Постанова № 73194036, 04.04.2018, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

——————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 квітня 2018 р.м.ОдесаСправа № 815/5589/17

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Корой С. М.

Колегія суддів Одеського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді - Вербицької Н.В.,

суддів – Джабурії О.В.,

- ОСОБА_1,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Едеані ОСОБА_2 Сільванус на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 січня 2018 року по справі за адміністративним позовом Едеані ОСОБА_2 Сільванус до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов’язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И Л А :

30 жовтня 2017 року Едеані ОСОБА_2 Сільванус звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області, в якому просив визнати неправомірним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області № 194 від 12.10.2017 року про відмову йому в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області прийняти рішення відносно громадянина ОСОБА_3 Едеані ОСОБА_2 Сільванус про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем, при прийнятті оскаржуваного рішення, не враховано, що у випадку повернення до країни громадянської належності, життю та свободі позивачу буде загрожувати небезпека, що суперечить ст.3 Європейської Конвенції “Про захист прав людини та основоположних свобод”.

Відповідач заперечував проти позову, вважаючи його необґрунтованим та зазначаючи, що позивач зловживає процедурою звернення за захистом, оскільки має на меті лише легалізацію на території України. Так, Едеані ОСОБА_2 Сільванус не підпадає під критерії, визначені п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, його заява та історія переслідування є очевидно не обґрунтованими, оскільки фактично відсутній елемент переслідування за політичними, релігійними, расовими мотивами, тощо.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 12 січня 2018 року в задоволені позовних вимог відмолено.

Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить зазначену постанову скасувати та прийняту нову постанову, якою задовольнити його позовні вимоги. Зокрема, апелянт зазначає, що ненадання ним документального доказу усних тверджень про побоювання стати жертвою переслідування, у разі повернення до країни громадянської належності, не повинно бути перешкодою в прийнятті об’єктивного рішення щодо статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою. Так, ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб’єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими та підтверджується доповіддю Amnesty International 2016|2017 щодо положення прав людини у світі (ОСОБА_3).

В зв’язку із неявкою сторін, які належним чином були повідомлені про дату, час і місце судового засідання, відповідно п.2 ч.1 ст.311 КАС України, справа розглядається в порядку письмового провадження.

Заслухавши доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається наступне.

Едеані ОСОБА_2 Сільванус ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином ОСОБА_3. Підставою виїзду в України у 2017 році стало побоювання за своє життя. Так, 02.02.2017 року позивач приїхав до України за туристичною візою.

02.10.2017 року позивач звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції з заявою про набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Щодо причини звернення за захистом, позивач повідомив що останні 10 років в ОСОБА_3 він жив з сім’єю в с.Отругбу, доки туди не прийшли люди «Боко Харам», та позивач втік до м.Енугва. Там він зустрів священика, який порадив йому приїхати в Україну. Позивач зазначив що і в м.Енугва йому було безпечно, але безпечніше в Україні.

12.10.2017 року складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у якому зазначено, що позивач не переслідувалася в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, у відповідності до п.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, під час звернень за набуттям міжнародного захисту шукач захисту не навів інформації, яка б вказувала на застосування фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю чи політичними поглядами на момент прийняття рішення стосовно виїзду за межі ОСОБА_3. Більше того, відсутні будь які докази на підтвердження того, що шукача захисту взагалі переслідували коли-небудь на Батьківщині за ознаками раси, національності, віросповідання, політичних переконань, ознаки належності до певної соціальної групи. Також, по відношенню до заявника не застосовувалося фізичне насилля або утиски в регіоні постійного проживання за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, ані заявниця, ані її близькі родичі не були членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій в регіоні постійного проживання або поза його межами, а тому в позивача відсутні побоювання стосовно повернення до регіону постійного проживання у зв'язку із ймовірною загрозою переслідувань за вищевказаними ознаками. Крім того, наявні вигадані факти для посилення історії переслідування під час звернення за міжнародним захистом.

Таким чином, за результатами проведеного аналізу матеріалів особової справи позивача, співробітником ГУ ДМС України в Одеській області встановлено, що ані під час перебування в регіоні постійного проживання, ані перебуваючи поза її межами заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, у зв’язку з чим відсутні умови, які можливо розглянуто в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні через відсутність побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини (а.с.82-91).

12.10.2017 року, з урахуванням висновку головного спеціаліста відділу по роботі з шукачами захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області ОСОБА_4, управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області видано наказ “Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту” №194, яким відмовлено позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. (а.с.92)

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуваний наказ ГУ ДМС в Одеській області від 12.10.2017 № 194 прийнятий на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, а доводи позивача, якими він обґрунтовує своє звернення за захистом в Україні, є надуманими та необґрунтованими.

Судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Згідно з приписами ч.1 ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Частина 2 цієї статті встановлює, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Статтею 7 КАС України визначає, що суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, п.1 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” від 08.07.2011р. № 3671-VI (далі – Закон № 3671-VI) під цією особою визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 цієї ж статті Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Аналізуючи зміст зазначеної норми, судова колегія вважає необхідним зауважити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб’єктивної та об’єктивної сторін. Суб’єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб’єктивної оцінки особа змушена залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, а тому з’ясування суб’єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення такого спору.

Об’єктивна сторона пов’язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб’єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об’єктивним положенням у країні.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно із пунктом 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до п. 196-197 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця, обов'язок надавати докази лежить на заявнику, однак, задача встановлення та відпрацювання відповідних фактів вирішується разом з перевіряючою особою. В деяких випадках саме перевіряюча особа має використовувати засоби, якими вона володіє, щоб зібрати усі необхідні докази, які підтверджують клопотання. Проте, навіть цей незалежний пошук не завжди може бути успішним і можуть бути заяви, які неможливо підтвердити доказами. В таких випадках, якщо викладене заявником здається правдоподібним то перевіряючий повинен тлумачити сумніви на користь заявника. Таким чином, вимога надати докази не повинна сприйматися занадто буквально, через складність зробити це в тій ситуації, в якій знаходиться особа, яка клопоче про надання статусу біженця.

УВКБ ООН у своїй позиції "Про обов'язки та стандарти доказів в заявах біженців" від 16 грудня 1998 року зазначає, що факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Відповідно до п. 2.1 "Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту", які затвердженні наказом МВС України № 649 від 07.09.2011 року, уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом ( 3671-17 ): а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов'язки, а також про наслідки невиконання обов'язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону ( 3671-17) порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з'ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; є) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Пунктом 2.4 та п. 2.5 згаданих вище Правил, у разі наявності передбачених Законом (3671-17) підстав орган міграційної служби ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом. Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби: видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб.

Оцінка заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється на індивідуальній основі і включає в себе вивчення наявних відомостей про:

- всі відповідні факти, що стосуються країни походження на момент прийняття рішення щодо заяви, в тому числі закони і інші нормативно-правові акти країни походження заявника і порядок їх застосування;

- відповідні твердження і документи, представлені заявником, у тому числі інформацію про те, що заявник був або може стати об'єктом переслідування чи об'єктом завдання серйозної шкоди;

- особисті дані і обставини заявника, включаючи інформацію про те, що заявник був чи може стати об'єктом переслідування чи йому може бути завдано серйозної шкоди.

Вірним є висновок суду першої інстанції, що позивачем не наведено жодного доказу обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Судова колегія враховує, що відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення (наказ) про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

З протоколу співбесіди вбачається, що Едеані ОСОБА_2 Сільванус народився на півдні ОСОБА_3 у місті Енугу. Потім з батьками вони переїхали в с.Отругба район Бенуа, через роботу батька. В ОСОБА_3 позивач працював маляром. Після нападу людей «Боко Харам» позивач втік до м.Енугу та втратив всі зв’язки зі своєю родиною. В м.Енугу позивач проживав в церкві, де познайомився з пастором якого зовуть отець Пол і який допоміг йому отримати туристичну візу до України, купив квитки та дав грошей на проживання.

За словами заявника, він знає, що на території його країни є люди «Боко Харам», але позивач не знає, яка їх мета, як вони виглядають та де вони знаходяться. Позивач зазначає, що хоче вірити, що в Україні безпечніше, оскільки в ОСОБА_3 в цілому не дуже добра ситуація, однак йому нічого не загрожує.

Крім того, з протоколу співбесіди вбачається, що позивач не хоче повертатись до країни громадянської належності, не зазначаючи конкретні підстави.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, докази переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань відсутні як у матеріалах даної справи, так і не були надані ним до ГУ ДМС України в Одеській області при розгляді заяви про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Навпаки позивач особисто заперечив це під час співбесіди (а.с.77).

Тобто, як свідчать матеріали справи, позивач не наводить дійсних фактів, які б давали підстави вважати, що відносно нього є умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", в зв’язку із чим заява позивача про визнання його біженцем є очевидно необґрунтованою.

Відтак, відсутні підстави для визнання неправомірними та скасування наказу ГУ ДМС в Одеські області про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.

Оцінюючи викладене в сукупності, судова колегія вважає, що суд першої інстанції правильно та у достатньому обсязі встановив обставини справи, і ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до ст.316 КАС України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а постанови суду першої інстанції без змін.

Підстав для скасування чи зміни постанови суду першої інстанції колегія суддів не вбачає, а доводи апеляції вважає такими, що висновків суду не спростовують.

Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321,322,325, 329 КАС України, судова колегія –

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Едеані ОСОБА_2 Сільванус – залишити без задоволення.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 січня 2018 року – залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений та підписаний колегією суддів 04 квітня 2018 року.

Головуючий: Н.В.Вербицька

Суддя: О.В.Джабурія

Суддя: К ОСОБА_5