Ухвала суду № 73525564, 19.04.2018, Рівненський міський суд Рівненської області

Справа № 569/4525/18

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 квітня 2018 року м. Рівне

Рівненський міський суд Рівненської області у складі:

головуючого судді Першко О.О.,

секретар судового засідання Прокопчук Л.М.,

з участю заявника ОСОБА_1,

представника стягувача ОСОБА_2,

державного виконавця Павлюк О.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні скаргу ОСОБА_1 на дії та постанови державного виконавця Рівненського міського відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області ОСОБА_3 про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України та у праві керування транспортним засобом,

В С Т А Н О В И В:

19 березня 2018 року до Рівненського міського суду Рівненської області звернувся ОСОБА_1 із скаргою, в якій просить: визнати дії державного виконавця Рівненського міського відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області ОСОБА_3 неправомірними щодо винесення відносно нього 27 лютого 2018 року у виконавчого провадженні № 21446128 постанов про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України та у праві керування транспортним засобом та скасувати зазначені постанови.

В обґрунтування скарги покликається на те, що на примусовому виконанні у Рівненському міському відділі Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області знаходиться виконавчий лист за судовим рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 20 липня 2010 року по справі № 2-2459/10 про стягнення з нього аліментів на утримання дитини – ОСОБА_4 Під час виконання вказаного виконавчого листа державним виконавцем винесено ряд постанов відносно нього у зв’язку з наявністю у нього заборгованості по аліментам. З постановою про тимчасове обмеження його у праві виїзду за межі України він не згоден, оскільки його син – ОСОБА_4 разом із матір’ю постійно проживає в Португальській Республіці, вони рідко бувають в Україні, тому дана постанова не дає йому можливості бачитися з сином, позбавила його права надати в майбутньому дитині будь-якої допомоги, якої він може потребувати. Також, можливо йому потрібно буде поїхати до Португальської Республіки для додаткових генетичних обстежень у медичному закладі через те, що його син – дитина-інвалід. Зазначає, що постанова про тимчасове обмеження його у праві керування транспортними засобами винесена з порушенням вимог Закону України «Про виконавче провадження», оскільки у нього на утриманні є дитина з інвалідністю – ОСОБА_5, яка постійно хворіє, перенесла операцію на серці в Київському інституті серця, де перебуває на обліку. Він часто її возить до цього інституту на обстеження і в подальшому їй знову робитимуть операцію.

У судовому засіданні заявник скаргу підтримав, просив її задовольнити повністю.

Державний виконавець просила в задоволенні скарги відмовити, зазначила, що підставою винесення вказаних вище постанов стало те, що згідно розрахунку державного виконавця у боржника є заборгованість по сплаті аліментів понад 6 місяців, тому згідно ст.71 Закону України «Про виконавче провадження», за наявності заборгованості зі сплати аліментів у розмірі, що сукупно перевищує суму відповідних платежів за шість місяців виконавець виносить вмотивовану постанову про відповідне тимчасове обмеження. Вважає усі постанови, законними, просить відмовити у задоволенні скарги. Для підтвердження своїх доводів державним виконавцем подано суду для огляду виконавче провадження № 21446128 відкритого на підставі виконавчого листа Рівненського міського суду Рівненської області № 2-2459 від 25 серпня 2010 року (в межах якого оскаржуються постанови).

Представник стягувача ОСОБА_2 заперечила проти задоволення скарги, оскільки у ОСОБА_1 є заборгованість перед ОСОБА_6 по сплаті аліментів на дитину понад 6 місяців. Необхідності для виїзду за кордон ОСОБА_1, в тому числі і для здачі аналізів, немає.

Заслухавши заявника, державного виконавця, представника стягувача, дослідивши матеріали скарги, суд приходить до наступних висновків.

Як встановлено, Рівненським міським судом Рівненської області 25 серпня 2010 року було видано виконавчий лист №2-2459 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_6 на утримання їхнього малолітнього сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, аліментів у розмірі 1/3 частини від заробітку (доходу) ОСОБА_1, щомісячно і до досягнення дитиною повноліття, починаючи з дня пред’явлення позову – 11 травня 2010 року.

Виконавчий лист перебуває на виконанні в Рівненському міському відділі Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області, виконавче провадження № 21446128.

Згідно виконавчого провадження № 21446128, оглянутого у судовому засіданні, станом на 01 лютого 2018 року заборгованість ОСОБА_1 по сплаті аліментів становила 88 928,50 грн.

Заявником в судовому засіданні його заборгованість у вказаному розмірі не оспорювалась.

27 лютого 2018 року в зазначеному виконавчому провадженні державним виконавцем Рівненського міського відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області було винесено постанову про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві керування транспортними засобами та постанову про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України.

Підставою винесення постанов стало те, що згідно розрахунку державного виконавця у боржника є заборгованість по сплаті аліментів понад 6 місяців, тому згідно ст.71 Закону України «Про виконавче провадження», за наявності заборгованості зі сплати аліментів у розмірі, що сукупно перевищує суму відповідних платежів за шість місяців виконавець виносить вмотивовану постанову про відповідне тимчасове обмеження.

Також державним виконавцем винесено аналогічні постанови про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві користування вогнепальною мисливською, пневматичною та охолощеною зброєю, пристроями вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії; про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві полювання; накладення арешту на майно.

Відповідно до ст.74 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду.

Згідно ст. 447 ЦПК України, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Відповідно до ст. 451 ЦПК України, за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов’язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника).

Свобода пересування і право на вибір місця проживання, вперше було передбачене статтями 13 і 14 Загальної декларації прав людини, згідно з якими кожна людина має право на свободу пересування і обрання собі місця проживання в межах кордонів кожної держави, право залишати будь-яку країну, включаючи також її власну, і повертатися до своєї країни, право шукати притулок від переслідувань (за винятком таких, які викликані вчиненням неполітичного злочину або діяннями, що суперечать цілям і принципам ООН) в інших країнах і користуватися цим притулком.

Згідно ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у першому протоколі до неї, кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною.

У відповідності до ст.3 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на здійснення цих прав не може бути встановлено жодних обмежень, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У справі «Гочев проти Болгарії» («Gochev v. Bulgaria» від 26.11.2009 року) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) сформулював загальні стандарти щодо права на свободу пересування, зазначивши, що таке обмеження має відповідати одразу трьом критеріям:

-по-перше, має ґрунтуватися на законі;

-по-друге, переслідувати одну з легітимних цілей, передбачених у ч. 3 ст. 2 Протоколу №4 до Конвенції;

-і по-третє, знаходитися в справедливому балансі між правами людини та публічним інтересом (тобто бути пропорційним меті його застосування). При цьому при вирішенні питання про пропорційність обмеження даного права з метою стягнення неоплачених боргів слід пам’ятати, що таке обмеження може бути виправдано лише тоді, коли воно дійсно сприятиме погашенню заборгованості; проте навіть якщо зазначене обмеження свободи пересування було виправданим на самому початку, воно може стати непропорційним і таким, що порушує права людини, якщо воно автоматично продовжуватиметься протягом тривалого періоду.

Тому застосування такого обмеження має періодично переглядатися судом (принаймні в останній інстанції) з метою з’ясування доцільності його подальшого застосування, причому обсяг судового розгляду повинен дозволити суду взяти до уваги всі фактори, й у тому числі ті, що стосуються пропорційності такого обмеження.

Згідно ст. 33 Конституцією України, свобода пересування і право на вільний вибір місця проживання належать кожній людині, яка на законних підставах перебуває на території України, і включають у себе: 1) свободу пересування територією України; 2) право на вільний вибір постійного чи тимчасового місця проживання на території України; 3) право вільно залишати територію України; 4) право громадянина України в будь-який час повернутися в Україну. Перші три складові права на вибір місця перебування можуть бути обмежені Законом. Четверта будь-яким обмеженням не підлягає.

Статтею 313 ЦК України передбачено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом.

Відтак будь-які умови обмеження у свободі пересування в разі його застосування обов’язково мають бути визначені Законом.

Застосовуючи зазначені стандарти до цієї справи, суд звертає увагу на те, що відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» громадянинові України, який має паспорт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон, якщо він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, до виконання зобов'язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів.

У відповідності до ч. 2 ст. 6 цього Закону України, тимчасове обмеження права громадянина України на виїзд з України у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, запроваджується в порядку, передбаченому законодавством. У разі запровадження такого обмеження орган, що його запровадив, в одноденний строк повідомляє про це громадянина України, стосовно якого запроваджено обмеження, та центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону.

07 грудня 2017 року Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку примусового стягнення заборгованості зі сплати аліментів» № 2234-VIII внесено зміни до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку примусового стягнення заборгованості зі сплати аліментів.

Так, на підставі ч.9 ст.71 Закону України «Про виконавче провадження», за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців, державний виконавець виносить вмотивовані постанови: 1) про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі; 2) про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві керування транспортними засобами - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі; 3) про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві користування вогнепальною мисливською, пневматичною та охолощеною зброєю, пристроями вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі; 4) про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві полювання - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі. Постанови, зазначені у пунктах 1-4 цієї частини, надсилаються сторонам для відома не пізніше наступного робочого дня з дня їх винесення. Постанови, зазначені у пунктах 1-4 цієї частини, направляються до виконання відповідними органами після закінчення строку, визначеного частиною п’ятою статті 74 цього Закону, для оскарження рішення, дії виконавця, якщо рішення, дії виконавця не були оскаржені. У разі оскарження рішення, дії виконавця, постанови, зазначені у пунктах 1-4 цієї частини, якщо їх не скасовано, підлягають виконанню відповідними органами після розгляду справи відповідним судом.

Як встановлено судом у виконавчому провадженні № 21446128 станом на дату винесення державним виконавцем оскаржуваних постанов (27 лютого 2018 року) розмір заборгованості по аліментах боржника становив 88 928,50 гривень, а сукупний розмір суми відповідних платежів по аліментах за останні шість місяців, які повинен був сплачувати боржник становив 13 231,44 гривень. Тобто заборгованість по аліментах більш, ніж в 6 раз (88 928,50/13 231,44) перевищила сукупний розмір платежів за шість місяців.

З врахуванням вищевказаного суд прийшов до висновку, що винесена державним виконавцем постанова про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України від 27 лютого 2018 року у виконавчому провадженні № 21446128, повністю відповідає вимогам Закону.

З приводу визначення судом легітимних цілей постанови встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України, передбачених у ч. 3 ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції, однією з яких є захист прав і свобод інших осіб, суд в першу чергу приймає інтереси дітей.

Одним із основних прав дитини є право на утримання, яке кореспондується з конституційним обов'язком батьків утримувати дітей до їх повноліття. Стягнення аліментів на утримання дитини є одним із способів захисту інтересів дитини, забезпечення одержання нею коштів, необхідних для її життєдіяльності.

Відповідно до частини другої статті 51 Конституції України, батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (ч. 3 ст. 51 Конституції України).

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789-ХІІ від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Заявник підтвердив в судовому засіданні, що його син ОСОБА_4 проживає з матір’ю за межами України, і фактично підтвердив, що дитина повністю перебуває на її утриманні, оскільки в нього існує значна заборгованість по сплаті аліментів.

Доказів про те, що батько, крім недоплачених ним аліментів, надає добровільно іншу матеріальну допомогу на утримання дитини ним подано не було. Також ним не подано доказів, що він хоча б один раз відвідував дитину за місцем її проживання з матір’ю, тобто приїжджав до Португальської Республіки.

В силу статті 51 Конституції України та ст.180 СК України, батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття.

Згідно ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Стаття 12 Закону України «Про охорону дитинства» зобов'язує батьків виховувати дітей, піклуватись про їх здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку їх природних здібностей, поважати гідність дітей, готувати їх до самостійного життя, праці, розвивати їх особистість, повагу до прав, свобод людини та громадянина.

Стаття 59 Закону України «Про освіту» передбачає, що на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини.

Отже, батьки зобов'язані, постійно дбати про фізичне здоров'я, психічний стан дітей, створювати належні умови для розвитку їх природних здібностей, поважати гідність дитини, виховувати працелюбність, почуття доброти, милосердя, шанобливе ставлення до державної мови, регіональних мов або мов меншин, інших мов і рідної мови, сім'ї, старших за віком, до народних традицій та звичаїв, виховувати повагу до національних, історичних, культурних цінностей українського та інших народів, дбайливе ставлення до історико-культурного надбання та навколишнього природного середовища, любов до своєї країни, сприяти здобуттю дітьми освіти у навчальних закладах або забезпечувати повноцінну домашню освіту відповідно до вимог щодо її змісту, рівня та обсягу, виховувати повагу до законів, прав, основних свобод людини.

Суд беззаперечно встановив, що поясненнями заявника та матеріалами справи доведений факт його обізнаності про існування обов’язку виконання судового рішення та сплати стягнутих аліментів.

Проте, систематична несплата аліментів, а також відсутність фактів надання дитині будь-якої іншої добровільної матеріальної, або ж навіть моральної підтримки, прямо свідчить лише про відсутність інтересу до нього з боку боржника, його бажання ухилитися від виконання покладеного на нього обов’язку щодо виховання дитини, забезпечення її належного рівня розвитку та проживання, тощо, хоча б за мінімальними стандартами.

В цій ситуації суд переконаний, що застосовуваний державним виконавцем захід – встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України переслідує лише законну мету щодо забезпечення погашення ним заборгованості, що надасть змогу покращити в першу чергу матеріальне становище дитини боржника, яка в даному випадку є позбавлена піклування з боку батька про її матеріальне становище.

Щодо визначення справедливого балансу між правами людини та публічним інтересом (тобто, пропорційності тимчасового обмеження свободи пересування боржника меті застосування такого заходу у виді погашення заборгованості по аліментах перед дитиною) суд зважає на те, що такий винятковий захід обмеження особистої свободи фізичної особи, який застосовується лише за наявності достатніх підстав, є тимчасовий і буде стимулювати божника до виконання зобов’язань, покладених на нього Законом і відповідним судовим рішенням.

На підставі вище викладеного суд вважає дії державного виконавця в частині винесення постанови від 27 лютого 2018 року про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України у виконавчому провадженні № 21446128 такими, що відповідають вимогам Закону України «Про виконавче провадження», тому скарга в частині визнання дій державного виконавця щодо винесення зазначеної постанови неправомірними та скасування цієї постанови – задоволенню не підлягає.

Щодо винесення державним виконавцем постанови від 27 лютого 2018 року про встановлення тимчасового обмеження у справі керування транспортними засобами, суд зазначає наступне.

Поданою заявником копією свідоцтва про шлюб серії І-ГЮ № 118089, підтверджується факт реєстрації 09 червня 2016 року шлюбу ним із ОСОБА_7, а копією свідоцтва про народження серії І-ГЮ № 267829 стверджується, що 08 листопада 2016 року у них народилась дочка ОСОБА_5.

Згідно посвідчення серії ААГ №159319 від 31 травня 2017 року, ОСОБА_7 отримує державну соціальну допомогу на дитину інваліда – ОСОБА_5 (а.с.6).

Отже, з матеріалів скарги вбачається, що заявник має на утриманні дитину з інвалідністю ОСОБА_5

Відповідно до п. 2 ч. 10 ст. 71 Закону України «Про виконавче провадження» тимчасове обмеження боржника у праві керувати транспортними засобами не може бути застосовано в разі використання боржником транспортного засобу у зв’язку з інвалідністю чи перебуванням на утриманні боржника особи з інвалідністю I, II групи, визнаної в установленому порядку, або дитини з інвалідністю.

Заявником подана в судовому засіданні медична документація на підтвердження перебування його дочки на лікуванні у ДУ «Інститут серця МОЗ України», в м. Києві, де вона постійно обстежуються, що підтверджує факт використання транспортного засобу заявником для транспортування дитини до медичного закладу в іншу область.

За таких обставин суд прийшов до висновку що постанова про позбавлення заявника права керувати транспортними засобами була винесена з недотриманням вимог ч. 10 ст. 71 Закону України «Про виконавче провадження», а тому її слід скасувати та визнати дії державного виконавця щодо її винесення неправомірними.

Керуючись статтями 258, 259, 260, 353, 450, 451 ЦПК України, суд,

У Х В А Л И В:

Скаргу ОСОБА_1 на дії та постанови державного виконавця Рівненського міського відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області ОСОБА_3 про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України та у праві керування транспортним засобом – задовольнити частково.

Визнати дії державного виконавця Рівненського міського відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області ОСОБА_3 щодо винесення постанови від 22 лютого 2018 року про встановлення тимчасового обмеження ОСОБА_1 у праві керування транспортними засобами у виконавчому провадженні № 21446128 - неправомірними.

Скасувати постанову державного виконавця Рівненського міського відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області ОСОБА_3 від 22 лютого 2018 року про встановлення тимчасового обмеження ОСОБА_1 у праві керування транспортними засобами у виконавчому провадженні № 21446128.

В решті вимог ОСОБА_1 – відмовити.

Ухвала може бути оскаржена до Апеляційного суду Рівненської області через Рівненський міський суд Рівненської області протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.

Повна ухвала складена 20 квітня 2018 року.

Суддя О.О. Першко