Постанова № 73169547, 02.04.2018, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/375/17 Суддя (судді) першої інстанції: Федорчук А.Б.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 квітня 2018 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді: Кобаля М.І.,

суддів: Епель О.В., Карпушової О.В.,

при секретарі: Кривді В.І.

за участю:

позивача: ОСОБА_2

представника відповідача: Толстунової С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Головного управління Національної поліції України у місті Києві на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 листопада 2017 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Головного управління Національної поліції України у місті Києві про скасування наказу та поновлення на роботі, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 (далі - Позивач) звернувся до суду із адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції України у місті Києві (далі - Відповідач, ГУ НП України у місті Києві) у якому просив:

- визнати наказ ГУ НП України у м. Києві від 30.11.2016 року № 943о/с про звільнення майора поліції ОСОБА_2 зі служби в поліції за пп.7 ч.1 ст.77 Закону України «Про національну поліцію» за власним бажанням протиправним та скасувати його;

- зобов'язати ГУ НП України у м. Києві поновити ОСОБА_2 на службі в Національній поліції на посаді старшого слідчого Оболонського управління поліції ГУ НП України у м. Києві та виплатити заробітну плату за час вимушеного прогулу;

- допустити негайне виконання рішення суду щодо поновлення ОСОБА_2 на службі в Національній поліції на посаді старшого слідчого Оболонського управління поліції ГУ НП у м. Києві; внести в трудову книжку відповідні записи.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 листопада 2017 року зазначений адміністративний позов задоволено частково.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалити нову, якою в задоволенні адміністративного позову відмовити.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Заслухавши позивача та представника відповідача, що прибули у судове засідання, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін, виходячи з наступного.

Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, наказом від 07.11.2015 року № 8о/с ОСОБА_2 призначено на посаду начальника відділу Солом'янського управління поліції ГУ НП України у місті Києві з присвоєнням спеціального звання майор поліції.

Відповідно до Наказу від 15.01.2016 року №19 о/с позивача призначено на посаду старшого слідчого Оболонського управління поліції ГУ НП України у місті Києві.

Наказом від 01.03.2016 року №194о/с позивача звільнено зі служби в поліції згідно з п. 5 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про національну поліцію» (а.с.91).

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва 18.08.2016 року, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 24.11.2016, по справі №826/4126/16 визнано протиправним та скасувати рішення Атестаційної комісії №1 Головного управління Національної поліції у місті Києві, оформлене протоколом ОП№15.00002158.0011213 від 22.01.2016 в частині невідповідності ОСОБА_2 займаній посаді та звільненню із служби в поліції через службову невідповідність. Також визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Національної поліції у місті Києві від 01.03.2016 року №194 о/с «Щодо особового складу», в частині звільнення ОСОБА_2 (М-139717), зі служби в поліції за п. 5 (через службову невідповідність) ч.1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію». Поновлено ОСОБА_2 на службі в поліції на посаді старшого слідчого Оболонського управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві з 01 березня 2016 року та стягнуто з Головного управління Національної поліції у місті Києві на користь ОСОБА_2 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 25 307,10грн. (двадцять п'ять тисяч триста сім гривень, 10 копійок).

На виконання вищезазначеного рішення сулу, відповідач наказом від 30.09.2016 року №797о/с поновив на службі позивача (а.с.21).

Водночас, 30.11.2016 року згідно з наказом № 943о/с ОСОБА_2 звільнено зі служби в поліції згідно з п.7 ч.1 ст.77 Закону України «Про національну поліцію» (за власним бажанням) на підставі рапорту ОСОБА_2 від 24.11.2016 (далі по тексту - оскаржуваний наказ) (а.с.20).

Позивач, вважаючи протиправним оскаржуваний наказ про своє звільнення, звернувся до суду з даним позовом за захистом свої прав та законних інтересів.

Приймаючи рішення про часткове задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції прийшов до висновку, що відповідачем порушено процедуру звільнення ОСОБА_2, оскільки останнього звільнено наказом від 30.11.2016 року № 943 о/с, тобто без врахування наданого позивачу права на відкликання рапорту про звільнення до закінчення двотижневого строку (останній день 14.12.2016 р.).

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Законом України «Про Національну поліцію» визначено правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про Національну поліцію» (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) Національна поліція України (далі по тексту - поліція) - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.

Згідно з п. 7 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про національну поліцію» поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, у тому числі, за власним бажанням.

При цьому, порядок звільнення зі служби в поліції за власним бажанням Законом України «Про Національну поліцію» не встановлено.

Таким чином, до спірних правовідносин необхідно застосовувати норми Кодексу законів про працю України (далі по тексту - КЗпП України), які визначають порядок розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника, оскільки спеціальним Законом України «Про Національну поліцію» порядок звільнення з органів поліції не врегульовано.

Згідно з ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Відповідно до ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Згідно з п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» №9 від 06.11.1992 року працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (ч.4 ст.24 КЗпП України).

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 24.11.2016 року ОСОБА_2 подав рапорт про звільнення за власним бажанням без зазначення дати та підстав звільнення (а.с.22).

Наказом від 30.11.2016 року № 943 о/с позивача звільнено зі служби в поліції згідно з п.7 ч.1 ст.77 Закону України «Про національну поліцію» (за власним бажанням).

Між тим, відповідно до вищезазначених правових положень чинного законодавства, ОСОБА_2 мав право до закінчення двотижневого строку, який встановлено трудовим законодавством, відкликати поданий рапорт.

Крім того, в поданому позивачем рапорті від 24.11.2016 про звільнення за власним бажанням не зазначена дата звільнення, що в свою чергу свідчить про те, що домовленість сторін щодо звільнення позивача не досягнута, не зважаючи на те, що ОСОБА_2 має особливий правовий статус поліцейського.

Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає законним та обґрунтованим висновок суду першої інстанції, що ГУ НП України у місті Києві порушено процедуру звільнення ОСОБА_2 та не враховано, що позивач мав право на відкликання рапорту про звільнення до закінчення двотижневого строку, тобто до 14.12.2016, а тому оскаржуваний наказ підлягає скасуванню з поновленням позивача на посаді, яку він займав на час звільнення починаючи з дати його звільнення, тобто з 30.11.2016 року.

Щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, колегія суддів апеляційної інстанції також погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 94 Закону України «Про Національну поліцію», постанови Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», з метою впорядкування структури та умов грошового забезпечення поліцейських та курсантів вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, які здійснюють підготовку поліцейських, наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06.04.2016 № 260 затверджено Порядок та умови виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання (далі - Порядок), які визначають критерії виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції.

Пункт 6 Розділу ІІІ Порядку визначає, що поліцейським, звільненим зі служби в поліції, а потім поновленим на службі у зв'язку з визнанням звільнення незаконним, за час вимушеного прогулу з дня звільнення виплачуються всі види грошового забезпечення (в тому числі премія), які були їм визначені на день звільнення. Підставою для нарахування та виплати грошового забезпечення є наказ керівника органу поліції про поновлення особи на службі або скасування наказу про його звільнення.

Правовими положеннями ч. 2 ст. 235 КЗпП України встановлено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію викладену в постанові Верховного суду України від 14.01.2014 у справі №21-395а13, в якій зазначено, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами закріпленими у Порядку.

Правовими положеннями ч. 5 ст. 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, суд апеляційної інстанції зазначає, що вимоги позивача щодо нарахування та виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідними від задоволених позовних вимог, а тому підлягають задоволенню.

Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок № 100), згідно п. 2 розділу ІІ якої, у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, підтверджується матеріалами справи та не заперечується сторонами, ОСОБА_2 звільнено з займаної посади починаючи з 30.11.2016.

Відповідно до пп.1 п. 8 Постанови Кабінету Міністрів України, від 08.02.1995, № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

В даному випадку, час вимушеного прогулу позивача складає - 251 робочий день за період з 30.11.2016 по 30.11.2017 включно.

Як вбачається з довідки про доходи №892 від 07.06.2017 року наданої відповідачем, позивачу виплачено заробітну плату, а саме: - за жовтень 2016 року 5 704,01,00 грн., за листопад 2016 року 5 520,00 грн., що разом становить 11 224,01 грн.

Таким чином, середньоденна заробітна плата позивача в період вимушеного прогулу складає 267,23 грн. (11224,00 грн./42).

Отже, сума середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу ОСОБА_2 становить 67 074,73 грн. (267,23 грн. х 251 робочий день).

Щодо позовних вимог про внесення в трудову книжку позивача відповідних записів, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до ст.48 КЗпП України, трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника. До трудової книжки заносяться відомості про роботу, заохочення та нагороди за успіхи в роботі на підприємстві, в установі, організації; відомості про стягнення до неї не заносяться.

Згідно із пп. 2.3, 2.4 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників від 17.08.1993р. за №110, записи в трудовій книжці при звільненні або переведенні на іншу роботу повинні провадитись у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства і з посиланням на відповідну статтю, пункт закону. Усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження).

Так, обґрунтованим є висновок суду першої інстанції, що доказів звернення позивача до відповідача з вимогою про внесення в трудову книжку відповідних записів (змін) не надано, а тому зазначена позовна вимога є передчасною, оскільки відсутні докази порушення законного права позивача.

Отже, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.

Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, а в рішенні від 27.09.2010 по справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» - що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України).

Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України.

Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.

У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов'язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року).

Колегія суддів апеляційної інстанції приходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

В даному випадку, відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не доведено правомірності своїх дій та не надано обґрунтованих доводів звільнення позивача з займаної посади, відповідно до норм чинного законодавства.

Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права.

Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції.

В зв'язку з цим колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст. 243, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції України у місті Києві - залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 листопада 2017 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття.

Касаційну скаргу може бути подано безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції, а в разі складення постанови в повному обсязі відповідно до ст. 329 цього Кодексу - з дня складення постанови в повному обсязі.

Суддя-доповідач: М.І. Кобаль

Судді: О.В. Епель

О.В. Карпушова