Постанова № 73667041, 26.04.2018, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Кривий Ріг)

УКРАЇНА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 182/4733/15-ц 22-ц/774/559/К/18

ПОСТАНОВА

Іменем України

26 квітня 2018 року м. Кривий Ріг

Справа № 142/4733/15-ц

Апеляційний суд Дніпропетровської області у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді – Зубакової В.П.

суддів - Барильської А.П., Бондар Я.М.

секретар судового засідання - Кислиця І.В.

сторони:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю «КУБ ЛДФ»,

розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного провадження відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю «КУБ ЛДФ» на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30 жовтня 2017 року, яке ухвалене суддею Тихомировим І.В. у м. Нікополі Дніпропетровської області об 11 годині 55 хвилин (відомостей щодо дати складання повного судового рішення матеріали справи не містять), -

В С Т А Н О В И В:

У липні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю «КУБ ЛДФ» (надалі – ТОВ «КУБ ЛДФ») про поновлення строку, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на те, що працював у ТОВ «КУБ ЛДФ» з 07.03.2014 року на посаді охоронця, а з 01.05.2014 року його було переведено на посаду слюсаря з ремонту автомобілів.

У зв’язку з оголошеною в Україні частковою мобілізацією, позивач був призваний на військову службу до Збройних Сил України. Після отримання повістки про мобілізацію, позивач звернувся до керівника підприємства, але під тиском його змусили написати заяву про звільнення з роботи за власним бажанням, пояснюючи тим, що підприємство не має можливості сплачувати йому середній заробіток під час його знаходження в лавах Збройних Сил України.

Наказом № 71 від 08.05.2015 року позивача звільнено за ст. 38 КЗпП України.

12.05.2015 року позивач призваний на військову службу до Збройних Сил України та направлений до зони АТО.

Просив суд: визнати наказ №71 від 08 травня 2015 року протиправним, поновити його на роботі на посаді слюсаря по ремонту автомобілів на ТОВ «КУБ ЛДФ», стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу та моральну шкоду у розмірі 10 000,00 грн.

31.07.2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про поновлення строку звернення до суду.

Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30 жовтня 2017 року позов задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано наказ № 71 від 08.05.2015 року, виданий директором ТОВ «КУБ ЛДФ» про звільнення з 08.05.2015 року ОСОБА_1 за ст. 38 КЗпП України.

Поновлено ОСОБА_1 на посаді слюсаря з ремонту автомобілів ТОВ «КУБ ЛДФ» з 08.05.2015 року.

Стягнуто з ТОВ «КУБ ЛДФ» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 38501 грн. 80 коп. без урахуванням податків, які підлягають стягненню.

Стягнуто з ТОВ «КУБ ЛДФ» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 500,00 грн.

Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі на посаді слюсаря з ремонту автомобілів ТОВ «КУБ ЛДФ» з 08.05.2015 року та стягнення середнього заробітку за один місяць у розмірі 1300,00 грн.

В іншій частині в позові відмовлено.

В апеляційній скарзі відповідач ТОВ «КУБ ЛДФ» просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, а також недоведеність обставин, які суд вважав встановленими. Зокрема, відповідач вважає, що суд безпідставно поновив позивачу строк звернення до суду з даним позовом та не з’ясував належним чином, які причини перешкоджали йому звернутися до суду в межах строків, встановлених КЗпП України. Зазначає, що факт наявності тиску з боку керівництва ТОВ «КУБ ЛДФ» на позивача не доведено, а його звільнення відбулося на підстав власноруч написаної позивачем заяви. Оскільки, матеріали справи взагалі не містять відомостей про обізнаність керівництва відповідача про призов позивача до Збройних Сил України, представник ТОВ «КУБ ЛДФ» вважає, що це виключає можливість здійснення будь-якого тиску на працівника щодо написання заяви про звільнення за власним бажання. Також, зазначає, що суд не надав уваги тому факту, що ОСОБА_3 ніколи не був директором ТОВ «КУБ ЛДФ». Крім того, відповідач вважає, що судом було невірно застосовано норми ст. 38 КЗпП України та не взято до уваги, що цією статтею закріплено право працівника у будь-який строк розірвати трудовий договір та не зобов’язано останнього в обов’язковому порядку відпрацьовувати два тижні, тобто роботодавець має право на підставі цією статті звільнити працівника у визначений ним строк, а не через два тижні після написання заяви про звільнення.

Відзив на апеляційну скаргу не подано.

Указом Президента України «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах» №452 від 29 грудня 2017 року ліквідовано

Апеляційний суд Дніпропетровської області та утворено Дніпровський Апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Дніпропетровську область, з місцезнаходженням у містах Дніпрі та ОСОБА_4.

Згідно пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII, апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. У разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду (п. 6 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Відповідно до пункту 8 Розділу ХІІІ Цивільного процесуального кодексу України до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційній суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Таким чином, Апеляційний суд Дніпропетровської області продовжує здійснювати свої повноваження до початку роботи Дніпровського Апеляційного суду в апеляційному окрузі, що включає Дніпропетровську область, з місцезнаходженням у містах Дніпрі та ОСОБА_4.

Учасники справи, будучи завчасно належним чином повідомленими про час і місце розгляду справи (а.с. 123, 124), в судове засідання не з'явилися та про причини своєї неявки суд не повідомили, що (у відповідності до ч.2 ст. 372 ЦПК України) не перешкоджає розглядові справи.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03 жовтня 2017 року за № 2147-VІІІ, яким викладено в нових редакціях тексти, зокрема, Цивільного процесуального кодексу України та Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до п. 9 Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України (в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ) справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчиненні окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Враховуючи те, що оскаржуване судове рішення ухвалено судом під час дії Цивільного процесуального кодексу України в редакції від 18.03.2004 року, законність та обгрунтованість оскаржуваної ухвали перевіряється відповідно до положень такого кодексу.

Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що позивач ОСОБА_1 у період з 07 березня 2014 року по 08 травня 2015 року працював на посадах охоронця, слюсаря по ремонту автомобілів ТОВ «КУБ ЛДФ» (а.с. 40-41, 38-39).

Згідно наказу №171 від 08 травня 2015 року позивач ОСОБА_1 був звільнений із займаної посади з 08 травня 2015 року за особистим бажанням за ст. 38 КЗпП України (а.с.36).

Відповідно до військового квитка ОСОБА_1, 07 травня 2015 року він визнаний придатним до військової служби та 12 травня 2015 року призваний на військову службу по мобілізації на підставі Указу Презижента України №15/2015 від 14.01.2015 року (а.с. 69-70).

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з доведеності, обґрунтованості позовних вимог та прийшов до висновку, що позивача звільнено із порушенням вимог КЗпП України.

Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду з наступних підстав.

Частиною п’ятою статті 17 Конституції України гарантовано, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Відповідно до частин першої та третьої статті 21 КЗпП України трудовий договір – це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Указом Президента України від 14 січня 2015 року «Про часткову мобілізацію», затвердженим Законом України від 15 січня 2015 року № 113-VІІ, який набрав законної сили 20 січня 2015 року, оголошено проведення часткової мобілізації, у тому числі й на території Дніпропетровської області, доведено до відома керівників органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності, що згідно зі статтею 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», статтею 119 КЗпП України за громадянами України, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, закріплені гарантії щодо збереження за ними місця роботи (посади) на термін, що не перевищує одного року (пункт 7 Указу Президента України від 14 січня 2015 року «Про часткову мобілізацію»).

Статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено, що мобілізація – це комплекс заходів, які здійснюються в мирний час з метою підготовки національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, підприємств, організацій, установ на функціонування в умовах особливого періоду. Особливий період – період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Відповідно до ч. 3 ст. 119 КЗпП України за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, в яких вони працювали на час призову.

Відповідно до частини 1 статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (в редакції, яка діяла на час звільнення позивача) призов військовозобов’язаних та резервістів на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Згідно з частиною 2 статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» передбачено, що за громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання.

Пунктом 10 Прикінцевих положень Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» передбачено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону.

Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що роботодавець має право звільнити працівника у зв’язку з його призовом на військову службу, крім випадку призову під час мобілізації, на особливий період, – у такому випадку за працівником зберігається місце роботи, посада, компенсується середній заробіток на підприємстві, в якому він працював на час призову.

Оскільки, позивача признано, на військову службу у зв’язку з мобілізацією, то на нього, відповідно до частини другої статті 39 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», поширювались гарантії та пільги, у тому числі щодо збереження місця роботи (посада), середнього заробітку на підприємстві, в установі, організації, незалежно від підпорядкування та форм власності.

Відповідно до ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Із змісту ст. 38 КЗпП України випливає, що за відсутності причин, які свідчать про неможливість продовження працівником роботи, сторони трудового договору вправі домовитися про будь-який строк звільнення після подання працівником заяви про це у межах двотижневого строку. При наявності такої домовленості працівник може бути звільнений навіть у день подання заяви про звільнення.

Відповідно до п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» по справах про звільнення за ст. 38 КЗпП України суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору.

Згідно з приписами ст. 58 ЦПК України, в редакції від 18.03.2004 року, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до ч. ч. 1, 4 ст. 60 ЦПК України, в редакції від 18.03.2004 року, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до вимог ст. 212 ЦПК України, в редакції від 18.03.2004 року, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.

Аналогічні норми закріплено й у ст. ст. 76-83 ЦПК України, редакції станом на час розгляду справи судом апеляційної інстанції.

Звертаючись до суду із своїм позовом, ОСОБА_1 вказав про те, що заяву про звільнення з роботи за власним бажанням з 08 травня 2015 року він подав внаслідок здійснення на нього морального тиску з боку керівництва ТОВ «КУБ ЛДФ», а саме ОСОБА_5, який змусив його написати таку заяву та повідомив, що товариство не буде сплачувати позивачу заробітну плату за період його перебування у лавах Збройних Сил України на час проведення антитерористичної операції.

Такі твердження позивача повністю узгоджуються з іншими матеріалами справи, а саме копією заяви ОСОБА_1 на ім’я директора ТОВ «КУБ ЛДФ» ОСОБА_6 від 08 травня 2015 року про здійснення на нього тиску та про відкликання ним заяви про звільнення за власним бажанням (а.с. 68) та подальше звернення з цього приводу до Нікопольської міжрайонної прокуратури Дніпропетровської області (а.с. 67).

При цьому, колегією суддів враховується й той факт, що ОСОБА_1, як особа, якій вищевикладеними нормами Законодавства України, надано ряд пільг та гарантій щодо збереження робочого місця та середньомісячного заробітку на період мобілізації, взагалі не мав підстав для звільнення та написання заяви від 08 травня 2015 року відбулося не в його інтересах та суттєво порушило гарантовані Конституцією України соціальні гарантії позивача, що теж підтверджує його доводи про відсутність вільного волевиявлення на звільнення із займаної посади за власним бажанням.

Враховується судом й та обставина, що призов позивача ОСОБА_1 у Збройні Сили України відбувся у період мобілізації, тобто у кризовий для країни та населення період, з подальшим його направлення до зони АТО. При цьому, медичну комісію позивач пройшов 07 травня 2015 року (що звісно потребувало відриву від виробництва) та був визнаний придатним до військової служби, а заяву про звільнення написав вже наступного дня, знаючи про його подальше направлення до зони АТО, де ведуться бойові дії та з боку Збройних Сил України є втрати (поранені та загиблі), у зв’язку з чим колегія суддів критично відноситься до тверджень відповідача в апеляційній скарзі про те, що за місцем своєї роботи позивач не повідомляв керівництво про його мобілізацію.

Не можуть бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог й доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_5 ніколи не був директором ТОВ «КУБ ЛДФ», оскільки, відповідач не наводить доводів про те, що зазначена особа взагалі не працює на ТОВ «КУБ ЛДФ», а всі доводи апеляційної скарги в цій частині зводиться лише до того, що директором товариства є інша особа.

При цьому, як вбачається з копії Протоколу загальних зборів ТОВ «КУБ ЛДФ» від 06 квітня 2015 року, наданої відповідачем та завіреної печаткою останнього (а.с. 92), ОСОБА_3 входить до складу учасників ТОВ «КУБ ЛДФ», а тому доводи позивача про те, що саме він вимагав від позивача написати заяву про звільнення за власним бажанням та вказував на те, що він виплачувати заробітну плату при мобілізації позивача не буде, заслуговують на увагу.

Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що факт відсутності у позивача волевиявлення на звільнення із займаної посади є доведеним, як і факт тиску на позивача з боку керівництва ТОВ «КУБ ЛДФ», а тому доводи апеляційної скарги в цій частині є безпідставними.

Доводи відповідача щодо пропуску позивачем позовної давності є безпідставними, оскільки безпосередньо після звільнення 08 травня 2015 року позивач проходив військову службу, тобто не мав можливості звернутися до суду з позовом з поважних причин.

На підставі вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всі наявні у справі докази в їх сукупності, надав їм належну оцінку, виконав всі вимоги цивільного судочинства та дійшов вірного висновку, що звільнення позивача відбулося з порушенням норм трудового законодавства, а тому ОСОБА_1 необхідно поновити на роботі та стягнути на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Так, відповідно до частини першої та другої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

У випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, встановленими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1995 року №348).

Згідно п. 5 цього Порядку нарахування виплат у випадку збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної заробітної плати, що було враховано судом першої інстанції при проведенні розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв'язку з незаконним звільненням та визначення його у розмірі 38 501,80 грн., порядок нарахування його відповідачем фактично не оспорюється.

Оскільки, судом було вірно встановлено порушення права позивача незаконним звільненням, колегія суддів не вбачає підстав для скасування чи зміни рішення суду в частині стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди.

Так, відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист цивільних прав та інтересів у разі їх порушення.

Частиною 2 ст. 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; відшкодування моральної шкоди, тощо.

Зокрема, ч. 1 ст. 23 ЦК України передбачає право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється ст. 237-1 КЗпП України, яка передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із ст. 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

У п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (зі відповідними змінами) роз'яснено, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП України (набрав чинності з 13 січня 2000 року) за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з посяганням на її трудові права та інтереси.

Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин (ст. ст. 3, 4, 11, 31 ЦПК України).

Тобто за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі ст. 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати, яку судом визначено у розмірі 500,00 грн. та яка, на переконання колегії суддів, є розумною та співмірною із розміром моральних переживань позивача.

Виходячи з вищенаведеного, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції в судовому рішенні повно відображені обставини, що мають значення для справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Фактично всі доводи, викладені в апеляційній скарзі, зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.

За таких обставин, враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю «КУБ ЛДФ»– залишити без задоволення.

Рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30 жовтня 2017 року– залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 26 квітня 2018 року.

Головуючий:

Судді: