Рішення № 73233396, 05.04.2018, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 квітня 2018 р. Справа№805/1527/18-а

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1

Суддя Донецького окружного адміністративного суду Кочанова П.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Лівобережного об’єднаного управління Пенсійного фонду України м.Маріуполя про визнання протиправною бездіяльність та зобов’язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_1 звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Лівобережного об’єднаного управління Пенсійного фонду України м.Маріуполя, в якому просить :

- визнати протиправною бездіяльність Лівобережного об’єднаного управління Пенсійного фонду України м.Маріуполя щодо невиплати ОСОБА_1 пенсії з квітня 2017 року;

- зобов'язати Лівобережне об’єднане управління Пенсійного фонду України м.Маріуполя поновити нарахування та виплату ОСОБА_1, пенсії та виплатити заборгованість за період, починаючи з квітня 2017 року.

Крім цього, просила витребувати у відповідача відомості про помісячну сплату пенсії у 2017-2018 роках, а також про причини та підстави несплати пенсії з квітня 2017 року, копію рішення тощо.

В обґрунтування позових вимог позивач зазначає, що вона є отримувачем пенсії, що підтверджується пенсійним посвідченням серії АГ № 199972. З травня 2015 року знаходиться на обліку в Лівобережному об’єднаному управлінні Пенсійного фонду України м.Маріуполя як внутрішньо переміщена особа. Починаючи з квітня 2017 року без правових підстав припинив нарахування виплати пенсії. Будь якої інформації щодо прийняття рішення про припинення виплати пенсії від відповідача не надходило. Позивач вважає припинення нарахування пенсії незаконним та безпідставним, таким, що не ґрунтується на Законі, порушує її конституційні права, тому звернулась до суду з даним позовом.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 05 березня 2018 року відкрито провадження у справі № 805/1527/18-а, за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) та витребувано від відповідача відомості про помісячну сплату пенсії позивачу у 2017-2018 роках, а також про причини та підстави несплати пенсії з квітня 2017 року, копію рішення тощо, належним чином засвідчену копію пенсійної справи ОСОБА_1.

Сторони про відкриття провадження у справі були повідомлені судом належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами.

Згідно з нормами частини третьої статті 263 КАС України у справах, визначених частиною першою цієї статті, заявами по суті справи є позов та відзив.

У встановлений судом строк, відповідачем через відділ документообігу та архівної роботи суду надано відзив на позовну заяву, в якому останній заперечував проти задоволення заявлених вимог позивача. Свою позицію відповідач вмотивовував тим, що ОСОБА_1 перебуває в управлінні на обліку, як внутрішньо переміщена особа та одержувач пенсії за віком. Виплата пенсії проводиться позивачу на підставі електронної пенсійної справи, яка надійшла з управління Пенсійного фонду України в м.Харцизьку. На початку квітня 2017 року. Довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи № НОМЕР_1 від 06.05.2015 року за адресою: АДРЕСА_1, видану на ім’я ОСОБА_1 управлінням соціального захисту населення Кальміуського району Маріупольської міської ради було скасовано, на підставі статті 12 Закону України «Про забезпечення прав та свобод внутрішньо переміщених осіб», про що було надіслано відповідного листа на адресу Лівобережного ОУ ПФУ м.Маріуполя Донецької області з витягом з протоколу засідання комісії з призначення соціальних виплат ВПО № 01-05/80 від 13 квітня 2017 року, зазначене призвело до призупинення виплати пенсії позивачу. Скасування довідки позбавляє управління можливості відновити позивачу виплату пенсії з 01 квітня 2017 року.

В зв’язку з чим, вважає, що управління діяло в порядку та на підставах, передбачених чинним законодавством. На підставі викладеного, просив у задоволенні позовних вимог позивача відмовити в повному обсязі.

Розгляд справи проведено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) відповідно до ст. 263 КАС України без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі.

Перевіривши матеріали справи, вирішивши питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, суд встановив наступне.

З матеріалів справи вбачається, що позивач є громадянкою України, пенсіонером (пенсійне посвідчення № 199972, видане 15.06.2004 року) та перебуває на обліку як внутрішньо переміщена особа з району проведення антитерористичної операції у Лівобережному об’єднаному управлінні Пенсійного фонду України м.Маріуполя Донецької області згідно довідки від 06.05.2015 року № НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_1.

За заявою ОСОБА_1 від 12.05.2015 року, пенсійна справа була взята на облік у Лівобережному об’єднаному управлінні Пенсійного фонду України м.Маріуполя Донецької області, що підтверджується Розпорядженням управління від 08.06.2015 року № 442046.

У відповідності до поясненень відповідача у відзиві на позовну заяву від 04 квітня 2018 року за № 2583/18, на підставі листа управління соціального захисту населення Кальміуського району Маріупольської міської ради, наданого до відповідача з витягом з протоколу засідання комісії з призначення соціальних виплат ВПО № 01-05/80 від 13 квітня 2017 року – довідка внутрішньо переміщеної особи ОСОБА_1 скасована, в зв’язку з чим відповідачем з 01 квітня 2017 року виплату пенсії позивачу було призупинено.

Крім того, до відзиву, відповідачем надано вищезазначений витяг з протоколу від 13.04.2017 року № 01-05/80 засідання комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам. В якому зазначено про надходження інформації від Державної прикордонної служби України (вхідний № 5862/0/2-17/22 від 21.03.2017 року) щодо встановленого факту тривалої відсутності ВПО (понад 60 днів) за місцем фактичного проживання/перебування, що дає підстави вважати, що вищевказана особа повернулася до покинутого місця постійного проживання. Порядком денним зазначеного протоколу затвердили список із 4 158 осіб, які не повідомили про повернення до покинутого місця постійного проживання згідно з абзацом другим пункту 3 частини другої статті 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб». В даному протоколі зазначена ОСОБА_1, за адресою: АДРЕСА_1.

Разом з цим, суд зазначає, що жодних рішень про припинення (призупинення) позивачу виплати пенсії з 01 квітня 2017 року відповідач до матеріалів справи не надав, як і повідомлень позивача про підстави такого припинення.

Відповідно до Довідки про розмір призначеної і фактично отриманої пенсії від 28 березня 2018 року наданою до суду відповідачем вбачається, що розмір пенсії фактично виплаченої позивачу по березень 2017 року, включно.

Спірним питанням у даній справі є бездіяльність щодо невиплати пенсії позивачу з квітня 2017 року на підставі того, що була скасована довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.

Надаючи правову оцінку правовідносинам суд виходив з наступного.

В Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).

Зазначені конституційні положення розвинуті в розділі II Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина». Тим самим право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел (частина друга статті 46 Конституції України) і забезпечується частиною другою статті 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Згідно зі статтею 49 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Статтею 8 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.

Відповідно до частин першої, другої статті 18 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» право на пенсію за віком має кожний громадянин похилого віку, який досяг пенсійного віку і має необхідний страховий стаж. Це право обумовлено трудовим внеском і не обмежується будь якими обставинами, включаючи наявність інших доходів. Порядок і умови пенсійного забезпечення громадян похилого віку встановлюється Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Стаття 4 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» визначає складові законодавства про пенсійне забезпечення в Україні, яке базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, цього Закону, Закону про недержавне пенсійне забезпечення, законів, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відміни від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною ОСОБА_2 України, а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення в Україні.

Частиною третьою статті 4 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» регламентовано, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, зокрема: види пенсійного забезпечення, умови участі в пенсійній системі чи їх рівнях, пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат, джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення, організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Статтею 5 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» передбачено, що цей Закон регулює відносини, які виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом, зокрема, визначаються порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням, порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування.

Згідно з частиною першою статті 47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому ОСОБА_3 Міністрів України.

Питання щодо припинення та поновлення виплати пенсії врегульовані у статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Так, частиною першою статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» передбачено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Зазначений у частині першій статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» перелік підстав для припинення виплати пенсії розширеному тлумаченню не підлягає.

Як вбачається з відзиву представника відповідача, припинення виплати пенсії позивачу було пов'язано з тим, що відповідачем було отримано лист управління соціального захисту населення Кальміуського району Маріупольської міської ради з витягом з протоколу засідання комісії з призначення соціальних виплат ВПО № 01-05/80 від 13 квітня 2017 року про скасування довідки внутрішньо переміщеної особи ОСОБА_1. При цьому, жодних рішень про припинення (призупинення) позивачу виплати пенсії з 01 квітня 2017 року відповідач до матеріалів справи не надав, як і повідомлень позивача про підстави такого припинення.

Слід звернути увагу на те, що діючим пенсійним законодавством не передбачено обов’язок органів Пенсійного фонду України припиняти виплати пенсій через скасування довідки, виданої згідно з Порядком № 509, а отже вказана обставина не є належною підставою для припинення пенсійних виплат в розумінні статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Суд зазначає, що пункт 5 частини першої статті 49 Закону № 1058-VI відсилає виключно до випадків, передбачених законом, тобто, вказані правовідносини не можуть бути врегульовані іншими нормативно-правовими актами, зокрема, постановами ОСОБА_3 Міністрів України, які відносяться до підзаконних нормативних актів.

В той же час, Закон № 1706-VII не встановлює жодних випадків для припинення виплати пенсії. Більш того, ані цей Закон, ані будь-який інший закон не встановлює таку підставу для припинення виплати пенсії, як до одержання інформації про скасування довідки та/або результатів додаткової перевірки, скасування дії довідки внутрішньо переміщеної особи, зміна місця проживання тощо.

Інші пункти ч.1 ст. 49 № 1058-VI в спірних правовідносинах також не мають місця.

Таким чином, держава зобов'язана гарантувати громадянам право на соціальний захист, а обмеження цього права можливо лише на підставі законів, що приймаються Верховною ОСОБА_2 України.

Суд вважає за необхідне звернути увагу, що право приймати закони, вносити до них зміни належить виключно ОСОБА_2 України і не може передаватися іншим органам чи посадовим особам. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Верховна ОСОБА_2 України може змінити закон виключно законом, а не шляхом прийняття підзаконного правового акта. Нормативно-правові акти ОСОБА_3 Міністрів України відносяться до категорії підзаконних, а тому не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили. Право на обмеження конституційних прав громадян ОСОБА_3 Міністрів України Верховною ОСОБА_2 України не надано.

Постанови ОСОБА_3 Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб», від 05 листопада 2014 року № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» та від 08 червня 2016 року № 365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», на які посилається відповідач, не є законами, а тому ці підзаконні нормативно-правові акти не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.

Оскільки, постанова ОСОБА_3 Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» є підзаконним нормативним актом, у спірних правовідносинах пріоритетним є застосування вимог статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Зазначену правову позицію викладено в постанові Верховного Суду від 30 січня 2018 року по справі № 233/4008/17 (реєстраційний № рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень 71911192).

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Суд, звертаючи увагу на підставу припинення пенсії, яка визначена відповідачем, як скасування довідки внутрішньо переміщеної особи, яка була видана позивачу, вважає за необхідне застосувати при розгляді справи практику Європейського Суду з прав людини як джерело права відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року № 3477-IV.

У справі «Пічкур проти України» (заява № 10441/06, рішення від 7 листопада 2013 року) Європейський суд з прав людини у пунктах 51, 54 та тексті свого рішення зазначив, що право на отримання пенсії не може бути залежним від місця проживання заявника. Різниця в поводженні є порушенням статі 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» (заява 48787/99, рішення від 08 липня 2004 року), Європейський суд з прав людини, задовольняючи скаргу щодо Молдови, визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем Молдавської Республіки Придністров'я. Однак, навіть за відсутності ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов'язання за статтею 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.

Суд, також звертає увагу на положення статті 1 Конвенції, Статті 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Париж, 20.III.1952) яка передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права, положення Статті 14 Конвенції якою визначено, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою.

Оцінюючи спірні правовідносини, суд вважає за необхідне застосувати положення Конституції України, за якими, в Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України). Право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел (частина друга статті 46 Основного Закону України) і забезпечується частиною другою статті 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, виконанням трудових обов'язків і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.

Постановою Верховної ОСОБА_2 України від 21 травня 2015 року № 462-VIII схвалена Заява Верховної ОСОБА_2 України «Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод» щодо відступу від окремих зобов'язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтями 5, 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на період до повного припинення збройної агресії Російської Федерації, а саме до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих Російською Федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України. Отже, на теперішній час Україна від зобов'язань, визначених статтями 1, 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, в окремих районах Донецької та Луганської областей України відповідно до статті 15 Конвенції не відступала.

Стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина п'ята статті 242 КАС України).

Частиною першою статті 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом:

1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень;

2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень;

3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій;

4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії;

5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень;

6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Згідно з частиною другою статті 5 КАС України захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

В рамках адміністративного судочинства:

дії - певна форма поведінки суб'єкта владних повноважень, яка полягає у здійсненні суб'єктом владних повноважень своїх обов'язків у межах наданих законодавством повноважень чи всупереч їм;

бездіяльність - певна форма поведінки суб'єкта владних повноважень, яка полягає у невиконанні ним дій, які він повинен був і міг вчинити відповідно до покладених на нього посадових обов'язків згідно із законодавством України;

рішення - нормативно-правовий акт або індивідуальний акт (нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування; індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк).

ОСОБА_2 Суд України у постанові від 24 листопада 2015 року по справі № П/800/259/15 (21-3538а15) зазначив, що сама по собі бездіяльність - це триваюча пасивна поведінка суб'єкта, яка виражається у формі невчинення дії (дій), яку він зобов'язаний був і міг вчинити. Тобто бездіяльність не має чітко окреслених часових меж, а саме явище бездіяльності є триваючим (реєстраційний № рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень 54398764).

Частиною другою статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» передбачено, що поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.

Відповідно до ст. 46 Закону № 1058 нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії.

Оскільки відповідачем рішення про припинення виплати пенсії позивачу в порядку та з підстав, передбачених частиною першою статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», не приймалось, бездіяльність Лівобережного об’єднаного управління Пенсійного фонду України м.Маріуполя щодо не виплати ОСОБА_1 з 01 квітня 2017 року раніше призначеної пенсії за віком є протиправною.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Таким чином, беручи до уваги всі надані сторонами докази в їх сукупності, з урахуванням наданих судом висновків, суд вбачає протиправну бездіяльність відповідача щодо не виплати пенсії позивачеві з 01 квітня 2017 року. Отже, вимоги позивача є обґрунтованими, а позов таким, що підлягає задоволенню.

Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що нормами статті 371 КАС України передбачено, що негайно виконуються рішення, зокрема, про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць.

Таким чином, рішення суду щодо зобов’язання відповідача виплатити ОСОБА_1 належні суми пенсії за період, починаючи з 01 квітня 2018 року підлягає негайному виконанню у межах суми стягнення за один місяць.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Згідно наявних матеріалів справи вбачається, що позивачем при зверненні до адміністративного суду було сплачено судовий збір у розмірі 704,80 грн. згідно квитанції ПриватБанк від 22.02.2018 року на суму 704,80 грн.

Відповідно до положень частини першої статті 139 КАС при задоволені позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрат, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

За таких обставин, судовий збір у розмірі 704,80 грн. підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача ОСОБА_1.

На підставі вищевикладеного та керуючись статями 2-15, 19-21, 72-79, 90, 94, 122, 123, 132, 159-161, 164, 192-194, 224-228, 241-247, 255, 253-263,293-295 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Лівобережного об’єднаного управління Пенсійного фонду України м.Маріуполя про визнання протиправною бездіяльність та зобов’язання вчинити певні дії – задовольнити.

Визнати протиправною бездіяльність Лівобережного об’єднаного управління Пенсійного фонду України м.Маріуполя щодо невиплати ОСОБА_1 пенсії з квітня 2017 року.

Зобов'язати Лівобережне об’єднане управління Пенсійного фонду України м.Маріуполя поновити нарахування та виплату ОСОБА_1, пенсії та виплатити заборгованість за період, починаючи з квітня 2017 року.

Звернути до негайного виконання рішення суду в частині зобов’язання Лівобережного об’єднаного управління Пенсійного фонду України м.Маріуполя (ЄДРПОУ-23336748, адреса: 87502, Донецька область, м.Маріуполь, пр.-т Перемоги, 16) виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП-1686903861, адреса для листування: 61022, м.Харків, пров.Іванівський, буд.5 кв.16) належні суми пенсії за період, починаючи з 01 квітня 2017 року – у межах суми стягнення за один місяць.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Лівобережного об’єднаного управління Пенсійного фонду України м.Маріуполя (ЄДРПОУ-23336748, адреса: 87502, Донецька область, м.Маріуполь, пр.-т Перемоги, 16) судовий збір у розмірі 704 (сімсот чотири) гривні 80 копійок на користь ОСОБА_1 (РНОКПП-1686903861, адреса для листування: 61022, м.Харків, пров.Іванівський, буд.5 кв.16).

Рішення прийнято в нарадчій кімнаті в порядку письмового провадження 05 квітня 2018 року.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» КАС України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя Кочанова П.В.