Постанова № 73482208, 17.04.2018, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа: №826/2313/17 Головуючий у 1-й інстанції: Арсірій Р.О., суддів Кузьменко В.А., Огурцов О.П. Суддя-доповідач: Земляна Г.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 квітня 2018 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого - судді Земляної Г.В.

суддів Ісаєнко Ю.А., Лічевецького І.О.

за участю секретаря Данилюк Л.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної фіскальної служби України

на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року

у справі №826/2313/17 (розглянутої в порядку письмового провадження)

за позовом ОСОБА_3

до відповідача Державної фіскальної служби України

про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

В С Т А Н О В И Л А :

У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до Державної фіскальної служби України, в якому просила:

- визнати протиправним та скасувати наказу ДФС від 10 січня 2017 року № 9-о «Про звільнення ОСОБА_3 з посади заступника директора Департаменту митного адміністрування Державної фіскальної служби України»;

- поновити позивача на посаді заступника директора Департаменту митного адміністрування Державної фіскальної служби України;

- стягнути на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що її звільнення у січні 2017 року з посади заступника директора Департаменту митного адміністрування Державної фіскальної служби України з підстав недотримання відповідачем вимог законодавства, передбачених ст.ст. 49-2, 184 Кодексу законів про працю України відбулось незаконно та неправомірною. Також зазначила, що в порушення вимог закону її не було персонально попереджено про наступне вивільнення не пізніше, ніж за два місяці, як то передбачено ст. 49-2 КЗпП України; крім того, відповідач, звільняючи позивача, не врахував вимоги абз. 3 ст. 184 КЗпП України щодо заборони звільнення одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років, оскільки на момент звільнення її синові було 13 років, і вона є одинокою матір'ю. Також, позивач наголошувала на тому, що згідно із положеннями ст. 49-2 КЗпП України відповідач мав запропонувати їй посаду у новоствореному Департаменті адміністрування митних платежів як працівнику, який за своїм рівнем кваліфікації та продуктивності праці має переважне право на залишенні на роботі, а саме на відповідній посаді.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано наказ Державної фіскальної служби України від 10 січня 2017 року № 9-о «Про звільнення ОСОБА_3 з посади заступника директора Департаменту митного адміністрування Державної фіскальної служби України».

Поновлено ОСОБА_3 на посаді заступника директора Департаменту митного адміністрування Державної фіскальної служби України з 10 січня 2017 року. Стягнуто з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 11.01.2017 по 26.10.2017 в розмірі 121 773,61 грн. Допущено негайне виконання цієї постанови в частині поновлення ОСОБА_3 на посаді заступника директора Департаменту митного адміністрування Державної фіскальної служби України та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах стягнення за один місяць у розмірі 13 197, 14 грн.

Не погоджуючись з постановою суду першої інстанції відповідачем було подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким в задоволені позову відмовити. В своїй апеляційній скарзі апелянт посилається на незаконність, необґрунтованість та необ'єктивність рішення суду, порушення судом норм матеріального та процесуального права, що є підставою для скасування судового рішення.

Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що відповідач діяв у межах та у спосіб передбачений законом, оскільки було скорочення штатної чисельності апарату ДФС в цілому на 30 відсотків, а наказ про звільнення прийнято у межах та з дотриманням чинного законодавства.

В судовому засіданні представник відповідача підтримав вимоги та доводи апеляційної скарги та просив скасувати рішення суду першої інстанції й відмовити у задоволенні позову у повному обсязі, посилаючись на порушення судом при винесенні рішення норм процесуального та матеріального права.

Позивач у судове засідання не з'явився, про дату, час та місце апеляційного розгляду справи був належним чином повідомлений, про причини неявки суду не повідомив.

Відзив (заперечення) на апеляційну скаргу позивачем не надано.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а постанову суду слід залишити без змін, з наступних підстав.

Відповідно до положень ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно зі ст. 315, ст.316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд першої інстанції всебічно, повно та об'єктивно розглянув справу, правильно встановив обставини справи, наданим доказам дав правильну правову оцінку і прийшов до обґрунтованого висновку про задоволення позову.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 31.03.1997 по день звільнення ОСОБА_3 працювала в органах державної фіскальної служби, в тому числі на посадах інспектора пасажирського відділу, старшого інспектора відділу тарифів та митної вартості, начальника сектора контролю митної вартості відділу контролю митної вартості та класифікації, начальника відділу контролю митної вартості, начальника відділу митного аудиту Житомирської митниці, заступника начальника управління митної вартості, класифікації товарів та заходів регулювання ЗЕД Житомирської митниці Міндоходів, начальника управління митного аудиту Департаменту податкового та митного аудиту ДФС.

17 листопада 2015 року Наказом ДФС № 3648-о призначено стажування ОСОБА_3, начальника управління митного аудиту Департаменту податкового та митного аудиту ДФС, на посаді заступника директора Департаменту митного адміністрування Державної фіскальної служби України з 20 листопада 2015 року по 26 листопада 2015 року.

26 листопада 2015 року за результатами проходження стажування ОСОБА_3 Головою ДФС було складено висновок про можливість її переведення з посади начальника управління митного аудиту Департаменту податкового та митного аудиту ДФС на посаду заступника директора Департаменту митного адміністрування Державної фіскальної служби України.

Відповідно до наказу № 3745-0 Державної фіскальної служби України від 27.11.2015 позивача переведено на посаду заступника директора Департаменту митного адміністрування Державної фіскальної служби України з 30 листопада 2015 року.

11 березня 2016 року у зв'язку із службовою необхідністю наказом Державної фіскальної служби України № 796-о на ОСОБА_3, заступника директора Департаменту митного адміністрування Державної фіскальної служби України, було покладено виконання обов'язків директора Департаменту митного адміністрування Державної фіскальної служби України на період з 12.03.2016 по 18.03.2016.

30 грудня 2015 року з метою виконання постанови Кабінету Міністрів України від 21.10.2015 № 840 «Про внесення змін у додаток 1 до постанови КМУ від 05.04.2014 № 85» та у зв'язку із погодженням Міністром фінансів України затвердженої Головою ДФС Структури Державної фіскальної служби України видано наказ ДФС України №1022 «Про скорочення чисельності та введення в дію Структури апарату Державної фіскальної служби України».

Відповідно до пункту 3.15 наказу ДФС України №1022 «Про скорочення чисельності та введення в дію Структури апарату Державної фіскальної служби України» № 1022 Департамент митного адміністрування ДФС, із штатною чисельністю 68 одиниць, реорганізовано у Департамент адміністрування митних платежів із штатною чисельністю 68 одиниць.

10 січня 2017 року наказом Державної фіскальної служби України № 9-о позивача було звільнено з посади заступника директора Департаменту митного адміністрування Державної фіскальної служби України за п. 1 ст. 40 КЗпП України та п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» у зв'язку із зміною організаційної структури та скороченням штатної чисельності Державної фіскальної служби України.

Не погоджуючись з наказом Державної фіскальної служби України про звільнення ОСОБА_3 звернулась до суду з вказаним позовом.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов, прийшов до висновку про протиправність дій Державної фіскальної служби України, що виразилось у безпідставному та необґрунтованому звільненні позивача з займаної посади.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, оскільки вони знайшли своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи виходячи з наступного.

Правовий статус позивача як державного службовця, а також правовідносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням і припиненням державної служби врегульовані Законом України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VІІІ, який набув чинності з 01 травня 2016 року та Кодексом закону про працю України.

Статтею 83 Закону України «Про державну службу» встановлені підстави для припинення державної служби, серед них, в тому числі за ініціативою суб'єкта призначення.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення, зокрема, є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.

Процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення (абз. 1 і 2 ч. 3 ст. 87 Закону України «Про державну службу»).

У свою чергу, за приписами ст. 51 КЗпП України, які кореспондуються зі ст. 43 Конституції України, однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Підставами припинення трудового договору згідно із положеннями п. 4 ч. 1 ст. 36 КЗпП України є, зокрема, розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового, чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).

Частиною 4 ст. 36 КЗпП України встановлено, що у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40).

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно з ч. ч. 2, 3 ст. 40 цього Кодексу звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

При цьому, відповідно до абз. 3 ст. 184 КЗпП України не допускається звільнення одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років.

Положеннями ст. 49-2 КЗпП України встановлено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством (ч. 2 ст. 49-2 КЗпП України).

Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

У разі, якщо вивільнення є масовим, відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників (ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України).

Під час звільнення працівника на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України у зв'язку із змінами в організації праці, в тому числі скорочення штату працівників, необхідно дотримуватись гарантій, передбачених ст. 49-2 КЗпП України.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України справа № 6-2748цс15 від 23 березня 2016 року.

Власник або уповноважений ним орган зобов'язані повідомити працівника про наступне вивільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці не пізніше, ніж за два місяці, та одночасно запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади в цій же установі, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації, а також у випадку масового вивільнення довести до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Однак як встановлено судом першої інстанції та не заперечувалось сторонами у справі ОСОБА_3 не було попереджено про наступне вивільнення, чим порушено порядок вивільнення працівника, передбачений нормами ст. 49-2 КЗпП України.

Пояснення та документальні докази на підтвердження фактів призначення на вакантну посаду заступника директора Департаменту адміністрування митних платежів до дня звільнення позивача з посади осіб, які мали перед ним переважне право на переведення на такі посади згідно зі ст. 42 КЗпП України (в тому числі з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці) відповідач суду не надав.

Судом першої інстанції встановлено, що під час ознайомлення позивача з наказом про звільнення посада заступника директора реорганізованого Департаменту адміністрування митних платежів в якості вакантної відповідачем позивачу не пропонувалася, натомість було повідомлено про відсутність вакантних посад.

Крім того, як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції підставами для звільнення ОСОБА_3 з посади заступника директора Департаменту митного адміністрування ДФС України стали зміни організаційної структури та скорочення штатної чисельності ДВС України.

З матеріалів справи вбачається, що з метою проведення реорганізації та скорочення штатної чисельності ДФС, наказом ДФС №1022 «Про скорочення чисельності та введення в дію Структури апарату Державної фіскальної служби України» в дію введені нові Організаційна структура та Перелік індексів структурних підрозділів апарату. Відповідно до пункту 3.15 наказу № 1022 реорганізовано Департамент митного адміністрування, із штатною чисельністю 68 одиниць (у якому працював позивач) у Департамент адміністрування митних платежів із штатною чисельністю 68 одиниць.

Проте як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи відповідно до пунктів 4 та 5 наказу ДФС № 1022, скорочення штатної чисельності чи ліквідації Департаменту митного адміністрування не відбулось.

Необхідно зауважити, що у разі перетворення одного структурного підрозділу юридичної особи публічного права в інший, звільнення з публічної служби, зміна її істотних умов, можуть мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності чи штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями тощо.

Саме по собі перетворення одного структурного підрозділу юридичної особи публічного права в інший без скорочення штату не може бути підставою для звільнення з публічної служби чи зміни істотних умов її проходження. Аналогічна позиція висловлена Вищим адміністративним судом України в ухвалі від 09.12.2010 у справі № К-20764/08.

Відповідач як суб'єкт владних повноважень, всупереч вимогам ч. 1 ст. 69, ч. 1 ст. 70 і ч. 2 ст.71 КАС України, не підтвердив документально обставини скорочення штатної одиниці посади заступника директора Департаменту митного адміністрування Державної фіскальної служби України внаслідок проведеної апарату ДФС, що, в свою чергу, свідчить про безпідставність звільнення позивача за п. 1 ст. 40 КЗпП України, оскільки фактичної зміни організаційної структури та скорочення штатної одиниці, яку займала позивач в дійсності не відбулось.

За приписами ст. 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років, з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби; 10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат. Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про правомірність та обґрунтованість задоволення позовних вимог ОСОБА_3, скасуванню наказу ДФС від 10 січня 2017 року № 9-о «Про звільнення ОСОБА_3 з посади заступника директора Департаменту митного адміністрування Державної фіскальної служби України та відповідно поновленню на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що згідно із абзацом 3 ст. 184 КЗпП України звільнення одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.

Поняття «одинокої матері» чітко визначено у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 № 9. Згідно з п. 9 цієї Постанови одинокою матір'ю слід вважати жінку, яка не перебуває у шлюбі та у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено у встановленому порядку за вказівкою матері; вдову; іншу жінку, яка виховує й утримує дитину сама.

Як вбачається із матеріалів особової справи та встановлено судом першої інстанції згідно до копії паспорта позивача, вона є неодруженою; має сина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, якому на дату звільнення позивача не виповнилось чотирнадцяти років. Факт утримання сина позивачем підтверджується довідкою ПП «КВРЖЕП № 8» м. Житомир, наявною у матеріалах справи.

Таким чином, відповідачем при звільненні позивача, не враховано ту обставину, що позивач є одинокою матір'ю, яка на момент звільнення мала дитину віком до чотирнадцяти років, що, в свою чергу, є додатковою підставою визнання звільнення позивача протиправним.

За таких обставин, звільнення позивача відбулося з порушенням ст.ст. 36, 40, 42, 42-9, 184 КЗпП України, оскільки відповідачем не було виконано свого обов'язку щодо персонального попередження позивача не пізніше, ніж за два місяці, про наступне вивільнення у зв'язку із скороченням штату; відповідачем не враховано, що позивач є одинокою матір'ю, яка має дитину віком до чотирнадцяти років; не враховано права позивача на переважне залишення на роботі; не запропоновано наявну іншу вакантну посаду у реорганізованому Департаменті адміністрування митних платежів, фактичного скорочення посади, яку обіймав позивач, не відбулось.

Що стосується позовних вимог позивача про зобов'язання ДФС поновити її на посаді заступника директора Департаменту митного адміністрування Державної фіскальної служби України, необхідно зазначити наступне.

Відповідно до ч. 1 ст.235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Згідно із п. 10.2. Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судове рішення у адміністративній справі» № 7 від 20.05.2013 задовольняючи позовні вимоги про поновлення на публічній службі, суд повинен визнати протиправним рішення суб'єкта владних повноважень повністю або частково та скасувати акт індивідуальної дії повністю або ту його частину, яка стосується позивача, з моменту прийняття акта та обов'язково вказати дату, з якої особу поновлено на посаді.

За змістом статті 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, встановленого законом.

Враховуючи те, що позивача було протиправно звільнено з державної служби, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач підлягає поновленню на тій посаді та у тому органі, з якого вона була протиправно звільнена, а саме: на посаді директора Департаменту митного адміністрування Державної фіскальної служби України, з дати звільнення - 10 січня 2017 року.

У випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено. У разі встановлення факту звільнення без законної підстави або з порушенням передбаченого законом порядку, суд зобов'язаний поновити працівника на попередній роботі.

Зазначені висновки суду узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду України викладені у постанові від 28 жовтня 2014 року у справі № 21-484а14, від 21 травня 2014 року у справі № 6-33цс14.

Крім того, про необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення її порушених прав йдеться в рішенні Європейського суду з прав людини від 9 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», практика якого є джерелом права для судів України відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

В цьому ж рішенні звертається увага на те, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема, права на справедливий суд, передбачене статтею 6 та права на ефективний засіб юридичного захисту, передбачене статтею 13.

В контексті наведеного, суд звертає увагу, що, в разі відсутності посади позивача (з переліком повноважень, які існували на дату звільнення) роботодавець зобов'язаний запропонувати працівнику іншу посаду відповідно до його кваліфікації, а в разі незгоди працівника на іншу роботу, роботодавець зобов'язаний виконати судове рішення, здійснивши відповідні зміни в організаційній структурі.

Стосовно позовних вимог про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд приходить до наступного висновку.

Частиною 2 ст. 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Верховний Суд України у постанові від 14.01.2014 у справі № 21-395а13 зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок № 100).

Відповідно до п. 2 Порядку № 100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Відповідно до довідки ДФС від 06.03.2017 року № 166 про середньомісячну заробітну плату ОСОБА_3, наявною в матеріалах справи, за останні 2 календарні місяці роботи (листопад і грудень 2016 року), що передували її звільненню, середньомісячна зарплата позивача склала 13 197, 14 грн, з урахуванням того, що середньоденна заробітна плата становить 599, 87 грн. Достовірність та правильність таких сум позивачем в межах спору не заперечуються, а тому суд відповідно до ч. 3 ст. 72 КАС України приходить до висновку про визнання цих обставин сторонами та відсутність необхідності у їх додатковому доказуванні.

Позивача звільнено з державної служби в ДФС згідно з наказом ДФС від 10.01.2017 року №9-о з 10 січня 2017 року.

Відповідно до листів Міністерства праці та соціальної політики України від 05.08.2016 №11535/0/14-16/13 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2017 рік» кількість робочих днів у 2017 році становила: у січні - 20, у лютому - 20, у березні - 22, у квітні - 19, у травні - 20, у червні - 20, у липні - 21, у серпні - 22, у вересні - 21, у жовтні - 21.

Вимушений прогул позивача з 11.01.2017 року (наступний робочий день за днем звільнення) по 26.10.2017 року (дата ухвалення судом рішення).

Кількість робочих днів у період вимушеного прогулу позивача загалом за 2017 рік становить - 203 дні.

Таким чином колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що позивачу підлягає виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 11.01.2017 року по 25.10.2017 року у розмірі 121 773,61 грн.

Відповідно до п. п. 2, 3 ч. 1 ст. 256 КЗпП України негайно виконуються постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць, поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Відповідно до статті 9 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За правилами частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову, який відповідачем в даному випадку не виконано.

Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Посилання апелянта на ту обставину, що позивача було правомірно звільнено з займаної посади оскільки відбулось скорочення штатної чисельності ДФС, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки зазначені твердження спростовуються наявним в матеріалах справи наказом ДФС №1022 від 30.12.2015 про скорочення чисельності та введення в дію Структури апарату ДФС України (т.1 а.с. 37-53).

Також колегія суддів не приймає до уваги посилання відповідача на можливу наявність у позивача одержаних виплат по тимчасовій непрацездатності, допомоги по безробіттю тощо, оскільки такі посилання є лише припущенням відповідача та не підтверджуються наявними доказами у справі.

При цьому апеляційна скарга не містять посилання на обставини, передбачені статтями 317-319 Кодексу адміністративного судочинства України, за яких рішення суду підлягає скасуванню.

Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

За змістом частини першої статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, в зв'язку з чим апеляційна скарга залишається без задоволення, а постанова суду першої інстанції - без змін.

На підставі викладеного, керуючись 34, 242, 243, 246, 308, 310, 316, 321,322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Державної фіскальної служби України - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів із дня складання повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного суду у порядку ст.329-331 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: Г.В. Земляна

Судді: Ю.А. Ісаєнко

І.О. Лічевецький

Повний текст постанови виготовлено 18 квітня 2018 року.