Рішення № 73525736, 20.04.2018, Богодухівський районний суд Харківської області

Справа №613/1599/16-ц Провадження № 2/613/11/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 квітня 2018 року

Богодухівський районний суд Харківської області у складі головуючого судді Харченка С.М., за участю секретаря Мізяк М.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Богодухові цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_4, Куп’єваської сільської ради Богодухівського району Харківської області, треті особи: Комунальне підприємство «Богодухівське бюро технічної інвентаризації», Богодухівська державна нотаріальна контора про визнання свідоцтв про право на спадщину за законом, свідоцтва про право власності, розпорядження голови Куп’єваської сільської ради Богодухівського району недійсними, визнання права власності на нерухоме майно,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_5 звернулися до суду ізпозовом до ОСОБА_4, Куп'єваської сільської ради Богодухівського району Харківської області, треті особи: Комунальне підприємство «Богодухівське бюро технічної інвентаризації», Богодухівська державна нотаріальна контора про визнання свідоцтв про право на спадщину за законом, свідоцтва про право власності, розпорядження голови Куп'єваської сільської ради Богодухівського району недійсними, визнання права власності на нерухоме майно, в якому, після уточнення позовної заяви, просять суд:

-поновити строк звернення до суду з цим позовом;

-визнати незаконними свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя, видане ОСОБА_4 Богодухівської державною нотаріальною конторою 25.06.2008 р. на ? частину та видане їй свідоцтво про право на спадщину за законом 25.06.2008 р.на ? частину житлового будинку з господарськими будівлями по вул. Молодіжній, 10 в с. Куп'єваха Богодухівського району Харківської області;

-визнати недійсною реєстрацію від 06.08.2008 р., реєстраційний номер – 23248434 в книзі -1, номер запису -114, права власності на ? частини житлового будинку з господарськими будівлями по вул. Молодіжна, 10 в с. Куп’єваха Богодухівського району Харківської області на ОСОБА_4;

-визнати незаконним свідоцтво про право на спадщину за законом від 25.06.2008 р., видане Богодухівською державною нотаріальною конторою ОСОБА_1 на ? частину житлового будинку з господарськими будівлями по вул. Молодіжна, 10 в с. Куп’єваха Богодухівського району Харківської області;

-визнати недійсною реєстрацію від 20.08.2009 р., реєстраційний номер – 23248434 в книзі -1, номер запису -114, права власності на ? частини житлового будинку з господарськими будівлями по вул. Молодіжній, 10 в с. Куп’єваха Богодухівського району Харківської області на ОСОБА_1;

-визнати незаконним свідоцтво про право власності від 15.05.2008 р., видане ОСОБА_6 Куп’єваською сільською радою Богодухівського району на житловий будинок з господарськими будівлями по вул. Молодіжній, 10 в с. Куп’єваха Богодухівського району Харківської області;

-визнати недійсною реєстрацію від 29.05.2008 р., реєстраційний номер – 23248434 в книзі -1, номер запису -114, права власності на житлового будинку з господарськими будівлями по вул. Молодіжній, 10 в с. Куп’єваха Богодухівського району Харківської області на ОСОБА_6;

-визнати незаконним розпорядження виконкому Куп’єваської сільської ради Богодухівського району за № 19 від 14.05.2008 р. про оформлення право власності на житловий будинок з господарськими будівлями по вул. Молодіжна, 10 в с. Куп’єваха Богодухівського району Харківської області;

-визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/5 частину /частку у колгоспному дворі/ та право на спадщину за законом на 1/10 частину на житловий будинок з господарськими будівлями по вул. Молодіжна, 10 в с. Куп’єваха Богодухівського району Харківської області в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6, який помер 27.11.1998 р.;

-визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/5 частину /частку у колгоспному дворі/ на житловий будинок з господарськими будівлями по вул. Молодіжна, 10 в с. Куп’єваха Богодухівського району Харківської області;

-визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/5 частину /частку у колгоспному дворі/ на житловий будинок з господарськими будівлями по вул. Молодіжна, 10 в с. Куп’єваха Богодухівського району Харківської області;

-визнати за ОСОБА_4 право власності на 1/5 частину /частку у колгоспному дворі/ та право на спадщину за законом на 1/10 частину на житловий будинок з господарськими будівлями по вул. Молодіжна, 10 в с. Куп’єваха Богодухівського району Харківської області в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6, який помер 27.11.1998 р.;

стягнути на їх користь з ОСОБА_4 понесені ними судові витрати: судовий збір; витрати на правничу допомогу адвоката.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 27.11.1998 р. помер ОСОБА_6, після його смерті залишилося спадкове майно: житловий будинок з господарськими будівлями по вул. Молодіжна, 10 в с. Куп’єваха Богодухівського району Харківської області (далі – спірний будинок), який належав спадкодавцю на підставі свідоцтва про право власності від 15.05.2008 р., виданого Куп’єваської сільською радою. Спадкоємцями цього нерухомого майна є дружина померлого, відповідач ОСОБА_4, та його син, позивач ОСОБА_1 Згідно оспорюванихсвідоцтв Богодухівської державної нотаріальної контори відповідачу ОСОБА_4 була виділена ? частина спірного житлового будинку як частка у спільному майні подружжя, а інша ? частина була розподілена між цими спадкоємцями, тобто по ? частині кожному. Таким чином, позивач ОСОБА_1 є власником ? частини, а відповідач ОСОБА_4 - ? частини спірного будинку. В серпні 2016 р. при виникненні спору з відповідачем ОСОБА_4 щодо користування спадковим майном та на підставі довідки Куп’єваської сільської ради було виявлено, що указані свідоцтва на спірний житловий будинок є незаконними, оскільки вони були видані без врахування того, що будинок належить до майна колгоспного двору, 1981-1984 роки забудови. Головою колгоспного двору був ОСОБА_6, який працював в колгоспі, а позивачі і відповідач ОСОБА_4 членами колгоспного двору, в якому спільно проживали, що підтверджується записами погосподарських книг. Посилаючись на норми ст. 120 ЦК УРСР 1963 р., Закону України «Про власність», позивачі вважають, що спірний будинок ємайном суспільної групи колгоспного двору, а тому оспорюванні правовстановлюючі документи на будинок є незаконними і в силу цього в судовому порядку за ними та відповідачем ОСОБА_1 суд має визначити часткову власність на будинок як на майно колгоспного двору в рівних частках, з урахуванням перерозподілу частки померлого голови двору ОСОБА_6 між спадкоємцями.

Ухвалою суду від 14.11.2017 р. позовна заява в частині позовних вимог ОСОБА_5 на підставі п. 5 ч. 1 ст. 207 ЦПК України в редакції 2004 р. залишена без розгляду.

Учасники справи були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи судом. В судове засідання не з’явилися, але надали заяви про розгляд справи за їх відсутності у судовому засіданні, у яких:

-представник позивачів – просить суд задовольнити позовні вимоги з підстав та обставин, викладених в позовній заяві;

-представник відповідача ОСОБА_4 – просить суд відмовити у позові з підстав, викладених в пояснення до заяви, у яких заперечив належність спірного будинку до майна колгоспного двору, та згідно із заявою від 23.01.2018 р. про застосування до позовних вимог строку позовної давності;

-представник відповідача -Куп’єваської сільської ради, представник третьої особи - Богодухівської державної нотаріальної контори щодо рішення відносно позовних вимог поклалися на розсуд суду;

-представник третьої особи - КП «Богодухівське БТІ» позицію щодо рішення суду відносно позовних вимог в заяві не висловив.

Відповідно до ч. 3 ст. 211 ЦПК України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється на підставі наявних у суду матеріалів.

Частиною 4 ст. 268 ЦПК України передбачено, що у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляд справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступного висновку.

Як вбачається з матеріалів і обставин справи, 27.11.1998 р. помер ОСОБА_6 - батько позивача ОСОБА_1 та чоловік відповідача ОСОБА_4, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії І-ВЛ № 143830 від 28.11.1998 р. Інші співпозивачі: ОСОБА_2 є дружиною позивача ОСОБА_1, позивачі ОСОБА_3 і ОСОБА_5 відповідно їх дітьми.

Відповідно до змісту довідок Куп’єваської сільської ради № 263 від 11.08.2016 р., № 264 від 13.08.2016 р., копій записів погосподарських книг за період 1986-2000р.р., за адресою спірного будинку проживали ОСОБА_6 – голова сім’ї, позивачі та відповідач ОСОБА_4

21.04.2008 р. Державною приймальною комісією Богодухівської районної державної адміністрації Харківської областіскладено акт, згідно із яким приватний житловий будинок садибного типу по вул. Молодіжна, 10 в с. Куп’єваха Богодухівського району Харківської області прийнятий в експлуатацію. Актом визначено: будівництво здійснено на підставі рішення від 07.02.2008 р. № 16 (довідка Куп’єваської сільради); забудовники: ОСОБА_4, ОСОБА_6, загальна площа - 49,90 кв. м., житлова площа – 29,30 кв.м.

25.04.2008 р. акт приймальної комісії затверджено розпорядженням голови Богодухівської районної державної адміністрації Харківської області № 444.

14.05.2008 р. розпорядженням Куп’єваського сільського голови за № 19 на підставі акту приймальної комісії та розпорядження голови Богодухівської РДА прийнято рішення про оформлення на будинок права приватної власності за ОСОБА_6, видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 15.05.2008 р. Рішенням КП «Богодухівське БТІ» від 29.05.2008 р. зареєстровано право власності на будинок (витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 19001237 від 29.05.2008 р.).

Згідно свідоцтва та технічного паспорта на садибний (індивідуальний) будинок від 13.03.2008 р. загальна площа будинку – 49,9 кв.м. (Будинок, 1А), житлова площа -29,3 кв.м., рік забудови -1986, господарські будівлі і споруди: ганок, а; літня кухня, Б;табур,б; сарай, В; гараж Г; сарай, Д; сарай Е; Сарай, Ж; Вбиральна,У; погріб, Л; навіс,М; Ворота, № 1; паркан, № 2; водопровід, № 3.

25.06.2008 р. Богодухівською ДНК відповідачу ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя – ? частку спірного будинку як спільного сумісного майна, набутого в шлюбі з ОСОБА_6, реєстр. № 2-1995.

25.06.2008 р. Богодухівською ДНК відповідачу ОСОБА_4 та позивачу ОСОБА_1 видані свідоцтва про право на спадщину за законом на ? частку у ? частині спірного будинку, належної ОСОБА_6, реєстр. № 2-1997, № 2-1999 відповідно.

Рішенням КП «Богодухівське БТІ» від 06.08.2008 р. за відповідачем ОСОБА_4 зареєстровано право власності на ? частини спірного будинку (витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 19790108 від 06.08.2008 р.). Рішенням КП «Богодухівське БТІ» від 20.08.2009 р. за позивачем ОСОБА_1. зареєстровано право власності на ? частини спірного будинку (витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 23633039 від 20.08.2009 р.).

Як вбачається з підстав та предмету позову, характеру спірних правовідносин, суду належить встановити чи дійсно сторона позивачів наданими суду доказами довела обґрунтованість своїх тверджень про те, що спірний будинок є об’єктом майна колгоспного двору, станом на 15.04.1991 р. позивачі набули на нього права спільної часткової власності, і, в залежності від цього висновку, прийняти рішення щодо захисту цих прав в межах заявлених за змістом позовних вимог.

Як зазначається у п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.1995 р. № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15.04.1991 р., мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме: право власності на майно, яке належало колгоспному двору і зберігалося після припинення його існування, мають ті члени двору, які до 15.04.1991 р. не втратили права на частку в його майні.

У ч.ч. 1,2 ст. 120 ЦК України 1963 р. (тут і далі в редакції на час виникнення спірних правовідносин) встановлено:майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності (стаття 112 цього Кодексу). Колгоспний двір може мати у власності підсобне господарство на присадибній ділянці землі, що знаходиться в його користуванні, жилий будинок, продуктивну худобу, птицю та дрібний сільськогосподарський реманент відповідно до статуту колгоспу.

Суд, слідуючи цій нормі закону констатує, що позивачами у справі не надано жодних доказів того, що відповідно до статуту колгоспу на території с. Куп’єваха Богодухівського районуХарківської області на момент забудови спірного будинку і до припинення існування колгоспних дворів, передбачалося створення і функціонування колгоспних дворів, які можуть мати у власності жилі будинки.

Крім цього, як вірно зазначають позивачі, у зв’язку із набуттям чинності Закону України «Про власність» з 15.04.1991 р. колгоспні двори як форма спільної власності були припинені, а тому саме на цю дату необхідно установити факт набуття майна в установленому порядку і належність суб’єктів до такої спільної групи господарств як колгоспний двір.

Відповідно до ч. 1 ст. 105 ЦК УРСР 1963 р. громадянин, який збудував або будує жилий будинок, здійснив або здійснює його перебудову чи прибудову без встановленого дозволу, або без належно затвердженого проекту, або з істотними відхиленнями від проекту, або з грубим порушенням основних будівельних норм і правил, не вправі розпоряджатися цим будинком чи частиною його (продавати, дарувати, здавати в найом тощо).

Верховний Суд України у постанові від 18.12.2013 р., справа № 6-137цс13, зробив правовий висновок, що право власності на житловий будинок набувається у порядку, який був чинним на час завершення його будівництва.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26.08.1948 р. «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків» і прийнятою відповідно до цього Указу постановою Ради Міністрів СРСР від 26.08.1948 р. «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків», визначені умови та правові наслідки будівництва, а саме підставою виникнення у громадянина права власності на житловий будинок є факт збудування ним цього будинку з додержанням вимог зазначених актів законодавства та прийняття будинку в експлуатацію.

Відповідно по положень п.п. 18, 20Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31.01.1966 р.:колгоспному двору або одноосібному селянському

двору видається свідоцтво про право особистої власності на будинок на підставі витягу з рішення

загальних зборів колгоспників або довідки правління колгоспу про надання земельної ділянки для будівництва, дозволу виконкому на будівництво та акту про закінчення будівництва і введення в експлуатацію будинку, разом з затвердженням цього актую. В свідоцтві на право власності, яке видано колгоспному двору, вказується, що будинок належить колгоспному двору і зазначається голова цього двору.

Із аналізу вказаних положень законодавства слідує, що моментом завершення будівництва будинку є дата прийняття його в експлуатацію, про що складається відповідний акт.

Матеріали позову не містять доказів того, що за станом на 15.04.1991 р. спірний будинок бувзавершений будівництвом і введений в експлуатацію, як це установлено вище приведеними нормативно-правовими актами, що діяли на той час, і відповідно з цим сторони на цю дату набули у власність будинок як майно колгоспного двору з оформленням правовстановлюючих документів.

Позивачі в позовній заяві визнали дану обставину, вказавши, що за станом на 15.04.1991 р. правовстановлюючі документи на будинок оформлені не були.

Аргументи позивачів про те, що заявлені ними права на будинок підтверджуються записами погосподарської книги, суд відхиляє, оскільки записи погосподарської книги згідно із законодавством не є правовстановлюючими актами на нерухоме майно, у т.ч на будинок колгоспного двору, вони не мають належної доказовоїсили щодо підтвердження фактунабуття позивачами права власності на спірний об’єкт нерухомості.

На такі висновки наводить суд також той факт, що датою закінчення будівництва і введення в експлуатацію є 25.04.2008 р. згідно із актом приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом будинку, затвердженим розпорядженням голови Богодухівської РДА № 444 від 25.04.2008 р.

При цьому стороною позивачів правомірність і юридична право згідність цих актів з точки зору установлення ними дати закінчення будівництва спірного будинку і введення його в експлуатацію, не оспорюються, вони є чинними і суд зобов’язаний їх прийняти до уваги при вирішенні питання щодо правового статусу спірного будинку.

У цьому зв’язку, окрім зазначених актів законодавства, при вирішенні спору щодо правового статусу будинку слід також застосувати положення ч. 2 ст. 331 ЦК України 2004 р., які установлюють, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Таким чином визнання спірного будинку - садибним (індивідуальним) будинок як об’єктом речового права – права власності на нерухоме майно саме за фактом звершення будівництва за станом на 25.04.2008 р. презюмується, а за відсутності доказів про набуття ним іншого юридичного статусу за станом на 15.04.1991 р. у суду відсутні підстави визнати його жилим будинком і майном колгоспного двору у розумінні ст. 120 ЦК УРСР 1963 р.за станом на 15.04.1991 р.

Між тим, як слідує із правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 07.09.2016 р. у справі № 6-727цс16, можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у ст.ст. 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших, не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (ч. 1 ст. 328 цього Кодексу). Стаття 392 ЦК України про визнання права власності не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Безпідставними також є доводи позивачів про те, що сільська рада не мала повноважень видавати спірні розпорядження про оформлення права власності, свідоцтво про право власності на будинок,оскільки такі повноваження для сільської ради як органу місцевого самоврядування на момент їх видачі були визначені Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», Тимчасовим положенням про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 р. № 7/5.

В позовній заяві позивачі вказали і підтвердили це довідкою ПП «Богодухівський народний архів» № 15 від 13.04.2017 р., що ОСОБА_6 був робітником колгоспу ім. Тельмана. В записах погосподарських книг ОСОБА_6 значиться як робітник, в подальшому пенсіонер.

За цих обставин спірнийбудинок також не можна віднести до майна колгоспного двору, так як робітники складають іншу суспільну групу господарств, на це указують правові позиції Верховного Суду України у постановах від 15.01.2014 р. № 6-145цс13, від 24.12.2014 р. № 6-192цс14, від 18.11.2015 р. № 6-350цс15.

В цих правових позиціях ВСУ зазначає, що порядок введення погосподарського обліку в сільських радах визначався Вказівками по введенню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими постановою Державного комітету статистики СРСР від 12.05.1985 р. № 5-24/26, а згодом – Вказівками, затвердженими постановою Держкомстату СРСР від 25.05.1990 року № 69.

Згідно із зазначеними Вказівками суспільна група господарства визначалась залежно від роду занять голови господарства (сім’ї). Особи, які працювали у колгоспі, але не були членами колгоспу, відносились до суспільної групи робочих або службовців залежно від займаної посади.

За таких обставин застосування судами норм ст.ст. 120, 123 ЦК УРСР до спірних правовідносин щодо віднесення будинку до суспільної групи господарств – колгоспний двір, є помилковим.

Згідно із приписом ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Оцінюючи наявні у справі фактичні дані, суд вважає, що сторона позивача не надала суду належних, достовірних і достатніх доказів того, що ОСОБА_6 як голова господарства був саме членом колгоспу і його членство в ньому не було припинено у період забудови і завершення будівництва спірного будинку, введення будинку в експлуатацію та видачу на нього правовстановлюючого документу як на майно колгоспного двору.

Суд зазначає, що за правилом ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Водночас нормою ч. 2 ст. 125 ЦК УРСР 1963 р. передбачено, що право вимагати поділу колгоспного двору мають повнолітні члени двору, що є членами колгоспу.

Членство позивачів в колгоспі за матеріалами справи судом також не встановлено.

Крім цього, згідно із ст. 126 ЦК УРСР 1963 р. працездатний член колгоспного двору втрачає право на частку в майні двору, якщо він не менше трьох років підряд не брав участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору.

Із наданих матеріалів позову та за змістом позовної заяви також не слідує, що позивачі за станом на 15.04.1991 р. і в спірний період часу своєю працею і коштами, а не тільки спільним проживанням, брали участь у веденні спільного господарства двору, у т.ч. в забудові спірного будинку, і не втратили права на частку в його майні.

З урахуванням зазначеного, надані стороною позивачів записи погосподарських книг не є належними і достатніми доказами членства сторін у колгоспі, у суспільній групі господарства – колгоспний двір, спільної участі в забудові спірного будинку та належності будинку до майна колгоспного двору.

Тобто сторона позивачів не спростувала презумпцію належності спірного будинку до об’єкту спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_6 і ОСОБА_4

Відповідно до положень ст.ст. 12, 13, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом.Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.Збирання доказів у цивільних справах не є обов’язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно із вимогами ст.ст. 77-80 ЦПК України докази у цивільній справі мають бути належними, допустимими, достовірними і достатніми.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

З вищевикладених підстав і обставин суд вважає, що позивачі не довели, що за станом на 15.04.1991 р. вони в установленому законом порядку набули майнові права (право власності) на спірний будинок як майно колгоспного двору, а це означає, що усі позовні вимоги, які повністю залежать від даного висновку, не підлягають задоволенню.

Суд не знаходить підстав визнати за вимогами позивачівнезаконними правовстановлюючі документи на спірний будинок, що встановлюють часткову приватну власність позивача ОСОБА_1 і відповідача ОСОБА_4, бо вони, з огляду на висновки суду, не порушують їх законні права та інтереси на будинок.При цьому, суд, керуючись принципом диспозитивності цивільного судочинства – ст. 13 ЦПК України, звертає увагу на те, що позивачі не пред’явили вимоги про визнання недійсними спірних правовстановлюючих документів на будинок, скасування рішень державного реєстратора про реєстрацію права власності.

Одночасно із цим, суд вбачає переконливими доводи представника відповідача ОСОБА_4 про те, що позов пред’явлено з пропуском строку позовної давності, які викладені в заяві про застосування до позовних вимог строку позовної давності. В них обґрунтовано йдеться про те, що для данихпозовних вимог законом установлений загальний 3-х річний строк позовної давності (ст.ст. 256, 257 ЦК України). Це також відноситься й до позовної вимоги про визнання незаконним розпорядження Куп’єваської сільської ради № 19 від 14.05.2008 р., так як Законом України від 20.12.2011 р. № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства», який набув чинності 15.01.2012 р., вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право виключено із переліку вимог, на які позовна давність не поширюється (п. 4 ст. 268 ЦК України).

Пунктом 5 цього Закону установлено, що протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про: визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи.

Загальні правила перебігу позовної давності встановлені ч. 1 ст. 261 ЦК України, але норма ч. 7 цієї статті Кодексу містить застереження, що винятки з правил, встановлених частинами першою та другою цієї статті, можуть бути встановлені законом.Саме такий виняток становить імперативний припис до даної вимоги п. 5 вказаного вище Закону, а це означає, що строк позовної давності за цією вимогою, незалежно від того коли позивачі довідалися або могли довідатися про порушене право, сплинув 15.01.2015 р. і він поновленню судом не підлягає.

Так само інші вимоги не відповідають положенням ч. 1 ст. 261 ЦК України, якими передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Позивачі не довели, що строк позовної давності пред’явлених вимог ними пропущений з поважних причин і що про право на пред’явлення позову вони довідалися або могли довідатися лише в серпні 2016 році.

Так, зокрема, позивач ОСОБА_1 як голова своєї сім’ї, до складу якого входили і входять інші співпозивачі, в 2008 році беззаперечно прийняв участь в оформленні на себе ? частки у будинку як спадкове майно ОСОБА_6 після виділу ? частки подружжя, а до цього у 80-90, 00 р.р. проживав у цьому будинку разом з членами сім’ї, а тому позивачі ще в цей період часу не могли не знати про свої права на будинок, як вони їх визначили в позові, та що в 2008 році при оформленні будинку як власність подружжя ОСОБА_6 і ОСОБА_4 ці права були порушені і ким вони були порушені.

Суд, з огляду на вказані обставини справи, вважає, що на протязі 18 років, тобто з часу смерті голови господарства – ОСОБА_6 і до пред’явлення позову, у позивачів не існувало і не могло існувати перешкод вчасно пред’явити свої вимоги щодо даного будинку, які складають предмет цього позову.

Факт видачі сільською радою в серпні 2016 році довідки про те, що спірний будинок начебто належить до типу господарства - колгоспний двір не доводить протилежного і не може слугувати підставою для визнання на цій підставі пропущення позивачами строку позовної давності з поважних причин.

Поновлення цього строку давності позивачі також пов’язують із обставиною виникненням спору з відповідачем ОСОБА_4 щодо користування спадщиною, але жодних доказів на підтвердження цього суду не надали, в позовній заяві не розкрили суть і обставини даного спору.

Таким чином, суд не може визнати доводи сторони позивачів відносно поважності обставин пропуску ними строку позовної давності достовірнимита переконливими.

В контексті цих обставин представник відповідача обґрунтовано посилається на правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові від 22.02.2017 р., справа № 6-17цс17, щодо судово-правової практики застосування строку позовної давності з позиції ЄСПЛ.

У ній Верховний Суд України зазначає, що п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п. 51 рішення від 22.10.1996 р. за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; п. 570 рішення від 20.09.2011 р. за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст.ст. 10, 60 ЦПК України (редакція 2004 р.), про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно із ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

В той же час, у абз. 2 п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 р. № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» судам надано роз’яснення: встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Враховуючи зазначене, вимога позивачів про поновлення строку позовної давності не підлягає задоволенню, оскільки позов пред’явлено з пропуском цього строку без поважних причин, але у даному випадку суд відмовляє в позові з підстав недоведеності позивачами обґрунтованості і законності позовних вимог саме по суті спору.

Розподіл судових витрат вирішено згідно із ст. 141 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 7, 10, 76, 81,133,141, 244-245, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_4, Куп’єваської сільської ради Богодухівського району Харківської області, треті особи: Комунальне підприємство «Богодухівське бюро технічної інвентаризації», Богодухівська державна нотаріальна контора про визнання свідоцтв про право на спадщину за законом, свідоцтва про право власності, розпорядження голови Куп’єваської сільської ради Богодухівського району недійсними, визнання права власності на нерухоме майно - відмовити у повному обсязі.

Повне рішення суду складено 20.04.2018 року.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

У разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Апеляційна скарга подається до апеляційного суду Харківської області через Богодухівський районний суд Харківської області.

СУДДЯ