Рішення № 73307697, 10.04.2018, Херсонський окружний адміністративний суд

ХЕРСОНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

____________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 квітня 2018 р.м. ХерсонСправа № 821/326/18 Херсонський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Ковбій О.В., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області про зобов'язання вчинити певні дії,

встановив:

Позивачка - ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним позовом, у якому, з урахуванням ухвали про заміну первинного відповідача від 20 березня 2018 року, просить зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Херсонській області провести поновлення та виплату їй пенсії (далі - позивач, ОСОБА_1М.) за віком з 07.10.2009 року шляхом призначення її знову, відповідно до норм Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність на підставі документів, що знаходяться в її пенсійній справі, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

Позовні вимоги обґрунтовані наступним.

Позивачка є громадянкою України, якій 23.11.1997 року по досягненню пенсійного віку та наявності необхідного страхового стажу було призначено пенсію за віком, яка виплачувалася Сакським управлінням соціального захисту населення до виїзду ОСОБА_1 за кордон. 23.01.2005 року позивачка виїхала з України до Ізраїлю на постійне місце проживання, у зв'язку з чим починаючи з 2005 року та станом на час звернення до суду призначену по закону пенсію не отримує. 30.05.2017 року представник позивача за нотаріально засвідченою довіреністю звернувся до Генічеського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області із заявою про поновлення пенсії, однак, 17.08.2017 року було отримано відмову у поновленні пенсії. Вважає дії відповідача щодо незаконної відмови в поновленні виплати пенсії неправомірними та такими, що суперечать чинному законодавству.

Ухвалою суду від 22 лютого 2018 року провадження у справі відкрито, визначено розглядати справу за правилами спрощеного провадження з повідомленням (викликом) сторін, судове засідання призначено на 20 березня 2018 року.

На вказану дату сторони в судове засідання не з'явились.

Про дату, час та місце судового розгляду повідомлені завчасно та належним чином, про що свідчать рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення, наявні в матеріалах справи.

13 березня 2018 року від Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області надійшла заява про заміну відповідача у справі.

Ухвалою від 20 березня 2018 року заява задоволена. Первісний відповідач - Генічеське об'єднане управління Пенсійного фонду України в Херсонській області замінений на належного відповідача - Головне управління Пенсійного фонду України в Херсонській області. Розгляд справи відкладено на 29 березня 2018 року.

В судове засідання на вказану дату сторони не з'явились. Про дату, час та місце судового розгляду повідомлені завчасно та належним чином, про що свідчать рекомендовані поштові повідомлення про вручення їм поштових відправлень №№ 7302700994718, 7302700994700.

28 березня 2018 року від представника позивача надійшло клопотання про розгляд справи без його участі.

Відповідно до п.1 ч.3 ст.205 КАС України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

Частиною 2 ст. 378 КАС України передбачено, що неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає судовому розгляду.

Згідно ч.9 ст.205 КАС України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

За таких обставин суд розглядає справу в порядку письмового провадження.

Так, судом встановлено, що ОСОБА_1 є громадянкою України, що постійно проживає на території держави Ізраїль (паспорт для виїзду за кордон серії АЕ 508253).

До 23 січня 2005 року позивачка проживала за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1, що вбачається з її пояснень, наведених в позовній заяві. 23 січня 2005 року ОСОБА_1 виїхала до Ізраїлю та прийнята на консульський облік в Посольстві України в державі Ізраїль 14 березня 2005 року, що підтверджується копією закордонного паспорту позивачки, доданого до матеріалів справи.

Під час проживання позивачки на території України, 23.11.1997 року їй була безстроково призначена пенсія за віком та прийнято на облік Сакським управлінням соціального захисту населення в АР Крим, що вбачається з пенсійного посвідчення серії АА №056985, доданого до матеріалів справи.

З 2005 року позивачка знаходиться на постійному проживанні в державі Ізраїль та з того часу по дату подачі позову пенсії не отримує, що вбачається з відповіді Генічеського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Херсонської області №1631/02 від 10.08.2017 року та не заперечується відповідачем по справі, оскільки заперечень з цього приводу до суду не надано.

У зв'язку з викладеним, та враховуючи той факт, що позивачка до виїзду за кордон знаходилась на обліку органу пенсійного фонду, територіально розміщеного на тимчасово окупованій території АР Крим, ОСОБА_1, через свого представника звернулась до Пенсійного фонду України з проханням визначити територіальний орган Пенсійного фонду України, вповноважений розглянути по суті її заяву про поновлення виплати раніше призначеної пенсії. Таким органом, згідно відповіді Департаменту пенсійного забезпечення №5544/С-11 від 15.05.2017 року, визначено Генічеське об'єднане управління Пенсійного фонду України Херсонської області, куди й було направлено усі подані позивачкою документи.

Пізніше, з урахуванням отриманої відповіді, представник позивача повторно особисто 30.05.2017 року звернулась до Управління Пенсійного фонду України в Генічеському районі Херсонської області, правонаступником якого є Головне управління Пенсійного фонду України в Херсонській області, з листом про поновлення раніше призначеної пенсії, до якої додано оригінал апостильованої заяви про поновлення і виплату раніше призначеної пенсії ОСОБА_1, особисто підписаної позивачкою та додано копію довіреності на представника, копію паспорта ОСОБА_1, її ідентифікаційного коду та пенсійного посвідчення. Окрім цього, представником в листі повідомлено Управління Пенсійного фонду України в Генічеському районі Херсонської області про можливість надати оригінали поданих документів, необхідних для поновлення виплати раніше призначеної пенсії, в разі необхідності.

В подальшому, як вбачається з супровідного листа від 15 листопада 2017 року, отриманого органом пенсійного фонду України 23.11.2017 року, представниками ОСОБА_1 було особисто подано оригінали наступних документів: трудової книжки ОСОБА_1, ідентифікаційного коду, посвідчення особи, довідку про заробітну плату позивачки.

Однак, рішенням Генічеського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Херсонської області №1631/02 від 10 серпня 2018 року відмовлено в поновленні виплати раніше призначеної пенсії в України з тих підстав, що заява про перерахунок, поновлення виплати пенсії подається пенсіонером особисто або його законним представником, а заява на запит пенсійної справ за новим місцем проживання подається пенсіонером особисто.

Позивачка не згодна з відповідними твердженнями органу Пенсійного фонду України, у зв'язку з чим звернулась до суду з даною позовною заявою.

Вирішуючи даний спір суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Таким чином, право особи на отримання пенсії, як складова права на соціальний захист, є її конституційним правом.

Стаття 24 Конституції України гарантує громадянам України рівність конституційних прав незалежно від місця проживання. Крім того, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ч.2 ст. 25 Конституції України).

Відповідно до ч.1 ст.7 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", загальнообов'язкове державне пенсійне страхування здійснюється за принципами: рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов'язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.

Статтею 8 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачено, що право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають:

1) громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані інвалідами в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом;

2) особи, яким до дня набрання чинності цим Законом була призначена пенсія відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення" (крім соціальних пенсій) або була призначена пенсія (щомісячне довічне грошове утримання) за іншими законодавчими актами, але вони мали право на призначення пенсії за Законом України "Про пенсійне забезпечення" - за умови, якщо вони не отримують пенсію (щомісячне довічне грошове утримання) з інших джерел, а також у випадках, передбачених цим Законом, - члени їхніх сімей.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (в редакції до 7 жовтня 2009 року), виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно ст.51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (в редакції до 7 жовтня 2009 року), у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Однак, рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 визнано такими, що не відповідають Конституції України положення пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року № 1058-IV щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір з питань пенсійного забезпечення і якщо згода на обов'язковість такого міжнародного договору не надана Верховною Радою України.

Відповідно до п.3.3 Рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. вказаними нормами Закону (статті 51) конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Таким чином, зазначені положення Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Згідно ч.2 ст.49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Наявність Рішення Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року у справі № 1-32/2009 про визнання такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003р. № 1058IV є підставою для відновлення виплати пенсії.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного суду України від 12 травня 2015 року по справі № 21-180а15.

Отже, з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» № 1058-ІV виникли не тільки підстави, але й обов'язок органів Пенсійного фонду України для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена. З цього часу орган ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Натомість, невиконання органом Пенсійного фонду України зазначеного обов'язку є бездіяльністю - триваючою пасивною поведінкою суб’єкта, яка виражається у формі невчинення дії (дій), яку він зобов’язаний був і міг вчинити. Тобто бездіяльність не має чітко окреслених часових меж, а саме явище бездіяльності є триваючим. (Постанова Верховного Суду України від 24.11.2015 року у справі №21а-3538а15 ).

Проте, суд вважає, що даний вид бездіяльності, на відміну від бездіяльності, яка полягає, наприклад, у ненаданні відповіді на публічний запит, невиплати заробітної плати, слід віднести до категорії триваючих. Так, результати аналізу змісту наведеного вище правового обґрунтування вбачається безумовний обов'язок органу Пенсійного фонду здійснити нарахування та виплату пенсії пенсіонеру, а отже, моментом завершення виконання такого обов’язку є винятково його виконання. Саме тому, в даному конкретному випадку, строк на оскарження бездіяльності відповідача виникає з моменту його відмови у виконанні покладеного на нього обов'язку поновити нарахування та виплату пенсії позивачу, оскільки така бездіяльність має лише початковий момент, однак не має кінцевого.

Таким чином, й строки позовної давності, та наслідки їх пропуску встановлені ст. ст. 122, 123 КАС України до даного позову не застосовуються.

Окрім вказаного, ч. 2 ст. 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.

Частиною другою статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Отже, кожний громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання зі збереженням усіх конституційних прав.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ч.3 ст.2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

Таким чином, позивач, проживаючи в Ізраїлі як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як і інші громадяни України, оскільки Конституція України і пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання громадянина України.

Крім цього, у рішенні у справі "Пічкур проти України" (Заява № 10441/06), яке набрало статусу остаточного 07.02.2014 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому Європейський суд з прав людини доходить висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення Європейський суд з прав людини зазначив, що наведених вище міркувань Європейський суд з прав людини достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з абзацом чотирнадцятим статті 1 Закону України № 2235-III «Про громадянство України» (в редакції Закону № 2663-IV) заробітна плата і пенсія включені до переліку законних джерел існування.

Згідно з частиною другою статті 2 Закону України № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон № 2050-III) заробітна плата і пенсія також включені до переліку доходів.

З Конвенції і судової практики Європейського Суду з прав людини випливає, що заробітна плата і пенсія відносяться до власності.

Таким чином, заробітна плата і пенсія мають однакову правову природу, тобто є джерелом існування, доходом та власністю (матеріальним інтересом, захищеним статтею 1 Першого протоколу до Конвенції).

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що позивачу неправомірно було відмовлено у поновленні пенсії, оскільки Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" після набрання чинності рішення Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 7 жовтня 2009 року не передбачено таких підстав для відмови у поновленні пенсії, як проживання за кордоном в Ізраїлі та відсутність міждержавного договору щодо пенсійного забезпечення між Україною та Ізраїлем.

З приводу підстав, з яких відповідач відмовив ОСОБА_1 в поновленні виплати пенсії, слід зазначити наступне. Так, посилання відповідача на відсутність факту особистого звернення позивача до територіального органу Пенсійного фонду у встановленому порядку із заявою встановленого зразка та необхідністю звернутись з оригіналами документів до органу Пенсійного фонду для надання заяви на запит пенсійної справи, суд зазначає наступне.

Постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1 затверджено Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», відповідно до п.2.8 якого поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.

У випадку поновлення виплати пенсії особі, якій не було проведено перерахунок відповідно до статті 43 Закону, заробітна плата (дохід) для обчислення пенсії визначається відповідно до статті 40 Закону із застосуванням показника середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески та яка відповідно до цього Закону враховується для обчислення пенсій, призначених до 2004 року.

При поновленні виплати пенсії та переведенні з одного виду пенсії на інший до наявних документів особа може додати: 1) документи про страховий стаж за період роботи до 01 січня 2004 року, який не врахований у пенсійній справі, у тому числі після призначення пенсії. За період роботи, починаючи з 01 січня 2004 року, відділ персоніфікованого обліку подає довідку із бази даних реєстру застрахованих осіб за формою згідно з додатком 1 до Положення, а у разі необхідності за формою згідно з додатком 3 до Положення; 2) довідку про заробітну плату відповідно до абзаців другого і третього підпункту 3 пункту 2.1 цього розділу; 3) документи про обставини, що впливають на розмір пенсії (наприклад, зміна кількості членів сім'ї, які перебували на утриманні пенсіонера чи померлого годувальника, виникнення (втрата) права на надбавку на непрацездатних членів сім'ї і надбавку на догляд за ними, визнання заявника одиноким і таким, що потребує сторонньої допомоги, визнання заявника інвалідом або учасником війни тощо).

З аналізу наведених норм чинного законодавства України вбачається, що поновлення виплати пенсії здійснюються за документами, що є в пенсійній справі. Подання позивачем додаткових документів при поновленні виплати пенсії являється виключно його правом та не створює відповідного обов'язку щодо їх подачі.

Згідно з п.1.5 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України 25.11.2005 № 22-1 (у редакції постанови правління Пенсійного фонду України 07.07.2014 № 13-1) (далі - Порядок), заява про поновлення виплати пенсії подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії.

Таким чином, пенсіонер наділений правом вибору щодо особистого звернення до органу, що призначає пенсію, або через свого представника.

Однак, не зважаючи, що поновлення пенсії позивачці є обов'язком пенсійного фонду, з метою скорішої реалізації втраченого права ОСОБА_1 її представником було подано в оригіналі усі необхідні документи, на підставі яких відповідач мав змогу відновити пенсійні виплати, проте відповідачем цього зроблено не було.

Натомість, відповідач застосував аналогію закону (з випадком, якщо заява подається особою за новим місцем проживання) та послався на п. 1.5 Порядку, згідно якого заява на запит пенсійної справи за новим місцем проживання подається пенсіонером особисто до органу, що призначає пенсію, за новим місцем проживання (реєстрації).

На основі чого, зробив висновок, що обов'язковою умовою для здійснення запиту пенсійної справи від іншого територіального органу пенсійного фонду є особисто подана заява пенсіонера.

Суд не погоджується з таким судженням відповідача, з огляду на те, що ним не вказано від якого територіального органу буде витребовуватись пенсійна справа. Однак, в силу того, що ОСОБА_1 перебувала на обліку пенсійного фонду, територіально розміщеного на тимчасово окупованій території України - АР Крим, очевидним є те, що запит про надання пенсійної справи буде здійснено до органів Російської Федерації. Враховуючи рішення органу пенсійного фонду застосувати аналогію закону у правовідносинах з позивачкою, відсутність законодавчо врегульованого порядку запиту пенсійної справи особи, що знаходилась на пенсійному обліку на тимчасово окупованій території, проте наразі там не проживає й водночас не має змоги отримати статус внутрішньо переміщеної особи, суд зазначає, що вірною аналогією закону є застосування норм Порядку виплати пенсії та надання соціальних послуг громадянам України, які проживають на території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 2 липня 2014 р. № 234. Зокрема п.п.3,4 зазначеного порядку, згідно яких особи подають територіальному органові заяву про отримання пенсії відповідно до законодавства України із зазначенням місця проживання (реєстрації) та паспорт громадянина України (паспорт громадянина України для виїзду за кордон).

За бажанням особи зазначені документи можуть бути подані її представником, який пред’являє документ, що посвідчує його особу, та подає документ (нотаріально засвідчену копію), що підтверджує його повноваження, або надіслані поштою. У таких випадках справжність підпису на заяві засвідчується нотаріально.

Територіальний орган на підставі поданих документів надсилає запит щодо витребування пенсійної справи до органів Російської Федерації, зазначених у пункті 1 цього Порядку.

Виплата пенсії після надходження пенсійної справи разом з документами про припинення виплати пенсії поновлюється з дати припинення виплати за місцем попереднього отримання пенсії.

Додатковою підставою для застосування саме норм зазначеного порядку є те, що він врегульовує питання отримання пенсійних виплат особою, яка має право на їх отримання, проте, особиста явка якої до органів Пенсійного фонду України ускладнена територіальною віддаленістю та віковими можливостями пенсіонера.

Таким чином, відповідач мав всі необхідні документи, на підставі яких, позивачу має бути поновлена пенсія за віком.

Відповідно до абзацу 3 частини другої статті 27 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» розмір пенсії за віком, обчислений за раніше діючим законодавством, підвищується з дня набрання чинності цим Законом до дня її призначення в порядку, передбаченому частинами першою та другою статті 42 цього Закону.

Частинами 1, 2 статті 42 вищевказаного Закону, передбачено, що пенсії, призначені за цим Законом, індексуються відповідно до законодавства про індексацію грошових доходів населення.

Крім індексації пенсії, передбаченої частиною першою цієї статті, у разі якщо величина середньомісячної заробітної плати штатного працівника в Україні за даними центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері статистики, за минулий рік зросла, з 1 березня поточного року розмір пенсії підвищується на коефіцієнт, що відповідає не менш як 20 відсоткам темпів зростання середньомісячної заробітної плати штатного працівника в Україні порівняно з попереднім роком, крім випадків, коли підвищення пенсійних виплат за минулий рік перевищило цей коефіцієнт. Якщо коефіцієнт підвищення пенсійних виплат у минулому році був менший, ніж зазначений у цій частині, то збільшення пенсій здійснюється з урахуванням попереднього підвищення.

Враховуючи, що позивач має такі ж самі конституційні права, як і громадяни України, які проживають на території України, це також стосується і її права як на поновлення виплати пенсії, так і на її індексацію та інші перерахунки відповідно до вимог чинного законодавства.

Стосовно вимог позивачки про призначення їй пенсії в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, суд вважає дану вимогу передчасною, оскільки визначення розміру пенсії здійснюється органами пенсійного фонду на основі ретельного вивчення усіх поданих документів (в тому числі їх оригіналів) та, в даному випадку, документів, що можуть міститись в матеріалах пенсійної справи, яка може бути витребувана відповідачем. Тому, для визначення розміру пенсії, в тому числі й її мінімального значення відповідач має спочатку прийняти відповідні документи до розгляду, вивчити їх зміст та лише після цього визначитись з розміром пенсії, на яку має право позивачка.

Окремо суд звертає увагу, що відповідно до частин 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Тобто, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок (тягар) доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати докази, що свідчать про правомірність його дій, законність прийнятих рішень.

Частиною 2 ст. 175 КАС України встановлено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Суд зазначає, що відзив по даній справі не був наданий відповідачем, незважаючи на передбачений законом обов'язок щодо його надання та ухвалу суду від 22 лютого 2018 року.

Частиною 4 ст.159 КАС України неподання суб'єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову.

Враховуючи наведене, суд вважає, що відсутність відзиву по справі додатково свідчить про відсутність заперечень відповідача стосовно обставин, викладених в позовній заяві.

Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні.

Суд зазначає, що відповідачами не надано жодного належного та допустимого доказу на підтвердження правомірності своєї бездіяльності з приводу не виплати ОСОБА_1 пенсії за віком з 07.10.2009 року.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про необхідність часткового задоволення позовних вимог.

Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позов задовольнити частково.

Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Херсонській області поновити ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер: НОМЕР_1) виплату пенсії за віком, починаючи з 07 жовтня 2009 року та провести її перерахунок відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" з проведенням індексації та компенсації втрати її частини.

В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складання повного судового рішення, при цьому відповідно до п.п. 15.5 п. 15 розділу VII "Перехідні положення" КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються через суд першої інстанції, який ухвалив відповідне рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо вона не була подана у встановлений строк. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Суддя Ковбій О.В.

кат. 10.2.4