Рішення № 73246791, 02.04.2018, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/2275/18

Провадження № 2/761/4033/2018

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 квітня 2018 року Шевченківський районний суд м.Києва у складі:

головуючого судді: Савицького О.А.,

при секретарі: Ющенко Я.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: виконуючий обов'язки начальника Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві Храпчун Вадим Олександрович, про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

В С Т А Н О В И В:

24.01.2018 року ОСОБА_1 звернулася до Шевченківського районного суду м.Києва з позовом до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м.Києві, згідно якого просила суд: поновити її на посаді головного спеціаліста сектору організації роботи з потерпілими та їх листками непрацездатності відділу страхових виплат та матеріального забезпечення Подільського відділення Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві; стягнути з Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м.Києві на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 29.12.2017 року до дня поновлення на роботі; відшкодувати моральну шкоду в сумі 10 000,00 грн.

Ухвалою від 26.01.2018 року вказану позовну заяву було залишено без руху з підстав несплати позивачкою судового збору за подання до суду позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди, а також у зв'язку з невиконанням вимог п.п. 9, 10 ч.3 ст. 175 ЦПК України щодо зазначення в позовній заяві попереднього розрахунку суми судових витрат, які позивачка понесла та очікує понести при розгляді даної справи, та підтвердження позивачки про те, що нею не подано іншого позову (позовів) до цього ж відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав.

На виконання вимог вищенаведеної ухвали, 16.02.2018 року позивачкою через канцелярію суду було подано позовну заяву в новій редакції, згідно якої вона просила суд: поновити її на посаді головного спеціаліста сектору організації роботи з потерпілими та їх листками непрацездатності відділу страхових виплат та матеріального забезпечення Подільського відділення Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві; стягнути з Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м.Києві на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 29.12.2017 року до дня поновлення на роботі.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що при звільненні позивачки з посади головного спеціаліста сектору організації роботи з потерпілими та їх листками непрацездатності відділу страхових виплат та матеріального забезпечення Подільського відділення Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України, яку остання займала з 01.08.2017 року згідно з Наказом №373к від 21.07.2017 року, відповідачем було порушено вимоги, встановлені положеннями КЗпП України.

Так, позивачка вказує, що відповідач, в порушення вимог ст.ст. 40, 49-2 КЗпП України, звільнив її з займаної посади 15.01.2016 року на підставі наказу №8-к від 15.01.2016 року, не пропонуючи їй при цьому переведення на інші вакантні посади та не перевіряючи можливість її переведення за її згодою на іншу роботу.

При цьому, позивачка вказує, що в письмовому попередженні від 27.10.2017 року №99 за підписом начальника Управління, яке було надано їй для ознайомлення під розписку, не зазначено, що скороченню підлягає саме посада головного спеціаліста сектору організації роботи з потерпілими та їх листками непрацездатності відділу страхових виплат та матеріального забезпечення Подільського відділення УВД ФСС України у м.Києві.

За вказаних обставин, а також посилаючись на порушення законного права на працю, позивачка звернулася до суду з цим позовом, який просить задовольнити в повному обсязі.

Ухвалою від 19.02.2018 року відкрито провадження в цивільній справі за вказаним позовом та вирішено проводити її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

Також, вказаною ухвалою залучено в.о. начальника Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м.Києві до участі в справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

На виконання вищенаведеної ухвали суду, учасниками справи було подано до суду наступні документи: відзив Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м.Києві на позовну заяву; відповідь ОСОБА_1 на відзив відповідача; пояснення в.о. начальника Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м.Києві Храпчуна В.О. щодо позову.

Так, як вбачається зі змісту відзиву на позовну заяву, відповідач не погоджується з позовом ОСОБА_1, оскільки звільнення останньої з займаної посади відбулося з дотриманням вимог чинного трудового законодавства, зокрема ст.ст. 40, 42, 49-2 КЗпП України.

Згідно з відповіддю позивачки на відзив, остання зауважила, що відповідач, в порушення вимог п.3 ч.1 ст. 42 КЗпП України, не врахував її переважного права на залишення на роботі при скороченні працівників, а саме: наявності безперервного стажу роботи в Управлінні виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в м.Києві. Крім того, позивачка вважає позивач вважає своє звільнення незаконним, оскільки воно відбулось без згоди профспілкового комітету первинної організації Управління ВД ФСС України в м.Києві, обов'язковість надання якої, в свою чергу, передбачено вимогами ст. 43 КЗпП України.

Третя особа в своїх поясненнях на позовну заяву зазначила, що твердження позивачки про її членство в профспілці Управління не відповідають дійсності, оскільки в ході перевірки документів Подільського відділення в архіві було з'ясовано, що позивачка не була членом профспілки Управління, але відраховувала профнески до окремої профспілки, що діяла в Подільському відділенні. При цьому, згідно з протоколом засідання профспілкового комітету Подільського відділення, за результатами розгляду подання роботодавця було прийнято рішення про надання згоди на розірвання трудових договорів, в тому числі, з ОСОБА_1

Позивачка та її представник ОСОБА_3 у судовому засіданні позовні вимоги підтримали в повному обсязі та просили позов задовольнити.

Представник відповідача Українець М.С. у судовому засіданні проти позову заперечував та просив відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі з тих підстав, що звільнення позивачки з займаної посади було здійснено у відповідності з трудовим законодавством.

Третя особа в судове засідання не з'явилася, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, про причини неявки в судове засідання суд не сповістила.

Вислухавши учасників судового процесу, дослідивши письмові докази, зібрані в матеріалах справи, суд вважає, що позов задоволенню не підлягає, виходячи з наступних підстав.

Перевіряючи обставини справи судом встановлено, що відповідно до Наказу 373к від 21.07.2017 року позивачка з 01.08.2017 року працювала на посаді головного спеціаліста сектору організації роботи з потерпілими та їх листками непрацездатності відділу страхових виплат та матеріального забезпечення Подільського відділення Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м.Києві.

Водночас, відповідно до наказу в.о. Начальника Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м.Києві від 22.12.2017 року за №630к ОСОБА_1 було звільнено з займаної неї посади 29.12.2017 року на підставі п.1 ст. 40 КЗпП України у зв'язку зі скороченням штату працівників.

Звертаючись з позовом до суду, позивачка, як на підставу для задоволення своїх позовних вимог, посилається на порушення відповідачем вимог ст.ст. 40, 42, 43, 49-2 КЗпП України.

Так, однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з п.1 ч.1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Положеннями частини другої ст. 40 КЗпП України визначено звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Як передбачено вимогами статті 492 КЗпП України, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

Таким чином, оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом ч. 3 ст. 492 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом України в постанові від 01.04.2015 року за результатом розгляду справи №6-40цс15.

Крім того, відповідно до правових позицій, які висловлені Верховним Судом України в постанові від 01.07.2015 року у справі №6-491цс15 та в постанові від 09.08.2017 року у справі №6-1264цс17, власник вважається таким, що належно виконав вимоги ч. 2 ст. 40 та ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому, згідно роз'яснень, які містяться в п.п.18, 19 постанови Пленуму Верхового Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 року № 9, при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові. Розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням зап. 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

У відповідності до вимог ч.1 ст.42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивінстю праці.

Водночас, роботодавець зобов'язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати працівник, тобто ті посади, які відповідають кваліфікації працівника.

Як встановлено в судовому засіданні зі змісту постанов Правління Фонду соціального страхування України від 12.09.2017 року за №47, від 10.10.2017 року за №50, а також наказу виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України від 23.10.2017 року за №556, в Управлінні виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві дійсно мали зміни в організації виробництва і праці, що потягло за собою скорочення штату та чисельності працівників з 01.01.2018 року.

При цьому, постановою правління Фонду соціального страхування України від 10.10.2017 року за №50 ( в редакції постанови правління Фонду від 15.12.2017 року за №63) з 01.01.2018 року затверджено структуру робочих органів Виконавчої дирекції Фонду, згідно якої Управління з 01.01.2018 року має замість п'яти відділень (Голосіївське, Лівобережне, Подільське, Святошинське та Центральне) лише два - Лівобережне та Правобережне.

Тобто, з 01.01.2018 року в Управлінні повністю припинено відокремлений підрозділ - Подільське відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м.Києві.

Також, судом встановлено, що на виконання приписів ст. 49-2 КЗпП України та п.2.3 Постанови №50 від 10.10.2017 року 27.10.2017 року відповідачем було попереджено позивачку про зміни в організації виробництва і праці, зміни істотних умов праці, зокрема про зміну найменування посади, які вступають в дію з 01.01.2018 року та про скорочення штату працівників відповідно до ст.40 КЗпП України, про що свідчить підпис позивачки в попередженні від 27.10.2017 року №98.

Крім того, матеріалами справи підтверджується, що в період з 27.10.2017 року по 29.12.2017 року (день звільнення позивачки) в штаті відповідача були наявні посади в секторі медичної експертизи відділу фінансового контролю та аудиту Управління, але ці посади не пропонувалися позивачеві, адже остання не відповідала жодній з них за кваліфікаційними вимогами (за освітою).

В свою чергу, у зв'язку з відсутністю в структурі Управління штатної одиниці головного спеціаліста сектору організації роботи з потерпілими та їх листками непрацездатності відділу страхових виплат та матеріального забезпечення Подільського відділення, за цією посадою не залишилось працівників, з якими роботодавець був зобов'язаний порівнювати кваліфікацію, продуктивність праці та інші фактори, з якими позивачка пов'язує переважне право залишення на роботі.

Тобто, враховуючи викладене, суд приходить до висновку про об'єктивну неможливість відповідача запропонувати позивачці вакансії та роботи на час її звільнення.

Вказаний висновок суду також узгоджується з позицією Верховного Суду, який у своїй постанові від 16.01.2018 року по справі 519/161/16-ц зазначив, що за змістом статті 42 КЗпП України коло працівників, серед яких визначаються особи, які мають переважне право на залишення на роботі, та які не мають такого права, стосуються всіх працівників, які займають таку ж посаду.

Таким чином, беручи до уваги вище встановлені обставини справи, а також зважаючи на те, що на виконання вимог ч.3 ст. 49-2 КЗпП України Управлінням направлено до Шевченківського районного центру зайнятості інформацію про заплановане вивільнення працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, суд вважає, що відповідачем було дотримано вимоги ч. 2 ст. 40 та ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування позивачки, а також своєчасного її попередження за два місяці про наступне вивільнення у зв'язку зі скороченням чисельності працівників.

При цьому, посилання позивачки на те, що при її звільненні не було отримано відповідної на те згоди профспілки Управління, спростовуються довідкою Профспілкової організації управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м.Києві від 16.03.2018 року за №4 про те, що ОСОБА_1 не входила до складу членів Профспілки управління ВД ФССУ у м.Києві з моменту її утворення (15.08.2017 року) та по день видачі цієї довідки.

Натомість, оскільки позивачка була членом профспілки Подільського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м.Києві, відповідач, діючи у відповідності до вимог ч.1 ст.43 КЗпП України, звернувся до профспілкового комітету Подільського відділення з поданням про надання згоди на розірвання трудових договорів з членами профспілки, в тому числі і з позивачкою, яка, в свою чергу, була надана, про що свідчить наявна в матеріалах справи копія Протоколу №7 засідання профспілкового комітету Подільського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м.Києві.

Відтак, враховуючи викладене, суд вважає, що підстав для поновлення на роботі позивачки, а також стягнення з відповідача на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу не вбачається, оскільки, як встановлено в судовому засіданні, звільнення позивачки з займаної посади за п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України відбулося з дотриманням вимог трудового законодавства.

З огляду на наведене та керуючись ст.ст. 2, 10, 11, 12, 13, 76-82, 89, 95, 139, 141, 229, 258, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354, п.п. 15.5 п.15 Розділу ХІІІ Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України, ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

Відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позову до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: виконуючий обов'язки начальника Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві Храпчун Вадим Олександрович, про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м.Києва шляхом подання апеляційної скарги через Шевченківський районний суд м.Києва протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Повний текст рішення складено 03.04.2018 року.

Суддя: