Рішення № 73038526, 15.03.2018, Кіровський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 203/111/17

2/0203/87/2018

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 березня 2018 року Кіровський районний суд м.Дніпропетровська у складі:

Головуючого судді – Казака С.Ю.

при секретарі – Булеці А.В.

за участю позивача – ОСОБА_1

представника позивача – ОСОБА_2

представника відповідача – ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа без самостійних вимог - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_6, про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності на ? частину майна, визнання договору дарування недійсним, внесення змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з вищезазначеним позовом, під час розгляд справи уточнивши підстави останнього та збільшивши позовні вимоги, остаточно зазначив, що з листопада 1991 року по вересень 1999 року перебував у цивільному шлюбі з відповідачкою, з якою разом проживали за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1. З часу спільного проживання вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, фактично виконували права та обов’язки подружжя, тобто проживали однією сім’єю, як чоловік та жінка. З 1993 року вони займались підприємницькою діяльністю. Під час спільного проживання на спільно зароблені кошти ними було придбано квартиру по пл.Петровського,2/69 в м.Дніпропетровську, яка в 2007 році була виведена з житлового фонду та переобладнана під магазин. Право власності на вказану квар тиру було зареєстровано за відповідачкою. 10.09.1999 року ними було зареєстровано шлюб, від якого вони мають двох дітей – ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_3 Рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 05.06.2012 року шлюб з відповідачкою було розірвано. Однак, до жовтня 2015 року вони знову спільно проживали однією сім’єю. 13.07.2016 року він дізнався, що відповідачка за договором дарування відчужила нежитлове приміщення по пл.Петровського,2/69 в м.Дніпропетровську на користь ОСОБА_5 без його письмової згоди. З огляду на це, посилаючись на норми Сімейного кодексу України та ЦК України, позивач просив встановити факт постійного проживання з відповідачкою однією сім’єю без реєстрацію шлюбу з листопада 1991 року по вересень 1999 року; визнати нежитлове приміщення по пл.Петровського,2/69 в м.Дніпропетровську спільною сумісною власністю та визнати право власності на ? частину вказаного приміщення за ним та відповідачкою; визнати недійсним договір дарування цього приміщення від 13.09.2013 оку та внести зміни до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

В судовому засіданні позивач та його представник підтримали позов та, посилаючись на викладені в ньому підстави, просив задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Представник відповідачки ОСОБА_4 заперечував проти позову та просив відмовити в задоволенні позовних вимог, як таких, що не ґрунтуються на законі та не підтверджені належними доказами.

Відповідачка ОСОБА_5 на неодноразові виклики до суду не з’явилась, про причини своєї неявки не повідомила.

Третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_6, в наданій заяві просив проводити розгляд справи без його участі.

Заслухавши пояснення позивача та його представника, заперечення представника відповідачки, допитавши свідків та дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку.

Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що сторони з 10.09.1999 року перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають двох дітей - ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_3

Рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 05.06.2012 року шлюб з відповідачкою було розірвано.

Сторонами не заперечувалось, що після розірвання шлюбу та до жовтня 2015 року останні продовжували проживати в квартирі №23 по пров.Штабному,4 в м.Дніпропетровську, що належить позивачу на підставі договору купівлі-продажу від 28.12.1998 року. Як зазначила представник відповідачки остання мешкала в цей період за вказаною адресою за відсутності іншого житла.

Також судом встановлено та не заперечувалось сторонами, що за договором купівлі-продажу від 15.04.1999 року відповідачкою було придбано квартиру АДРЕСА_1, яку в подальшому було виведено з житлового фонду в нежитловий. В зв’язку з цим, замість договору купівлі-продажу від 15.04.1999 року відповідачці на підставі рішення виконкому Дніпропетровської міської ради від 04.12.2006 року №4444 було видано свідоцтво про право власності від 06.12.2006 року на магазин непродовольчих товарів прим.69 по пл..Петровського,2 в м.Дніпропетровську.

Згідно договору дарування, посвідченого 13.09.2013 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_6 за реєстровим №4499, вказане спірне приміщення відповідачкою ОСОБА_4 було подаровано своїй матері ОСОБА_5

Звертаючись до суду з позовом позивач посилався на те, що спірне нежитлове приміщення було придбано відповідачкою в період їх проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, за спільно зароблені кошти, а тому є їх спільною сумісною власністю.

В зв’язку з цим, позивачем було заявлено відповідні вимоги про встановлення факту постійного проживання з відповідачкою однією сім’єю без реєстрацію шлюбу з листопада 1991 року по вересень 1999 року; визнання нежитлове приміщення по пл.Петровського,2/69 в м.Дніпропетровську спільною сумісною власністю та визнати право власності на ? частину вказаного приміщення за ним та відповідачкою. З огляду на це та подальше відчуження спірного приміщення на користь відповідачки ОСОБА_5 без його письмової згоди позивач також просив визнати недійсним відповідний договір дарування від 13.09.2013 оку та внести зміни до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Представник відповідача під час розгляду справи зазначив про невизнання відповідачкою факту проживання з позивачем однією сім’єю до реєстрації шлюбу, посилався на те, що спірне приміщення було придбано відповідачкою за особисті кошти, а також на ненадання позивачем доказів щодо наявності між сторонами угод про спільну діяльність та визнання майна спільною сумісною власністю.

Вирішуючи спір між сторонами, суд вважає безпідставним посилання позивача в обґрунтування правових підстав пред’явленого позову та заявлених вимог на норми діючого ЦК України та Сімейного кодексу України, оскільки спірні правовідносини виникли до набрання чинності останніми.

Враховуючи конституційний принцип дії законів у часі (ст.58 Конституції України) норми діючого ЦК України та Сімейного кодексу України поширюються лише на відносини, які виникли після 01.01.2004 року, а тому відповідні правовідносини в даному випадку регулюються нормами ЦК УРСР, КпШС України, Закону України «Про власність».

При цьому, суд враховує, що останні не містили норм, які б встановлювали правові наслідки набуття майна особами, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, аналогічні тим, які встановлені ст.74 Сімейного кодексу України.

Згідно роз’яснень, наданих в п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року №5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», встановлення судом факту перебування у фактичних шлюбних відносинах на підставі п.5 ст.273 ЦПК може мати місце, якщо такі відносини виникли до 08.07.1944 року і тривали до смерті (пропажі без вісті на фронті) одного з подружжя, внаслідок чого шлюб не може бути зареєстровано в органах реєстрації актів громадського стану. В інших випадках заяви про встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах судовому розгляду не підлягають.

Відповідно до ст.13 КпШС України, що діяв на момент виникнення спірних правовідносин, було встановлено, що права і обов’язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадян-ського стану.

Таким чином вимоги позивача про встановлення факту проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з листопада 1991 року по вересень 1999 року не ґрунтуються на законі та встановлення вказаного факту правового значення не має, оскільки не передбачає виникнення права спільної сумісної власності відповідно до положень ЦК УРСР, КпШС України, Закону України «Про власність».

Відповідно до роз'яснень, що містяться в п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.06.1998 року №16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України», спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з п.1 ст.17 Закону України «Про власність», відповідних норм ЦК Української РСР та з урахуванням п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.1995 року №20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності». Правила ст.ст.22,28,29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.

Згідно ст.12 Закону України «Про власність» чинного на час виникнення спірних правовідносин праця грома-дян є основою створення i примноження їх власності.

Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.

Відповідно до ст.17 Закону України «Про власність» майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об’єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Частиною другою ст.112 ЦК УРСР 1963 року визначено, що спільною власністю є спільна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність).

За змістом п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.1995 року №29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», розглядаючи позови, пов’язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст.16 Закону «Про власність», ст.22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об’єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п.1 ст.17, ст.18, п.2 ст.17 Закону України «Про власність»), тощо.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім’ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Посилаючись в обґрунтування заявлених вимог на те, що спірне приміщення було набуте ним з відповідачкою в період проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу та за спільні кошти, отримані від здійснення спільної підприємницької діяльності, позивач у відповідності до вимог ст.ст.12,81 ЦПК України належних, допустимих та достатніх доказів цьому не надав.

Надані ним квитанції щодо здійснення операцій з обміну валюти, а також лист з цифровими записами, в якому як зазначив позивач відображено обіг коштів від здійснення підприємницької діяльності, суд не визнає належними доказами, оскільки останні не підтверджують факт об’єднання сторін для спільної діяльності та використання спільно зароблених коштів на придбання спірного майна.

Не визнає суд належними доказами в цій частині і показання допитаних під час розгляду справи свідків ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14 оскільки останніми не наведено свідчень про те, яким чином використовувались сторонами доходи, отримані від здійснення підприємницької діяльності та за які кошти було придбане спірне майно.

В той час, як з матеріалів справи вбачається, що позивач та відповідачка кожен окремо були зареєстровані як фізичні особи-підприємці, договорів про спільну діяльність не укладали, податкову звітність подавали окремо. Спірна квартира не використовувалась для спільного проживання сторін однією сім’єю, була переобладнана під нежитлове приміщення (магазин) та використовувалась відповідачкою для здійснення підприємницької діяльності.

Доказів щодо розміру доходів, отриманих позивачем в період набуття спірного приміщення, розміру його внеску на придбання позивачем також суду не представлено.

При цьому, з матеріалів справи вбачається, що в цей період позивачем за договором купівлі-продажу від 28.12.1988 року було придбано та зареєстровано на себе на праві власності квартиру №23 по пров.Штабному,4 в м.Дніпропетровську.

За вказаних вище обставин та положень законодавства, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про визнання спірного приміщення спільною сумісною власністю з визнанням права власності на нього в рівних частках за позивачем та відповідачкою, є безпідставними, не підтверджені належними доказами та задоволенню не підлягають.

З урахуванням цього не підлягають задоволенню і інші вимоги позивача про визнання недійсними договору дарування спірного приміщення та внесення змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, які є похідними від визнання права власності на це майно або його частину за позивачем.

В зв’язку з відмовою в задоволенні позову в повному обсязі, понесені позивачем судові витрати у відповідності до ст.141 ЦПК України слід покласти на останнього.

На підставі викладеного, керуючись ст.13 КпШС України, ст.ст.12,17 Закону України «Про власність», ст.112 ЦК УРСР 1963 року, ст.ст.2,3,10,11,12,13,76-80,141,258,259,263-268 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа без самостійних вимог - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_6, про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності на ? частину майна, визнання договору дарування недійсним, внесення змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень – відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана учасниками справи до апеляційного суду Дніпропетровської області через Кіровський районний суд м.Дніпропетровська протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 23 березня 2018 року.

Суддя С.Ю.Казак