Рішення № 72975293, 26.03.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/464/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 березня 2018 року м.Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Соколенко О.М.;

при секретарі - Любімовій О.Є.

за участю:

представника позивача - ОСОБА_1 (за довіреністю),-

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу та зобов'язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

02 лютого 2018 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому позивач просить суд:

- визнати неправомірним та скасувати Наказ Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області № 09 від 15.01.2018 року про відмову ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати Головне управління державної міграційної служби України в Одеській області розглянути заяву ОСОБА_2 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що вона звернулася до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою у порядку Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». 22.12.2016 року ГУ ДМС України в Одеській області було розглянуто заяву ОСОБА_2 та прийнято, вказує позивач, неправомірне рішення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке було скасовано постановою Одеського окружного адміністративного віл 16 березня 2017 року по адміністративній справі № 815/196/17. Законність вказаної постанови була підтверджена рішенням Одеського апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2017 року. Вказаними рішеннями зобов'язано ГУ ДМС України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_2

Позивач вказує, що повторно розглянувши заяву ОСОБА_2, ГУ ДМС України в Одеській області прийнято рішення про повторну відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що заявницю було проінформовано 23.01.2018 року повідомленням ДМС України в Одеській області № 5/1-387 від 15.01.2018 року.

Спірне рішення, на думку позивача, є неправомірним, хибним, необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, оскільки ГУ ДМС України в Одеській області поверхнево здійснило перевірку викладених у заяві позивача даних.

У позовній заяві ОСОБА_2 вказує, що подана нею до ГУ ДМС України в Одеській області заява не підпадає під ознаки, викладені у ч.ч. 6-9 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту": вона не є очевидно необґрунтованою, не носить характер зловживання, ОСОБА_2 не видає себе за іншу особу, постановлена раніше відмова у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визнана судом незаконною. Відповідачем не встановлено об'єктивно та в повному обсязі наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право позивачу на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту; при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з якими Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" пов'язує надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту».

Зважаючи на викладене, посилаючись на положення ст.1, ч.ч.1, 4, 6-9 ст.8, ч.5 ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», позивач просить суд визнати неправомірним та скасувати Наказ Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області № 09 від 15.01.2018 року про відмову ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язати Головне управління державної міграційної служби України в Одеській області розглянути заяву ОСОБА_2 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Ухвалою суду від 07.02.2018 року судом прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу, судом вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін та призначено перше судове засідання на 27.02.2018 року. Також, у вказаній ухвалі судом встановлено сторонам строки для подання заяв по суті позову.

Ухвалою суду від 07.02.2018 року клопотання позивача задоволено та витребувано з Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області належним чином засвідчену копію матеріалів особової справи ОСОБА_2.

23.02.2018 року до суду від Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області надійшов відзив на позовну заяву разом із доказами направлення його копії позивачу, а також, надійшли матеріали особової справи ОСОБА_2

Так, в обґрунтування своєї позиції відповідач у відзиві на адміністративний позов зазначає, що Головне управління ДМС України в Одеській області не визнає даний позов, та вважає, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п 1 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

З посиланням на обставини, встановлені у висновку про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 15.01.2018 року, відповідач стверджує, що надані шукачем притулку відомості, дають можливість стверджувати, що до управління міграційної служби позивач звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в поштуках шляхів легалізації. Тобто згідно з п.F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, позивач, є мігрантом, а не біженцем.

Враховуючи вищевикладене, представник відповідача у відзиві на позовну заяву просить суд відмовити ОСОБА_2 у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

У перше судове засідання, призначене на 27.02.2018 року сторони не з'явились, про дату час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином та своєчасно, що підтверджується матеріалами справи. При цьому засобами електронної пошти 27.02.2018 року за вх. ЕП/1118/18 та вх. ЕП/1104/18 від представника ОСОБА_2 (ОСОБА_1) до суду надійшли заяви, в яких остання просила суд відкласти розгляд справи для надання часу для подання відповіді на відзив та провести перше судове засідання, призначене на 27.02.2018 року за її відсутністю та відсутністю позивача.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 27.02.2018 року, яка прийнята судом на місці та занесена до протоколу судового засідання, судом задоволено клопотання представника позивача та відкладено судове засідання на 15.03.2018 року о 16:00 год. для надання можливості ОСОБА_2 отримати відзив на позовну заяву та скористатись правом надання відповіді на відзив.

12 березня 2018 року через канцелярію суду засобами електронної пошти від представника позивача до суду надійшла відповідь на відзив на позовну заяву у якій вказано, що причиною переслідувань ОСОБА_2 на території Грузії може стати попередження місцевими владними органами подій, аналогічних Революції Гідності; ОСОБА_2 може стати заручницею своєї активної громадської позиції, результатом якої став суттєвий внесок у здійснення демократично-революційних подій в Україні та відсторонення від інструментів влади осіб, що зайняли державні посади корупційними шляхами та/або користуються своїми посадами для отримання особистої майнової вигоди. Також представник позивача у відповіді на відзив на позовну заяву вказує, що обов'язок встановлення всіх фактичних обставин особової справи не може перекладатися з відповідного працівника ДМС на особу, що звертається за захистом.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 15.03.2018 року, яка прийнята судом на місці та занесена до протоколу судового засідання, судом витребувано у Головного управління ДМС в Одеській області рішення суду про встановлення факту постійного проживання особи на території України та докази звернення ОСОБА_2 із заявою про отримання громадянства та оголошено перерву у розгляді справи до 21.03.2018 року.

У судовому засіданні 21.03.2018 року позивач та представник позивача підтримали позовні вимоги та просили суд позов задовольнити, посилаючись на обставини, викладені в позовній заяві, відповіді на відзив на позовну заяву, у наданих під час розгляду справи поясненнях та зважаючи на надані до суду докази.

Представник відповідача - Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області у судове засідання 21.03.2018 року не заявився, про дату, час та місце проведення судового засідання повідомлений належним чином та своєчасно. Про причини неприбуття суд не повідомив, рішення суду про встановлення факту постійного проживання особи на території України та докази звернення ОСОБА_2 із заявою про отримання громадянства та оголошено перерву у розгляді справи до 21.03.2018 року до суду не надав.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення позивача, представника позивача та представника відповідача, дослідивши обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення, та перевіривши їх доказами, суд встановив наступні факти та обставини.

Згідно з ч. 1 ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч.1 та 2 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, 05 грудня 2016 року звернулась до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №232 (т.1 а.с.172).

У вказаній заяві-анкеті ОСОБА_2, вказала, що вона народилась у м.Тбілісі де навчалась в технікумі та народила доньку, в кінці 1991 року на початку 1992 року виїхала з Грузії у зв'язку із воєнними подіями в Грузії де у неї залишились жити мати та дочка. При виїзді, позивач планувала в подальшому забрати їх до себе в Україну. Позивач також вказала, що у Грузії в 1991 році почався військовий конфлікт, життям людей загрожувала небезпека, так як по центрі міста їздили танки, країна була у військовому становищі, була введена комендантська година, погіршились умови життя, хліб та воду видавали по талонам чи карткам. Також ОСОБА_2 вказала, що вона ніколи не являлась ні громадянкою Грузії, ні громадянкою України.

Разом з цим, позивач заповнила анкету особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.185-186), в якій вона, зазначила, що є громадянкою СССР, за національністю єзидка, за віросповіданням християнка, вказала, що у неї є оригінал паспортного документу та копія свідоцтва про народження, окрім відомостей, що вказані у заяві, зазначила, зокрема, у розділі 2 "Виїзд з останньої країни постійного проживання", що у березні 1992 року на потязі Тбілісі-Харків вона виїхала з Грузії з іншими людьми, які також виїжджали з країни через військові дії. На потягу вона поїхала до м.Харків, де проживала 5 місяців у місті з іншими людьми на квартирі. Вказує, що вона шукала роботу, продавала рибу. Потім вона дізналась, що у м.Одесі можна працювати в заробляти краще. Восени 1992 року на потязі Харків-Одеса вона поїхала до м.Одеси, вони знімали квартиру по вул.Архітекторська приблизно 4 роки. До 2002 року продавала рибу на Таїрово на ринку «Южний». Також позивач вказала, що вона не мала дозволу влади на виїзд, виїхала з копією паспорту та свідоцтвом про народження, яке потім загубила. Позивач вказує, що вона 16 років не могла знайти своїх родичів в Грузії, а коли через 16 років їх знайшла, то вони прислали їй паспорт. Також ОСОБА_2 вказала, що вона ніколи не зверталась за наданням притулку або за наданням статусу біженця в інших країнах.

Причини виїзду з країни постійного проживання, які позивач вказав у анкеті співпадають з даними, зазначеними нею у заяві про надання статусу біженця.

Відповідно до ч.1 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Судом встановлено, що провідним спеціалістом відділу соціальної інтеграції управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області 22.12.2016 року проведено з заявником співбесіду та складено відповідний протокол (а.с.202-207). Так під час співбесіди 22.12.2016 року ОСОБА_2, зокрема, вказано, що вона вільно володіє грузинською та російською мовами та що у потягу Харків-Одеса в неї було свідоцтво про народження, яке в поїздці викрали. У Харкові позивач проживала 5 місяців. Також під час даної співбесіди позивач вказує, що у неї був оригінал свідоцтва та копія паспорту. Під час співбесіди 22.12.2016 року позивач зазначила, що вона виїхала з Грузії приблизно у 1992 році з причин військових подій та вказала, що на той час у неї були проблеми з чоловіком з яким вона проживала з донькою. Пішовши від чоловіка на іншу кварти, позивач виїхала до м.Харків. В Грузії залишили проживати мати, брат, дядько та донька позивача. Окрім того, ОСОБА_2 вказує, що взимку 2015 року вона зверталась до УВКБ ООН. Позивач вказала, що у неї є бажання зустрітись з мамою і повернутись до України та що громадянство Грузії вона не бажає отримати.

Також, як вбачається з матеріалів справи, працівником органу міграційної служби заповнено реєстраційний листок на ОСОБА_2, як на особу, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.208-212). У вказаному реєстраційному листку, вказані ті ж самі дані, які зазначені позивачем у заяві про надання статусу біженця та у анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Датою і місцем перетину кордону зазначено березень 1992 року.

22 грудня 2016 року, розглянувши особову справу №2016ОД0201 ОСОБА_2, провідним спеціалістом відділу соціальної інтеграції управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області складено висновок щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту в Україні (т.1 а.с.214-217), у якому зазначено, що особа вважає заяву особи очевидно не обґрунтованою, тобто в неї відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та такою, що носить характер зловживання через приховання важливих відомостей та надання завідомо неправдоподібної інформації.

Згідно вказаного висновку від 22.12.2016 року відповідно до протоколу співбесіди від 12.12.2016 року заявниця покинула територію Грузії 25 років тому, наприкінці 1991 року, та на протязі цього часу жодного разу не звернулася за міжнародним захистом до міграційної служби, ані на території України, ані на території інших держав, що свідчить про те, що для особи не існувало фактичної загрози життю на Батьківщині. Так, згідно із заявою, яка була надана до міграційної служби головною причиною звернення до управління, була необхідність легалізації на території України, що свідчить про зловживання процедурою і повністю відхиляє можливість розгляду звернення як такого, що має вагоме підґрунтя для отримання захисту. Також, заявниця не привела жодного факту власних побоювань, у разі повернення до Грузії, які б ґрунтувалися на реальних подіях або інших доказах. На більшість питань, які були поставлені у ході протоколу співбесіди, особа сказала, що має проблеми з пам'яттю або відповідала стисло, не обґрунтовано, плутаючись у власних свідченнях. Аналізом отриманих свідчень вбачається, що заявниця надала інформацію, яка містить суттєві відмінності, недостовірні дані стосовно дат та причин виїзду з країни громадянської належності. Так, згідно із заявою-анкетою, на момент виїзду з Грузії, особа мала при собі оригінал паспорту та копію свідоцтва про народження, але під час протоколу співбесіди заявниця вказала, що мала лише оригінал свідоцтва про народження, яке потім загубила у потязі. Також, є певні сумніви стосовно причин виїзду з Грузії - так, в заяві головною причиною виїзду з країни громадянської належності були військові дії на Батьківщині, але під час протоколу співбесіди, особа вказала, що втікала від свого чоловіка, з яким були дуже складні стосунки. Також, не було ніяких пояснень що за бойові дії відбувалися на той час у Грузії, особа не привела жодної інформації стосовно політичних подій, через які заявниця покинула Батьківщину. На питання про політичну ситуацію на Батьківщині на даний час, особа відповіла, що взагалі не знає, що відбувається у Грузії та не підтримує зв'язок з родичами, що викликає сумніви щодо правдоподібності наданих свідчень.

До інших суперечностей, вказано у висновку від 22.12.2016 року, відносяться:

- дата виїзду з Грузії: анкета - 1991 рік, протокол співбесіди - 1992;

- причина неможливості повернення на Батьківщину: заява - відсутність будь-яких документів, протокол співбесіди - власне небажання повертатися.

У висновку від 22.12.2016 року також вказано, що за результатами проведеного протоколу співбесіди, підтверджуються відсутність переслідувань або побоювань, утисків, фізичної розправи при поверненні на територію Грузії у відповідності до п.п. 1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Позивачем не було надано жодної інформації, яка б свідчила про наявність реальної загрози її життю, безпеці або свободи на Батьківщині. Після проведених інтерв'ю та анкетування, не було виявлено жодних ознак переслідування або фактичних елементів погроз. Інформацією по країні походження встановлено, що в регіоні постійного проживання особи (м. Тбілісі) відсутні відкриті збройні конфлікти, що додатково підтверджує відсутність серйозної загрози життю у разі добровільного повернення до Грузії:

22 грудня 2017 року відповідачем прийнято Наказ №245 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового статусу» (т.1 а.с.218).

22 грудня 2017 року відповідачем на ім'я ОСОБА_2 складено Повідомлення №5/1-478 від 22.12.2016 року про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту згідно якого, на підставі Наказу №245 від 22.12.2016 року позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.219-220).

Правомірність рішення ГУ ДМС України в Одеській області № 245 від 22.12.2016 року, було предметом розгляду у адміністративній справі №815/196/17.

Так, згідно інформації з КП «ДСС» постановою Одеського окружного адміністративного суду від 16.03.2017 року у справі №815/196/17, яка залишена без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 13.12.2017 року адміністративний позов ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області - задоволено частково; визнано неправомірним та скасовано наказ № 245 від 22.12.2016 року; зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в іншій частині позову відмовлено.

Згідно вказаного рішення суду від 16.03.2017 року у справі №815/196/17, яке набрало законної сили 13.12.2017 року, мотивами за яких судом прийнято відповідне рішення слугувало те, що відносно позивача відповідачем не встановлено об'єктивно та в повному обсязі наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право останньому на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту.

Так у постанові від 16.03.2017 року у справі №815/196/17 суд дійшов висновку, що відносно позивача відповідачем не встановлено об'єктивно та в повному обсязі наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право останньому на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, а тому при прийнятті оскарженого рішення відповідач не дослідив в повному обсязі підстави та обставини, з яким Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", пов'язує надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту. Суд зазначив, що обов'язок доказування в адміністративному судочинстві визначений статтею 71 КАС України і розподіляється таким чином, що позивач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує позовні вимоги, тобто підставу позову, а відповідач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує заперечення проти позову. Також суд першої інстанції звернув увагу на неприпустимість висновків щодо недоведеності іноземцем чи особою без громадянства неправомірності рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень. За таких обставин, суд дійшов висновку, що наказ ГУ ДМС України в Одеській області № 245 від 22.12.2016 року прийнятий без повного та всебічного дослідження фактичних обставин особової справи позивача та є таким, що має бути скасованим. При цьому суд зазначив, що відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку, що позивач фактично була позбавлена права на всебічне вивчення повідомлених нею обставин та її особової справи, а тому обставини, які повідомлені нею, підлягають повній та всебічній перевірці.

04 січня 2018 року заступником начальника управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області відповідно до постанови Одеського окружного адміністративного суду від 16.03.2017 року за судовою справою №81/196/17 щодо зобов'язання Головного управління ДМС в Одеській області повторно розглянути заву гр.Грузії на установчі дані ОСОБА_2 з урахуванням ухвали Одеського апеляційного адміністративного суду від 13.12.2017 року, керуючись ч.8 ст.12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та п..6 наказу МВС від 07.09.2011 року №649 прийнято Наказ №03 «Про повторний розгляд заяви для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», яким наказано повторно розглянути заяву особи про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. Грузії ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, особова справа №2016ОD0201 (т.1 а.с.92).

Відповідно до ч.6 ст.9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.

Судом встановлено, що на виконання зазначених приписів Головним управлінням державної міграційної служби в Одеській області були направленні запити для здійснення перевірки про наявність або відсутність інформації, яка б перешкоджала б наданню статусу біженця в Україні відносно громадянина ОСОБА_2

Судом встановлено, що заступником начальника відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області 15.01.2018 року проведено з заявником співбесіду та складено відповідний протокол (т.1 а.с.106-116).

Так під час співбесіди 15.01.2018 року позивачем повідомлено, що при звернені до територіального підрозділу ДМС 05.12.2016 року установчі дані позивача були записані невірно, оскільки коли позивачу повторно видавалось свідоцтво про народження, то було невірно вказано по батькові ОСОБА_6 «ОСОБА_12». Вірним по батькові позивача є ОСОБА_13. Причиною для зміни перекладу та у подальшому зазначення власних установчих даних позивача як ОСОБА_2 стало звернення позивача до судових інстанцій задля того, щоб виробити паспорт громадянки України, саме там виявили помилку. Позивач вказала, що за результатами розгляду питання про надання позивачу громадянства суд підтвердив обставину того, що ОСОБА_2 проживає на території України з 1990-х років, відповідне підтвердження було також отримано і від свідків, які приймали участь у судовому засіданні.

Під час співбесіди 15.01.2018 року позивач вказала, що до моменту виїзду з Грузії вона постійно проживала з чоловіком, шлюб з яким не був офіційно оформлений, з матір'ю та сестрою чоловіка у місті народження ОСОБА_6 Тбілісі. Причиною виїзду до України став розрив з чоловіком з яким були проблеми особистого характеру, неможливість повернутись до матері через відносини з вітчимом, криза, яка була спричинена військовий конфліктом (хліб за талонами, комендантська година). Особа зазначила, що її родичі залишись поживати в Грузії, оскільки проживали за межами міста, а у неї не було навіть можливості все обдумати при від'їзді. Позивач вказала, що в час перебування при владі президента Грузії ОСОБА_12 відбувалась боротьба за владу, були суперечки з Росією, мітинги, під час одного з яких (на площі Шота Руставелі) постраждало загинуло багато людей. Позивач вказала, що вона виїхала без документів на потязі на початку літа 1991 року до м.Харків маючи при собі копію паспорту СРСР та свідоцтва про народження, оригінали яких залишились у матері позивача. Причиною по якій позивач виїхала саме до України нею вказано те, що саме сюди прагнули виїхати її знайомі разом з якими позивач їхала. ОСОБА_2 вказала, що її родичі не виїхали з Грузії по причині того, що проживали не в самому місті, а за його межами. Також позивач вказала, що вона ніколи не мала грузинського громадянства. При перетину кордону ОСОБА_6 вказала. Що у неї з собою були копія паспорту та оригінал свідоцтва про народження.

Окрім того, під час співбесіди 15.01.2018 року позивач вказала, що її матір запрошувала до Грузії та повідомила, що не існує ніякої загрози, проте у ОСОБА_2 не було документів. Позивач вказала, що там все спокійно та у разі її повернення до Грузії, їй там нічого не загрожує. При цьому позивач вказала, що легальної можливості повернутись до Грузії у неї немає. Також позивач повідомила про свої плати в подальшому повернутись до Грузії, щоб пояснити власній донці, ОСОБА_8, причини свого виїзду з цієї країни.

Позивач також під час співбесіди 15.01.2018 року повідомила, що вона зверталась до суду з метою підтвердження обставини довготривалого проживання на території України та що суд підтвердив обставину того, що позивач проживає на території України з 1990-х років.

Так, при проведення співбесіди 15.01.2018 року у позивача, зокрема, додатково з'ясовано:

- осіб з якими позивач перетинала український кордон;

- те, що на території України родичів та знайомих позивача на момент перетину корону не проживало;

- позицію позивача стосовно конфлікту в Грузії, яка полягає в тому що, вона була на стороні людей та про те, що особа нікого політиків не підтримувала;

- що результати конфлікту позивачу не відомо, оскільки вона цим не цікавиться; що позивач не зазнавала переслідувань у зв'язку із конфліктом;

- відсутність можливості подальшого залишення в Грузії до від'їзду, у зв'язку із сімейними непорозуміннями;

- причини по яким родичі позивача залишились проживати в Грузії (оскільки вони проживали за межами міста);

- що ситуація в Грузії покращилась, проте виникли інші політичні проблеми;

- причини не повернення позивача до Грузії (відсутність документів, місця для проживання);

- можливість підтвердження грузинського громадянства, які на думку позивача у неї відсутня;

- спроби позивача легалізувати своє перебування в України (зверталась до консульства);

- проходження процедури оформлення громадянства України (триває на даний час);

- що позивач зверталась до суду для підтвердження факту довготривалого проживання на території України;

- що позивач не може та не хоче проживати в Грузії;

- що позивач та її члени сім'ї від збройного конфлікту постраждати лише морально;

- що позивач не приймала безпосередньої участі у збройному конфлікті;

- що позивач зверталась до дипломатичних представництв країни громадянської належності на території України, а саме до грузинського консульства;

- що метою звернення позивача до територіального підрозділу ДМС є отримання документу для легального проживання на території України, що б отримати соціальний захист, а саме: паспорта громадянина України та продовжити термін довідки для звернення за захистом для того, щоб в подальшому мати можливість отримати громадянство України;

- що позивач ніколи не переслідувалась, що до неї у разі повернення до Грузії не може бути застосовано вирок про смертну кару, не можуть бути засновані тортури, нелюдське або таке, що принижує гідність поводження або покарання, її права та права родичів у Грузії не порушувались;

- що про активні військові дії у Грузії позивачу нічого не відомо;

- що родичі позивача станом на дату виїзду не були членами політичних партій.

15 січня 2018 року за результатами розгляду заяви та особової справи №2016 OD 0201 заявниці, гр.Грузії на установчі дані ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка 05.12.2016 року звернулась до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, заступником начальника відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області, на підставі проведеного протоколу співбесіди від 15.01.2018 року за процедурою повторного розгляду заяви із зазначеною громадянкою, матеріалів звернення 2016 року, аналізу об'єктивної інформації за країною походження заявниці, складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с.149-157), в якому, зазначено, що заява гр. Грузії на установчі дані ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, є очевидно необґрунтованою та такою, що містить ознаки зловживання, за відсутністю умов, зазначених пунктами 1, 13 частини першої ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, та що особа вважає доцільним на підставі п.6 ст.8 вказаного Закону прийняти рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вказаних висновків уповноважена особа ГУДМС в Одеській області дійшла з огляду на наступне.

Так, згідно висновку від 15.01.2018 року гр. Грузії ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, є уродженкою м. Тбілісі, Грузинської PCP, СРСР. На момент виїзду з країни постійного проживання мешкала у м. Тбілісі (Грузинська PCP, СРСР). За віросповіданням християнка, за національністю єзидка. Рідні мови-російська та грузинська. За сімейним станом неодружена, дітей не має. Заявниця має середню освіту, яку здобула в школі № 107 (СРСР, Грузинська PCP, м. Тбілісі) протягом 1968-1977 років, особа не надала до територіального підрозділу ДМС документ, який підтверджує здобуття нею освіти у вищезазначеному навчальному закладі. Протягом останніх 10 років заявниця неофіційно працювала реалізатором кукурудзи (Україна, м. Одеса), реалізатором квітів (Україна, м. Одеса, протягом 2016 року). Наразі особа не працює на території України у зв'язку з незадовільним станом здоров'я. Заявниця ніколи не притягалася до адміністративної або кримінальної відповідальності ані на Батьківщині, ані на території України. Зі слів заявниці, ані вона, ані її близькі родичі ніколи не були членами жодних політичних, релігійних, військових та громадських організацій. Також, заявниця не була причетна до інцидентів застосуванням фізичного насилля, яке б було пов'язано з її расою, національною, релігійною належністю або політичними поглядами. Особа є невійськовозобов'язаною, військову службу не проходила.

У висновку від 15.01.2018 року зазначено, що щодо виїзду з країни громадянської належності, заявниця зазначила про те, що приблизно на початку літа 1991 року особа разом зі своїм знайомим ОСОБА_3, іншими знайомими виїхала потягом з м. Тбілісі до м. Харків, без документів. В подальшому, особа переїхала до м. Одеса (Україна). Із зазначеного періоду особа не залишала територію України, до моменту звернення до територіального підрозділу ДМС у грудні 2016 року перебуваючи на території України нелегально. Виїзд з країни громадянської належності, зі слів особи, відбувся через обставини сімейного характеру, пов'язаними з цією обставиною труднощами із самостійним проживанням на території Грузинської PCP. В якості додаткової причини виїзду заявниця вказала на кризовий стан на території Грузинської PCP, який був спричинений збройним протистоянням, яке розгорнулося в процесі боротьбі за владу. Зі слів заявниці, мотивом для її виїзду за межі території Грузії до України слугувала можливість спільного виїзду до України зі своїми знайомими, які допомогли їй фінансово та надавали допомогу з адаптацією заявниці на території України. Зі слів особи, наразі вона не може повернутися до Грузії через відсутність необхідного для легального повернення документа, відсутністю належних перспектив для проживання на території Грузії разом зі своїми родичами.

Також висновку від 15.01.2018 року вказано, що за результатами розгляду матеріалів особової справи заявниці, можливо визначити, що вона не переслідувалася в країні постійного проживання за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, у відповідності до п.1 ст. 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року. Так, під час звернень за набуттям міжнародного захисту шукач захисту чітко зазначила, що на території країни громадянської належності вона не зазнавала переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, політичних переконань або ознакою належності до певної соціальної групи. Також, по відношенню до заявниці ніколи не застосовувалося фізичне насилля або утиски в регіоні постійного проживання за конвенційними ознаками визначення статусу біженця. Додатково, ані заявниця, ані її близькі родичі не були членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій в регіоні постійного проживання або поза його межами. Додатково, за матеріалами особової справи заявниці відсутня інформація стосовно можливої політичної або активістської діяльності заявниці на Батьківщині або поза її межами, зі слів заявниці, вона не цікавиться політикою та не розуміється на політиці. Також, у заявниці ніколи не виникало проблем або конфліктів з представниками органів державної влади країни громадянської належності, заявниця не мала проблем з виїздом за межі території Грузії. Також, заявниця стверджує, що ніколи не отримувала погроз у зв'язку зі своєю національністю або віросповіданням. Додатково, особа стверджує, що мала можливість продовжувати проживати на території Грузії до моменту виникнення проблем особистого характеру з власним чоловіком, через які у неї виникли непорозуміння з власними родичами, у зв'язку з якими вона почала самостійно проживати, постійно змінювати адреси проживання на території країни постійного проживання. Під час проведення процедури набуття міжнародного захисту заявниця також не вказує на причини неможливості власного повернення на Батьківщину з можливістю власного переслідування за конвенційними ознаками визначення статусу біженця.

У виснову15.01.2018 року посадова особа відповідача дійша виснків, що аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду особи з Грузії з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування в країні постійного проживання, ані перебуваючи поза її межами заявниця не зазнавала і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у неї відсутні обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Проведеним аналізом матеріалів особової справи заявниці також можливо визначити відсутність підстав у контексті можливого визнання її особою, яка потребує додаткового захисту на території України через наявність ознак, передбачених п. 13 ст. 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року.

У висновку від 15.01.2018 року вказано, що заявниця стверджує, що вона була вимушена виїхати за межі країни постійного проживання у зв'язку із кризовим станом на території Грузії, спричиненим проведенням збройного протистояння, яке розгорнулося в процесі боротьби за владу. За результатами проведеного детального аналізу зазначеної обставини, слід зазначити, що виїзд заявниці за межі країни постійного проживання відбувся ще в 1991 році, виїзд на територію України був обумовлений бажанням подальшого працевлаштування на території України, бажанням підняти власний економічний рівень. Зі слів особи, вона особисто не приймала участь у військових зіткненнях під час зазначеного збройного протистояння, вона не зазнавала особистих утисків або переслідувань внаслідок проведення вищезазначеного збройного конфлікту на території країни постійного проживання. Також, заявниця не надавала жодної підтримки будь-якій стороні вищезазначеного конфлікту під час його проведення, не приймала особисту участь у бойових зіткненнях, ані заявниця, ані її близькі родичі не постраждали внаслідок проведення збройного конфлікту на території Грузії, за матеріалами особової справи заявниці відсутня інформація стосовно її можливої участі у мітингах або демонстраціх, які передували зазначеному заявницею конфлікту. Додатково, зі слів заявниці, після її виїзду за межі країни постійного проживання, ситуація на території Грузії суттєво покращилася. Заявниця стверджує, що на Батьківщині ніколи не порушувалися її права, або права її близьких родичів. Відповідно до тверджень заявниці, ані вона, ані і"і матір, яка залишилась проживати на території Грузії ніколи не були причетні до свавільних арештів або затримань на території країни громадянської належності (арк, насильницьких зникнень або викрадень. Додатково, заявниця стверджує, що у випадку повернення до регіону постійного проживання по відношенню до неї не може бути застосовано вирок про смертну кару, тортури, нелюдське, або таке, що принижує людську гідність поводження або покарання (арк. 8 протоколу співбесіди від 15.01.2018 року), відсутня інформація стосовно проведення відкритих збройних конфліктів в регіоні постійного проживання заявниці на Батьківщині (Грузія, м. Тбілісі).

У висновку від 15.01.2018 року також зазначено, що зі слів особи, наразі на території Грузії залишилися проживати матір заявниці, її рідний брат на установчі дані ОСОБА_9 та донька на установчі дані ОСОБА_8. Близькі родичі заявниці наразі проживають в с. Насагури, неподалік від м. Тбілісі (Грузія), другий брат особи на установчі дані ОСОБА_9 наразі проживає на території Франції, має громадянство. Зі слів заявниці, вона наразі продовжує підтримувати зв'язок в телефонному режимі з власною матір'ю, її близькі родичі наразі не зазнають жодних погроз або переслідувань на Батьківщині, не збираються виїжджати до інших країн на постійне проживання. Відповідно до тверджень заявниці, наразі на території Грузії все спокійно, їй нічого не може загрожувати у випадку повернення на Батьківщину. Окрім того, відповідно до тверджень заявниці, після прибуття на територію України, вона планувала оформити документи для подальшого повернення до Грузії. Додатково, матір заявниці, яка залишилась проживати на Батьківщині, заохочує особу до повернення до країни постійного проживання, має намір прийняти заявницю, облаштувати її проживання у випадку повернення на Батьківщину. З урахуванням вищезазначеного вбачається, що причиною небажання можливого повернення заявниці на Батьківщину є не існування потенційної загрози для її життя, свободи або безпеки, а тимчасова відсутність необхідних для легального повернення документів, відсутність подальших перспектив проживання з рідною матір'ю на території Грузії, адаптованістю до умов проживання та бажанням в подальшому залишитися проживати на території України. Додатковою обставиною, яка свідчить про відсутність загрози для заявниці у випадку повернення до Грузії є її власне бажання виїзду до Грузії на нетривалий період з метою здійснення візиту до близьких родичів, які залишилися проживати на Батьківщині.

Також, вказано у висновку від 15.01.2018 року, з матеріалів особової справи заявниці спостерігаються елементи порушення українського законодавства, зловживання процедурою набуття міжнародного захисту. Так, прибувши на територію України ще в 1991 році, заявниця до грудня 2016 року не приймала спроб звернення за міжнародним захистом, тривалий час проживаючи на території України нелегально. Враховуючи обставину володіння заявницею російською мовою, достатню інтегрованість особи до українського суспільства вбачається, що особа мала можливість звернення до відповідного територіального підрозділу ДМС у випадку реальності існування загрози на Батьківщині. Натомість, перед зверненням до територіального підрозділу ДМС заявниця приймала численні спроби звернення до відповідних дипломатичних представництв з метою вирішення питання стосовно її легалізації на території України. Підставою для звернення до територіального підрозділу ДМС стало побоювання заявниці щодо її можливого арешту та подальшого видворення за межі України у зв'язку з її нелегальним перебуванням, бажанням отримати документ, який дозолив би легально та гідно проживати на території України. З урахуванням вищезазначеного вбачається, що єдиною причиною звернення заявниці до територіального підрозділу до ДМС є не потреба в міжнародному захисті, а потреба в тимчасовій легалізації на території України, бажання отримувати належну соціальну допомогу з проживанням на території України, про що прямо стверджує заявниця під час проведення процедури набуття міжнародного захисту. Також, аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні постійного проживання заявниці можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті визнання заявниці особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, згідно з визначенням п.13 ч.І статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, через відсутність доведених фактів загрози її життю, безпеці чи свободі в країні громадянської належності через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Ані заявниця, ані її близькі родичі також не зазнавали свавільних арештів, катування або інших Форм жорстокого поводження, а саме насильницьких зникнень, викрадень, сумарних та позасудових страт, примусових переміщень та застосування тяжкої або забороненої зброї проти цивільного населення. Як спостерігається з інформації за країною походження заявниці, Грузія характеризується як країна з прогресуючим рівнем забезпечення демократії, основоположних прав та свобод.

15 січня 2018 року відповідно до ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», приймаючи до уваги висновок провідного спеціаліста відділу у справах біженців Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області, заступником начальника Головного управління ДМС України в Одеській області, прийнято Наказ № 9 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» відносно ОСОБА_2 (т.1 а.с.158).

Про прийняття вказаного рішення Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, позивачу надіслано повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 15.01.2018 року №5/1-387, яке вона отримала 23.01.2018 року, що підтверджується підписом заявника на цьому повідомленні (т.1 а.с.159-164).

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд зазначає наступне.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту"

Частиною 4 статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено, що рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Згідно з ч.6 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21.10.1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництва встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно абз.5 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.7 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Практичні рекомендації "Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку", видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти погроз, переслідування на батьківщині, які б слугували причиною неможливості повернення до Грузії та обґрунтованих пояснень не навела. Позивач також не вказала, чим обставини ймовірного переслідування можуть бути підтвердженні.

Суд вважає необхідним зазначити, що "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, Директива Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту" від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме не наведено переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів дійсності.

ОСОБА_2 не надано історію ймовірного переслідування, а причиною звернення до органів міграційної служби вказано необхідність отримати офіційні документи.

Позивач прибула в Україну в кінці 1991 року, однак з заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вперше звернулась лише 05.12.2017.

Тобто ОСОБА_2, в порушення вимог ч.1 ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" більш як 26 років не зверталась за захистом.

Суд звертає увагу на те, що позивач ніколи не брала участь в діяльності політичних партій, релігійних та інших організацій, не зазнавала переслідувань через належність до певної національної, релігійної меншості чи до соціальної групи.

Також судом встановлено, що 22.03.2017 року заявник ОСОБА_2 звернулася до Київського районного суду м.Одеси із заявою, до якої 13.06.2017 року надала заяву про уточнення вимог, та просить встановити факт її постійного проживання на території України з липня 1991 року по теперішній час для подальшого встановлення її належності до громадянства України. При цьому заявник посилається на те, що у липні 1991 року вона приїхала до України, та саме з того часу постійно безперервно проживає у м. Одесі. Заявник вказує, що її громадянський паспорт СРСР втратив чинності, та з того часу вона не в змозі оформити громадянство України, так як фактично являється особою без громадянства. У зв'язку із чим, заявник змушена звернутися до суду із заявою.

Рішенням Київського районного суду м.Одеси від 18.10.2017 року у справі №520/3416/17 заяву ОСОБА_2, - задоволено та втановлено факт, що має юридичне значення, а саме, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, постійно проживає на території України з липня 1991 року по теперішній час - 18.10.2017 року.

Згідно вказаного рішення у судовому засіданні ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_11 уточнені вимоги підтримали та просять заяву задовольнити, оскільки рішення суду необхідне заявнику для подальшого встановленні її належності до громадянства України. Судом досліджено лист Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини на звернення ОСОБА_2, яким повідомлено, що ОСОБА_2 за своїм правовим статусом є особою без громадянства. Водночас, оскільки ОСОБА_2 фактично проживає в Україні з липня 1991 року по теперішній час, та може претендувати на набуття громадянства України на підставі п. 1 або п. 2 ст. 3 Закону України «Про громадянство України». Для вирішення питання набуття громадянства рекомендовано звернутися до суду

Хоча дане рішення станом на 21.03.2018 року і не набрало законної сили, однак є підтвердженням доводів відповідача про те, що заява ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, є очевидно необґрунтованою та такою, що містить ознаки зловживання, за відсутністю умов, зазначених пунктами 1, 13 частини першої ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року.

Також представником позивача зазначено, що позивач дійсно на даний час проходить процедуру набуття громадянства України.

Позивач в обґрунтування необхідності надати їй статус біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту зазначає, що члени її родини продовжуються проживати в Грузії та що їм там нічого не загрожує.

Таким чином, суд погоджується з доводами відповідача щодо відсутності у позивача підстав для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відносно додаткової форми захисту суд зазначає, що характерною рисою такої категорії осіб є невідповідність критеріям статусу біженця з одного боку і неможливість повернення в свою країну з іншого. Проте, в даному випадку позивач не змогла довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання.

Таким чином, суд вважає, що знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факт переслідувань її за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань.

Заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків в Грузії її особисто або членів її сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що у цілому, позивач не приховує того факту, що ні в минулому, ні на теперішній час ніяких погроз з боку органів державної влади в країні його громадянської належності для неї не існує, проте вона бажає стабільно жити в Україні, у зв'язку із чим вона фактично і покинула країну походження, цілеспрямовано вирушивши до України. Такі обставини не узгоджуються із доводами позивача для отримання статусу біженця, що суд оцінює як неправдоподібність та суперечливість тверджень позивача.

Згідно з п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або і продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).

Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін "не бажає" відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою "внаслідок таких побоювань". Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни "в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань". В будь якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Позивач не навела достатності деталей і специфіки щодо обставин проживання в Грузії. Надана нею інформація при викладенні причин виїзду з країни громадянської належності є непослідовною, документів у підтвердження обґрунтованості звернення не надано, не доведень жодного суттєвого факту заяви. Позивач не надано переконливих доказів щодо її особистого переслідування в разі повернення на батьківщину.

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в Грузії, а також підстав для виїзду з Грузії дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтувала неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є надуманими, останньою не наведено фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які позивач назвав, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з її обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно пункту F Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

Відповідно до п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні" судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину звернення позивача з позиції надання міжнародного захисту в Україні, оскільки під час перебування в Грузії та перебуваючи поза її межами позивач не зазнавала і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Суд вважає, що за відсутністю підстав, та з урахуванням розбіжностей в інформації наданої заявником, дане звернення є зловживанням процедурою з метою легалізації на території України. Однак ця умова не відповідає критеріям поняття "біженець", а підпадає під поняття "мігрант", у зв'язку із чим позивача, згідно з п. 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, яким ОСОБА_2 відмовлено у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справ і є правомірним. Наведені позивачем підстави для надання йому статусу біженця не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

Частиною 1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Частиною 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно зі ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Таким чином, з огляду на викладене, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування Наказу Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області № 09 від 15.01.2018 року про відмову ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та про зобов'язання Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області розглянути заяву ОСОБА_2 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити повністю не підлягають задоволеннюю

Керуючись ст.ст. 2, 9, 139, 241-246, 262 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування Наказу Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області № 09 від 15.01.2018 року про відмову ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та про зобов'язання Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області розглянути заяву ОСОБА_2 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Одеський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено та підписано суддею 26.03.2018 року.

Суддя О.М. Соколенко

.