Постанова № 73451070, 17.04.2018, Донецький апеляційний адміністративний суд

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 квітня 2018 року справа №263/16268/17

приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15

Донецький апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Казначеєва Е.Г., суддів Компанієць І.Д., Ястребової Л.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області від 15 лютого 2018 р. у справі № 263/16268/17 (головуючий І інстанції Соловйов О.Л.) за позовом ОСОБА_2 до Маріупольської міської ради про визнання рішень недійсними,-

ВСТАНОВИВ:

11 грудня 2017 року ОСОБА_2 (далі - позивач, ОСОБА_2) звернулась до Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області з адміністративним позовом до Маріупольської міської ради, в якому просила: визнати недійсним рішення Маріупольської міської ради № 6/40-4445 від 10.07.2014 року та № 6/16/5142 від 27.02.2015 року (а.с.1).

Ухвалою Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області від 13 грудня 2017 року позов залишено без руху, через несплату судового збору (а.с.11).

Ухвалою Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області від 29 грудня 2017 року відкрито провадження за позовом та призначено підготовче судове засідання (а.с.18).

07 лютого 2018 року представником відповідача до суду першої інстанції подано відзив на позовну заявою, в якому зазначив зокрема, що позивач пропустив встановлений законом строк позовної давності, оскільки він був обізнаний про наявність оскаржуваних рішень в 2014 та 2105 роках (а.с.26-27).

07 лютого 2018 року в підготовчому судовому засіданні представником відповідача заявлено клопотання про залишення позову без розгляду з огляду на суттєве порушення процесуального строку звернення позивача до суду за захистом своїх прав (а.с.28-29).

09 лютого 2018 року позивач надав відповідь на відзив в якому зазначив, що дійсно протягом 2014-2015 років систематично звертався до відповідача з проханням застосувати ухвалені за спірними рішеннями пільги при визначенні розміру орендної плати. Однак, про порушення своїх прав дізнався, за наслідками апеляційного перегляду господарським судом рішення за її позовом до відповідача про зобов'язання укласти додаткові угоди на підставі спірних рішень. Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 12.09.2017 року встановлено, що відповідач прийняв незаконні рішення про зменшення орендної плати на 50% , оскільки для зменшення орендної плати на 100% не вимагалось рішення відповідача, а лише виконання вимог закону, який проігнорований відповідачем. З огляду на викладе вважає, що строк звернення до суду нею не пропущений, оскільки не маючи спеціальної фахової освіти про порушення своїх прав дізнався, лише з судового рішення (а.с.32).

15 лютого 2018 року в судовому засіданні відповідач надав заперечення на відповідь на відзив, в якому зазначив, що позивач протягом 2014-2015 років звертався до відповідача з заявами щодо застосування пільги при визначенні розміру орендної плати визначені в спірних рішеннях (а.с.33-40).

Ухвалою Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області від 15 лютого 2018 року адміністративний позов залишено без розгляду у зв'язку із пропуском строку звернення до адміністративного суду та визнання причин пропуску строку неповажними (а.с.43-44).

Позивач, не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, посилаючись на неправильне застосування судом норм процесуального права, просив ухвалу скасувати та направити справу до суду першої інстанції. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що Донецький апеляційний господарський суд в постанові від 21.09.2017 року відмовляючи позивачу в задоволенні позову зазначив, що статтею 7 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» № 1669 (далі - Закон № 1669) позивач звільнений від сплати орендної плати на 100% та відповідач не міг приймай мати рішення про зменшення орендної плати на 50 %, оскільки право позивача на звільнення закріплено Законом № 1669. Отже, позивач дізнався про порушення свого права спірними рішеннями, саме з вказаного судового рішення, яким встановлена незаконність оскаржуваних рішень відповідача (а.с.47-49).

Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне.

10 липня 2014 року Маріупольською міською радою було прийнято рішення № 6/40-4445 «Про зниження розміру орендної плати фізичним і юридичним особам за орендовані нежитлові приміщення» (а.с.3).

27 лютого 2015 року Маріупольською міською радою було прийнято рішення № 6/46-5142 «Про зниження розміру орендної плати фізичним і юридичним особам за орендовані нежитлові приміщення» (а.с.3).

Позивач звертався до Маріупольської міської ради з заявами та скаргами № 1786-01 від 24.07.2014 року, № 2086-01 від 21.04.2015, № К-3748-11-1.1 від 04.06.2015 року, № К-4720-11-1.1 від 17.07.2015 року, № К -6583-11-1.1 щодо зменшення на 50 % орендної плати за орендовані нежитлові приміщення (а.с.35-39).

У лютому 2017 року позивач звернувся до господарського суду Донецької області з позовом до Департаменту міського майна Маріупольської міської ради, м. Маріуполь Донецької області про зобов'язання Департаменту міського майна Маріупольської міської ради виконати рішення Маріупольської міської ради №6/40-4445 від 10.07.2014, №6/46-5142 від 27.02.2015 та укласти додаткову угоду.

Рішенням господарського суду Донецької області від 06 квітня 2017 року у справі №905/327/17 відмовлено в повному обсязі у задоволені позовних вимог.

Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 12 вересня 2017 року апеляційну скаргу залишено без задоволення з підстав, викладених у цій постанові (а.с.3-9)

У грудні 2017 року позивач звернувся до відповідача з заявою про роз'яснення застосування статті 7 Закону № 1669 щодо скасування орендної плати за використання державного та комунального майна.

13 грудня 2017 року відповідач листом № К-19935-11-1.1.2/09 повідомив позивача, що відповідачу відповідно з приписами ч. 2 ст. 67 Закону України «Про місцеве самоврядування» не були передані фінансові ресурси на виконання вимог ст. 7 Закону № 1669, були прийняті відповідні рішення про зменшення розміру орендної плати фізичним та юридичним особам за нежитлові приміщення які передані в оренду від 10.07.2014 року № 6/40-4445 та від 27.02.2015 року № 6/46-5142 (а.с.40).

11 грудня 2017 року ОСОБА_2 (далі - позивач, ОСОБА_2) звернулась до Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області з адміністративним позовом до Маріупольської міської ради, в якому просила: визнати недійсним рішення Маріупольської міської ради № 6/40-4445 від 10.07.2014 року та № 6/16/5142 від 27.02.2015 року (а.с.1).

Ухвалою Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області від 15 лютого 2018 року адміністративний позов залишено без розгляду (а.с.43-44).

Залишаючи без розгляду позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов до висновку, що оскаржувані рішення прийняті відповідачем 10.07.2014 року та 27.02.2015 року, шестимісячний строк їх оскарження сплив 10.01.2015 року та відповідно 27.08.2015 року, отже позивач звернувся пропуском строку звернення до адміністративного суду, а причини пропуску строку є неповажними (а.с.43-44).

Суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав.

Згідно з ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Згідно з ч. 1 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Колегія суддів зазначає, що строк звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом - проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. Дотримання строку звернення з адміністративним позовом є однією з умов для реалізації права на позов у публічно-правових відносинах.

Інститут строку звернення до адміністративного суду має на меті полегшення надання учасниками адміністративного процесу доказів, підвищує їх достовірність, а також забезпечує правову визначеність учасників спірних правовідносин. Обмеження строку реалізації права на судовий захист покликане передусім дисциплінувати учасників адміністративних правовідносин.

Відповідно до частини 1 статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції на час звернення з позовом до суду), адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншим законом.

Відповідно до вимог статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції на час звернення з позовом до суду), адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка його подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.

Відповідно до п.12 ч.1 «Перехідних положень» Кодексу адміністративного судочинства України, в редакції яка діє з 15.12.2017 року на час прийняття ухвали, заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не відкрито на момент набрання ним чинності, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви чи скарги не можуть бути залишені без руху, повернуті або передані за підсудністю, щодо них не може бути прийнято рішення про відмову у прийнятті чи відмову у відкритті провадження за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, якщо вони подані з додержанням відповідних вимог процесуального закону, які діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Заява позивачем подана до набрання чинності нової редакції Кодексу та провадження за цією заявою судом не було відкрито. Тобто, розгляд цієї справи повинно відбуватись за правилами нової редакції Кодексу та суд не може прийняти рішення про залишення позову без розгляду за правилами нової редакції Кодексу, якщо вона подана з додержанням вимог попередньої редакції Кодексу.

За частиною 1 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, в редакції на час прийняття ухвали, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Відповідно до частини 1 та 2 статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України, в редакції на час прийняття ухвали, у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.

Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.

Рішенням Конституційного Суду України № 17-рп/2011 від 13 грудня 2011 року визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків, обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.

Аналіз норм Кодексу адміністративного судочинства України дає підстави дійти до висновку, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав. Зокрема, практика Європейського суду з прав людини свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним (справа "Стаббігс на інші проти Великобританії", справа "Девеер проти Бельгії").

Згідно частини 2 статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України, в редакції на час звернення з позовом до суду, для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

За частиною 2 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, в редакції на час прийняття ухвали, для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Отже, вказаними нормами встановлений шестимісячний строк звернення до суду з позовом.

День, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення їх прав, свобод чи інтересів.

Якщо цей день встановити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому «повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов'язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо: особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.

Доказами того, що особа знала про порушення своїх прав, є, зокрема, умови, за яких особа мала реальну можливість дізнатися про порушення своїх прав.

Матеріали справи свідчать, що позивач в 2014-2015 роках був обізнаний про рішення відповідача «Про зниження розміру орендної плати фізичним і юридичним особам за орендовані нежитлові приміщення» від 10 липня 2014 року № 6/40-4445 та від 27 лютого 2015 року № 6/46-5142 та їх змістом, що підтверджується листами позивача в яких він просив застосувати до нього вказані рішення (а.с.35-39).

Отже, позивачу про спірні рішення було відомо ще в 2014-2015 роках, проте, будь-яких дій щодо оскарження вказаних рішень ним не вчинялось.

Відповідно до матеріалів справи, позивач вважаючи рішення Маріупольської міської ради № 6/40-4445 від 10.07.2014 року та № 6/16/5142 від 27.02.2015 року незаконними, звернувся до суду 11 грудня 2017 року з позовом про визнання їх недійсними. Тобто, позивач звернувся з пропуском шестимісячного строку звернення до суду з позовною заявою.

Позивач, як підставу поважності пропуску строку звернення до суду, зазначив, що про порушення своїх прав він дізнався з постанови Донецького апеляційного господарського суду від 12.09.2017 року, яким відмовляючи позивачу в задоволенні позову суд встановив незаконність оскаржуваних рішень відповідача, зазначивши, що позивач за статтею 7 Закону № 1669 звільнений від сплати орендної плати на 100%, відповідач не міг приймай мати рішення про зменшення орендної плати на 50 %, оскільки право позивача на звільнення закріплено Законом № 1669.

Отже, позивач вважає, що до прийняття Донецьким апеляційним господарським судом постанови від 12.09.2017 року, він не був обізнаний про незаконність вказаних рішень та порушення ними його прав.

Разом з цим, у постанові Донецького апеляційного господарського суду від 12.09.2017 року зазначено, що заявлені в позовній заяві періоди застосування 50% знижки відносно орендної плати, охоплюється періодом, протягом якого (з 14.04.2014р. по 08.06.2016р.) відносно Позивача, як суб'єкта господарської діяльності яка здійснюваній на території м.Маріуполя (місце розміщення орендованого майна), в силу ст.7 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» №1669-VI від 02.09.2014р. була в повному обсягу скасована орендна плата за користування комунальним майном.

Отже, постановою Донецького апеляційного господарського суду від 12.09.2017 року не визнавались незаконним оскаржувані рішення відповідача та не зазначалось, яким чином вказані рішення відповідача порушують права позивача. Суд взагалі не надавав оцінку законності рішень, а зазначив, що позивач в охоплений позовними вимогами період в силу ст.7 Закону № 1669, який набрав чинності 15.10.2014 року, не має обов'язку сплачувати взагалі орендну плату за користування комунальним майном.

Тобто, мотиви викладені в рішенні господарського суду не вказують на те, що рішення відповідача порушують права позивача, а тому зазначене рішення господарського суду не може бути визнано судом, як поважна причина пропуску строку звернення до суду з зазначеним позовом, та підставою вважати, що саме з цього рішення суду він дізнався про порушення своїх прав. Відсутність спеціалізованих знань, не може бути підставою для поновлення процесуальних строків, оскільки не позбавляло права на звернення за допомогою до фахівця в галузі права.

Крім того, скарги позивача на дії відповідача у зв'язку з прийняттям спірного рішення датовані 2014-2015 роками свідчать, що вже в цей період часу, позивач знав про порушення свого права, але ніяких дій щодо оскарження рішення відповідача не здійснював у визначений законом спосіб. Закон № 1669 набрав чинності 15.10.2014 року, отже позивач мав можливість дізнатися про прийняття цього Закону ще у 2014 році.

Таким чином, оскільки позивач, знав про обставини прийняття оскаржуваних рішень, він повинен був дізнатися про порушення свого права ще в 2014 -2015 роках, проте звернувся до суду тільки в 2017 році. Поважність пропуску звернення до суду позивачем не доведено.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 316 КАС України, обумовлює для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін.

Керуючись ст. 308, 311, 312, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області від 15 лютого 2018 р. у справі № 263/16268/17 - залишити без задоволення.

Ухвалу Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області від 15 лютого 2018 р. у справі № 263/16268/17 - залишити без змін.

Повне судове рішення складено та підписано 17 квітня 2018 року

Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її прийняття та відповідно до ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України може бути оскаржена до Верхового суду протягом тридцяти днів з дати складення повного судового рішення.

Суддя-доповідач Е.Г. Казначеєв

Судді І.Д. Компанієць

Л.В. Ястребова