Постанова № 72993417, 26.03.2018, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

Апеляційний суд Запорізької області

ЄУН 0814/3212/2012Головуючий у 1-й інстанції Мусієнко Н.М.Пр. № 22-ц/778/1116/18Суддя-доповідач Гончар М.С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 березня 2018 року м. Запоріжжя

Апеляційний суду Запорізької області у складі судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Гончар М.С.

суддів Кочеткової І.В., Маловічко С.В.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 06 серпня 2012 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» в особі філії Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» Запорізьке регіональне управління (далі - Банк) до ОСОБА_3, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором

ВСТАНОВИВ:

У березні 2012 року Банк звернулася до суду із вищезазначеним позовом, в якому просив стягнути з відповідачів в солідарному порядку, на його користь, борг у розмірі 78910,31 грн. а також судові витрати: судовий збір в розмірі 789,10 грн.

В обґрунтування заявлених позовних вимог Банк зазначав, що 14.05.2007 року між позивачем та ОСОБА_3 укладено кредитний договір „Автопакет" № 16/2007/0338 Фап, відповідно до якого останній отримав кредит у розмірі 40500,00грн., зі сплатою 19,4% річних, з кінцевим терміном погашення 11.05.2012р. Відповідно до кредитного договору ОСОБА_3 взяв на себе зобов'язання своєчасно здійснювати повне погашення кредиту, а також зобов'язання щомісячно здійснювати погашення частини кредиту та відсотків за користування кредитними коштами у розмірах встановлених кредитним договором. У забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_3, Банком було укладено договір поруки з відповідачкою ОСОБА_2 - № 16/2007/0388 Фап від 14.05.2007р. Однак відповідачі прийняті на себе зобов'язання не виконали, у зв'язку з чим, станом на 07.07.2011 рік мають заборгованість в сумі 78910,31грн.

Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 06 серпня 2012 року (а.с. 77) позов Банка задоволено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_3, ОСОБА_2 на користь Банку заборгованість за кредитним договором в розмірі 78910,31грн., а також понесені судові витрати: на оплату судового збору - 789,10 грн.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 20 грудня 2017 року (а.с. 157) заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення суду першої інстанції залишено без задоволення.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції в частині (фактично в частині задоволення позовних вимог Банку до поручителя ОСОБА_2), посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судом першої інстанції при його ухваленні, відповідач ОСОБА_2 у своїй апеляційній скарзі (а.с. 161-162) просила заочне рішення суду першої інстанції скасувати, у задоволенні позову в частині позовних вимог, заявлених до ОСОБА_2, відмовити, судові витрати стягнути з позивача.

Ухвалою апеляційного суду апеляційне провадження за вищезазначеною апеляційною скаргою відкрито 15 січня 2018 року (а.с. 165), справу призначено до апеляційного розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та без проведення судового засідання (а.с. 180).

Оскільки, відповідно до ст. 369 ч. 1 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб крім тих, які не підлягають в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційним судом без повідомлення учасників справи.

В силу вимог ст. 7 ч. 13 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Банк, як позивач подав апеляційному суду відзив на вищезазначену апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 (а.с. 176-178).

Відповідач ОСОБА_3 відзиву на вищезазначену апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 апеляційному суду не надав у цій справі.

В силу вимог ст. 360 ч. 3 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції апеляційним судом.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, апеляційний суд дійшов висновку про те, що апеляційна скарга відповідача ОСОБА_2 не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Так, в силу вимог ст. 367 ч. 1 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Встановлено, що відповідач ОСОБА_3 вищезазначене заочне рішення суду першої інстанції у цій справі в апеляційному порядку не оскаржує.

Таким чином, апеляційний суд переглядає законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції у цій справі лише в оскаржуємій частині, тобто в частині задоволення позовних вимог Банку до поручителя ОСОБА_2 і лише в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідача ОСОБА_2

Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За змістом ст. 381 ч. 1 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги приймає постанову за правилами ст. 35 і глави 9 розділу ІІІ цього Кодексу з особливостями, зазначеними у ст. 382 цього Кодексу.

Встановлено, що суд першої інстанції, задовольняючи позов Банку у цій справі в оскаржуємій частині до поручителя ОСОБА_2, суд першої інстанції керувався ст.ст. 10, 11, 60, 88, 224-226 ЦПК України, ст.ст. 526, 554, 615, 625, 1054 ЦК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року, та виходив із обґрунтованості та доведеності позовних вимог Банку до поручителя ОСОБА_2

Апеляційний суд погоджується із таким висновком суду першої інстанції, вважає його правильним, а рішення суду першої інстанції в оскаржуємій частині - таким, що ухвалено із додержанням вимог закону, є правильним та законним.

При перевірці законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції у цій справі апеляційний суд виходить із положень ЦПК України, в редакції, що була чинною до 14.12.2017 року включно, тобто чинною на час ухвалення оскаржуємого рішення судом першої інстанції у цій справі (06 серпня 2012 року).

Відповідно до ст. 213 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно із ст. 214 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно, під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції у цій справі в оскаржуємій частині відповідає.

Так, судом першої інстанції було правильно встановлено, що відповідач ОСОБА_2 є поручителем перед Банком за договором поруки №16/2007/0388Фап від 14.05.2007р. (а.с. 21-22), що забезпечує виконання зобов'язань перед Банком позичальником ОСОБА_3 за кредитним договором „Автопакет" № 16/2007/0388Фап (копія а.с. 15-20), за яким останній отримав кредит у розмірі 40500,00грн., зі сплатою 19,4% річних, з кінцевим терміном погашення 11.05.2012р.

Має місце заборгованість позичальника ОСОБА_3 перед Банком за вищезазначеним кредитним договором станом на 07.07.2011 рік у розмірі 78910,31грн. (розрахунок а.с. 6-14), яка складається з: 37496,82грн. - заборгованість за кредитом; 26988,10грн. - заборгованість за відсотками; 1644,83грн. - заборгованість за пенею; 6607,64грн. - сума інфляційної складової; 950,99грн. - заборгованість за кредитною лінією; 712,43грн. - заборгованість за нарахованими відсотками по кредитній лінії; 48,56грн. - заборгованість за пенею за прострочення сплати платежів по кредитній лінії; 410,94грн. - заборгованість за інфляційною складовою по кредитній лінії; 4050,00грн. - заборгованість за штрафом.

Згідно із ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити відсотки.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.

Ст. 615 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання.

Відповідно до п.1.2 договору поруки № 16/2007/0388Фап від 14.05.2007р. поручитель відповідає перед кредитором у повному обсязі. Позичальник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники.

Відповідно до ст. 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Таким чином, зважаючи на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що на користь Банку підлягає стягненню з поручителя ОСОБА_2 у солідарному порядку з поручителем вищезазначена заборгованість за кредитним договором в розмірі 78910,31грн.

Доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_2 є такими, що не спростовують правильних висновків суду першої інстанції в оскаржуємій частині, а лише відображають позицію відповідача ОСОБА_2, висловлену у цій справі, яку вона та її представник вважають такою, що є єдино вірною та єдино можливою.

Вимагати дострокового виконання зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати нарахованих відсотків та інших платежів передбачених кредитним №16/2007/0388 Фап від 14.05.2007 року, укладеним між Банком та позичальником ОСОБА_3, у тому числі в разі прострочення позичальником сплати заборгованості з 07.11.2008 року, є правом, а не обов'язком Банку (п. 4.2.4. договору).

Банк скористався цим своїм правом у цій справі 13 березня 2012 року (позов Банку подано до суду до відповідачів у цій справі поштою 13.03.2012 року, конверт з відміткою поштового відділенні від 13.03.2012 року а.с. 56), тобто ще за декілька місяців до закінчення строку виконання основного зобов'язання - 11 травня 2012 року (п. 1.1.4 договору).

Претензії Банку на ім'я позичальника ОСОБА_3 від 28.08.2009 року (копія а.с. 26) та від 04.03.2010 року (копія а.с. 25) за своїм змістом є претензіями Банку про погашення позивальником поточної заборгованості за вищезазначеним кредитним договором, а тому останніми не змінювався строк для виконання основного зобов'язання.

Відповідач ОСОБА_2 у своїй апеляційній скарзі наполягала на тому, що порука припинилась в силу вимог ст. 559 ч. 4 ЦК України.

В силу вимог ст. 559 ч. 4 ЦК порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Хоча, апеляційний суд погоджується, що конкретний строк припинення договору поруки самим договором не встановлений, оскільки у п. 5.3. договору поруки (а.с.22) визначено, що дія цього договору закінчується належним виконанням позичальником взятих на себе зобов'язань до договору «Автопакет» (п.1.1 - належне виконання ОСОБА_3 взятих на себе зобов'язань, в тому числі повернути до 11 травня 2012 року кредит, відсотки, інші платежі) чи виконанням поручителем своїх зобов'язань, згідно з умовами цього договору.

Проте, у матеріалах цієї справи відсутні належні, допустимі докази того, що до 13.03.2012 року Банк змінював строк виконання основного зобов'язання для позичальника ОСОБА_3 за вищезазначеним кредитним договором, а тому підстави для припинення поруки ОСОБА_2 за договором поруки №16/2007/0388 Фап від 14.05.2007 року, укладеним із Банком, на підставі ст. 559 ч. 4 ЦК України у цій справі відсутні.

«6-місячний строк для припинення поруки» і «позовна давність для стягнення заборгованості» - це різні поняття.

Відповідачі до ухвалення судового рішення у цій справі судом першої інстанції не заявляли про застосування строків позовної давності, виходячи з того, що останній платіж позичальника мав місце 07.11.2008 року, а подача вищезазначеного позову Банком у цій справі до суду 13 березня 2013 року (конверт з відміткою поштового відділення від 13.03.2013 року а.с. 56).

За змістом правового висновку ВСУ, викладеного у постанові від 18 березня 2015 року у справі № 6-25цс15:

«Виходячи із основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізуючи норми розділу V ЦК України "Строки та терміни. Позовна давність" у їх сукупності, слід дійти висновку про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність.

Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов'язана лише із наявністю про це заяви сторони.

Таким чином суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність».

Крім того, за змістом правового висновку ВСУ, викладеного у постанові від 02 березня 2016 року у справі № 6-2307цс15:

«Відповідно до вимог частини другої статті 1054 та за змістом частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Згідно частини першої статті 232 ЦПК України заочне рішення підлягає скасуванню, якщо судом буде встановлено, що відповідач не з'явився в судове засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції при розгляді справи здійснює перевірку і оцінку фактичних обставин справи та їх юридичну кваліфікацію в межах доводів апеляційної скарги, які вже були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Нові матеріально-правові вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції. Той факт, що сторона не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції у випадках, передбачених законом може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, а не для вирішення апеляційним судом її заяви про застосування позовної давності».

Поручитель ОСОБА_2 на виконання вимог п. 2.5 вищезазначеного договору поруки, укладеного із Банком, своєчасно не повідомила Банк про зміну своєї адреси.

При вищевикладених обставинах, Банк правильно звертався до суду у цій справі до суду за останнім відомим Банку зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання відповідачів, зокрема ОСОБА_2: АДРЕСА_1 (копія паспорту ОСОБА_2 з відміткою про реєстрацію за цією адресою а.с. 35-26, яка була наявна у Банку на час подачі вищезазначеного позову у цій справі).

При цьому, встановлено, що відповідачі, у тому числі відповідач ОСОБА_2, повідомлялись судом першої інстанції про час і місце розгляду цієї справи з додержанням вимог ст. ст. 74-77 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року, зокрема ст. 74 ч. 9: відповідач, зареєстроване місце проживання якого невідоме (а.с. 59 -довідка про зняття відповідача ОСОБА_2 з реєстраційного обліку за рішенням суду), викликається в суд через оголошення у пресі. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про час і місце розгляду справи (а.с.72-73 - газета «Запорізька правда» від 26 липня 2012 року № 108-109 з викликом ОСОБА_2 судом першої інстанції у судове засідання 06 серпня 2012 року).

А тому, порушення норм процесуального права, які є обов'язковими підставами для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, передбачені ст. 376 ч. 3 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, у цій справі відсутні.

Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання (ст. 625 ч. 1 ЦК України).

Тому посилання відповідача ОСОБА_2 на її скрутний майновий стан (а.с. 170) не можуть бути прийняті апеляційним судом до уваги у цій справі, оскільки останнє не може бути підставою для скасування апеляційним судом правильного по суті рішення суду першої інстанції у цій справі.

Апеляційний суд на виконання вимог ст. 12 ч. 5 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, сприяв повному та всебічному апеляційному перегляду законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції у цій справі в межах доводів апеляційної скарги відповідача ОСОБА_2

Оскільки, в силу вимог ст. 367 ч. 3 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Однак, докази, передбачені ст. 367 ч. 3 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, у цій справі відсутні, та зокрема відповідачем ОСОБА_2 та представником останньої апеляційному суду не надані.

В силу вимог ст. 212 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Згідно із ст. 58 ч.1 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно, належними доказами є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до ст. 59 ч. 2 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (допустимість доказів).

Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях (ст. 60 ч. 4 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно).

Суд першої інстанції розглянув дану справу з додержанням вимог ст. ст. 10-11, 57-61, 212 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно, тобто в межах заявлених позивачем позовних вимог та на підставі доказів сторін, яким надав відповідну оцінку.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 10 ч. 3 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно.

Підстави для звільнення відповідачів, та зокрема відповідача ОСОБА_2, від доказування, передбачені ст. 61 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року, у цій справі відсутні.

Відповідачі, та зокрема відповідач ОСОБА_2 і представник останньої, не надали суду першої інстанції належних, допустимих доказів в обґрунтування своїх заперечень проти позову Банку в частині поручителя ОСОБА_2

При вищевикладених обставинах, доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_2, як особи, яка подала апеляційну скаргу у цій справі, не ґрунтуються на законі та доказах, наявних у матеріалах цієї справи, рішення суду першої інстанції в оскаржуємій частині є законним та обґрунтованим, ухваленим з додержанням вимог ЦПК України.

За таких обставин, апеляційний суд не вбачає передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції в оскаржуємій частині у цій справі або ж його зміні.

Також в силу вимог ст. 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, у разі відмови відповідачу ОСОБА_2 у задоволенні її вищезазначеної апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції в оскаржуємій частині у цій справі, остання не має права на компенсацію за рахунок Банку, як позивача, будь-яких судових витрат, пов'язаних із розглядом цієї справи апеляційним судом, у тому числі у вигляді судового збору, сплаченого нею при подачі вищезазначеної апеляційної скарги до апеляційного суду (а.с. 160).

Керуючись ст. ст. 10- 11, 58-61, 74-77, 212-215, 224-226 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно, ст.ст. 12, 141, 367-368, 371-372, 374-375, 381-384, п. 9 Перехідних положень ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Заочне рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 06 серпня 2012 року в оскаржуємій частині у цій справі залишити без змін.

В решті рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржувалось та апеляційним судом не переглядалось.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Касаційна скарга на постанову апеляційного суду подається протягом тридцяти днів безпосередньо до Верховного Суду, як суду касаційної інстанції.

У разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюються з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови апеляційним судом у цій справі складений 26 березня 2018 року.

Головуючий суддяСуддяСуддяГончар М.С. Кочеткова І.В.Маловічко С.В.