Постанова № 73208689, 04.04.2018, Апеляційний суд Вінницької області

Справа № 147/620/17

Провадження № 22-ц/772/706/2018

Категорія: 55

Головуючий у суді 1-ї інстанції Корнієнко О. М.

Доповідач:Медяний В. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 квітня 2018 рокуСправа № 147/620/17м. Вінниця

Апеляційний суд Вінницької області у складі:

головуючого Медяного В.М.,

суддів: Матківської М.В., Сопруна В.В.,

з участю секретаря Сніжко О.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Вінниці апеляційну скаргу Державного підприємства «Тростянецький спиртовий завод» на рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 25 січня 2018 року (головуючий суддя Корнієнко О.М.), ухвалене у приміщенні Ладижинського міського суду Вінницької області о 15:56 год., повне судове рішення складено 02 лютого 2018 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Державного підприємства «Тростянецький спиртовий завод» про стягнення заборгованості по заробітній платі та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,

встановив:

У червні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з даним позовом до ДП «Тростянецький спиртовий завод».

Свої вимоги мотивував тим, що у період з 04 вересня 2015 року по 08 квітня 2016 року він працював на посаді охоронника ДП «Тростянецький спиртовий завод» на підставі трудового договору.

Проте за період його роботи, відповідач не виплачував ОСОБА_3 заробітну плату та не провів з ним остаточний розрахунок в день звільнення.

Відповідно до довідки про доходи від 05 вересня 2016 року № 159, виданої ДП «Тростянецький спиртовий завод», за час роботи позивачу нарахована заробітна плата в сумі 10 989,87 грн., з якої утримано 2 143,93 грн. податків.

У травні 2017 року на його картковий рахунок в ПАТ «Укргазбанк», де він отримував заробітну плату, від відповідача надійшло 1000 грн., відтак позивач вважає, що загальна сума заборгованості становить 7 845,94 грн.

У зв'язку з тим, що з ним не було вчасно проведено розрахунку, відповідно до вимог ст. 116 КЗпП України, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за період з 11 квітня 2016 року по 29 червня 2017 року (232 дні) в сумі 36069,88 грн. а також суму заборгованої заробітної плати в розмірі 7 845,94 грн.

Рішенням Ладижинського міського суду Вінницької області від 25 січня 2018 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ДП «Тростянецький спиртовий завод» на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 36 096,88 грн. з утриманням при виплаті вказаної суми передбачених податків і обов'язкових платежів.

В частині позовних вимог про стягнення заборгованості по заробітній платі відмовлено.

Стягнуто з ДП «Тростянецький спиртовий завод» на користь держави 640 грн. судового збору.

В апеляційній скарзі відповідач ДП «Тростянецький спиртовий завод» просить рішення суду першої інстанції скасувати.

Посилається на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права. Вважає, що судом першої інстанції порушено правила підвідомчості даного спору, оскільки у провадженні Господарського суду Вінницької області перебуває справа № 10/47-08 за заявою боржника ДП «Тростянецький спиртовий завод» про банкрутство. Провадження у справі перебуває на стадії процедури розпорядження майном боржника, а тому з урахуванням положень ст. ст. 12, 16 ГПК України та Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» заявлені позовні вимоги мають розглядатися в порядку господарського судочинства.

Відзив на апеляційну скаргу до суду не надійшов.

У судовому засіданні у суді апеляційної інстанції представник відповідача ДП Тростянецький спиртовий завод - Гулько О.В. апеляційну скаргу підтримав, посилаючись на викладені в ній доводи, просив її задовольнити.

Позивач ОСОБА_3 у судове засідання до суду апеляційної інстанції не з'явився, хоча був належним чином повідомлений про дату час і місце розгляду справи, про причини своєї неявки не повідомив, тому відповідно до вимог ст. 128, ч. 2 ст. 372 ЦПК України справа розглянута у його відсутність.

Відповідно до пункту 3 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та змісту положень п.8 ч. 1 Розділу ХІІІ Перехідних положень ЦПК України апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах.

Апеляційний суд, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши докази у їх сукупності, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду у межах доводів апеляційної скарги, дійшов до висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Згідно з вимогами статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Якщо одна із сторін визнала пред'явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 206 цього Кодексу.

Апеляційний суд переконаний, що рішення суду першої інстанції відповідає таким вимогам.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ст. ст. 12, 76, 81 ЦПК України суд вирішує цивільно-правовий спір на засадах змагальності, кожна сторона зобов'язана доказами довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивач ОСОБА_3 з 04 вересня 2015 року по 08 квітня 2016 року працював охоронником на ДП «Тростянецький спиртовий завод».

Наказом № 2016-04-08-2-к від 08 квітня 2016 року згідно із п. 1 ст. 36 КЗпП України ОСОБА_3 звільнено за угодою сторін з 08 квітня 2016 року.

Сторонами не заперечується, що в день звільнення працівнику ОСОБА_3 підприємством не було виплачено всі кошти, які було нараховано до виплати. Так, йому не була в повній мірі виплачена нарахована заробітна плата за період роботи на підприємстві в сумі 8 845,94 грн. На день звернення до суду з даним позовом заборгованість підприємства перед ОСОБА_3 становила 7 845,94 грн.

Відповідно до ст. 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу.

За змістом ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства провадиться в день звільнення.

Згідно зі ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

В ході розгляду справи судом першої інстанції також встановлено, що вже після звернення ОСОБА_3 до суду із даним позовом, йому було повністю виплачено заборгованість по заробітній платі, що підтверджується наданим представником відповідача списком № 9 згрупованих поштових відправлень, з якого убачається, що 07 серпня 2017 року на ім'я ОСОБА_3 ДП «Тростянецький спиртовий завод» було відправлено поштове відправлення на суму 7 845,94 грн.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовна вимога ОСОБА_3 про стягнення заборгованості по заробітній платі задоволенню не підлягає.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 в частинні стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції виходив з того, що при звільненні позивача відповідачем не було проведено з ним повного розрахунку, що є підставою для виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку відповідно до ст. 117 КЗпП. Перевіряючи проведений позивачем розрахунок суми середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати в межах вказаного позивачем періоду, районний суд встановив, що такий розрахунок проведено вірно та дійшов висновку, що позовна вимога позивача про стягнення із відповідача вказаної суми середнього заробітку за 232 дні затримки розрахунку є обґрунтованою.

Апеляційний суд повністю погоджується з висновками суду першої інстанції, зокрема щодо визнання права позивача на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, сума якого має бути визначена за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок), а також, про відсутність підстав для звільнення роботодавця від обов'язку сплатити зазначені кошти.

Такий висновок в повній мірі узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України у висловленою у постанові від 2 липня 2014 року у цивільній справі № 6-76цс14, згідно з якою передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Порушення процедури про банкрутство роботодавця, наявність постанови державного виконавця про арешт коштів боржника від 15 серпня 2016 року, не може свідчити про відсутність вини роботодавця в невиплаті працівникові належних коштів і не є підставою для звільнення роботодавця від обов'язку сплатити зазначені кошти.

Відповідно до ст. 27 Закону України «Про оплату праці» середній заробіток працівника визначається за правилами, передбаченими Порядком.

Вірним є висновок суду про те, що при розрахунку середнього заробітку слід виходити з розміру середньої заробітної плати лютий та березень 2016 року, як визначено в абзаці 3 пункту 2 порядку, де зазначено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою

пов'язана відповідна виплата.

Так, визначаючи розмір середньоденної заробітної плати, суд першої інстанції, враховуючи, що звільнення ОСОБА_3 відбулося 08 квітня 2016 року, правильно вказував на те, що середня заробітна плата працівника має обраховуватись із нарахованої заробітної плати за попередні два місяці, тобто за лютий і березень 2016 року.

Із довідки про доходи № 159 від 05 вересня 2016 року (а.с. 10) суд першої інстанції вірно встановив, заробітна плата позивача за лютий-березень 2016 року сукупно становить 6 690,48 грн. і відповідно до п. 5 розділу IV Порядку шляхом ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі дні на число відпрацьованих робочих днів за цей період визначив, що середньоденна заробітна плата ОСОБА_3 за вказаний період становить 155,59 грн.

Вирішуючи питання щодо періоду, за який необхідно здійснити виплату середнього заробітку за час затримки при звільненні, суд першої інстанції, звернув увагу, що позивач розрахувався із позивачем лише у серпні 2018 року разом з тим, виходячи із заявлених позовних вимог, дійшов висновку, що в межах вказаного позивачем періоду, за який необхідно здійснити виплату середнього заробітку, кількість робочих днів дійсно становить 232 дні.

Таким чином, середній заробіток за час затримки розрахунку за вказаний період складає 36096,88 грн. (155,59 грн.*232 робочих дні).

Доводи апеляційної скарги про те, що даний спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства не заслуговують на увагу з тих підстав, що Законом України від 22 грудня 2011 року № 4212-VI, який набрав чинності 19 січня 2013 року, «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» зазначений Закон викладено в новій редакції.

Згідно з пунктом 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» статтю 12 ГПК (чинного станом на 19 січня 2013 року) доповнено пунктом 7, відповідно до якого до підвідомчості господарських судів віднесено справи у спорах, зокрема про стягнення заробітної плати з боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство.

Відповідно до Закону України від 02 жовтня 2012 року № 5405-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання господарських зобов'язань» розділ X «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» доповнено пунктом 1-1, яким визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом.

Таким чином, вирішуючи питання про визначення юрисдикції (предметної підсудності) справи за позовом про стягнення заробітної плати з роботодавця, слід враховувати положення пункту 1-1 розділу X «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», вимоги статті 15 ЦПК (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), статті 12 ГПК та брати до уваги дату порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника, якщо таку ухвалу постановлено після 19 січня 2013 року.

У справі встановлено, що ухвалу Господарського суду Вінницької області про порушення провадження у справі про банкрутство ДП «Тростянецький спиртовий завод» постановлено 21 березня 2008 року, тобто до набрання чинності Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в частині, що встановлює виключну підвідомчість справ про стягнення заробітної плати з боржника господарським судам, а тому такий спір правильно розглянуто судом першої інстанції в порядку цивільного судочинства.

Також, доводи апеляційної скарги, що обов'язковою умовою виплати середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку є вина підприємства, яка судом залишилась не встановленою є безпідставними.

Апеляційний суд бере до уваги, що відповідач не заперечував існування боргу перед позивачем та факт несвоєчасного розрахунку, а наявність постанови державного виконавця про арешт коштів боржника не свідчить про відсутність вини роботодавця в невиплаті працівникові належних коштів, а тому не є підставою для звільнення роботодавця від обов'язку сплатити відповідні кошти.

Крім того, доводи апеляційної скарги про те, що в день звільнення позивач був відсутній на робочому місці і з моменту звільнення не звертався до відповідача за розрахунком, не спростовують вірний висновок суду першої інстанції про те, що підприємство повинно було провести повний розрахунок із працівником в день звільнення.

Також суд першої інстанції вірно звернув увагу, що працюючи на підприємстві, ОСОБА_3 отримував заробітну плату шляхом перерахування коштів на його картковий рахунок у ПАТ АБ «Укргазбанк», що також визнається представником відповідача. Саме на зазначений банківський рахунок у травні 2017 року підприємством було частково перераховано заборгованість із заробітної плати, що свідчить про те, що відповідачеві було відомо реквізити рахунку позивача для виплати йому заробітної плати. Разом з тим, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідачем не надано належних доказів на підтвердження вжиття ним відповідних заходів щодо своєчасної виплати належних позивачеві сум при звільненні.

Виплата заробітної плати при звільненні працівника є обов'язком роботодавця, незалежно від того, чи звертається працівник із вимогою про таку виплату.

Відповідно до ч. 5 ст. 19 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється на виплату заробітної плати.

За таких обставин, апеляційний суд повністю погоджується з висновками суду першої інстанції та переконаний, що доводи апеляційної скарги, наведені на її обґрунтування, їх не спростовують і не дають підстав для висновку про неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду, викладених у рішенні, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, тому визнає, що місцевий суд ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з цим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін.

Враховуючи наведене, керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд -

постановив:

Апеляційну скаргу Державного підприємства «Тростянецький спиртовий завод» залишити без задоволення, а рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 25 січня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий : /підпис/ В.М. Медяний

Судді : /підпис/ М.В. Матківська

/підпис/ В.В. Сопрун

Згідно з оригіналом: