Рішення № 73697029, 16.04.2018, Господарський суд Сумської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

16.04.2018 Справа № 920/1071/17м. Суми

за позовом: Заступника керівника Сумської місцевої прокуратури, м. Суми, в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Сумській області, м. Суми,

до відповідачів: 1) Сумської міської ради, м. Суми,

2) Фізичної особи-підприємця Сусідки Сергія Михайловича,

АДРЕСА_1

про скасування рішення та зобов'язання повернути земельну ділянку,

Суддя Котельницька В.Л.

За участю представників сторін:

від позивача: Рудик А.А. (довіреність № 9-18-0.6-13/62-18 від 18.01.2018),

від 1-го відповідача: Бересток Б.П. (довіреність від 05.01.2018 № 42/03ю02ю02-17),

від 2-го відповідача: Коваленко О.І. (договір про надання правової допомоги № 156 від 03.01.2018),

прокурор: Дубова О.В. (посвідчення № 048448 від 24.10.2017),

при секретарі судового засідання - Пономаренко Т.М.

В судовому засіданні 05.04.2018 оголошувалась перерва до 16.04.2018.

Суть спору: прокурор в інтересах держави в особі позивача - Головного управління Держгеокадастру у Сумській області, просить суд визнати незаконним та скасувати рішення Сумської міської ради № 4535-МР від 24.06.2015 «Про передачу ФОП Сусідці С.М. у користування земельної ділянки на праві особистого строкового сервітуту під розміщення пересувної тимчасової споруди (літнього майданчика) для провадження підприємницької діяльності» та зобов'язати ФОП Сусідку С.М. повернути територіальній громаді м. Суми в особі Сумської міської ради земельну ділянку площею 0,0610 га вартістю 414732,9 грн., що знаходиться в м. Суми перехрестя вул. Білопільській шлях та вул. Путивльській, переданої відповідно до договору особистого строкового сервітуту від 21.12.2015 № 023/15, а також стягнути судові витрати, пов'язані з розглядом справи.

30.11.2017 від позивача надійшли додаткові обґрунтування позову, в яких Головне управління Держгеокадастру у Сумській області просить суд задовольнити позов з підстав, визначених прокурором.

Також 30.11.2017 від першого відповідача - Сумської міської ради надійшло клопотання про залишення позову без розгляду у зв'язку з неналежним визначенням прокурором позивача в справі та відсутністю порушень інтересів держави, а також заперечення проти позову від цієї ж дати, в якому просить в задоволенні позову відмовити, посилаючись на те, що між сторонами дійсно було укладено договір особистого строкового сервітуту території (об'єкта благоустрію) в м. Суми, а не конкретної земельної ділянки; договір оренди сторонами не укладався з огляду на відсутність такої істотної його умови як кадастровий номер земельної ділянки; крім того зазначено, що розміщення на території м. Суми тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності визначено регуляторним актом - Порядком розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності на території міста Суми, затвердженим рішенням СМР від 27.02.2013 № 2155-МР, положення якого є чинними, не оскаржені в судовому чи іншому порядку, на виконання саме його умов діяли відповідачі при укладені договору сервітуту.

02.01.2018 від Сумської місцевої прокуратури надійшла відповідь на клопотання про залишення позову без розгляду із обґрунтуванням належного визначення позивача в справі та його повноважень у сфері дотримання земельного законодавства щодо укладення цивільних договорів і передачу у користування земельних ділянок, а також відповідь на відзив (заперечення) першого відповідача, в якій зазначено про наявність ознак укладення відповідачами удаваного правочину, а саме договору оренди земельної ділянки замість сервітуту з метою уникнення отримання її на конкурентних засадах.

15.01.2018 від представника другого відповідача - ФОП Сусідки С.М. надійшов відзив на позовну заяву, в якому в задоволенні позову просить відмовити, враховуючи, що право на встановлення тимчасової споруди виникає у особи з моменту видачі такого паспорта, а договір щодо земельної ділянки є лише супроводжувальним актом цих правовідносин і не може визначити наявності чи відсутності цього права. Вважає, що власник ділянки може на свій вибір визначати спосіб закріплення земельних правовідносин із числа незаборонених законом, у тому числі й засобами встановлення земельного сервітуту. Також посилається на відсутність у чинному законодавстві права ГУ Держгеокадастру звертатись до суду з позовом про скасування рішення місцевої ради, і як наслідок, позов подано не уповноваженою особою.

22.01.2018 прокурором надано письмову відповідь на вищезазначений відзив представника другого відповідача із додатковим обґрунтуванням позовних вимог.

Також 19.02.2018 від представника другого відповідача надійшло письмове клопотання про застосування наслідків спливу позовної давності.

12.03.2018 прокурором надіслано заперечення щодо застосування позовної давності із зазначенням того, що оскільки до вимог даного позову відповідно до ст.ст.256, 257 Цивільного кодексу України застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки, а позов подано 09.11.2017 і оскаржуване рішення СМР видано 24.06.2015, відповідно така давність сплине лише 24.06.2018.

Відповідно до п.9 ч.1 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України, з урахуванням Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-19 від 03.10.2017, який набрав чинності 15.12.2017, справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких порушено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядається за правилами, що діють після набрання чинністю цією редакцією Кодексу.

Згідно зі ст. 3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Враховуючи, що провадження в даній справі порушено 10.11.2017, суд розглядає дану справу в порядку загального позовного провадження зі стадії підготовчого провадження за правилами Господарського процесуального кодексу України, з урахуванням змін, які набрали чинності 15.12.2017.

Розгляд справи по суті розпочато у судовому засіданні 05.04.2018, за клопотанням учасників процесу відповідно до вимог ст. 222 Господарського процесуального кодексу України фіксування судового процесу здійснюється без здійснення повного фіксування за допомогою відеозаписувального технічного засобу.

У вступному слові прокурор усно виклав позовні вимоги, на задоволенні яких у повному обсязі наполягає, а саме: просить суд визнати незаконним та скасувати рішення Сумської міської ради № 4535-МР від 24.06.2015 «Про передачу ФОП Сусідці С.М. у користування земельної ділянки на праві особистого строкового сервітуту під розміщення пересувної тимчасової споруди (літнього майданчика) для провадження підприємницької діяльності» та зобов'язати ФОП Сусідку С.М. повернути територіальній громаді м. Суми в особі Сумської міської ради земельну ділянку площею 0,0610 га вартістю 414732,9 грн., що знаходиться в м. Суми перехрестя вул. Білопільській шлях та вул. Путивльській, переданої відповідно до договору особистого строкового сервітуту від 21.12.2015 № 023/15, а також стягнути судові витрати, пов'язані з розглядом справи. Зазначив, що відповідачами укладено удаваний правочин, а саме договір оренди земельної ділянки замість сервітуту з метою уникнення отримання її на конкурентних засадах. При цьому договір оренди вважає також таким, що не є укладеним у зв'язку із відсутністю кадастрового номеру земельної ділянки (відсутня істотна умова), а другого відповідача - особою, яка набула (зберегла) майно за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави, а тому зобов'язана повернути це майно відповідно до вимог ст. 1212 Цивільного кодексу України.

Представник позивача заявлені прокурором позовні вимоги повністю підтримує.

Представники відповідачів в судовому засіданні підтримали свою позицію, викладену у відзивах на позов, просили у позові відмовити, а також представник першого відповідача підтримав клопотання про залишення позову без розгляду.

Щодо заявленого клопотання про залишення позову без розгляду суд зазначає, що ст. 226 Господарського процесуального кодексу України містить вичерпний перелік підстав залишення позову без розгляду, в якому відсутнє посилання на можливість залишення судом позову без розгляду у зв'язку із тим, що позивач в справі є неналежним, й, відповідно, його право або охоронюваний законом інтерес не порушено. У разі встановлення судом відсутності порушення права позивача суд повинен у позові відмовити, розглянувши його по суті.

Враховуючи викладене, в задоволенні клопотання представника першого відповідача про залишення позову без розгляду в даній справі суд відмовляє.

Представник другого відповідача від розгляду клопотання про застосування наслідків спливу позовної давності в судовому засіданні усно відмовився, що зафіксовано аудіозаписом судового засідання із занесенням у протокол. Про прийняття відповідної відмови судом постановлено протокольну ухвалу від 05.04.2018, тому питання застосування наслідків спливу позовної давності при винесенні рішення судом не розглядається.

Представниками сторін надані пояснення з приводу обставин, на які вони посилались у поданих до суду заявах по суті справи, у промовах в судових дебатах ними викладено позиції та обґрунтування, зміст яких не відрізняється від викладеного у зазначених заявах.

Оцінивши та дослідивши матеріали справи, докази, надані сторонами на підтвердження своїх позицій по суті спору, заслухавши пояснення представників сторін, вчинивши всі необхідні дії, встановлені главою 6 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до рішення Сумської міської ради № 4535-МР від 24.06.2015 «Про передачу ФОП Сусідці С.М. у користування земельної ділянки на праві особистого строкового сервітуту під розміщення пересувної тимчасової споруди (літнього майданчика) для провадження підприємницької діяльності» другому відповідачу передано у користування земельну ділянку на перехресті вул. Білопільській шлях та вул. Путивльській у м. Суми, площею 0,0610 га, строком на 5 років (період з 01 травня до 01 жовтня) на праві особистого строкового сервітуту під розміщення пересувної тимчасової споруди (літнього майданчика) для провадження підприємницької діяльності із встановленням плати у розмірі вісім відсотків від нормативної грошової оцінки землі, що застосовується для обчислення орендної плати за користування земельними ділянками на території м. Суми на підставі рішення Сумської міської ради від 13.01.2015 № 3934-МР «Про встановлення плати за землю на території міста Суми» (зі змінами).

На виконання рішення Сумської міської ради № 4535-МР від 24.06.2015 між першим та другим відповідачем укладено договір від 21.12.2015 № 023/15 про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розміщення тимчасової споруди (літнього майданчика) строком на п'ять років - з 21.12.2015 до 20.12.2020.

Згідно з п.п. 1.1. Договору предметом договору є особистий строковий сервітут, встановлений виключно «Сервітуарію» на територію (об'єкт благоустрою) в м. Суми, на якій буде розміщуватись та використовуватись для провадження підприємницької діяльності пересувна тимчасова споруда (літній майданчик) площею 610 кв.м.

Пунктами 1.2.-1.4. цього Договору визначено об'єкт сервітуту - територія (об'єкт благоустрою) в м. Суми, перехрестя вул. Білопільській шлях та вул. Путивльській, площею 610 кв.м, розміщення та межі якої зазначено у технічній документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки у натурі (на місцевості), яка є невід'ємним Додатком до цього Договору. Окрім території (об'єкта благоустрою), на яку «Сервітуріарію» встановлено особистий строковий сервітут, за тимчасовою спорудою закріплюється територія для благоустрою (підтримання в санітарному стані) згідно з договором про закріплення та утримання території міста Суми в належному санітарно-технічному стані, що укладається «Сервітуріарієм» з інспекцією з благоустрою міста Суми Сумської міської ради. Плата за закріплену територію для благоустрою (підтримання в санітарному стані) не справляється.

Відповідно до п. 3.1. Договору за користування особистим строковим сервітутом для розміщення та використання тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності «Сервітуріарій» (другий відповідач) сплачує «Власнику» (перший відповідач) річну плату в розмірі вісім відсотків від грошової (нормативної) оцінки земельної ділянки (території), яка визначається управлінням Держземагентсва у Сумському районі Сумської області для кожного календарного року, яка на 2015 рік становить 679,89 грн. за кв.м. Річний розмір плати за Договором становить 33178,63 грн.

Пунктом 1.5. Договору сторони визначили, що він не є договором оренди земельної ділянки чи будь-яким іншим договором користування земельною ділянкою.

Під час вивчення Сумською місцевою прокуратурою інформації щодо правомірності використання земельних ділянок комунальної власності були встановлені факти винесення Сумською міською радою вищезазначеного рішення та укладення на його виконання з ФОП Сусідкою С.М. договору сервітуту, які на думку прокурора, суперечать вимогам чинного законодавства, оскільки спрямовані на передання земельної ділянки комунальної форми власності у користування не на конкурентних засадах, без визначення конкретної земельної ділянки, відсутністю її кадастрового номера, що фактично містить ознаки удаваного правочину, змістом якого є орендні відносини, а не сервітут. Тому прокурор звернувся до суду з позовом про визнання рішення Сумської міської ради незаконним, його скасування та повернення земельної ділянки територіальній громаді.

При зверненні прокурором визначено позивача - Головне управління Держгеокадастру у Сумській області, правомірність чого заперечується представниками обох відповідачів, які вважають, що даний орган не наділений відповідними повноваженнями.

На думку суду, посилання на той факт, що на момент винесення Сумською міською радою оскаржуваного рішення та укладення договору сервітуту з ФОП Сусідка С.М. повноваження щодо контролю за використанням земель усіх категорій та форм власності наділено Державну інспекцію сільського господарства, не означає відсутності таких повноважень у визначеного прокурором органу - Головного управління Держгеокадастру у Сумській області на час здійснення перевірки Сумською місцевою прокуратурою правомірності використання земельних ділянок та звернення із даним позовом до суду.

Так, відповідно до ст. 5 Закону України «Про державний контроль за використанням і охороною земель» державний контроль за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності здійснює центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері

нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі.

Дійсно, відповідно до п.1 Положення про Державну інспекцію сільського господарства України, затвердженого Указом Президента України від 13.04.2011 № 459/2011, центральним органом виконавчої влади, який входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі є Державна інспекція сільського господарства України.

В той же час, відповідно до п.2 Постанови КМУ від 10.09.2014 № 442 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» Кабінет Міністрів України постановив ліквідувати Державну інспекцію сільського господарства, поклавши функції із здійснення державного нагляду (контролю) в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій та форм власності, родючості ґрунтів - на Державну службу з питань геодезії, картографії та кадастру. Пунктом 1 цієї ж постанови утворено Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, реорганізувавши Державне агентство земельних ресурсів України шляхом перетворення.

Згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань Державна інспекція сільського господарства України з 30.04.2015 перебуває у стані припинення, тобто фактично функції щодо здійснення відповідного державного контролю не здійснює.

Відповідно до п.1 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою КМУ № 15 від 14.01.2015, Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.

У відповідності до п. 1 Положення про Головне управління Держгеокадастру у Сумській області, затвердженого наказом Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру № 308 від 17.11.2016 зазначене Управління є територіальним органом Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру та їй підпорядковане.

За змістом положень п. 30 ч. 4 Положення Головне управління відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, здійснює державний нагляд (контроль) у частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій та форм власності, в тому числі за: дотриманням вимог земельного законодавства в процесі укладання цивільно-правових договорів, передачі у власність, надання у користування, у тому числі в оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок; дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю.

Враховуючи вищезазначені положення чинного законодавства та встановлені судом обставини, аргументи представників відповідачів щодо неналежного визначення прокурором позивача у даній справі є необґрунтованими та неприйнятними.

Розглянувши першу позовну вимогу щодо визнання незаконним та скасування рішення першого відповідача, суд вважає її такою, що не підлягає задоволенню з огляду на наступні положення чинного законодавства та усталену судову практику.

Частиною першою статті 144 Конституції України встановлено, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Згідно з частиною першою статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

За змістом пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 у справі № 1-9/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання.

Так, у зв'язку з прийняттям суб'єктом владних повноважень ненормативного акта виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Зокрема, у сфері земельних правовідносин відповідний ненормативний акт є підставою для виникнення, зміни або припинення конкретних прав та обов'язків фізичних і юридичних осіб приватного права.

Таким чином, позов, предметом якого є визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування, яким передбачено укладення договору особистого строкового сервітуту, не може бути задоволено, з огляду на те, що таке рішення є ненормативним актом, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Крім того, вказане рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію внаслідок виконання, а відтак його скасування не породжує наслідків для користувачів земельних ділянок.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 19.10.2016 у справі №916/187/15-г, постанові Верховного Суду від 21.02.2018 №905/3280/16.

Відповідно до вимог ч.4 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Слід зазначити, що рішення Сумської міської ради № 4535-МР від 24.06.2015 «Про передачу ФОП Сусідці С.М. у користування земельної ділянки на праві особистого строкового сервітуту під розміщення пересувної тимчасової споруди (літнього майданчика) для провадження підприємницької діяльності» вичерпало свою дію фактом його реалізації, відтак, його скасування не є засобом поновлення інтересів держави.

Щодо позовної вимоги про повернення територіальній громаді м. Суми в особі Сумської міської ради земельної ділянки площею 0,0610 га вартістю 414732,9 грн., що знаходиться в м. Суми перехрестя вул. Білопільській шлях та вул. Путивльській, переданої відповідно до договору особистого строкового сервітуту від 21.12.2015 №023/15, суд зазначає наступне:

Згідно пункту 2.31 Постанови пленуму Вищого господарського суду України №6 від 17.05.2011 «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» поняття, зміст та підстави встановлення і припинення земельного сервітуту визначені главою 32 Цивільного кодексу України (статті 401 - 406), главою 16 Земельного кодексу України (статті 98 - 102).

Відповідно до статті 395 Цивільного кодексу України сервітут є речовим правом на чуже майно, яке полягає у обмеженому користуванні чужим майном для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим шляхом.

Статтею 98 Земельного кодексу України встановлено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими.

Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею (ч.3 ст. 98 Земельного кодексу України).

Відповідно до частини 1 статті 401 Цивільного кодексу України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Частиною 1 статті 404 Цивільного кодексу України встановлено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.

У відповідності до ст. 8 Земельного кодексу України, п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», рада здійснює передачу у власність або надання у користування земельних ділянок виключно відповідно та в порядку, визначеному Земельним кодексом України.

Крім того, слід зазначити, що перелік цілей, для яких можливо встановити земельний сервітут, визначений статтею 99 Земельного кодексу України.

Так, статтею 99 Земельного кодексу України встановлено, що власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів:

а) право проходу та проїзду на велосипеді;

б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху;

в) право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм);

г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку;

ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку;

д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми;

е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми;

є) право прогону худоби по наявному шляху;

ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд;

з) інші земельні сервітути.

Таким чином, суд зазначає, що правовідносини земельного сервітуту виникають між власниками (володільцями) сусідніх земельних ділянок, а саме між власником земельної ділянки, яка має бути обтяжена сервітутом, тобто, між особою, яка зобов'язана надати свою земельну ділянку в обмежене користування, і особою, яка вимагає встановлення сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки (іншого нерухомого майна) і якій належить право на встановлення земельного сервітуту.

Також з правового аналізу вказаних норм слід дійти висновку, що потреба у встановленні сервітуту виникає у тих випадках, коли особа не може задовольнити свої потреби будь - яким іншим способом.

З матеріалів справи вбачається, що ФОП Сусідка С.М. не був ні власником, ні користувачем земельної ділянки (території), яка передана йому у користування на підставі договору особистого строкового сервітуту на час укладення відповідного договору сервітуту. Матеріали справи не містять доказів того, що потреби другого відповідача в розміщенні тимчасової споруди не могли бути задоволені іншим способом.

За змістом договору (п.п. 1.1-1.4.) реальною потребою ФОП Сусідки С.М. є не задоволення перелічених потреб, обумовлених ст. 404 Цивільного кодексу України, а отримання права володіння та користування земельної ділянкою для розташування на ній тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності.

Таким чином, укладанням договору строкового особистого сервітуту від 21.12.2015 Сумська міська рада фактично надала ділянку у користування без дотримання вимог чинного законодавства щодо порядку встановлення сервітуту.

Посилання першого відповідача на дотримання ним при прийнятті рішення №4535-МР від 24.06.2015 «Про передачу ФОП Сусідці С.М. у користування земельної ділянки на праві особистого строкового сервітуту під розміщення пересувної тимчасової споруди (літнього майданчика) для провадження підприємницької діяльності» механізму розміщення тимчасових споруд, у відповідності до Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженої наказом Мінрегіонбуду України за №244 від 21.10.2011 та зареєстрованому у Міністерстві юстиції України за №1330/20068 від 22.11.2011, суд вважає помилковим, оскільки вказаним нормативно-правовим актом не передбачено укладення договорів про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди.

Крім того, суд звертає увагу сторін, що закони України мають вищу юридичну силу ніж вищевказаний нормативно-правовий акт, та його положення щодо механізму розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності можуть застосовуватись лише при наявності виділеної у встановленому порядку у власність або користування земельної ділянки.

Таким чином, розміщення тимчасових споруд і оформлення земельних ділянок у користування є різними за змістом питаннями, які регулюються різними нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Підстави та порядок передачі в оренду земельних ділянок комунальної власності встановлений статтями 124, 134 Земельного кодексу України та нормами Законом України «Про оренду землі».

Отже, враховуючи мету укладення спірного договору - провадження підприємницької діяльності, а також оплатний характер цього договору, суд вважає, що між сторонами склалися правовідносини щодо платного володіння та користування земельною ділянкою для ведення другим відповідачем підприємницької діяльності, що відповідає визначенню оренди землі, наведеному у статті 1 Закону України «Про оренду землі».

Крім того, як вже зазначалося вище, земельний сервітут може бути встановлений лише для задоволення певних потреб, які не можуть бути задоволені іншим шляхом, ніж встановлення сервітуту.

З аналізу норм матеріального права, яким регулюються правовідносини з встановлення сервітуту, вбачається, що сервітут на земельну ділянку встановлюється виключно за домовленістю між власниками (користувачами) земельних ділянок з метою усунення недоліків своєї ділянки задля задоволення своїх потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

На момент укладення договору про встановлення земельного сервітуту ФОП Сусідка С.М. не був власником (користувачем) земельної ділянки, для задоволення потреб користування якою встановлено сервітут за рахунок встановлення обмеження у користуванні іншою земельною ділянкою.

Отже, суть правовідносин між сторонами по спірному договору, їх зміст та мета отримання земельної ділянки не відповідає такому правовому інституту, як земельний сервітут.

Зазначене свідчить про те, що договір сервітуту укладений з порушенням норм чинного земельного законодавства. Передача земельної ділянки повинна була проводитись на умовах оренди в порядку, визначеному ст. ст. 124, 134 Земельного кодексу України та згідно положень Закону України «Про оренду землі».

Положеннями ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу передбачено, що недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1 ст. 203 цього Кодексу, є підставою для визнання правочину недійсним. При цьому, за змістом ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

З огляду на вказані правові норми, суд дійшов висновку, що договір про встановлення земельного сервітуту від 12.03.2014 суперечить вимогам законодавства, внаслідок чого може бути визнаний недійсним відповідно до ст. 215 ЦК України та в силу ст. 216 ЦК України правовим наслідком недійсності даного договору в такому випадку буде повернення другим відповідачем отриманої за недійсним договором земельної ділянки.

В той же час, суд зауважує, що прокурором не заявлено у даному позові вимогу про визнання недійсним договору від 21.12.2015 № 023/15 про встановлення особистого строкового сервітуту, відсутні докази визнання його раніше недійсним у судовому порядку.

Суд відхиляє доводи прокурора щодо незаявлення даної вимоги у зв'язку з тим, що фактично договір від 21.12.2015 № 023/15 є договором оренди, а відсутність істотних його умов свідчить про його неукладеність, а не про недійсність, оскільки предметом судового розгляду відповідно до підстав та предмету позову є невідповідність вимогам законодавства саме договору сервітуту.

Відповідно до вимог частин 2-3 ст. 237 Господарського процесуального кодексу України при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог. Ухвалюючи рішення у справі, суд за заявою позивача, поданою до закінчення підготовчого провадження, може визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору правочин, який суперечить закону, якщо позивач доведе, що він не міг включити відповідну вимогу до позовної заяви із незалежних від нього причин.

Вищезазначена заява про визнання недійсним договору прокурором або позивачем до закінчення підготовчого провадження до суду не подавалась.

Таким чином, враховуючи відсутність позовної вимоги про визнання недійсним правочину, невизнання його недійсним раніше, суд не знаходить правових підстав для задоволення другої позовної вимоги щодо зобов'язання ФОП Сусідки С.М. повернути територіальній громаді м. Суми в особі Сумської міської ради земельну ділянку площею 0,0610 га вартістю 414732,9 грн., що знаходиться в м. Суми перехрестя вул. Білопільській шлях та вул. Путивльській, переданої відповідно до договору особистого строкового сервітуту від 21.12.2015 № 023/15, ані в порядку реституції відповідно до вимог ст. 216 Цивільного кодексу України, ані в порядку ст.ст. 1212 Цивільного кодексу України, оскільки правова підстава набуття, збереження майна - договір сервітуту продовжує існувати.

Відповідно до ч.1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 86 зазначеного Кодексу суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

За наслідками дослідження наявних у справі доказів та аналізу вимог чинного законодавства судом встановлено, що правові підстави для задоволення позовних вимог, враховуючи обраний прокурором спосіб захисту, відсутні, відтак суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову.

Відповідно до ст.ст. 123, 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору суд покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 123, 129, 232-233, 236, 237,238, 241, 265 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позову - відмовити.

Відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Згідно зі ст.ст. 256, 257 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Оскільки в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не були вручені у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Повний текст рішення складено 26.04.2018.

Суддя В.Л. Котельницька