Постанова № 72950998, 20.03.2018, Апеляційний суд Донецької області (м. Маріуполь)

22-ц/775/64/2018(м)

265/838/17

Головуючий у 1-й інстанції Міхєєва І.М.

Суддя-доповідач: Попова С.А.

Категорія 27

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 березня 2018 року Апеляційний суд Донецької області в складі колегії:

головуючого Попової С.А.,

суддів: Зайцевої С.А., Кочегарової Л.М.,

за участю секретаря Герасимової Г.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Маріуполі апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» на рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 27 листопада 2017 року по цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

В С Т А Н О В И В:

У лютому 2017 року ПАТ КБ «Приватбанк» (банк) звернулось до суду із позовом, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог (а.с. 90-93), просило стягнути солідарно з відповідачів заборгованість по кредитному договору у сумі 47971,61грн. В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що 19.03.2007р. між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № MR14AU00820020, за умовами якого банк надав відповідачу кредитні кошти у розмірі 97803,10 грн. строком повернення до 18.03.2014р. З метою забезпечення виконання позичальником ОСОБА_2 своїх зобов'язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_3 19.03.2007р. було укладено договір поруки. Позичальник і поручитель умови кредитного договору належним чином не виконали. Тому за рішенням суду від 07.05.2012р. з них в солідарному порядку було стягнуто борг, куди включено тіло кредиту, а також проценти за користування коштами кредиту станом на 21.09.2011р. в сумі 22306,80грн. Беручи до уваги загальний розмір заборгованості по процентам станом на 17.11.2016р. - 61951,29грн., за відрахуванням присуджених за попереднім рішенням процентів в сумі 22306,80грн., які частково стягнуті в порядку виконання цього рішення в сумі 8327,12грн., банк просив стягнути з позичальника та поручителя в солідарному порядку решту заборгованості в сумі 47971,61грн.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя від 27 листопада 2017 року (з урахуванням ухвали Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 05.01.2018р. щодо дати ухвалення рішення - а.с. 126) у задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено.

В апеляційній скарзі ПАТ КБ «Привтабанк», посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального і процесуального права, просить рішення суду скасувати, та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов в повному обсязі.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача - Шишелової Н.В., яка підтримала доводи скарги, заперечення проти скарги відповідача ОСОБА_2 і його представника - ОСОБА_5, співвідповідача ОСОБА_3, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Як встановлено судом і це підтверджується матеріалами справи, 19.03.2007р. між ПАТ КБ «Приватбанк та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № MR14AU00820020, згідно якого ОСОБА_2 отримав грошові кошти в розмірі 70312грн. для купівлі автомобіля та 27491,10грн. для сплати страхових платежів, зі сплатою відсотків за користування в розмірі 1,34%, на строк з 19.03.2007р. по 18.03.2014р. (а.с. 13-14).

В забезпечення виконання умов кредитного договору 19.03.2007р. ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_3 укладено договір поруки № MR14AU00820020 (а.с. 15).

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 07.05.2012р. стягнуто солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» заборгованість за цим кредитним договором від 19.03.2007р. в розмірі 79049,26грн., Вирішено питання з розподілом судових витрат (а.с. 46-51). До складу присудженої суми заборгованості, яка розрахована станом на 20.09.2011р., увійшла заборгованість по процентам за користування кредитом - 22306,80грн.

Внаслідок подовження невиконання відповідачами своїх зобов'язань за договором, згідно із розрахунком банку у відповідачів продовжує накопичуватись борг за процентами - загалом станом на 17.11.2016р. (в кінцевій редакції позову) - 61951,29грн. За мінусом присуджених рішенням сум і за відрахуванням сплачених в ході виконавчого провадження сум боргу, кредитором виведено до стягнення з відповідачів заборгованість по процентам - 47971,61грн.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд на підставі заяви відповідачів про застосування наслідків спливу строку позовної давності, врахував пред'явлення позову банку до позичальника і поручителя за спливом трирічного строку з моменту нарахованих до сплати відсотків востаннє 29.11.2013р. (поточні у сумі 26,38 грн. та прострочені у сумі 255,82 грн.), а також взяв до уваги останнє погашення відповідачами чергового платежу відсотків 30.11.2010р. Зважаючи на це, суд дійшов до висновку про сплив строку позовної давності до заявлених банком вимог про стягнення залишку процентів, що є підставою для відмови у задоволенні позову. При цьому суд відхилив заперечення банку щодо переривання відповідачами строку позовної давності, що позивач вбачив у погашених сумах у січні 2014р. і квітні 2016р., оскільки такі суми сплачені були в порядку примусового виконання органами виконавчої служби попереднього судового рішення від 07.05.2012р. і не є обставиною з визнання відповідачами боргу за минулі періоди. Відмовляючи в задоволенні позову, пред'явленого і до поручителя ОСОБА_3, виходив з того, що зі спливом строків позовної давності до вимог банку, адресованих позичальнику, також спливли такі строки до вимог, як поручителя.

З такими висновками суду не можна не погодитись з огляду на наступне.

За змістом ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій кількості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до ч. 2 ст. 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів.

За умовами кредитного договору № MR14AU00820020 від 19.03.2007р. позичальник зобов'язався повернути кредит у повному обсязі та проводити погашення заборгованості відповідно до умов кредитного договору шляхом здійснення щомісячних платежів в сумі 1507,15 грн. (п. 7.1 договору), які складались зі сплати тіла кредиту, нарахованих щомісяця 1,34 % (16,08 % на рік) відсотків та інших платежів. А згідно із п. 7.4 такого кредитного договору при порушенні позичальником умов повернення кредиту позичальник зобов'язався сплачувати позивачу відсотки за користування кредитом у розмірі 2,77 % на місяць (33,24 % на рік), розрахованих на суму непогашеної в строк заборгованості за кредитом.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність, про яку заявлено у даному спорі відповідачами (а.с. 87-88), є строком, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно із ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Частинами 1, 5 ст. 261 ЦК України визначено, що перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями, з визначеним строком виконання, перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки (ст. 257 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України.

При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припиненням дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України).

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Аналізуючи норми статей 261, 530, 631 ЦК України, слід дійти висновку про те, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов'язання має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими відсотками, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду з позовом щомісячні платежі (з відсотками) в межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. В останньому випадку, перебіг позовної давності буде починатись залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів.

Отже, у разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.

Якщо підсумувати, то: перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини, від дня, коли відбулося це порушення.

Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу.

Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки.

Як встановлено, зобов'язання позичальником і поручителем не виконувались належним чином, внаслідок чого за позовом кредитора рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя від 07.05.2012р. було стягнуто з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 в солідарному порядку на користь ПАТ КБ «Приватбанк» заборгованість за кредитним договором в загальному розмірі 79049,26грн.

В результаті прийняття рішення від 07.05.2012р., яким було стягнуто заборгованість по тілу кредиту (53622,18грн.) із заборгованістю по процентам за користування кредитом (22306,80грн.), по комісії (690,81грн.), по пені (2429,47грн.), у справі, що зараз переглядається судом апеляційної інстанції, банком пред'явлено вимоги в частині стягнення в солідарному порядку з відповідачів лише суми заборгованості по відсоткам.

Тож, у виниклих по справі правовідносинах предметом дослідження є питання сплати решти відсотків - 47971,61грн. ( 61951,29 - (22306,90-8327,12) ) - по різниці між присудженими за рішенням суду від 07.05.2012р. (22306,90грн., з яких погашено в ході виконавчого провадження 8327,12грн.) і загальною сумою накопиченого боргу по відсотках за користування грішми кредиту за весь період кредитування з 2007р., в тому числі і періоди прострочення, охоплюючи періоди станом на 20.09.2011р. (за фабулою рішення від 07.05.2012р.), та період станом на 17.11.2016р. (кінцева редакція позовних вимог у даній справі) - 61951,29грн.

Як встановлено судом першої інстанції з матеріалів справи і підтверджено в ході апеляційного розгляду, останнє погашення чергового платежу відсотків в сумі 748,10грн. відбулося 30.11.2010р. (а.с. 4-7, 94-96).

З розрахунку заборгованості, долученого до остаточної редакції позовних вимог вбачається, що востаннє позичальнику були нараховані до сплати відсотки 29.11.2013р.: поточні у сумі 26,38 грн. та прострочені у сумі 255,82 грн. З грудня 2013 року проценти за даним кредитним договором взагалі банком не нараховувались.

Разом з тим, банк звернувся до суду із даним позовом у лютому 2017 року, тобто, як правильно зазначено судом першої інстанції - поза межами строку позовної давності щодо вимог з повернення нарахованих відсотків.

Втім, банком пред'явлено вимоги про сплату процентів за минулі періоди, що передували грудню 2013р. в розмірі решти непогашеного боргу по процентам - 47971,61грн., і даний період знаходиться поза межами строку позовної давності.

Суд дослідив з розрахунку платежі відповідачів 20 січня 2014р. і 04 квітня 2016р. загалом в сумі 8327,12 грн. і правильно ідентифікував їх природу, як платежі, здійсненні в порядку примусового виконання попереднього судового рішення від 2012р., що не заперечувалось представником позивача. Оскільки погашення боргу за відсотками в зазначені дати відбувалось в примусовому, а не добровільному порядку, суд не врахував їх при обчисленні строку позовної давності, щодо вимог з повернення нарахованих відсотків за умовами кредитного договору від 19.03.2007р. Тож, такі платежі не діями боржників в порядку визнання свого боргу за минулі періоди (ч. 1 ст. 264 ЦК).

Також і колегія суддів, за відсутності інших платіжних документів, з яких би вбачалась плата відповідачами грошових сум у погашення боргу за минулий час (поза межами трирічного строку позовної давності - до 09.02.2014р.) погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність ознак переривання строку позовної давності, про що заявив в своїх запереченнях представник банку.

З огляду на подані відповідачами до постановлення судового рішення письмові заяви про застосування наслідків спливу строку позовної давності (а.с. 87, 88), і відсутності ознак поважності пропуску цього трирічного строку позивачем, суд першої інстанції правильно визначився із наявністю правових підстав для відмови в задоволенні позову з цих підстав.

В п. 11 договору поруки між банком і ОСОБА_3 (а.с. 41) вказано, що цей договір діє до повного виконання зобов'язань за кредитним договором.

Хоча цей договір не відзначає певної календарної дати, до якої діє договір поруки, все ж він кореспондує до умови, визначеної в п. 16 договору поруки, за якою погашення за Кредитним договором здійснюється в строк з 19.03.2007р. по 18.03.2014р. або у строки згідно із Графіку погашення кредиту.

Встановлено, що протягом шести місяців з останнього дня, коли кредит мав бути погашений (з 18.03.2014р. - дня настання строку виконання основного зобов'язання) банк не пред'явив вимоги до поручителя ОСОБА_3, через що зважаючи на положення ч. 4 ст. 559 ЦК України порука за договором, укладеним із поручителем ОСОБА_3, вважається припиненою, бо припиняється суб'єктивне право кредитора вимагати від боржника виконання зобов'язання.

Така позиція апеляційного суду ґрунтується на правовому висновку Верховного Суду України по справі № 6-1265цс16.

Колегія суддів не приймає до уваги положення п. 12 договору поруки, за яким: «порука за цим договором припиняється після закінчення 5 (п'яти) років з дня настання терміну повернення кредиту за Кредитним договором», оскільки даний договір не супроводжувався письмовою угодою між сторонами про збільшення строку позовної давності, як того вимагають положення ч. 1 ст. 259 ЦК України.

До того ж, суд першої інстанції, використовуючи також правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 03.02.2016р. у справі № 6-18цс16, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для стягнення з поручителя боргу по процентам за користування кредитними коштами, внаслідок спливу строку позовної давності щодо вимог, пред'явлених як до позичальника, так і похідних вимог, пред'явлених до поручителя.

Суд першої інстанції вмотивував відхилення доводів позивача щодо переривання строку позовної давності внесенням платежів у січні 2014 року і квітні 2016 року, вбачивши, що ці суми були стягнуті в примусовому порядку в ході виконання органами державної виконавчої служби попереднього рішення від 2012 року. І цілком слушно, як схвалює колегія суддів, таке стягнення не є добровільною виплатою відповідачів та не є дією з визнання боргу в розумінні ч. 1 ст. 264 ЦК України. Така обставина не може розцінюватись як підстава для переривання плину строку позовної давності, на чому наполягає у змісті апеляційної скарги позивач.

Крім того, безпосередньо в суді апеляційної інстанції представником позивача надано заяву позичальника ОСОБА_2 від 31.03.2014р. (а.с. 160) з проханням переглянути розмір заборгованості по кредитному договору, який утворився внаслідок тяжкого фінансового становища. Написання такої заяви банк ототожнює із визнанням боржником свого боргу у вказаному в заяві розміру 193423,32грн. і вважає це з обставиною, яка перериває строк позовної давності та тягне наслідок у вигляді судового стягнення заявленої суми заборгованості по процентам.

Однак, апеляційний суд віднаходить необґрунтованими доводи представника позивача в даній частині, оскільки вони не можуть бути підставою для задоволення вимог про стягнення заборгованості по процентам за минулі періоди, виходячи з наступного.

Так, по-перше, відповідно до ч. 1 ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.

Досліджуючи зміст заяви ОСОБА_2 від 31.03.2014р., з'ясовано, що вона містить прохання до банку провести перерахунок вищевказаної суми заборгованості після виконання позичальником таких дій: оплати суми заборгованості 49723,53грн. впродовж 24 місяців з розмежуванням на помісячні сплати в розмірі 2071,82грн. з 15 по 20 число кожного місяця.

В суді апеляційної інстанції ОСОБА_2 повідомив, що такого змісту надруковану заяву він підписав з метою подальшого укладення договору про реструктуризацію заборгованості. Втім, фактично між сторонами такого договору не було укладено. В добровільному порядку виставлений банком борг він не погашав, а платежі у січні 2014 року і квітні 2016 року були відраховані з його заробітної плати в порядку виконання попереднього судового рішення від 2012р.

Представник позивача, не заперечуючи факту відсутності договору про реструктуризацію заборгованості із позичальником, не надала інших платіжних документів, з яких би вбачалося добровільне здійснення позичальником/поручителем платежів, що стосувались періодів до написання цієї заяви (до березня 2014 року), за який і утворився борг по процентам у заявленому у змісті позовної заяви розмірі 47971,61грн.

Колегія суддів заслухавши пояснення сторін з цього приводу, вважає недоведеним факт переривання строку позовної давності, оскільки втілений в заяві від 31.03.3014р. намір про перерахунок боргу за минулі періоди не був підтверджений практичним здійсненням перелічених ОСОБА_2 дій з погашення боргу; жодного платіжного документу у виконання зобов'язань по цій заяві сторонами не надано.

Тому апеляційний суд відхиляє заперечення позивача щодо наявності обставин про переривання перебігу позовної давності, визначених у ч. 1 ст. 264 ЦК України, що свідчать про дії боржників з визнання свого боргу.

А по-друге, згідно із ч. 3 ст. 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Відтак, за позицією позивача, з урахуванням наведеної норми, в даному випадку дата переривання позовної давності має відповідати даті заяви - 31.03.2014р. і з цього часу, за версією банку і починається новий строк позовної давності, до якого не зараховується строк, що минув. Враховуючи, що проценти за користування коштами кредиту мали сплачуватись щомісячно, то треба взяти для дослідження період з 31.03.2014р. Проте, з цього часу - 31.03.2014р. (а навіть і раніше з грудня 2013 року) банком взагалі не нараховувались щомісячно ані проценти на залишок поточної заборгованості, ані проценти на залишок простроченої заборгованості за кредитом - до сплати по процентам 0.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції в достатньому обсязі встановив обставини справи за позовними вимогами ПАТ КБ «Приватбанк», відповідні їм правовідносини, поясненням та наданим доказам дав належну оцінку. Суд правильно застосував матеріальний закон, вимоги ст.ст. ст.ст. 89, 263-264 ЦПК України, дійшов обґрунтованого висновку про сплив строку позовної давності до заявлених банком вимог, відсутність підстав для поновлення ПАТ КБ «Приватбанк» строку позовної давності і стягнення з відповідачів в солідарному порядку заявленої суми боргу по процентам за користування коштами кредиту за минулі періоди.

Доводи апеляційної скарги, в тому числі і представлені додатково докази, не спростовують правильності висновків суду першої інстанції. Ніяких нових обставин, які не були предметом розгляду судом першої інстанції та могли вплинути на правильність висновків суду не виявлено. Порушень норм процесуального права, які могли призвести до неправильного вирішення справи, або тих, що є обов'язковою підставою для скасування судового рішення, колегією суддів не встановлено.

За таких обставин, на підставі п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга позивача ПАТ КБ «Приватбанк» підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.

Керуючись ст. 367, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст.ст. 381-384 ЦПК України, суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» залишити без задоволення.

Рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 27 листопада 2017 року року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 25.03.2018р.

Головуючий С.А.Попова

Судді С.А.Зайцева

Л.М.Кочегарова