Постанова № 73351489, 12.04.2018, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/778/1652/18 Головуючий у 1-й інстанції: Кравченко Н.О.

Є.У.№ 321/1204/17 Суддя-доповідач: ОСОБА_1

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 квітня 2018 року м. Запоріжжя

Апеляційний суду Запорізької області у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

Головуючого: Кочеткової І.В.,

суддів: Маловічко С.В.,

ОСОБА_2,

секретар: Ващенко З.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, приватного нотаріуса Михайлівського районного нотаріального округу Запорізької області ОСОБА_5, третя особа –ТОВ «Кредитні ініціативи» про визнання права спільної часткової власності на житловий будинок та визнання договору дарування житлового будинку недійсним,

за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Михайлівського районного суду Запорізької області від 31 січня 2018 року,-

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, який в ході розгляду справи доповнювала і уточнювала. Зазначала, що 07 грудня 2016 року помер її батько ОСОБА_6, після смерті якого вона дізналася, що належний йому житловий будинок № 17-а по вулиці Козачій (колишня Ленінградська) в селищі міського типу Михайлівка, Михайлівського району, Запорізької області у 2003 році він подарував своїй дружині ОСОБА_4, шлюб з якою було укладено у 1999 році. Посилаючись на те, що вказаний будинок був придбаний батьком в період перебування у шлюбі з її матір’ю ОСОБА_7, яка померла 04 березня 1997 року, а отже його ? частка в порядку ст.22 Кодексу про шлюб та сім’ю України належала останній та входила до складу спадщини, що залишилося після смерті матері і яку вона прийняла фактично, просила суд визнати за нею право спільної часткової власності на 1/4 частку у праві власності на вказаний житловий будинок у порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_7 та визнати недійсним договір дарування будинку від 16 липня 2003 року з моменту його укладення.

Рішенням Михайлівського районного суду Запорізької області від 31 січня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову у позові, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 після смерті своєї матері не прийняла спадщину на спірний житловий будинок, з вимогами про надання додаткового строку для прийняття спадщини не зверталася, грошової компенсації за належну їй частку у спірному будинку від спадкоємця, який розпорядився спадковим майном без її згоди, не вимагала. На думку суду першої інстанції, зібраними у справі доказами не доведено, що спірний будинок був спільною сумісною власністю її батьків, позивачкою обрано неправильний спосіб захисту порушеного права.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 зазначає, що висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи і суперечать вимогам законодавства. Позивач вказує на те, що вона прийняла спадщину після смерті своєї матері, оформила свої спадкові права на частину спадкового майна – автомобіль. Вважає, що суд першої інстанції безпідставно відмовив їй у позові про визнання договору дарування недійсним, оскільки таким договором порушено її право на спадщину на ? частку житлового будинку.

Відповідачка ОСОБА_4 у засідання апеляційного суду не з’явилася, про час і місце розгляду справи була сповіщена завчасно, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення їй судової повістки 22.03.2018 року (а.с.228). У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_4 зазначає, що ОСОБА_3 не надано належних і допустимих доказів на підтвердження того, що спірний будинок був спільною сумісною власністю її батьків і його ? частка увійшла до складу спадкового майна, що залишилося після смерті ОСОБА_7 Крім того відповідач наголошує на тому, що ОСОБА_3 пропустила строк позовної давності. Просила розгляну справу за її відсутності (а.с.230-234).

Третя особа ТОВ «Кредитні ініціативи» у відзиві на апеляційну скаргу звертає увагу суду на те, що спірний будинок перебуває в іпотеці з 2007 року на забезпечення кредитних зобов’язань ОСОБА_8 На теперішній час заборгованість за кредитом не погашена і товариство має намір розпочати процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки у відповідності із судовим рішенням (а.с.240-243).

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення позивача ОСОБА_3, яка підтримала свою апеляційну скаргу і просила її задовольнити, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судове рішення – зміні в частині правового обґрунтування підстав відмови у позові з огляду на такі обставини.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно із частиною першою Прикінцеві положення Сімейного кодексу України цей Кодекс набрав чинності з 1 січня 2004 року.

Відповідно до ст.ст. 22, 24, 28 КпШС України, який був чинним до 1 січня 2004 року, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Частинами 1 та 2 ст. 71 Закону України «Про нотаріат» встановлено, що у разі смерті одного з подружжя свідоцтво про право власності на частку в їх спільному майні видається нотаріусом на підставі письмової заяви другого з подружжя з наступним повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину. Таке свідоцтво може бути видано на половину спільного майна.

На підставі письмової заяви спадкоємців, які прийняли спадщину, за згодою другого з подружжя, що є живим, у свідоцтві про право власності може бути визначена і частка померлого у спільній власності.

Таким чином, за законом одержати на ім'я померлого свідоцтво про право на частку у спільному майні подружжя неможливо, тому за відсутності правовстановлюючого документа на частку в цьому майні на ім'я спадкодавця, неможливо оформити й свідоцтво про право на спадщину на цей об'єкт.

Згідно з пп. 4, 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього кодексу застосовуються до тих прав і обов’язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Правила книги шостої ЦК України застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом.

Тобто відносини спадкування регулюються за правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 1 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК УРСР, у тому числі щодо прийняття спадщини. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК України і строк її прийняття не закінчився до 1 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом.

Даний висновок знайшов своє відображення й у роз’ясненнях, викладених у п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування».

Відповідно до ст. 548 ЦК УРСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або із застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Згідно зі ст. 549 ЦК УРСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину, зокрема, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном, або якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Предметом спору у цій справі є житловий будинок № 17-а по вулиці Козачій (колишня Ленінградська) в селищі міського типу Михайлівка, Михайлівського району, Запорізької області, який належав батькові позивачки ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про права власності, виданого Михайлівським виконкомом Запорізької області 20 червня 1974 року (а.с.9).

Батьки позивачки ОСОБА_6 і ОСОБА_7 перебували у шлюбі з 12 серпня 1972 року (а.с.8).

За даними інвентарної справи будівництво спірного житлового будинку було розпочато у 1973 році, в період, коли батьки позивачки перебували у шлюбі. 24 травня 1974 року будівництво було завершено і житловий будинок було прийнято в експлуатацію (а.с.85-88).

Зважаючи на те, що спірний житловий будинок був збудований батьками позивачки за час шлюбу, відповідно до ст.ст. 22, 24, 28 КпШС України, який був чинним до 1 січня 2004 року, вказаний будинок вважався їх спільною сумісною власністю, кожен з подружжя мав рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

4 березня 1997 року померла ОСОБА_7 – мати позивачки (а.с.8, 10-14).

Із листа Запорізького обласного державного нотаріального архіву від 20.10.2017 року №2510/01-21 вбачається, що спадкоємцями першої черги, які прийняли спадщину і в нотаріальному порядку 01.10.1997 року оформили свої спадкові права на належний спадкодавцю автомобіль М 412, 1985 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1, був її чоловік ОСОБА_6 і донька ОСОБА_9 – позивачка у справі, яка після укладення шлюбу змінила прізвище на ОСОБА_3 (а.с.112).

В порядку, передбаченому ч.2 ст.71 Закону України «Про нотаріат», з письмовою заявою про визначення частки померлої матері у спільній власності у свідоцтві про право власності на житловий будинок позивачка не зверталася, письмової згоди свого батька на таке виділення не отримувала.

19 січня 1999 року батько позивачки ОСОБА_6 уклав шлюб з відповідачкою ОСОБА_4 (а.с. 15).

16 липня 2003 року ОСОБА_6 подарував належний йому житловий будинок своїй дружині ОСОБА_4 (а.с.17).

09 жовтня 2007 року ОСОБА_4 передала вказаний будинок в іпотеку Банку на забезпечення кредитних зобов’язань ОСОБА_8 – дружини рідного брата позивачки на суму 150 000 грн. з виплатою 18% річних , зі строком повернення кредиту не пізніше 27 березня 2014 року (а.с.51).

Із письмових заперечень Банку проти позову вбачається, що кредитні зобов’язання позичальника не виконані, судовим рішенням від 01 березня 2011 року в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_8 за кредитним договором №12-051/02-01 від 06 квітня 2007 року у розмірі 159 761, 48 грн. звернено стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу на публічних торгах в межах процедури виконавчого провадження (а.с.149).

За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно , Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майн станом на 19.01.2018 року спірний будинок з прилюдних торгів не реалізований, перебуває в іпотеці ТОВ «Кредитні ініціативи» (а.с.168-170).

07 грудня 2016 року ОСОБА_6 помер (а.с.16).

Відомостей про спадкоємців померлого ОСОБА_6, які прийняли спадщину, про склад спадкового майна матеріали справи не містять.

Аналіз фактичних даних і зібраних у справі доказів свідчить про те, що позивачка як спадкоємиця першої черги після смерті своєї матері ОСОБА_7 у передбаченому ст.549 ЦК УРСР порядку прийняла спадщину, отримала свідоцтво про право на спадщину на ? частку автомобіля, тому, у відповідності до положень ч.1 ст.548 ЦК УРСР вважається, що вона прийняла спадщину і на всі інше спадкове майно, що залишилося після смерті її матері ОСОБА_7, тобто і на частку у спірному житловому будинку.

За вказаних обставин висновки суду першої інстанції про недоведеність факту прийняття позивачкою спадщини після смерті її матері є такими, що не відповідають фактичним обставинам справи і вимогам закону.

Уклавши договір дарування спірного будинку у 2003 році, ОСОБА_6 без згоди спадкоємиці ОСОБА_3 фактично розпорядився і належною останній ? часткою спірного будинку.

Разом з тим, порушене право позивачки на спадщину не підлягає захисту, оскільки останньою пропущено строк позовної давності, про застосування якого було заявлено відповідачкою ОСОБА_4 у суді першої інстанції.

Строк, у межах якого пред'являється позов особою, право якої порушене, ЦК визначено як позовну давність (стаття 256 ЦК).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК), перебіг якої відповідно до частини першої статті 261 ЦК починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналогічні за змістом норми матеріального права містилися і в Цивільному кодексі Української РСР (статті 71, 76), за винятком положення, закріпленого у статті 267 ЦК, про застосування позовної давності лише за заявою сторони.

Отже, відлік позовної давності обчислюється з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Як встановлено судом, у передбаченому законом порядку з вимогами про визначення частки померлої матері у спільній власності у свідоцтві про право власності на житловий будинок позивачка не зверталася, письмової згоди свого батька на таке виділення не отримувала, останній на власний розсуд розпорядився спірним будинком 16 липня 2003 року, подарувавши його відповідачці ОСОБА_4 В подальшому будинок був переданий в іпотеку Банку і судовим рішенням від 01 березня 2011 року на вказаний будинок звернуто стягнення в рахунок погашення кредитної заборгованості ОСОБА_8

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_4 послідовно пояснювала у суді, що позивачка була добре обізнана про укладення договору дарування ще влітку 2003 року, оскільки вказана подія неодноразово обговорювалася в сім’ї в присутності позивачки, яка до одруження постійно проживала в спірному будинку. Після укладення договору дарування спірний будинок на прохання рідного брата позивачки ОСОБА_10 був переданий в іпотеку Банку на забезпечення кредитних зобов’язань його дружини ОСОБА_8 У 2011 році відбулося судове рішення про звернення стягнення на спірний будинок, про наявність якого і позивачка, і її рідний брат також були добре обізнані.

Пояснення відповідачки ОСОБА_4 об’єктивно підтверджуються поясненнями свідків ОСОБА_11 і ОСОБА_12 – рідної тітки і бабусі позивачки, які підтвердили у суді першої інстанції про обізнаність ОСОБА_3 як про дарування у 2003 році батьком спірного будинку своїй другій дружині, так і про подальшу передачу будинку в іпотеку Банку і про звернення стягнення на нього у зв’язку з невиконанням позичальником кредитних зобов’язань.

Зважаючи на те, що спірний договір дарування був укладений у липні 2003 року, а з відповідним позовом до суду за захистом порушеного права ОСОБА_3 звернулася тільки у вересні 2017 року, тобто через чотирнадцять років після того, як її право було порушено, вимоги про визнання договору дарування недійсним і про визнання права власності на ? частку спірного будинку в порядку спадкування задоволенню не підлягають за пропуском строку позовної давності.

Доводи ОСОБА_3 про те, що вона не пропустила строк позовної давності, оскільки до смерті свого батька не знала про відчуження житлового будинку, є неспроможними, так як спростовуються зібраними у справі доказами і фактичними обставинами справи.

За приписами ст. 367 ч. 1 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно зі ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ч.ч.1,2,5 ст. 263 ЦПК України).

Зважаючи на те, що апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, проте з інших правових підстав, оскаржуване рішення у відповідності до ст. 376 ЦПК України підлягає зміні в частині правового обґрунтування підстав відмови у позові.

Понесені ОСОБА_3 судові витрати зі сплати судового збору у суді апеляційної інстанції компенсації за рахунок іншої сторони не підлягають, оскільки за результатами розгляді апеляційної скарги позовні вимоги залишені без задоволення.

Керуючись ст. ст.367, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 в особі представника-адвоката ОСОБА_13 задовольнити частково.

Рішення Михайлівського районного суду Запорізької області від 31 січня 2018 року по цій справі змінити в частині правового обґрунтування підстав відмови у позові.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Касаційна скарга на постанову подається протягом тридцяти днів з дня її проголошення безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий

Судді: