Постанова № 73613675, 23.04.2018, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №482/1308/17 23.04.2018

Єдиний унікальний номер судової справи 482/1308/17

Номер провадження 22-ц/784/520/18

Доповідач апеляційного суду ОСОБА_1

Постанова

Іменем України

23 квітня 2018 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого Серебрякової Т.В.,

суддів: Галущенка О.І., Колосовського С.Ю.,

з секретарем судового засідання Андрієнко Л.Д.,

за участі позивача ОСОБА_2,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_2 рішення, яке ухвалене Новоодеським районним судом Миколаївської області під головуванням судді Демінської О.І., в приміщенні того ж суду 11 січня 2018 року о 15 годині, у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» про визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, витрат на лікування та відшкодування моральної шкоди,

УСТАНОВИЛА:

У серпні 2017 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до Державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» (далі – ДП Агрокомбінат «Пуща-Водиця») про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і витрат на лікування, а також відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_2 працювала на посаді директора бази відпочинку «Пуща-Водиця».

Наказом генерального директора Державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» за №63-к від 14 червня 2017 року «Про звільнення» позивача було звільнено з вищевказаної посади з 14 червня 2017 року на підставі ст.38 КЗпП України – за власним бажанням. В наказі про звільнення зазначено в якості підстави звільнення – заява ОСОБА_2

Між тим, позивач вважає своє звільнення незаконним, оскільки заява про звільнення була написана нею під впливом тяжких життєвих обставин та на вимогу генерального директора ДП Агрокомбінат «Пуща-Водиця».

Разом з тим, про те, що вона не мала наміру припиняти трудові відносини з відповідачем свідчить її заява від 12 червня 2017 року про відкликання заяви про звільнення, яку вона направила на адресу відповідача поштою 12 червня 2017 року.

До того ж, відповідач не взяв до уваги і то й факт, що з 13 червня 2017 року позивач перебувала на лікарняному та видав 14 червня 2017 року наказ про її звільнення з займаної посади.

Посилаючись на викладені обставини, а також на те, що не існувало об’єктивних причин для звільнення, ОСОБА_2 з урахуванням уточнених позовних вимог, просила суд позов задовольнити, визнати незаконним наказ про звільнення, поновити її на роботі з 14 червня 2017 року, стягнути з відповідача 4 203 грн. 29 коп. витрат на лікування, середній заробіток за час вимушеного прогулу з 14 червня 2017 року по 17 червня 2017 року в сумі 844 грн.81 коп. за перші п’ять днів непрацездатності, а також з 12 серпня 2017 року та по день ухвалення судового рішення.

Також позивач вказує на те, що вищевказане завдало їй непоправної моральної шкоди, компенсацію якої вона оцінила у розмірі 20 000 грн. й просила стягнути її з відповідача.

Представник відповідача проти задоволення позову заперечував. Зазначав, що звільнення позивача відбулось із дотриманням чинного трудового законодавства.

Рішенням Новоодеського районного суду Миколаївської області від 11 січня 2018 року в задоволені позовних вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення позивача з роботи відбулось із дотриманням положень ст.38 КЗпП України на підставі поданої нею заяви; при цьому позивачем не надано доказів на підтвердження того, що відповідач знав про її заяву про відкликання заяви про звільнення, а тому підстави для поновлення працівника на роботі відсутні.

Колегія суддів не в повній мірі погоджується з обставинами та правовідносинами, встановленими судом першої інстанції.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).

Відповідно до ст.43 Конституції України, постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» - кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб, а також гарантує працездатному населенню у працездатному віці в Україні - добровільність праці, вибір або зміну професії та виду діяльності; захист від незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Отже, право громадян на працю забезпечується державою.

Трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (ст.21 КЗпП України).

Підстави припинення трудового договору встановлено ст.36 КЗпП України, підстави розірвання трудового договору з ініціативи працівника – ст.ст.38 і 39 цього Кодексу, підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу – ст.ст.40,41,43,43-1 та підстави розірвання трудового договору з керівником на вимогу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) – ст.45 цього Кодексу.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п.18 постанови №9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові.

Порядок звільнення – це певна процедура, яка передбачає послідовність дій сторін трудового договору, спрямованих на його припинення, а тому залежить від того, хто виступає ініціатором розірвання трудових відносин.

Якщо ініціатива припинення трудового договору належить працівникові, то він подає заяву на ім'я власника або уповноваженого ним органу про своє бажання звільнитися з роботи.

Так, відповідно до ч.ч.1,2 ст.38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Як убачається із матеріалів справи, 12 червня 2017 року ОСОБА_2 подала на ім’я генерального директора ДП Агрокомбінат «Пуща-Водиця» ОСОБА_3 заяву, в якій просила звільнити її з роботи за власним бажанням у зв’язку з тяжкими сімейними обставинами з 14 червня 2017 року (а.с.51).

Наказом генерального директора ДП Агрокомбінат «Пуща-Водиця» ОСОБА_3 №46-аг від 13 червня 2017 року з метою передачі матеріальних цінностей на базі відпочинку ДП «Агрокомбінат «Пуща-Водиця» створено відповідну комісію (а.с.8).

Наступним наказом генерального директора ДП «Агрокомбінат «Пуща-Водиця» ОСОБА_3 за №63-к від 14 червня 2017 року «Про звільнення» ОСОБА_2 було звільнено з роботи з 14 червня 2017 року за власним бажанням за ст.38 КЗпП України, на підставі її заяви (а.с.6).

Звертаючись до суду та обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач ОСОБА_2 посилалась на те, що вона своєчасно відкликала свою заяву про звільнення, яка датована 14 червня 2017 року, але фактично нею була написана 12 червня 2017 року.

Згідно із ст.38 КЗпП України і ч.2 п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06 листопада 1992 року позивач мав право відкликати свою заяву про звільнення і відповідач не вправі був його звільняти за поданою раніше заявою.

З матеріалів справи убачається, що в день видачі оскаржуваного наказу про звільнення, 14 червня 2017 року, ОСОБА_2 знаходилась на лікарняному (а.с.12).

Разом з тим, 12 червня 2017 року позивач поштою направила на адресу відповідача заяву про відкликання її заяви про звільнення, так як вважала, що вона має можливість приступити до виконання своїх трудових обов’язків (а.с.11,67,68).

Обумовлена заява була зареєстрована на підприємстві в Журналі реєстрації звернень громадян 15 червня 2017 року (а.с.70-71).

З пояснень позивача в судовому засіданні апеляційного суду встановлено, що ОСОБА_2 повідомляла працівників відповідача про направлення такої заяви підприємству. Окрім того, вищевказане також узгоджується з письмовими поясненнями відповідача, викладеними у відзиві на апеляційну скаргу, згідно яких слідує, що позивач дійсно довела таку інформацію до відповідача.

Отже, на момент видачі відповідного наказу про звільнення 14 червня 2017 року у ОСОБА_2 не було волевиявлення на звільнення за власним бажанням.

Проте, вирішуючи спір суд першої інстанції не звернув належної уваги на викладені обставини справи та помилково вважав, що відсутні підстави для визнання недійсним наказу про звільнення, а відповідно і поновлення позивача на роботі.

За такого, оскаржуване рішення на підставі ст.376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням у справі нового рішення про визнання незаконним наказу генерального директора Державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» за №63-к від 14 червня 2017 року «Про звільнення», на підставі якого ОСОБА_2 звільнена з посади директора бази відпочинку за ст.38 КЗпП України, та поновлення ОСОБА_2 на посаді директора бази відпочинку «Пуща-Водиця» Державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» з 14 червня 2017 року.

Також, відповідно до ч.2 ст.235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Згідно листка непрацездатності (а.с.12,13) позивач ОСОБА_2 з 13 червня 2017 року знаходилася на стаціонарному лікуванні у Комунальному підприємстві «Голопристанська Центральна районна лікарня». Також, позивач знаходилася на лікарняному до 11 серпня 2017 року включно (а.с.12 зворот).

За вказаних обставин, середній заробіток за час вимушеного прогулу слід відраховувати починаючи саме з 12 серпня 2017 року, оскільки за період з 14 червня 2017 року по 11 серпня 2017 року (включно) фактично вимушеного прогулу при вищевказаних обставинах не має.

Згідно довідки роботодавця №56 від 22 вересня 2017 року середньоденний заробіток позивача ОСОБА_2 складає 216 грн. 20 коп. (а.с.91).

Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 12 серпня 2017 року по 23 квітня 2018 року, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, становить 37 618 грн. 80 коп. без утримання податків та інших обов’язкових платежів (216 грн. 20 коп. х 174 робочих днів).

Що ж стосується відшкодування моральної шкоди, то колегія суддів виходить з наступного.

Стаття 237-1 КЗпП України надає право працівникові на відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зав’язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Згідно з п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Колегія суддів вважає, що незаконне звільнення призвело позивача до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зав’язків і вимагало від неї додаткових зусиль для організації свого життя. Тому, відповідно до ч.1 ст.237-1 КЗпП України, враховуючи обставини даної справи, колегія суддів вважає, що 200 грн. буде достатньою компенсацією завданої позивачу моральної шкоди.

Позовні вимоги ОСОБА_2 про стягнення витрат на лікування задоволенню не підлягають, оскільки не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні виходячи з відсутності доказів прямого зв’язку між діями відповідача та погіршенням стану здоров’я позивача.

Оскільки рішення суду скасоване, то відповідно до ст.141 ЦПК України з відповідача на користь позивача підлягає стягненню за розгляд справи в судах першої та апеляційної інстанції судовий збір у сумі 960 грн., а з відповідача в дохід держави 3 840 грн.

Щодо строків звернення позивача до районного суду за вирішенням трудового спору, то колегія суддів виходить з наступного.

В силу ч.1 ст.233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного суду у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Згідно з положеннями ст.233 КЗпП України місячний строк звернення до районного суду за вирішенням спору про звільнення застосовується незалежно від підстав припинення трудового договору й обчислюється з дня видачі працівникові копії наказу про звільнення чи трудової книжки або з дня відмови від їх одержання.

У разі пропуску передбачених ст.233 КЗпП України строків звернення до суду за вирішенням трудового спору суд відповідно, до п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», з'ясовує не лише причини пропуску зазначеного строку, а й усі обставини справи, права та обов'язки сторін. При необґрунтованості вимог суд відмовляє в позові з цих підстав без посилання на строки звернення до суду, оскільки вони стосуються захисту порушеного права. При обґрунтованості вимог і поважності причин пропуску строку звернення до суду, суд поновлює пропущений строк на звернення за вирішенням трудового спору і вирішує його по суті. При пропуску строку без поважних причин суд наводить у рішенні мотиви, чому він вважає неможливим його поновити, та зазначає, що відмовляє в позові саме з цих підстав.

Із матеріалів справи та пояснень позивача встановлено, що з наказом про звільнення позивач не була ознайомлена, його копію не отримувала, а її трудова книжка була відсутня на підприємстві. До того ж, починаючи з 13 червня 2017 року по 11 серпня 2017 року (включно) ОСОБА_2 перебувала на лікарняному, а з позовом про поновлення на роботі остання звернулась 14 серпня 2017 року.

Вказані обставини свідчать про те, що позивач пропустила строк звернення до суду з поважних причин, а тому відповідно до положень ст.234 КЗпП України цей строк має бути поновлено.

Керуючись ст.ст.367,374,376,381,382 ЦПК України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити частково.

Рішення Новоодеського районного суду Миколаївської області від 11 січня 2018 року скасувати та ухвалити у справі нове судове рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_2 до Державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» про визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Визнати незаконним наказ генерального директора Державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» за №63-к від 14 червня 2017 року «Про звільнення», на підставі якого ОСОБА_2 звільнена з посади директора бази відпочинку за ст.38 КЗпП України.

Поновити ОСОБА_2 на посаді директора бази відпочинку «Пуща-Водиця» Державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» з 14 червня 2017 року.

Стягнути з Державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 12 серпня 2017 року по 23 квітня 2018 року у сумі 37 618 (тридцять сім тисяч шістсот вісімнадцять) грн. 80 коп. (сума зазначена без утримання податків та інших обов’язкових платежів), 200 (двісті) грн. компенсації за завдану моральну шкоду, 960 (дев’ятсот шістдесят) грн. судових витрат, а в дохід держави - 3 840 (три тисячі вісімсот сорок) грн. судового збору.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до Державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» про стягнення витрат на лікування – відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: О.І. Галущенко

ОСОБА_4

Повний текст судового рішення

складено 25 квітня 2018 року