Постанова № 73269198, 10.04.2018, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

Апеляційний суд Запорізької області

Єдиний унікальний № 311/962/16 Головуючий у 1 інстанції: Сидоренко Ю.В.

Провадження №22-ц/778/1177/18 Суддя-доповідач: Маловічко С.В.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 квітня 2018 року м. Запоріжжя

Апеляційний суд Запорізької області у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Маловічко С.В., суддів: Кочеткової І.В., Гончар М.С.

розглянувши у спрощеному письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Василівського районного суду Запорізької області від 14 грудня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача: уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Дельта Банк» Кадиров Владислав Володимирович, про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені,

В С Т А Н О В И В:

У березні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до Василівського районного суду Запорізької області з позовом до ПАТ «Дельта Банк» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, в якому просив стягнути з Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на свою користь середній заробіток в розмірі 37 249,75 грн. за час затримки виплати при звільненні належних йому грошових сум.

В обгрунтування заявлених позовних вимог позивач ОСОБА_2 зазначав, що в період з 17 жовтня 2013 року по 31 березня 2015 року він перебував з ПАТ «Дельта Банк» в трудових відносинах, працюючи на посаді юрисконсульта Сектору претензійно-позовної роботи Запорізького регіону Відділу претензійно-позовної роботи Управління по роботі з простроченою заборгованістю фізичних осіб з заставними кредитами Департаменту по роботі з проблемними активами фізичних осіб. На роботу був прийнятий на підставі наказу № 1214-к/ТР від 17 жовтня 2013 року, звільнений з роботи на підставі наказу № 582-к/ТР від 31 березня 2015 року. При звільненні з роботи з ним не був проведений повний розрахунок, а саме: не було сплачено компенсацію витрат на відрядження на суму 346 грн. 88 копійок. Даний факт було встановлено рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 12 жовтня 2015 року, яке набрало законної сили 10 листопада 2015 року. На час подання позову до суду відповідач не сплатив йому з вищевказаної суми 104 грн. 50 коп. Посилаючись на положення ч. 2 ст. 2 Закону України «Про оплату праці», ст.ст. 116, 117, 121 КЗпП України, просив суд стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 01 квітня 2015 року по 02 жовтня 2015 року в розмірі 37249 грн.75 коп.

Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 14 грудня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального права, невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи в частині висновків про пропуск ним тримісячного строку для пред»явлення цього позову, що призвело до неправильного вирішення справи, просив скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове, яким задовольнити його позовні вимоги у визначеній судом першої інстанції сумі в розмірі 3200 грн.

У відзиві на апеляційну скаргу ПАТ «Дельта Банк» вказує, що висновки суду про пропуск позивачем тримісячного строку, передбаченого ст. 233 КЗпП для звернення до суду з вимогами про стягнення середнього заробітку у відповідності до положень ст. 117 КЗпП, є правильними, оскільки відповідають наявним матеріалам справи, а також зроблені з урахуванням правового висновку, викладеного у постанові ВСУ від 11 жовтня 2017р. у цій справі при її перегляді за заявою відповідача в порядку ст. 355 ЦПК України.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, апеляційний суд дійшов висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Справа розглянута судом першої інстанції під час дії цивільно-процесуального кодексу у редакції від 18.03.2004р. Проте 15.12.2017р. набув чинності ЗУ № 2147-УІІІ від 03.10.2017р., яким до нього внесені зміни, тому в ході апеляційного розгляду слід перевіряти дотримання судом першої інстанції вимог ЦПК України в ред. від 18.03.2004р., а здійснювати апеляційний розгляд справи та ухвалювати судове рішення за наслідками розгляду апеляційної скарги слід за положеннями цивільно-процесуального кодексу у новій редакції.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

У відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування.

Відповідно до вимог ст.116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Згідно ст.117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Згідно п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, у разі якщо він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день прийняття рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

У разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_2 в період з 17 жовтня 2013 року до 31 березня 2015 року працював у ПАТ "Дельта Банк" на посаді юрисконсульта сектору претензійно-позовної роботи Запорізького регіону відділу претензійно-позовної роботи управління по роботі з простроченою заборгованістю фізичних осіб з заставними кредитами Департаменту по роботі з проблемними активами фізичних осіб.

ОСОБА_2 був прийнятий на роботу на підставі наказу № 1214-к/ТР від 17 жовтня 2013 року та звільнений з роботи на підставі наказу № 582-к/ТР від 31 березня 2015 року, що підтверджується копією трудової книжки серії НОМЕР_1, яка є в матеріалах справи (т. 2 а.с. 21-22).

При звільненні з роботи 31 березня 2015 року з ОСОБА_2 не проведено повний розрахунок, тому він звертався до суду з позовом про стягнення з відповідача компенсації за відрядження в загальному розмірі 516,27 грн. та надбавки до посадового окладу в розмірі 856,69 грн.

Як вбачається з матеріалів справи, заочним рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 12 жовтня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволені частково: стягнуто з ПАТ «Дельта Банк» на користь позивача ОСОБА_2 компенсацію витрат на відрядження в розмірі 346,88 гривень, в іншій частині позову відмовлено. Позивач ОСОБА_2 із зазначеним заочним рішенням суду погодився, та в апеляційному порядку не оскаржував (Т. 1 а.с. 6-10).

Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 15 вересня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ «Дельта Банк» задоволено частково. Заочне рішення Василівського районного суду Запорізької області від 12 жовтня 2015 року у цій справі в оскаржуваній частині змінено: зменшено розмір стягнутої з ПАТ «Дельта Банк» на користь ОСОБА_2 компенсації витрат на відрядження з 346,88 гривень до 104,50 гривень (т. 1 а.с.101-106).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 23 березня 2017р. заочне рішення Василівського районного суду Запорізької області від 12 жовтня від 2015р. в незміненій після апеляційного перегляду частині та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 15 вересня 2016р. залишені без змін ( Т. 1 а.с. 230).

Відповідно до положень ч. 3 ст. 61 ЦПК України, на яку посилався суд як на діючу під час розгляду справи, обставини, встановлені цим судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді, зокрема, й даної справи, у якій беруть участь ті самі особи, щодо яких встановлено ці обставини, про наслідки не проведення остаточного розрахунку при звільненні.

Аналогічні положення містяться в ч. 4 статті 82 ЦПК України у чинній на час апеляційного розгляду справи редакції.

Отже, вказаними рішеннями встановлено, що з ОСОБА_2 не було проведено остаточний розрахунок при звільненні та несплачена сума у вигляді витрат за відрядження 16.09.2014р. становить 104,50 грн.

Після перегляду вказаних рішень касаційним судом, 31.03.2016р. ОСОБА_2 звернувся з цим позовом до суду, у якому просив стягнути на його користь у відповідності до статті 117 КЗпП середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 квітня 2015р. по 02 жовтня 2015р. в сумі 37 249,75 грн.

Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 27 березня 2017р.,

залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 07 червня 2017 р., позов ОСОБА_2 задоволено: стягнуто з ПАТ «Дельта Банк» на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 квітня 2015 року по 02 жовтня 2015 року у розмірі 37 249 грн. 75 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат (т. а.с. 173-175), (т. 1 а.с. 208-210).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 липня 2017 року відмовлено уповноваженій особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Дельта банк» у відкритті касаційного провадження у справі на підставі п. 5 ч. 4 ст. 328 ЦПК України (т. 1 а.с. 236-237).

Постановою Верховного Суду України від 11 жовтня 2017 року заяву ПАТ «Дельта Банк» задоволено частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 липня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 07 червня 2017 року та рішення Василівського районного суду Запорізької області від 27 березня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції (т. 1 а.с. 277-279).

Після проведення нового розгляду, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 пропустив строк на звернення до суду за вирішенням даного трудового спору, оскільки з цим позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні звернувся лише 31 березня 2016 року, в той час як про невиплату суми витрат на відрядження йому стало відомо ще в квітні 2015р., коли він звертався з першим позовом про стягнення цієї суми з банку. Також суд зазначив, що позивач пропустив цей строк, навіть якщо починати його відлік з дати набрання законної сили рішенням Василівського районного від 12 жовтня 2015р., яким визнано законність його вимог щодо стягнення витрат на відрядження в сумі 104,50 грн. При цьому, суд зазначав, що клопотань щодо поновлення цього строку та доказів на підтвердження поважності причин його пропуску позивачем суду не надано та в судовому засіданні не доведено.

В апеляційній скарзі позивача наголошує на неправильному застосуванні судом норм ст. 233 КЗпП по відношенню до вимог, заявлених за ст. 117 цього кодексу, оскільки відправним моментом для відліку тримісячного строку на звернення до суду слід брати день фактичного розрахунку по несплаченій сумі, а, зважаючи на те, що стягнуті на його користь з відповідача витрати за відрядженням в сумі 104,50 грн. йому на час подання позову 31.03.2016р. не виплачені, то цей строк ним не пропущено.

Апеляційним судом встановлено, що при вирішенні позовних вимог ОСОБА_2 суд першої інстанції керувався висновками та рекомендаціями, викладеними у постанові Верховного Суду України від 11 жовтня 2017 року, у якій Верховний Суд України вказував, що при застосуванні положень ст.117 КЗпП України слід враховувати принцип співрозмірності щодо істотності частки, присудженої судом, порівняно із його середнім заробітком.

Верховним Судом України у вищевказаній постанові від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1638цс17 висловлений правовий висновок, згідно з яким у разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи.

Та в цій частині судом було вірно встановлено наступні обставини.

Відповідно до постанови Правління Національного Банку України від 02.10.2015р. № 664 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 02.10.2015р. № 181 «Про початок процедури ліквідації АТ «Дельта Банк» та делегування повноважень ліквідатору банк». Згідно ст. 46 вказаного Закону, з дня початку ліквідації банку строк виконання грошових зобов'язань банку вважається таким, що настав.

Виходячи з викладеного, ОСОБА_2 позовні вимоги за статтею 117 КЗпП України були заявлені у періоді з 01 квітня 2015 року по 02 жовтня 2015 року.

Згідно п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата. Згідно п. 8 зазначеного Положення, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного заробітку на число робочих днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі дні на число відпрацьованих робочих днів.

Пунктом 4 вищевказаного Положення визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством не враховуються, зокрема: компенсація за невикористану відпустку, вихідна допомога, компенсаційні виплати на відрядження.

Таким чином, за лютий 2015р. позивачу ОСОБА_2 сплачена заробітна плата в розмірі 6 687,75 грн., за березень 2015 року - в розмірі 1 567,57 грн. (1218,00 грн. оклад + 349,57 індексація). Загалом за лютий-березень 2015 року ОСОБА_2 сплачено - 8 255,32 грн., що підтверджується довідкою про середню заробітну плату для розрахунку на випадок безробіття № 15-40/172 від 07.04.2015 року (т. 1 а.с. 11, т. 2 а.с.25) та розрахунковим листком за березень 2015 року (т.1 а.с. 12).

В лютому - березні 2015 року позивачем відпрацьовано всього 41 день (20 днів лютий + 21 день березень).

Таким чином, середньоденна заробітна плата позивача ОСОБА_2 склала - 201,35 грн. (8255,32 грн. : 41 день = 201,34926 грн.).

У період з 01 квітня 2015р. по 02 жовтня 2015р. вкладається 129 робочих днів (квітень - 22; травень - 18; червень - 21; липень - 23; серпень - 21; вересень - 22; жовтень - 2). Тому середній заробіток за 129 робочих днів складає: 25 974,15 грн. (129 днів х 201,35 грн. = 25 974,15 грн.).

Враховуючи, що вищезазначені грошові вимоги виникли із зобов'язань відповідача перед позивачем ОСОБА_2 за трудовим договором, який було розірвано 31 березня 2015 року, тобто до прийняття рішення про ліквідацію ПАТ "Дельта Банк", та зважаючи на те, що строк виконання зобов'язань ПАТ "Дельта Банк" вважається таким, що настав 02 жовтня 2015 року, суд обґрунтовано вважав, що за вказаний період ОСОБА_2 має право отримати від банку компенсацію за ст. 117 КЗпП, оскільки непроведення з ним остаточного розрахунку при звільненні встановлено вищезазначеними судовими рішеннями, ухваленими між тими ж сторонами у справі.

З цими висновками суду погоджується апеляційний суд, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, випливають із судових рішень, у яких встановлені обставини, що мають преюдиційне значення для цієї справи, та відповідають положенням ст. 117 КЗпП України, якими врегульовані спірні правовідносини між сторонами у справі.

Правильними апеляційний суд вважає і висновки суду першої інстанції щодо необхідності врахування принципу співмірності при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку при звільненні.

При цьому, суд обґрунтував свої висновки наявністю правових висновків, згідно з якими право суду зменшити розмір середнього заробітку, що має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв'язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу.

Отже, при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Визначаючи розмір компенсації, суд навів наступні аргументи.

Так, оскільки суд, який розглядав спір щодо стягнення невиплачених витрат за відрядження, задовольнив позов частково, а саме, стягнув на користь ОСОБА_2 104 грн. 50 коп. із заявлених 673,87 грн., тому суд першої інстанції, застосувавши принцип співрозмірності, вважав за необхідне зменшити розмір компенсації за час затримки розрахунку при звільненні до розміру мінімальної заробітної плати, встановленої з 01.01.2017р. у сумі 3200,00 грн. відповідно до ст.8 Закону України «Про державний бюджет на 2017 рік».

Між тим, у правових висновках ВСУ в інших справах, зокрема, у постанові від 27 квітня 2016р. у справі № 6цс-113, ВСУ наводив розрахунок компенсації за ст. 117 КЗпП України, виходячи із середнього заробітку працівника на час його звільнення, а не із зміненого мінімального заробітку, встановленого законодавством у іншому періоді, а саме, з 01.01.2017р., що є обов»язковим лише при нарахуванні вимушеного прогулу, а не компенсації за ст. 117 КЗпП України.

Тому апеляційний суд наводить свій розрахунок цієї компенсації, за принципом, висвітленим у постанові ВСУ у справі № 6цс-112 від 27.04.2016р.

Так, середньомісячна заробітна плата ОСОБА_2 складала: лютий-березень 2015 року сплачено - 8 255,32 грн., тому 8 255,32 : 2 = 4127,66 грн. Недоплачена сума при звільненні, стягнута судовим рішення, складає лише 104,50 грн. Тому, враховуючи неістотність цієї суми відносно розміру заробітку, апеляційний суд вважає за справедливе, застосувавши принцип співмірності, зменшити за таких обставин розмір відшкодування працівникові заробітку за час затримки розрахунку.

Розрахований вище розмір середньомісячної заробітної плати позивача становив - 4127,66 грн., сума заборгованості невиплачених витрат за відрядження складає 104,50 грн., що становить 2,5 % від заробітної плати, середній заробіток за весь час затримки - 25 974,15 грн., враховуючи принцип справедливості та співмірності підлягають стягненню кошти в сумі 639,35 грн. (2,5 % від суми середнього заробітку за весь час затримки розрахунку).

Таким чином, апеляційний суд за принципом співмірності розрахував іншу суму компенсації у розмірі 639,35 грн., в той час як суд першої інстанції визначив її простим співставленням заборгованості із новою ставкою мінімальної зарплати, а не за розрахунком, виходячи із зарплати позивача та її співвідношення у процентному вираженні із заборгованістю та визначеною сумою середнього заробітку за ст. 117 КЗпП.

Що стосується доводів апеляційної скарги ОСОБА_2 про неправильність висновків суду щодо пропуску ним строків на звернення до суду з цим позовом, апеляційний суд вважає їх такими, що заслуговують на увагу.

Так, суд першої інстанції, з»ясовуючи це питання, встановив наступне.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав.

Позовні вимоги ґрунтуються на стягненні з відповідача витрат на відрядження, виплата яких регулюється положеннями статті 121 КЗпП України. Заявлена позивачем сума невиплачених витрат на відрядження не входить до фонду оплати праці, а про порушення свого права на отримання цих витрат позивачу стало відомо з рішення суду від 12 жовтня 2015 року, отже він пропустив строк на звернення до суду за вирішенням трудового спору, оскільки з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні він звернувся лише 31 березня 2016 року (т. 1 а.с. 277-280). При цьому, суд першої інстанції посилався на правовий висновок, висловлений ВСУ у постанові від 11 жовтня 2017р. у цій справі.

Дійсно, згідно з підпунктом 3.15 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5, не належать до фонду оплати праці витрати на відрядження: добові (у повному обсязі), вартість проїзду, витрати на наймання житлового приміщення, а тому на її витребування в судовому порядку розповсюджується тримісячний строк, перебіг якого вираховується від дня, коли ця оплата не проведена при звільненні. Але для заявлення вимог щодо компенсації за ст. 117 КЗпП України, коли не проведений розрахунок, зокрема, по оплаті за відрядження, тримісячний строк вираховується по-іншому.

Апеляційний суд вважає за необхідне відійти від вищенаведеного правового висновку, оскільки він суперечить висновкам, викладеним в Рішенні Конституційного Суду України від 22.02.2012р. № 4-рп/2012, згідно з якими для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатись про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.

Конституційний суд України в цьому рішенні зазначав, що аналіз наведених положень свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Зважаючи на вказані висновки Конституційного Суду України, колегія вважає, що відправним моментом для відліку тримісячного строку у спорах щодо стягнення компенсації за ст. 117 КЗпП України не може бути рішення суду про стягнення заборгованості належних працівнику сум при звільненні, оскільки фактичної виплати цих коштів не відбулось.

З матеріалів справи вбачається, що станом на день звернення позивача до суду з цим позовом 31.03.2016р. заборгованість у розмірі 104,50 грн. позивачеві банком не виплачена, а тому не настав і відправний момент для відліку тримісячного строку для звернення до суду з позовом про стягнення компенсації, передбаченої статтею ст. 117 КЗпП України.

Таким чином, апеляційний суд визнає апеляційну скаргу частково обґрунтованою та частково обґрунтованими позовні вимоги позивача в сумі 639,35 грн., а тому у відповідності до положень п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України оскаржуване рішення підлягає скасуванню із ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову.

У відповідності до вимог ст. 141 ЦПК України апеляційний суд вирішує питання про розподіл судових витрат у справі.

Оскільки позивач за цим трудовим спором не сплачував судові витрати, то з відповідача належить стягнути у дохід держави судовий збір, пропорційно до задоволених вимог, за подання апеляційної скарги у розмірі 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви. За подання позовної заяви 31.03.2016р. належало сплатити 551,20 грн., що становить 0,4 від мінімальної зарплати, яка становила на той час 1378 грн.

Тому за подання апеляційної скарги слід було сплатити судовий збір у сумі 551,20 х 150 : 100 = 826,80 грн., та ця сума належить до стягнення з відповідача у дохід держави.

Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Василівського районного суду Запорізької області від 14 грудня 2017 року у цій справі скасувати.

Ухвалити нове судове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_2.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 квітня 2015р. по 02 жовтня 2015р. в сумі 639 (шістсот тридцять дев»ять) гривень 75 копійок.

В іншій частині позову відмовити.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» в дохід держави судовий збір в сумі 826 (вісімсот двадцять шість) гривень 80 копійок на наступні реквізити банківської установи: банк одержувача - ГУДКСУ у Запорізькій області, одержувач - УДКСУ у м. Запоріжжі, Запорізької області, код одержувача - код ЄДРПОУ 38025409, код банку-одержувача - МФО 813015, рахунок одержувача - 31218206780007, призначення платежу - судовий збір, код суду - 02891457.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Якщо справу розглянуто без повідомлення учасників справи, перебіг строку на касаційне оскарження починається з дня виготовлення повного тексту судового рішення.

Судове рішення складено 10 квітня 2018р.

Головуючий: Маловічко С.В.

Судді: Кочеткова І.В.

Гончар М.С.