Рішення № 73252779, 10.04.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/515/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 квітня 2018 року м.Одеса

Одеський окружний адміністративний суд в складі:

головуючого судді: Гусева О.Г.,

за участю: секретаря судового засідання - Селімової О.В.,

представника позивача - не з'явився (надав заяву про розгляд справи за його відсутності),

представника відповідача - Мельник Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_2, діючої в інтересах неповнолітньої дочки - ОСОБА_3 до Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

До суду звернувся позивач з позовною заявою до Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради в якої просить задовольнити адміністративний позов ОСОБА_2, діючої в інтересах неповнолітньої доньки - ОСОБА_3 до Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити певні дії, а саме:

- Визнати протиправним рішення від 06.02.2018 року про відмову у здійсненні реєстрації місця проживання ОСОБА_2 ІНН:НОМЕР_1, паспорт серії НОМЕР_2, виданий Київським РВ у м.Одесі ГУДМС України в Одеській області 06.09.2016 року та ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою: АДРЕСА_1.

- Зобов'язати Департамент надання адміністративних послуг Одеської міської ради здійснити реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 ІНН:НОМЕР_1, паспорт серії НОМЕР_2, виданий Київським РВ у м.Одесі ГУДМС України в Одеській області 06.09.2016 року за адресую: АДРЕСА_1 та ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресую: АДРЕСА_1, без згоди батька.

Свої вимоги позивач обґрунтувала тим, що 05.08.2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 (дошлюбне прізвище ОСОБА_2), був укладений шлюб.

У спільному шлюбі у подружжя народилась донька - ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1.

Рішенням Київського районного суду міста Одеси від 27.07.20015 року шлюб між подружжям було розірвано.

Згідно договору купівлі-продажу від15 червня 2016 року позивачці належить ? частина садового будинку за адресую: АДРЕСА_1 (ця обставина підтверджується матеріалами справи).

У зв'язку з чим, 06.02.2018 року позивачка звернулася до відповідача з заявою про реєстрацію місце проживання малолітньої дитини за адресою: АДРЕСА_1.

06.02.2018 року відповідачем було відмовлено позивачу у реєстрації місце проживання дитини за зазначеною адресою з посиланням на те, що садовий будинок не є об'єктом житлової нерухомості та відсутня згода батька на реєстрацію дитини.

Як вбачається з матеріалів справи позивач вважає відмову відповідача протиправною, у зв'язку з чим вона звернулась до суду з даним позовом та просила позов задовольнити.

Так згідно матеріалів справи садовий будинок підключений до газопостачання, єлектромережі і водопосточання, складається з двох поверхів, на яких є санвузол, кухня туалет, житлові приміщення, гардеробна, тому суд вважає придатним цей будинок для проживання, хоча він і має статус садового будинку.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти позовних вимог з підстав викладених у запереченнях та просила у задоволені позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Заслухавши сторони та дослідивши докази по справі суд приходить до висновку, що позовна заява підлягає задоволенню з наступних підстав:

Судом з'ясовано, що спірні відносини склалися внаслідок відмови посадових осіб відповідача зареєструвати місце проживання малолітньої дитини позивачки за адресою її місця реєстрації.

При цьому, підставами для відмови відповідача у реєстрації місця проживання малолітньої дитини позивачки за місцем проживання матері є той факт будинок у якому має намір зареєструвати дитину позивачка є садовим та відсутня письмова згоди батька дитини на виконання вказаних дій, обов'язковість надання якої відповідач обґрунтовує з посиланням п. 18 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 року № 207.

Суд зазначає, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні,

зобов'язані протягом десяти днів після прибуття до нового місця

проживання зареєструвати місце проживання. Реєстрація місця

проживання особи здійснюється в день подання особою документів.

Реєстрація місця проживання за заявою особи може бути здійснена з

одночасним зняттям з реєстрації попереднього місця проживання.

У разі якщо особа не може самостійно звернутися до органу реєстрації, реєстрація може бути здійснена за зверненням її законного представника або представника на підставі довіреності, посвідченої в установленому законом порядку (далі - представник).

Для реєстрації особа або її представник подає органу реєстрації (у тому числі через центр надання адміністративних послуг): письмову заяву; документ, до якого вносяться відомості про місце проживання. Якщо дитина не досягла 16-річного віку, подається свідоцтво про народження; квитанцію про сплату адміністративного збору; документи, що підтверджують право на проживання в житлі, перебування або взяття на облік у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту, проходження служби у військовій частині, адреса яких зазначається під час реєстрації; військовий квиток або посвідчення про приписку (для громадян, які підлягають взяттю на військовий облік або перебувають на військовому обліку).

Реєстрація місця проживання особи за заявою законного представника здійснюється за згодою інших законних представників.

Згідно з п 2.2. Порядку реєстрації місця проживання та місця перебування фізичних осіб в Україні та зразків необхідних для цього документів, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 22.11.2012 р. №1077, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18.12.2012 року за № 2109/22421 (далі по тексту - Порядок № 1077), для реєстрації місця проживання особа або її законний представник подає до центрів надання адміністративних послуг (далі - центр) - до відповідного центру, зокрема, документи, що підтверджують: право на проживання в житлі - ордер, свідоцтво про право власності, договір найму (піднайму, оренди) або інші документи. У разі відсутності зазначених документів реєстрація здійснюється за згодою власника/співвласників житла, наймача та членів його сім'ї на реєстрацію місця проживання.

Пунктом 2.3 Порядку № 1077 встановлено, що відомості про дітей віком до 14 років, місце проживання яких реєструється з батьками, вносяться до заяви одного з них. Особа, яка досягла 14-річного віку, подає заяву про реєстрацію місця проживання особисто.

При проживанні батьків за різними адресами для реєстрації місця проживання дитини, яка не досягла 14 років, разом з одним з батьків надається письмова згода другого з батьків та довідка територіального підрозділу або адресно-довідкового підрозділу територіального органу ДМС України за місцем його проживання про те, що дитина не зареєстрована разом з ним.

Відомості про реєстрацію дитини, яка не досягла 14 років, вносяться до картки реєстрації того з батьків, з ким реєструється місце проживання дитини, та до адресної картки.

До адресно-довідкового підрозділу територіального органу ДМС України надсилаються відомості про реєстрацію місця проживання того з батьків, з ким реєструється місце проживання дитини, у графу 14 цих відомостей вноситься інформація про дитину (прізвище, ім'я, по батькові, стать, дата і місце народження).

Пунктом 18 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 р. № 207 (далі по тексту - Правила № 207), також передбачено, що у разі реєстрації місця проживання батьків за різними адресами місце проживання дитини, яка не досягла 14 років, реєструється разом з одним із батьків за письмовою згодою другого з батьків у присутності особи, яка приймає заяву, або на підставі засвідченої в установленому порядку письмової згоди другого з батьків (крім випадків, коли місце проживання дитини визначено відповідним рішенням суду або рішенням органу опіки та піклування).

Орган реєстрації відмовляє в реєстрації / знятті з реєстрації місця проживання, якщо, зокрема, особа не подала необхідних документів або інформації.

Рішення про відмову в реєстрації / знятті з реєстрації місця проживання приймається в день звернення особи або її представника шляхом зазначення у заяві про реєстрацію / зняття з реєстрації місця проживання підстав відмови. Зазначена заява повертається особі або її представнику (п.11 Правил № 207).

Разом з тим, слід зазначити, що відповідно до ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Як зазначено у статті 3 Конвенції "Про права дитини", схваленої резолюцією 44 сесії Генеральної Асамблей ООН від 20.11.1989 р. N 44/25, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 р. N 789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Згідно зі ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У відповідності до ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

В рішенні «Хабровські проти України» від 17.01.2016 року Суд зазначив, що важливою метою статті 8 Конвенції є захист особи від свавільних дій з боку державних органів. Крім того, існують позитивні обов'язки, властиві ефективному "дотриманню" права на повагу до сімейного життя. В обох контекстах треба зважати на справедливий баланс, який слід зберігати між конкуруючими інтересами особи та суспільства в цілому; та в обох контекстах держава користується певною свободою розсуду.

Крім того, Суд послідовно встановлював, що позитивний обов'язок держави за статтею 8 Конвенції включає в себе право батьків на доступ до засобів, що дають їм можливість возз'єднатися з їхніми дітьми, та обов'язок національних органів вживати таких засобів. Проте обов'язок національних органів вживати таких засобів не є абсолютним, оскільки возз'єднання одного з батьків із дітьми, які певний час проживали разом з іншим із батьків, може не відбутися відразу, а може вимагати підготовчих заходів. Будь-який обов'язок застосовувати примус у цій сфері повинен обмежуватися, оскільки повинні враховуватися інтереси та права і свободи усіх причетних, а конкретніше - слід чинити в найкращих інтересах дитини та з дотриманням її права за статтею 8 Конвенції.

У справах, пов'язаних з виконанням рішень у сфері сімейного права, Суд неодноразово встановлював, що вирішальним є те, чи вжили національні органи усіх необхідних для сприяння виконанню заходів, що можуть обґрунтовано вимагатися за особливих обставин кожної справи. Розглядаючи питання про те, чи становило невиконання рішення суду недотримання права заявника на повагу до сімейного життя, Суд повинен забезпечувати справедливий баланс між інтересами усіх причетних осіб та загальним інтересом забезпечення дотримання верховенства права.

Насамкінець Суд вважає, що позитивні обов'язки, які стаття 8 Конвенції накладає на Договірні держави щодо возз'єднання батьків з їхніми дітьми, повинні тлумачитися з урахуванням Гаазької Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (див. вищенаведене рішення у справі "Ігнакколо-Зеніде проти Румунії", п. 95), а поняття "найкращі інтереси" дитини також є першочерговим міркуванням у контексті процедур, передбачених Гаазькою Конвенцією (див. рішення у справі "Нойлінгер та Шурук проти Швейцарії" [ВП], заява N 41615/07, п. 76, ECHR 2010).

Основним законом, який визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток встановлює основні засади державної політики у цій сфері є Закон України "Про охорону дитинства" (Преамбула Закону).

Відповідно до статті 18 вказаного Закону Держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Отже, у випадку наявності будь-якої правової колізій, неповноти, нечіткості або суперечливості законодавства, що регулює спірні правовідносини, що стосуються інтересів дитини, з урахуванням положень статті 3 Конвенції "Про права дитини", пріоритети повинні надаватися якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Відповідно до ст. 2 протоколу №4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території.

Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною.

На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно зі ст.33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Як встановлено статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом.

У відповідності до ч.1 ст.29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Враховуючи викладене, суд зазначає, що при вирішенні питання про застосування підзаконного нормативного акту, який підлягає застосуванню у спірних відносинах, необхідно зважати також на забезпечення справедливого балансу між обмеженнями, встановленими цим законодавством, та необхідністю дотримання прав, свобод та інтересів особи.

Як вбачається з матеріалів справи, на теперішній час батько дитини її долею не цікавиться, тим самим усунувшись від виконання обов'язків, передбачених ст. 150 Сімейного кодексу України, що уможливлює отримання позивачем письмової згоди батька на реєстрацію дитини за місцем проживання матері.

Будь - яких обставин, які б свідчили про наявність спору між батьком та матір'ю дітей, щодо визначення їх місця проживання, судом не встановлено.

Крім того як вбачається з матеріалів справи безпосередньо сам батько дитини на підставі заочного рішення Київського районного суду м.Одеси від 13.10.2016 року по справі № 520/10795/16-ц зняв з реєстрації свого місця проживання позивачку разом з дитиною.

У зв'язку з чим позивачка була змушена зареєструвати дитини за місцем свого проживання.

А тому суд вважає за необхідне зазначити, що відсутність реєстрації місця проживання малолітньої дитини позивача за місцем фактичного проживання суперечить їх інтересам та суттєво обмежує реалізацію їх прав, гарантованих Конституцією та законами України, зокрема права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, права на освіту, охорону здоров'я та соціальний захист.

Таким чином суд в даному випадку виходив з поняття «найкращих інтересів дитини», яке визначене у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Мамчур проти України" (2015)

Так Пункт 100 рішення ЄСПЛ визначена оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків та вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів, та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими (див. рішення у справі Йохансен, зазначеній вище, п. 78; рішення у справі «Кірнс проти Франції» (Kearns v. France), заява № 35991/04, п. 79, від 10 січня 2008 року; та у справі Р. І Х., зазначеній вище, пп. 73 та 81). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.

Враховуючи викладене суд приходить до висновку, що відповідно до ст.ст.3, 10 Конвенції про права дитини від 20.11.1989 року, відсутність письмової згоди батька дитини не повинна бути перешкодою для здійснення реєстрації місця її проживання за адресою матері.

Окрім того суд звертає увагу, що право власності є непорушним та ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Так власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. При цьому на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Де право користування - це юридично закріплена можливість власника щодо господарського, підприємницького, культурно-побутового використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими особами, у тому числі можливість здійснити реєстрацію свого місця проживання, або своїх дітей.

Таким чином суд вважає, що відмовляючи позивачу в реєстрації місця проживання дитини відповідач обмежує право власності позивачки та розриває сімейні зв'язки дитини з матір'ю та порушує право дитини на безпечне середовище.

Відповідач відмовляючи в реєстрації дитини позбавляє її на отримання соціальних благ, які тісно пов'язані з наявністю реєстрації, а саме: право на облік у медичному закладі, право на шкільну та дошкільну освіту, тощо.

Статтею 77 КАСУ передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України стаття 19 Конституції України..

Під час вирішення даної справи Суд керувався принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно ч.1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

В ході розгляду справи представник відповідача не надав суду належних доказів на підтвердження своїх заперечень проти позову.

Таким чином суд вважає, що відповідач не довів суду обґрунтованість прийнятого ними рішення про відмову позивачки у реєстрації місця проживання малолітньої дитини за адресою: АДРЕСА_1.

Керуючись: ст. 353 ЦК України, ст,41,19 Конституції України, ст.,ст. 77, 241-244, 295 КАС України,

В И Р І Ш И В:

Задовольнити адміністративний позов ОСОБА_2, діючої в інтересах неповнолітньої дочки - ОСОБА_3 до Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити певні дії.

Визнати протиправним рішення від 06.02.2018 року про відмову у здійсненні реєстрації місця проживання ОСОБА_2 ІНН:НОМЕР_1, паспорт серії НОМЕР_2, виданий Київським РВ у м.Одесі ГУДМС України в Одеській області 06.09.2016 року та ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою: АДРЕСА_1.

Зобов'язати Департамент надання адміністративних послуг Одеської міської ради здійснити реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 ІНН:НОМЕР_1, паспорт серії НОМЕР_2, виданий Київським РВ у м.Одесі ГУДМС України в Одеській області 06.09.2016 року за адресою: АДРЕСА_1 та ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою: АДРЕСА_1, без згоди батька.

Стягнути з Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради (код ЄДРПОУ 38226516) за рахунок її бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_2(податковий номер НОМЕР_1) суму сплаченого судового збору в розмірі - 1409 (одна тисяча чотириста дев'ять) гривень 60 (шістдесят) копійок.

Рішення може бути оскаржено безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів в порядку приписів ст. 295 КАС України.

Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.

Суддя: О.Г. Гусев

.