Постанова № 73346993, 02.04.2018, Апеляційний суд Закарпатської області

Справа № 305/115/16-ц

П О С Т А Н О В А

Іменем України

02 квітня 2018 року м. Ужгород

Апеляційний суд Закарпатської області в складі:

головуючого – судді Куштана Б.П. (доповідача),

суддів: Кондора Р.Ю. і ОСОБА_1,

за участю секретаря Пилип Ю.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Рахівського районного суду від 28 лютого 2017 року (у складі судді Ємчука В.Е.) за первісним позовом публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення кредитної заборгованості та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» і ОСОБА_2 про визнання договору поруки припиненим, -

ВСТАНОВИВ:

ПАТ КБ «ПриватБанк» (надалі – Банк) звернувся до суду з позовом у січні 2016 р.

Просив стягнути солідарно з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на свою користь заборгованість за кредитним договором № К005-08/Ф від 13.02.2008 р. на загальну суму 130 751,66 доларів США (еквівалент 2 995 520, 53 грн. згідно з розпорядженням НБУ від 09.12.20015 р.), яка складається: 32 751, 66 доларів США – заборгованість по процентах за користування кредитом; 98 000 доларів США – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань.

На обґрунтування позовних вимог Банк зазначив, що згідно з кредитним договоромвін зобов’язався надати ОСОБА_2 кредит у розмірі 30 000 доларів США строком до 11.02.2011 р., а відповідач зобов’язався повернути кредит і сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлені кредитним договором. У забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між Банком та ОСОБА_3 було укладено договір поруки.

Банк виконав узяті на себе зобов’язання. Однак, відповідачі взятих на себе зобов’язань належним чином не виконували, внаслідок чого станом на день звернення до суду з позовом заборгованість за кредитним договоромзагалом склала 130 751,66 доларів США.

ОСОБА_3 звернулася до суду із зустрічним позовом у квітні 2016 р. (а.с.43-48). Просила визнати договір поруки №1 від 13.02.2008 р., укладений між ОСОБА_3 і Банком, таким, що припинив свою дію із 13.02.2009 р.На обґрунтування своїх позовних вимог зазначила, що строк дії поруки припинився, оскільки кредитор не пред’явив вимогу до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Рішенням Рахівського районного суду від 01 березня 2017 р. у задоволенні первісного позову відмовлено, а зустрічний позов задоволено: Визнано припиненою поруку згідно з договором поруки №1 від 13 лютого 2008 р., укладенимміж Банком і ОСОБА_3 на забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором № К005-08/Ф від 13.02.2008 р.

Банк просить скасувати це рішення та ухвалити нове, яким первісний позов задовольнити, а в задоволенні зустрічного позову – відмовити. Доводить про недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, та порушення норм матеріального та процесуального права. Указує, що правовідносини сторін кредитного договору не припинилися, а відтак Банк має право нараховувати заборгованість згідно з умовами кредитного договору. Кошти за кредитним договором належним чином не повернуто, зобов’язання залишається невиконаним, у зв’язку з чим проценти підлягають стягненню із відповідачів у межах строків позовної давності по кожному платежу окремо. Зазначає, що договір поруки у встановленому законом порядку недійсним не визнавався, зміни чи доповнення до нього сторонами договору поруки не вносилися, а тому в силу вимог ч.1 ст.559 ЦК України підстав для визнанняпоруки припиненою немає.

Суд, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, дійшов висновку про пропуск Банком строків позовної давності як для звернення із позовом до боржника, так і до поручителя. Задовольняючи зустрічний позов суд першої інстанції виходив із доведеності та обґрунтованості позовних вимог.

Апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення – скасуванню із ухваленням нового судового рішення по суті вимог, із таких мотивів.

Судом першої інстанції установлено, що відповідно до умов кредитного договору №К005-08/Ф, який був укладений між Банком і ОСОБА_2, останній отримав кредит на строк із 13.02.2008 р. по 11.02.2011 р. включно, у вигляді поновлювальної кредитної лінії у розмірі 30000 доларів США на розвиток власного бізнесу, а також 820 доларів США на сплату страхових внесків, зі сплатою відсотків за користування кредитом 15,65% річних на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі суми 0,2% від встановленого ліміту, щомісячної винагороди за управління фінансовим інструментом в розмірі 3% від суми ліміту кредитної лінії, установленої договором. (а.с.18-20). Із метою забезпечення виконання позичальником зобов’язань за вказаним кредитним договором між Банком і ОСОБА_3 було укладено договір поруки №1. (а.с.21).Пунктом 11 указаного договору передбачено, що той діє до повного виконання зобов’язання за кредитним договором. Згідно з п.12 договору поруки строк, у межах якого сторони можуть звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного права або законного інтересу за цим договором, встановлюється у 5 років. Також між Банком і поручителем 26 січня 2009 р. додатковою угодою №1 до договору поруки від 13.02.2008 р. уносилися зміни щодо відсоткової ставки, однак строк дії договору не змінювався – до повного виконання зобов’язань за кредитним договором. (а.с.21).

Щодо вимоги Банку до ОСОБА_3 (поручитель) суд першої інстанції констатував, що кредитним договором строк виконання основного зобов’язання визначений чітко - 11.02.2011 р. За таких обставин право Банку пред’явити вимогу до поручителя про виконання порушеного зобов’язання боржника щодо повернення кредиту почалосяіз 11.02.2011 р. і продовжувалося протягом наступних 6 місяців, а Банк звернувся до поручителя із указаним позовом 26.01.2016 р., тобто із пропуском зазначеного в ч.4 ст. 559 ЦК шестимісячного строку. У зв’язку з цим суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для відмови в задоволенні позову в зв’язку з припиненням права кредитора на задоволення своїх вимог за рахунок поручителя, а також є достатні підстави для задоволення зустрічного позову про визнання договору поруки припиненим.

З приводу позовних вимог Банку до ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості суд констатував, що заочним рішенням Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 14 вересня 2012 р., яке набуло законної сили 25.09.2012 р., було стягнуто заборгованість за кредитним договором, що є предметом позову, отже строк позовної давності був перерваний з ухваленнямрішенням суду, а його відлік розпочався заново. Банк звернувся у суд із позовом 26.01.2016 р. У зв’язку з цим із дня ухвалення Індустріальним районним судом м. Дніпропетровська заочного рішення строк позовної давності сплив як до вимоги про стягнення процентів за користування кредитом, так і до вимоги про стягнення пені за несвоєчасність виконання зобов’язання, тому такі не підлягають стягненнюіз ОСОБА_2

Суд апеляційної інстанції не погоджується із висновком суду першої інстанції через невідповідність такого обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права.

За приписами ст. 263 ч.1, 2, 5 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції не відповідає указаним вимогам.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 необхідно відмовити з таких мотивів.

Статтею 553 ЦК України встановлено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку.

Порука це спеціальний додатковий захід майнового характеру, спрямований на забезпечення виконання основного зобов’язання.

Підставою для виникнення поруки є договір, що встановлює зобов’язальні правовідносини між особою, яка забезпечує виконання зобов’язання боржника, та кредитором боржника.

Відповідно до ч.4 ст.559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Згідно з ч.ч.1,2 ст.554 ЦК України у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Врегульовуючи правовідносини з припинення поруки у зв’язку із закінченням строку її чинності, ч.4 ст.559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки: протягом строку, встановленого договором поруки; протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання, якщо кредитор не пред’явить вимоги до поручителя; протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов’язання не встановлено або встановлено моментом пред’явлення вимоги), якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя.

Аналіз указаної норми права дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб’єктивного права кредитора й суб’єктивного обов’язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються.

Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 14 вересня 2012 р. позов Банку про солідарне стягнення заборгованості із ОСОБА_2 і ОСОБА_3 було задоволено: стягнуто з них на користь Банку заборгованість за кредитним договором № К005-08/Ф від 13.02.2008 р. у розмірі 997 423,46 грн. (а.с.4).

Отже, Банк у межах строків позовної давності пред’явив до позичальника в судовому порядку вимогу про стягнення заборгованості за кредитним договором, а вказаним рішенням від 14 вересня 2012 р., яке має преюдиціальне значення, встановлено правомірність та дійсність оскаржуваного договору поруки.

Тобто, питання наявності умов для солідарної відповідальності позичальника та поручителя уже вирішено судом.

Апеляційний суд зауважує, що наявність рішення суду про стягнення із поручителя заборгованості за кредитним договором не позбавляє поручителя можливості звернутися до суду за захистом своїх прав з підстав, передбачених ст. 16 ЦК України, у тому числі щодо визнання поруки припиненою. Однак, у цій справі з підстав, заявлених позивачем за зустрічним позовом, порука вже не може бути визнана припиненою.

У цій частині доводи апеляційної скарги є, по суті, обґрунтованими.

Відмовляючи в задоволенні первісного позову, суд виходив із пропуску Банком строків позовної давності, однак із таким висновком суду першої інстанції не можна погодитися через невідповідність такого обставинам справи, письмовим доказам і нормам матеріального права.

Так, частиною першою ст. 598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Підстави припинення зобов'язання передбачені статтями 599-601, 604-609 ЦК України, зокрема ст. 559 ЦК України передбачає, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Належним виконанням зобов'язання є виконання, прийняте кредитором, у результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання.

Відсутність реального і своєчасного виконання зобов'язання не свідчить про припинення договірних правовідносин сторін й не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання ним грошового зобов'язання.

Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 14 вересня 2012 р. позов Банку про солідарне стягнення заборгованості із ОСОБА_2 і ОСОБА_3 задоволено: стягнуто з них на користь Банку заборгованість за кредитним договором № К005-08/Ф від 13.02.2008 р. у розмірі 997 423,46 грн. (а.с.4).

Доказів виконання вказаного судового рішення відповідачем не надано, тому зобов’язання вважається простроченим. Разом з тим, представник Банку в суді апеляційної інстанції заявив, що вказане рішення до виконання і не пред’являлося.

Відповідно до ст. 611 ЦК України зазначено, що в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Частинами першою та третьою ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок або реального повернення коштів позикодавцеві.

Статтею 536 ЦК України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Частиною першою ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Однак, кредитним договором не встановлено розмір процентів і пені після спливу строку його дії. Щодо процентів належить дійти висновку про визначення розміру процентів на рівні облікової ставки Національного банку України.

Указаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року № 6-1412цс16.

Як видно з позову, Банк вимагає стягнути проценти за користування кредитом і пеню, які нараховані за період із серпня 2012 р., тобто вже після закінчення строку дії договору, та до 09.12.2015 р.

При цьому, Банк такої вимоги як стягнення процентів на рівні облікової ставки Національного банку України не заявляв.

Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора надає останньому право на отримання сум, передбачених ч.2 с. 625 ЦК України, проте у справі, що переглядається, Банк таких вимог також не заявляв, хоча в апеляційній скарзі на це посилається.

Отже, за результатами розгляду апеляційної скарги апеляційний суд дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції належить скасувати як суперечне положенням ст. 263 ЦПК України та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні як первісного так і зустрічного позову.

Керуючись ст.553, ч.4 ст.559, ч.ч.1,2 ст.554, ч.1 ст.509, ст.ст.1046, 1054, ч.ч.1,4 ст.631, ст.ст. 1048, 526, 530, 610, ч.1 ст.612, ст. 611, ч.1 ст.598, ч.2 ст. 625 ЦК України ст.ст. 374 ч.1 п.2, 376 ч.3 п.4, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, -

ПОСТАНОВИВ:

1.Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.

2.Рішення Рахівського районного суду від 28 лютого 2017 року скасувати.

3.У задоволенні первісного позову публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення кредитної заборгованості та зустрічного позову ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» і ОСОБА_2 про визнання договору поруки припиненим відмовити.

4.Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів із дня складення повного судового рішення шляхом подачі скарги безпосередньо до Верховного Суду.

5.Повний текстсудового рішення складено 12 квітня 2018 року.

Судді: