБА_2 рішенням відділу ГІРФО УМВС України в Київській області від 28.08.2006 документований посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 та має право на набуття громадянства України.

На підставі вказаної заяви позивача, рішенням ВГІРФО ГУМВС України в Харківській області наданий позивачу дозвіл на імміграцію відповідно до пункту 6 частини другої статті 4 Закону України "Про імміграцію" та документовано його посвідкою на постійне проживання ХР 18695 від 20.08.2008.

В подальшому, Управлінням ДМС України в Київській області встановлено, що батьку позивача, громадянину СРВ ОСОБА_2 посвідка на постійне проживання в Україні була видана не на підставах, передбачених Законом України "Про імміграцію", у зв'язку з чим, 02.11.2017 рішенням УДМС України в Київській області скасовано рішення про надання ОСОБА_2 дозволу на імміграцію в Україні.

На підставі вище вказаних обставин, керуючись ч.1 ст. 12 Закону України "Про імміграцію", відповідачем прийнято рішення від 22.01.2018 про скасування громадянину СРВ ОСОБА_1 рішення про надання дозволу на імміграцію від 20.08.2008.

Вирішуючи питання обґрунтованості заявлених позовних вимог, суд зазначає наступне.

Правовідносини між позивачем та міграційними органами України на момент звернення позивача за отриманням дозволу на імміграцію та надання компетентним органом такого дозволу з видачею посвідки на проживання в Україні регулювалися Законом України "Про правовий статус іноземців" № 3929-ХІІ від 04.12.1994, а також Законом України "Про імміграцію" № 2491-ІІІ від 07.06.2001.

Згідно статті 2 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.

Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

Статтею 3 зазначеного Закону передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.

Іноземці та особи без громадянства, які іммігрували на постійне проживання або прибули для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України "Про імміграцію".

Відповідно до частини 1 абзаців першого і четвертого статті 1 Закону № 2491-ІІІ, імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання.

Дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Статтею 6 Закону № 2491-ІІІ визначено повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції і підпорядкованих йому органів.

Так, за приписами частини 1 пунктів два і три цієї норми спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань імміграції і підпорядковані йому органи: організовує роботу з перевірки правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутності підстав для відмови у його наданні; організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видання копій цих рішень особам, яких вони стосуються.

Стаття 9 Закону № 2491-ІІІ встановлює умови, порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання дозволу на імміграцію. Так, заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: 1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; 2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції.

Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою.

Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.

У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.

Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання.

З аналізу наведених норм законодавства вбачається, що для оформлення дозволу на імміграцію заявник повинен подати заяву з доданням певного пакету документів. У разі ж не надання особою повного пакету документів, заява про надання дозволу на імміграцію не приймається та, як слідство, дозвіл на імміграцію та посвідка на проживання в Україні не видаються.

Статтями 10, 11 зазначеного Закону передбачено, що дозвіл на імміграцію не надається: 1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; 2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено; 3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я; 4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи; 5) особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції, видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.

Суд зазначає, що процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою КМУ від 26.12.2002 № 1983.

У відповідності до підпункту 2 пункту 2 цього Порядку, рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи ДМС (далі - територіальні органи) - стосовно іммігрантів, які підпадають під квоту імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме: батьків, чоловіка (дружини) іммігранта та його неповнолітніх дітей.

Згідно пункту 12 Порядку, територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію:

- формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з'ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію;

- надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам;

- здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.

З наведених норм вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.

Так, відповідно до вимог статті 4 Закону України "Про імміграцію", дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції. Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів, зокрема, батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти.

Відповідно до статті 12 Закону України "Про імміграцію", дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Таким чином, Законом України "Про імміграцію" встановлений вичерпний перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну зі змісту якого вбачається, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта. При цьому, суд зазначає, що статтею 12 Закону України "Про імміграцію", такої підстави як скасування дозволу на імміграцію з підстав скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання в Україні членам родини, не передбачено.

Також, відповідачем не надано суду доказів існування інших підстав для скасування наданого позивачу дозволу на імміграцію, які передбачені статтею 12 Закону України "Про імміграцію".

Крім того, суд звертає увагу, що станом на момент прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію, ВГІРФО ГУ МВС України в Харківській області, як уповноважений державний орган, перевіряв надані позивачем документи та будь-яких порушень законодавства не встановив, у зв'язку із чим, позивача було документовано посвідкою на постійне проживання.

Отже, доводи представника відповідача щодо надання позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні прийнято з порушенням вимог законодавства є необґрунтованими.

Таким чином, суд приходить до висновку, що оскаржуване позивачем рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування громадянину В’єтнаму ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну № 04/1/346600 від 22.01.2018 є необґрунтованим та безпідставним, а відтак підлягає скасуванню.

Суд зазначає, що представником позивача надано до суду заяву, в якій він просить суд вирішити питання стосовно відшкодування судових витрат на користь позивача, пов'язаних з правничою допомогою в сумі 5000,00 грн.

Відповідно до частини 1 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката (частина 2 статті 134 КАС України).

Відповідно до частини 3 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною 4 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу у даній справі, представником позивача надано до суду договір про надання правової допомоги № Д-88/17 від 26.12.2017 разом з додатковою угодою № 1 до вказаного договору, в якій зазначено вартість правничої допомоги, акт № 2 від 24.04.2018 до договору про надання правової допомоги № Д-88/17 від 26.12.2017, згідно умов якого, адвокат надав, а позивач прийняв юридичні послуги (правничу допомогу).

Також, в матеріалах справи міститься: довідка ПАТ КБ "Приватбанк" № 08.7.0.0.0/170120122559 від 20.01.2017 про відкритий рахунок № НОМЕР_3 ОСОБА_5 (представник позивача), квитанції ПАТ КБ "Приватбанк" № 0.0.997049549.1 від 25.03.2018 - на суму 500,00 грн та № 0.0.996284109.1 від 23.03.2018 - на суму 1000,00 грн, № 0.0.985799280.1 від 14.03.2018 - на суму 3000,00 грн, № 0.0.999020362.1 від 28.03.2018 - на суму 500,00 грн, згідно яких ОСОБА_1 сплачено грошові кошти за послуги адвоката згідно договору №Д-88/17 від 26.12.2017 на рахунок № НОМЕР_3 ОСОБА_5 та банківські виписки по рахунку № НОМЕР_3 ОСОБА_5, згідно яких на вказаний рахунок надійшли грошові кошти за послуги адвоката згідно договору №Д-88/17 від 26.12.2017.

Положеннями частини 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Частиною 6 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частини 7 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Суд звертає увагу на те, що представником відповідача клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу до суду не надано.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про задоволення заяви представника позивача про відшкодування судових витрат, пов'язаних з правничою допомогою адвоката.

Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Згідно з частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Таким чином, вимоги позивача є обґрунтовані, а отже, такими, що підлягають задоволенню.

Керуючись статтями 14, 243-246, 293, 295-296 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

В И Р І Ш И В :

Адміністративний позов ОСОБА_1 (місце проживання - АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер - НОМЕР_1) до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (місцезнаходження - вул. Римарська, буд. 24, м. Харків, 61057, ідентифікаційний код - 37764460) про визнання протиправним та скасування рішення - задовольнити в повному обсязі.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування громадянину В’єтнаму ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 дозволу на імміграцію в Україну № 04/1/346600 від 22.01.2018.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер - НОМЕР_1) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (ідентифікаційний код - 37764460) судовий збір у розмірі 704 (сімсот чотири) грн 80 коп.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер - НОМЕР_1) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (ідентифікаційний код - 37764460) витрати на правничу допомогу в розмірі 5000 (п'ять тисяч) 00 грн.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлено 03 травня 2018 року.

Суддя А.С. Мороко