Постанова № 73224488, 03.04.2018, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/249/18 Справа № 205/2423/15-ц Головуючий у 1 й інстанції - Остапенко Н. Г. Доповідач - Максюта Ж.І.

Категорія

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 квітня 2018 року Апеляційний суд Дніпропетровської області у складі:

головуючого судді - Максюти Ж.І.,

суддів: Демченко Е.Л., Куценко Т.Р.

за участю секретаря - Кравцової Н.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро

апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м Дніпропетровськавід 24 квітня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ майна; за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання квартири особистою приватною власністю,-

ВСТАНОВИВ:

03.04.2015 року позивач звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна.

В обґрунтування позовних вимог зазначила, що ОСОБА_3 перебувала із ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі з 12 жовтня 2002 року.

Від спільного подружнього життя у них народилися діти: ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 03 липня 2012 року шлюб між сторонами розірвано.

В період подружнього життя ними було придбано за спільні кошти квартиру АДРЕСА_1.

Також в період спільного подружнього життя було придбано споруди, які знаходились на двох земельних ділянках за НОМЕР_3 та НОМЕР_4 в СТ «Таромський ранет». На момент подання позову право власності на дані земельні ділянки не оформлено. Відповідач користується даними земельними ділянками особисто та не дає згоди на користування частиною землі позивачу та їх дітям.

Спірні земельні ділянки було надано для садівництва, тому згідно до ст.ст. 92, 116, 120 Земельного Кодексу України позивач разом із чоловіком набула право користування земельними ділянками НОМЕР_3 та НОМЕР_4 в СТ «Таромський ранет».

Після розлучення та на даний момент ОСОБА_2 проживає в АДРЕСА_1.

30 серпня 2014 року позивач уклала шлюб з ОСОБА_6 та змінила прізвище на ОСОБА_6.

Позивач зазначала, що не має власного житла, проживає з двома дітьми в орендованій квартирі та до теперішнього часу не домовилась з відповідачем про порядок поділу спільного нерухомого майна.

На підставі вищевикладеного, згідно останніх уточнень, просила визнати за ОСОБА_3 право власності на 2/3 частини квартири АДРЕСА_1, загальною площею 36,8 кв. м., житловою площею 19,3 кв. м., яка складається з: 1 - коридор, 2 - шафа, 3 - житлова кімната, 4 - кухня, 5 - санвузол, 6 - балкон в житловому будинку літ. А-10, визнати право користування земельною ділянкою НОМЕР_3 в садівничому товаристві «Таромський Ранет» та стягнути судові витрати.

В свою чергу відповідач ОСОБА_2 20 червня 2016 року звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3 про визнання квартири особистою приватною власністю.

В обґрунтування своїх вимог посилався на те, що дійсно вони перебували у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3

12 липня 2005 року між ОСОБА_2 та Державним Конструкторським бюро «Південне» було укладено договір купівлі-продажу спірної квартири.

Відповідно до п. 3 вищевказаного договору купівлі-продажу продаж вчиняється за 54 489,60 грн. У п. 6 Договору купівлі-продажу зазначено, що дружина ОСОБА_2 надала згоду на передачу права власності на квартиру покупцю ОСОБА_2

Згідно Реєстру речових прав, власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_2

03 липня 2012 року шлюб між сторонами розірвано. Питання щодо поділу майна на той момент жодною стороною не порушувалося.

Позивач за зустрічним позовом посилався на те,що квартира АДРЕСА_1 була придбана за особисті грошові кошти ОСОБА_2, які не були об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Грошові кошти на здійснення першого платежу за договором купівлі-продажу у розмірі 16 346,88 грн. подарували батьки ОСОБА_7 та ОСОБА_8. Оскільки грошових коштів для своєчасного здійснення оплати остаточного платежу за договором купівлі-продажу квартири у визначений договором строк до 30.11.2005 року ОСОБА_2 не мав, взяв грошові кошти у кредит у розмірі 38 142,72 грн. з метою виконання власних договірних зобов'язань, тобто в особистих інтересах. ОСОБА_2 уклав з ВАТ «Родовід Банк» кредитний договір № 35.1/1-001.05.2 від 23.12.2005 року та договір іпотеки від 23.12.2005 року ВСК № 336489 та взяв грошові кошти у розмірі 7 700 доларів США на купівлю квартири під іпотеку належної йому квартири АДРЕСА_1.

ОСОБА_2 зазначає, що грошові кошти на здійснення виплати за вищевказаним кредитним договором були використані не із сімейного бюджету чи за рахунок спільно нажитого майна, а за рахунок коштів наданих товаришем ОСОБА_9 у борг для задоволення власних потреб, що підтверджується розписками від 01.02.2006 р., 07.06.2008 р., 03.02.2010 р.

Оскільки ОСОБА_2 не мав можливості та не використовував грошові кошти, які заробляв, кошти сімейного бюджету та ОСОБА_3, для виконання зобов'язань за договором купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, кредитним договором, договором іпотеки, вважає, що дана квартира придбана фактично за його особисті кошти.

На підставі зазначеного, просив суд визнати квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 36,8 кв. м., житловою площею 19,3 кв. м., яка складається з: 1 - коридор, 2 - шафа, 3 - житлова кімната, 4 - кухня, 5 - санвузол, 6 - балкон в житловому будинку літ. А-10 особистою приватною власністю ОСОБА_2 та покласти на ОСОБА_3 витрати, пов'язані зі сплатою судового збору.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_2, третя особа: Садівниче товариство «Таромський Ранет» в частині визнання права користування земельною ділянкою НОМЕР_3 в Садівничому товаристві «Таромський Ранет» залишено без розгляду.

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 24 квітня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_3, ІПН: НОМЕР_1 право власності на 1\2 частину квартири АДРЕСА_1, загальною площею 36,8 кв. м., житловою площею 19,3 кв. м., яка складається з: 1 - коридор, 2 - шафа, 3 - житлова кімната, 4 - кухня, 5 - санвузол, 6 - балкон в житловому будинку літ. А-10.

В задоволені позову в іншій частині - відмовлено.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання квартири АДРЕСА_1 особистою приватною власністю - відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2, ІПН: НОМЕР_2 на користь ОСОБА_3, ІПН: НОМЕР_1 судові витрати у розмірі 1 638 грн.

Додатковим рішенням цього ж суду від 26 липня 2017 року доповнено рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 24 квітня 2017 року.

Визнано за ОСОБА_2, ІПН: НОМЕР_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1, загальною площею 36,8 кв. м., житловою площею 19,3 кв. м., яка складається з: 1 - коридор, 2 - шафа, 3 - житлова кімната, 4 - кухня, 5 - санвузол, 6 - балкон в житловому будинку літ. А-10.

Не погодившись з вказаним рішенням суду ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити, задовольнивши його позов у повному обсязі.

Позивачка ОСОБА_3 надала до суду відзив на апеляційну скаргу (а.с.61,том 2)

Указом Президента України № 452/2017 від 29.12.2017 «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах» ліквідовано апеляційний суд Дніпропетровскої області та утворено Дніпровський апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Дніпропетровську область, з місцезнаходженням у містах Дніпрі та Кривому Розі.

У відповідності до ч. 6 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно- територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду.

Відповідно до п. 3 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Такі апеляційні суди у відповідних апеляційних округах мають бути утворені та розпочати здійснювати правосуддя не пізніше трьох років з дня набрання чинності цим Законом.

Пунктом 8 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України (в редакції, яка діє з 15.12.2017) передбачено, що до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду апеляційним судом Дніпропетровської області.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого рішення, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що 12 жовтня 2002 року відділом реєстрації актів цивільного стану Саксаганського районного управління юстиції м. Кривого Рогу, актовий запис № 776 було зареєстровано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_11, після реєстрації шлюбу дружині присвоєне прізвище «Глушко». /а.с. 26/

Від спільного подружнього життя у них народилися діти: ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2. /а.с. 24, 25/

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 03 липня 2012 року шлюб між сторонами розірвано. /а.с. 37/

Як передбачено ч. 2 ст. 65 СК України, при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

У період шлюбу, на підставі договору купівлі-продажу квартири від 20 липня 2005 року посвідченого державним нотаріусом Третьої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Хилько Л.А., ОСОБА_2 було придбано у власність квартиру АДРЕСА_1. Згідно до п. 3 продаж квартири вчиняється за 54 489, 60 грн., з яких покупець сплатив продавцю до підписання договору 16 346, 88 грн., а 38 142,72 грн. зобов'язується сплатити до 30 листопада 2005 року. /а.с. 23/

Відповідно до п. 6 вищезазначеного договору купівлі-продажу зазначено, що дружина ОСОБА_2 надала згоду на передачу права власності на квартиру покупцю ОСОБА_2

Згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 13.10.2005 р. право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2. /а.с. 114/

Згідно до технічного паспорту квартира АДРЕСА_1, загальною площею 36,8 кв. м., житловою площею 19,3 кв. м. складається з: 1 - коридор, 2 - шафа, 3 - житлова кімната, 4 - кухня, 5 - санвузол, 6 - балкон в житловому будинку літ. А-10. /а.с. 28-31/

23 грудня 2005 року між ОСОБА_2 та ВАТ «Родовід Банк» укладено договір іпотеки для забезпечення в повному обсязі своїх зобов'язань за Кредитним договором № 35.1/І-001.52.2 від 23 грудня 2005 року. Відповідно до п. 1.2.1 ОСОБА_2 зобов'язаний повернути кредит в розмірі 7 700 доларів США в термін до 23 грудня 2015 року шляхом погашення кредиту рівними частками в сумі 64,17 доларів щомісячно, в термін до 10 числа кожного місяця. /а.с. 59-61/

Сторонами не заперечується, що ОСОБА_2 23.12.2005 року остаточно розрахувався за квартиру АДРЕСА_1 та за заявою продавця від 23.12.2005 року було знято заборону № 85 відчуження квартири, накладену згідно п. 9 договору купівлі-продажу від 20.07.2005 року.

Фактично шлюбні відносини між подружжям припинено з квітня 2012 року.

Згідно угоди про поділ майна від 27.08.2013 року подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_2 поділили спільно нажите майно, що підтверджується власноручно написаними розписками. /а.с. 117, 118/

ОСОБА_13 відповідно до розписки від 01.02.2006 року отримав грошові кошти у розмірі 20 000 грн., а саме погашення заборгованості за кредитним договором та договором іпотеки від 23.12.2005 року від ОСОБА_9 та зобов'язався повернути кошти на першу вимогу позикодавця. /а.с. 119/

Відповідно до розписки від 07.06.2008 року та 03.02.2010 року ОСОБА_2 отримав грошові кошти у розмірі 30 000 грн. та 40 000 грн. відповідно, а саме погашення заборгованості за кредитним договором та договором іпотеки від 23.12.2005 року від ОСОБА_9 та зобов'язався повернути кошти на першу вимогу позикодавця. /а.с. 120, 121/

30 серпня 2014 року ОСОБА_2 зареєструвала шлюб з ОСОБА_6, після реєстрації шлюбу дружині присвоєно прізвище «ОСОБА_6». /а.с. 39/.

Згідно ч. 1 ст. 60 СК України - майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Згідно ч. 2 ст. 60 СК України - вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі ст. 57 СК України особистою приватною власністю чоловіка, дружини є: майно, набуте кожним з них до шлюбу; майно, набуте ним, нею за час шлюбу але на підставі договору дарування або спадкування; майно, набуте ним, нею за час шлюбу, але за кошти, які належать їй, йому особисто; премії, винагороди, які він, вона одержав за особисті заслуги; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка належала чоловікові, дружині, а також як відшкодування, завданої їй, йому моральної шкоди; страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них.

Встановивши зазначені обставини, суд першої інстанції керуючись ч. 1,2 ст. 60,57,63 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України ухвалив рішення, яке відповідає вимогам чинного законодавства та підтверджується матеріалами справи.

Як правильно зазначив суд першої інстанції у своєму рішенні набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності подружжя, тобто, якщо майно було набуте за час шлюбу, передбачається (презюмується), що воно є спільним. Протилежне, тобто належність майна до роздільного майна подружжя, потребує доведення. Якщо при поділі майна один з подружжя стверджує, що певна річ була набута за час шлюбу на власні кошти цієї особи, то такі факти потребують доведення в суді.

Такий висновок суду узгоджується з вимогами ст. 63 СК України, відповідно до вимог якої дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності.

У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ч. 1 ст. 70 СК України).

Відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям під час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Підставою набуття подружжям права спільної сумісної власності є лише одна обставина: набуття (придбання) майна за час шлюбу, крім випадків встановлених законом або договором. Будь-яких домовленостей між сторонами, щодо відступлення рівності часток районним судом встановлено не було, а тому їх частки у спірному майні складають по 1\2 частці.

Твердження ОСОБА_2 про те, що квартира АДРЕСА_1, належить йому на праві особистої приватної власності, оскільки він уклав кредитний договір, договір іпотеки, договір позики для придбання квартири, суд не приймає до уваги, тому, що відповідач відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України не надав суду належних та обґрунтованих доказів на підтвердження тієї обставини, що спірна квартира була придбана ним за кошти, які належать йому особисто не знайшли свого підтвердження як в суді першої інстанції, так і не доведено ним в доводах апеляційної скарги, тому колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду в частині відмови ОСОБА_2 в задоволені зустрічного позову, та задоволення його вимог про визнання спірної квартири його особистою приватною власністю.

Як вбачається з матеріалів справи ухвалою Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 29.11.2012 року у зв'язку з несплатою судового збору повернуто ОСОБА_2 позов до ОСОБА_3 про поділ сумісно нажитого майна, а саме: квартири АДРЕСА_1, де він просив поділити між ним та колишньою дружиною по 1/2 частці, або, при необхідності виплатити 50 % вартості спірної квартири, або іншим законним шляхом, вказана обставина на думку судової колегії свідчить про те, що ОСОБА_2 визнавав цю спірну квартиру спільною сумісною власністю подружжя.

Задовольняючи позов ОСОБА_3 місцевий суд обґрунтовано прийшов до висновку, що спірна квартира набута ОСОБА_2 під час шлюбу з ОСОБА_3, у відповідності до положень ст. 60 СК України є об'єктом права спільної сумісної власності, а частки спільно нажитого майна подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_2 є рівними.

Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції, який повно та всебічно з'ясував обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, надав належну правову оцінку зібраним у справі доказам та застосував правові норми, які регулюють спірні правовідносини.

Рішення суду ґрунтується на матеріалах справи, встановлених обставинах та відповідає вимогам закону з огляду на що є законним та обґрунтованим і підстав для його скасування не вбачається.

Стаття 321 ЦК України передбачає, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до п. 23 постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року № 11, було роз'яснено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Згідно п. 24 постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року № 11, до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у них на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 СК). Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Що стосується премії, нагороди, одержаних за особисті заслуги, суд може визнати за другим з подружжя право на їх частку, якщо буде встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню.

Що стосується доводів позову та апеляційної скарги про застосування строку позовної давності до вимог ОСОБА_3, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно не застосовано ці строки.

Згідно ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до п. 15 Пленуму Верховного суду України від 21.12.2007 року № 11 - «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» - початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106, 107 СК) (2947-14) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (ч. 2 ст. 72 СК).

Позивач за первісним позовом ОСОБА_3 зазначає, що дізналася про своє порушене право щодо спільного майна подружжя у вигляді квартири АДРЕСА_1 після подання позовної заяви від 03.04.2015 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 грошової компенсації в розмірі 2/3 частини від вартості спірної квартири. ОСОБА_2 до моменту подання позову до суду погоджувався сплатити грошову компенсацію від вартості квартири АДРЕСА_1 і звертався до суду з позовом про поділ спільно нажитого майна подружжя, але ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29.11.2012 року позовну заяву було повернуто у зв'язку із тим, що ОСОБА_2 не сплатив судовий збір.Таким чином, суд приходить до висновку, що частки спільно нажитого майна подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_2 є рівними, а тому ОСОБА_3 не пропущено строк позовної давності, оскільки в судовому засіданні доведено, що позивач за первісним позовом ОСОБА_3 дізналася про своє порушене право щодо спільного майна подружжя після подання позовної заяви від 03.04.2015 року до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська.

Таким чином, ці та інші доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження, вони були предметом дослідження суду першої інстанції і колегія суддів погоджується з їх оцінкою та вважає, що доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують і, на думку колегії суддів, зводяться до переоцінки доказів.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

керуючись ст.ст. 367, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2- залишити без задоволення.

РішенняЛенінського районного суду м Дніпропетровська від 24 квітня 2017 року,додаткове рішення Ленінського районного суду м Дніпропетровська від 26 липня 2017 року- залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Головуючий: Ж.І. Максюта

Судді: Е.Л. Демченко

Т.Р. Куценко