Рішення № 73734115, 23.04.2018, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Харків

23 квітня 2018 р. № 820/373/18

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді – Рубан В.В.,

за участі секретаря судового засідання - Абояна І.І.,

представника позивача – ОСОБА_1,

представника відповідача та третьої особи - ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 Ібрагім (61168, АДРЕСА_1) до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирівська, 9), третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (61057, м.Харків, вул. Римарська, 24) про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В :

Позивач, ОСОБА_3 Ібрагім, звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, у якому просить суд:

- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 28.12.2017 р. № 496-17;

- зобов`язати Державну міграційну службу України визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина ОСОБА_4 Арабської Республіки - ОСОБА_3 Ібрагім.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що є громадянином ОСОБА_4 Арабської Республіки, 29.02.2016р. звернувся з заявою про визнання біженцем або. особою, яка потребує додаткового захисту до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області. 13.09.2016 року позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області № 65 від 09.09.2016р. про те, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 12.08.2016 року № 423-16. З метою оскарження цього рішення позивач звернувся до Харківського окружного адміністративного суду, так постановою Харківського окружного адміністративного суду 22.12.2016р. по справі № 820/5016/16 рішення Державної міграційної служби України від 12.08.2016р. № 423-16 скасовано та зобов’язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_3 Ібрагім про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 27.04.2017р. по справі №820/5016/16 вказана постанова залишена без змін. 19.01.2018 р. позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області № 3 від 18.01.2018р. про те, що відповідно до ст. 6 Закону України йому повторно відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 28.12.2017р. № 496-17. Зазначене рішення Державної міграційної служби України позивач вважає необґрунтованим.

Представник відповідача та третьої особи проти задоволення позову заперечував, зазначив, що рішення Державної міграційної служби України від 28.12.2017 р. № 496-17 повністю відповідає вимогам діючого законодавства, а тому є законними та обґрунтованими, у задоволенні позовних вимог просив відмовити.

Суд, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи встановив такі обставини.

Судовим розглядом встановлено, що позивач ОСОБА_3 Ібрагім є громадянином ОСОБА_4 Арабської Республіки.

29.02.2016р. ОСОБА_3 Ібрагім звернувся з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області.

Наказом ГУ ДМС України в Харківській області від 29.02.2016 р. № 25 заяву було прийнято до розгляду.

До заяви позивач надав оригінал скасованого національного паспорту № 004400331, виданого в м. Алеппо-Центр 16.12.2008 року з терміном дії до 15.12.2010 року, який продовжувався до 15.12.2012 року та 15.12.2014 року в Посольстві Сирії у м. Києві

12.08.2016 року Державною міграційною службою України прийнято рішення № 423-16, яким було підтримано висновок Головного управління ДМС України в Харківській області та відмовлено ОСОБА_3 Ібрагім у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту

Не погодившись з зазначеним рішенням позивач звернувся з позовом до Харківського окружного адміністративного суду.

22.12.2016 р. постановою Харківського окружного адміністративного суду по справі №820/5016/16 адміністративний позов ОСОБА_3 Ібрагім до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії – задоволено в повному обсязі; скасовано рішення Державної міграційної служби України від 12.08.2016 року № 423-16; зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_3 Ібрагім про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 27.04.2017р. по справі №820/5016/16 вказана постанова залишена без змін.

Виконуючи вимоги рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22.12.2016р. про повторний розгляд заяви ОСОБА_3 Ібрагіма про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ДМС України прийнято рішення від 28.12.2017 р. № 496-17, яким ОСОБА_3 Ібрагіму відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

19.01.2018 року позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області № 3 від 18.01.2018 про те, що відповідно до ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону, відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 28.12.2017 р. № 496-17.

Не погоджуючись із таким рішенням Державної міграційної служби України, позивач звернувся до суду.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначається Законом України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі – Закон № 3671-VI).

Згідно з п. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття “біженець” включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця:

1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження;

3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань;

4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов’язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.

Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі – УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).

Згідно з Позицією УВКБ ООН “Про обов’язки та стандарти доказів у біженців” 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні.

Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Суд зауважує, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” або зазнати серйозної шкоди, пов’язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU, та пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.

Приписами п.5 ст.4 ОСОБА_5 Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:

- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;

- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;

- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;

- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач є громадянином ОСОБА_4 Арабської Республіки та прибув в Україну 19.09.2009 року на підставі візи П-1, строком на один місяць. Після закінчення терміну дії візи, позивач був зареєстрований як студент Української інженерно - педагогічної академії, реєстраційний № 1904-о, термін продовжувався до 21.10.2010, 15.11.2010, 23.10.2011р. На підставі клопотання Державного професійно-технічного навчального закладу "Харківське вище професійне училище будівництва" термін перебування продовжено до 23.10.2012р. на співбесіді, 24.04.2017р. позивач повідомив, що в університеті не навчався, а видана посвідка на тимчасове проживання була отримана для легального перебування на території України.

У підтвердження обґрунтованості звернення за захистом в Україні та встановлення особи позивач надав до відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Харківській області анульований паспорт ОСОБА_4 Арабської Республіки № 004400331, виданий а Алепо-Центр 16.12.2008р. з терміном дії до 15.12.2010 року, який був продовжений до 15.12.2012, з 02.01.2013 до 15.12.2014, з 18.05.2015 до 18.11.2015 у Посольстві Сирії у м. Київ, та нотаріально засвідчений переклад, з англійської мови на українську.

29 лютого 2016 року позивач вперше звернувся до Головного управління міграційної служби в Харківській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій вказав, що повернутися до Сирії не має можливості, оскільки існує загроза для його життя, яка виникла через військові дії в Сирії на фоні громадської війни.

Відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Судом встановлено, що заявник вперше прибув до України 19.09.2009року. Збройний конфлікт у Сирії розпочався у березні 2011 року. Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач звернувся лише 29 лютого 2016 року.

Таким чином, суд доходить висновку, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим.

Тому, враховуючи те, що дата звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати його прибуття в Україну, суд приходить до висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного суду від 14.03.2018 (справа № 820/1502/17).

Відповідно до п. 170 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця, в деяких випадках необхідність нести військову службу може бути єдиною причиною для подання клопотання про надання статусу біженця, наприклад, якщо особа може довести, що несення військової служби вимагає його участі у військових діях, що суперечать його політичним, релігійним або моральним переконанням чи обґрунтованим міркуванням совісті. Якщо тип військової акції, в якій особа не бажає приймати участь засуджується міжнародним співтовариством, як такий що суперечить елементарним правилам людської поведінки, кара, яка передбачена за дезертирство чи ухилення від призову, може з урахуванням усіх інших вимог визначення бути розцінена як переслідування.

В даному випадку, в протоколі співбесіди з позивачем від 24.04.2017 ним зазначено, що він не може повернутися в Сирію, в зв`язку із збройними конфліктами. Крім того, позивач зазначає, що повернення до Сирії загрожує йому призовом до лав сирійської армії та примусом служити, а також там не має праці.

Згідно п. 167 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації об'єднаних націй у справах біженців (відповідно до Конвенції 1951 року і Протоколу 1967 року, що стосується статусу біженця) дезертирство, завжди і у всіх країнах, обов'язкова чи не обов'язкова служба - розглядається як кримінальний злочин. Покарання відрізняється в залежності від країни, і зазвичай їх застосування не розглядається як форма переслідування.

Побоювання переслідувань або покарання за дезертирство або ухиляння від призову самі по собі - не являються за визначенням обґрунтованими побоюваннями бути жертвою переслідувань.

Суд зауважує, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, основною метою звернення позивача до Головного управління міграційної служби є бажання легалізації перебування на території України, але ця умова не відповідає критеріям поняття “біженець”.

При цьому, відповідно до п.62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН позивача необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

Враховуючи вищевикладене, суд не знаходить підстав до задоволення адміністративного позову.

На підставі викладеного, керуючись ст. 19 Конституції України, ст.ст. 246, 250, 255, 295 КАС України, суд

В И Р І Ш И В :

Адміністративний позов ОСОБА_3 Ібрагім (61168, АДРЕСА_1) до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирівська, 9), третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (61057, м.Харків, вул. Римарська, 24) про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - залишити без задоволення.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлено 03.05.2018 р.

Суддя Рубан В.В.