Постанова № 72935096, 20.03.2018, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/13271/16 Головуючий у 1-й інстанції: Бояринцева М.А.,

судді - Аверкова В.В., Шевченко Н.М.

Суддя-доповідач: Василенко Я.М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 березня 2018 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого Василенка Я.М.,

суддів Кузьменка В.В., Шурка О.І.,

при секретарі Баглай О.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної фіскальної служби України на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 23.11.2017 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Державної фіскальної служби України про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_2 звернулась до суду першої інстанції з позовом, в якому просила:

- скасувати наказ Державної фіскальної служби України від 25.07.2016 № 2724-о «Про звільнення ОСОБА_2»;

- поновити позивача на посаді головного державного інспектора відділу митно-логістичної інфраструктури управління митної логістики та систем митного контролю Департаменту розвитку митної справи Державної фіскальної служби України з 26.07.2016;

- стягнути з Державної фіскальної служби України на користь позивача середній заробіток на час вимушеного прогулу з 26.07.2016 по день винесення судом рішення про поновлення на роботі включно;

- стягнути з Державної фіскальної служби України на користь позивача середній заробіток за час затримки проведення розрахунку тривалістю чотири робочих дні з 26.07.2016 по 29.07.2016 включно.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 23.11.2017 позовні вимоги задоволено.

Не погоджуючись з вказаною постановою відповідач звернувся із апеляційною скаргою, в якій вона просить скасувати оскаржувану постанову, як таку, що постановлена із порушенням норм матеріального і процесуального права, та ухвалити нову постанову, якою у задоволенні позову відмовити.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, працювала у органах митної служби з 19.12.1994; 09.06.1995 прийняла присягу державного службовця і наказом Державного митного комітету України від 16.06.1995 № 290-К їй було присвоєно звання інспектора митної служби 3 рангу (Бердянська митниця); остання посада у Бердянській митниці - старший інспектор сектора контролю митної вартості та номенклатури (наказ по Бердянській митниці Дніпровської Регіональної митниці від 31.10.2003 №124-к).

Наказом Державної митної служби від 18.11.2003 № 715-к ОСОБА_2 у порядку переведення призначено на посаду провідного інспектора сектору організації митного контролю у пунктах пропуску через українсько-молдавський кордон відділу організації митного контролю в пунктах пропуску Управління технологій митного контролю Державної митної служби України.

Станом на 2016 рік ОСОБА_2 обіймала посаду головного державного інспектора відділу митно-логістичної інфраструктури управління митної логістики та систем митного контролю Департаменту розвитку митної справи Державної фіскальної служби України (наказ Державної фіскальної служби України від 16.06.2015 № 1663-о).

Наказом Державної фіскальної служби України від 25.07.2016 № 2724-о відповідно до ст.ст. 44, 49-2 КЗпП України, ч. 4 ст. 87 Закону України «Про державну службу», наказів ДФС України від 02.11.2015 № 834 «Про затвердження Плану заходів із скорочення штатної чисельності працівників Державної фіскальної служби», від 30.12.2015 № 1022 «Про скорочення чисельності та введення в дію структури апарату Державної фіскальної служби України», штатного розпису на 2016 рік від 26.01.2016 - з 25.07.2016 звільнено ОСОБА_2 з посади головного державного інспектора відділу митно-логістичної інфраструктури управління митної логістики та систем митного контролю Департаменту розвитку митної справи Державної фіскальної служби України за п. 1 ст. 40 КЗпП України та п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» у зв'язку зі зміною організаційної структури та скороченням штатної чисельності Державної фіскальної служби України.

Позивач, вважаючи своє звільнення незаконним, звернулась з даним позовом до суду за захистом своїх прав.

Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що відповідачем була допущена протиправна бездіяльність під час процедури вивільнення позивача з посади, оскільки позивачу не пропонувалась інша рівноцінна посада державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - інша робота (посада державної служби) у цьому державному органі, а тому звільнення позивача є протиправним, у зв'язку із чим наказ Державної фіскальної служби України від 25.07.2016 № 2724-о «Про звільнення ОСОБА_2» є протиправним та підлягає скасуванню, а позивач поновленню на посаді головного державного інспектора відділу митно-логістичної інфраструктури управління митної логістики та систем митного контролю Департаменту розвитку митної справи Державної фіскальної служби України з 26.07.2016 із стягненням середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Також, суд першої інстанції зазначив, що оскільки позивач після звільнення отримала копію наказу та трудову книжку 25.07.2016, однак, остаточний розрахунок з нею було проведено лише 29.07.2016, то вимога позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки проведення розрахунку тривалістю чотири робочих дні також підлягає задоволенню.

Апелянт у своїй скарзі зазначає, що відповідач діяв у межах повноважень та у спосіб, що передбачений діючим законодавством, а звільнення позивача відбулося правомірно у зв'язку зі зміною організаційної структури та скороченням штатної чисельності Державної фіскальної служби України, на підставі чого у задоволенні позову слід відмовити.

Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції та вважає доводи апелянта безпідставними, враховуючи наступне.

Згідно з п. 1, 3 ч. 1 ст. 87 Закону №889-VIII підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є: скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.

Процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.

Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 40 КзпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно частини другої статті 40 Кодексу законів про працю України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Також, трудове законодавство визначає особливості вивільнення працівників, які поширюються також і на державних службовців згідно ч. 3 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу».

Статтею 49-2 Кодексу законів про працю України встановлено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством (частина друга статті 49-2 КЗпП України).

Водночас, з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників (частина третя статті 49-2 КЗпП України).

Відповідно до роз'яснень пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 № 9 розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення (абзац перший).

Колегія суддів зазначає, що підстави для припинення державної служби та звільнення позивача з посади згідно п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» та п. 1 ст. 40 КЗпП були наказ ДФС від 02.11.2015 № 834 «Про затвердження Плану заходів із скорочення штатної чисельності працівників Державної фіскальної служби», наказ від 30.12.2015 № 1022 «Про скорочення чисельності та введення в дію структури апарату Державної фіскальної служби України», штатний розпис на 2016 рік від 26.01.2016.

Однак, колегія суддів вважає, що відносно позивача не було дотримано вимог законодавства щодо пропонування їй перед звільненням іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі, що прямо передбачено п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», а також ст. 49-2 КзпП України, з огляду на наступне.

Згідно долученої до матеріалів справи копії попередження про наступне звільнення від 25.05.2016 в ньому міститься інформація про відсутність вакантних посад, відповідно, позивачу не пропонувалися жодні посади - ні рівнозначні, ні інша робота (посада державної служби) у цьому державному органі.

При цьому, відповідачем не надано доказів щодо відсутності вакантних посад, які могли б бути запропоновані позивачу станом на час попередження про вивільнення та дату звільнення, якими можуть бути штатні розклади з відповідними положеннями про службові обов'язки, а також переліки працівників, яким було запропоновано вакантні посади, для їх порівняння з позивачем.

Водночас, судом першої інстанції було встановлено, що станом на час попередження позивача про наступне вивільнення, а також на момент її звільнення у Державній фіскальній службі існували вакантні посади, а також посади тимчасово вільні на період перебування основного працівника у відпустці по догляду за дитиною, що відносились до однієї групи оплати праці з посадою, яку обіймала позивач.

Так, згідно з наданими позивачем копіями табелів обліку робочого часу за травень 2016 року були вакантними 4 посади в Департаменті матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури, 1 посада в Департаменті внутрішнього аудиту, 2 посади в Департаменті моніторингу та обліково-звітних систем та 1 посада в Департаменті організації митного контролю; були вільні посади на період перебування основного працівника у відпустці по догляду за дитиною у Департаменті організації роботи служби - 3 посади, у Департаменті матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури - 2 посади, у Департаменті внутрішнього аудиту - 1 посада, у Департаменті обслуговування платників - 3 посади, у Департаменті інформаційних технологій - 6 посад, у Регуляторно-правовому департаменті - 1 посада, у Департаменті адміністративного оскарження та судового супроводження - 4 посади, у Департаменті податків і зборів з фізичних осіб - 2 посади, у Департаменті боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом - 1 посада, у Департаменті погашення боргу - 1 посада, у Департаменті адміністрування митних платежів - 2 посади, у Департаменті боротьби з митними правопорушеннями - 1 посада.

Також, у вказаних департаментах були вакантні посади і станом на липень 2016 року згідно з табелями обліку робочого часу за липень 2017 рік, а саме: 1 посада в Департаменті матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури, 3 посади в Департаменті моніторингу доходів та обліково-звітних систем, 2 посади в Департаменті податків і зборів з юридичних осіб, 1 посада в Департаменті податків і зборів з фізичних осіб.

Крім того, згідно Штатного розпису станом на 25.07.2016 та табелів обліку робочого часу за липень 2016 року позивачу могли бути запропоновані посади на період перебування основного працівника у відпустці по догляду за дитиною.

При цьому, Державна фіскальна служба України не надала пояснень або заперечень щодо наявності станом на дату попередження позивача про звільнення та дату звільнення останньої вакантних посад, які могли бути запропоновані позивачу згідно вказаних Штатного розпису та табелів обліку робочого часу, і на які посилається позивач.

За таких обставин, колегія суддів вважає надані позивачем копії Штатного розпису ДФС від 26.01.2016, від 21.06.2016, табелів обліку робочого часу ДФС за травень 2016 року, за липень 2016 року належними доказами у справі і враховує наявну в них інформацію щодо наявності вакантних посад при розгляді справи.

Згідно правової позиції Верховного Суду України, висловленої у постанові від 01.04.2015 у справі №6-40цс15, власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому, роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Згідно наданих суду першої інстанції доказів (в тому числі, матеріалів особової справи, наданих відповідачем) позивач має дві вищі освіти - педагогіка і методика початкового навчання (вчитель молодших класів; диплом НОМЕР_1 від 30.06.1987) та міжнародне право (спеціаліст згідно диплому про перепідготовку НОМЕР_2 від 29.05.2009), тобто, відповідає вимогам щодо перебування на державній службі категорії «В» згідно ст. 19 Закону №889-VIII.

Також, згідно матеріалів особової справи позивач має безперервний стаж державної служби з 09.06.1995, і станом на час звільнення 25.07.2016 він становив 20 років саме в органах митної (фіскальної служби), що надає позивачу переваги у залишенні на посаді згідно ст. 42 КзпП України як працівнику з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про протиправну бездіяльність відповідача щодо непропонування позивачу іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі, тоді як наявні у справі докази свідчать про їх наявність, а тому наказ Державної фіскальної служби України від 25.07.2016 № 2724-о «Про звільнення ОСОБА_2» є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

Згідно ст. 235 КзпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Отже, оскільки вище встановлено протиправність звільнення позивача з державної служби в ДФС, то ОСОБА_2 підлягає поновленню на посаді головного державного інспектора відділу митно-логістичної інфраструктури управління митної логістики та систем митного контролю Департаменту розвитку митної справи Державної фіскальної служби України з 26.07.2016, що вірно встановлено судом першої інстанції.

При цьому, необхідно стягнути з Державної фіскальної служби України на користь позивача середній заробіток на час вимушеного прогулу з 26.07.2016 по день винесення судом рішення про поновлення на роботі включно.

Також, колегія суддів зазначає про те, що вимога про стягнення з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_2 суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу 26.07.2016 по день винесення судом рішення про поновлення на роботі включно також підлягає задоволенню, оскільки є похідною від попередніх.

Стосовно позовних вимог в частині стягнення з Державної фіскальної служби України на користь позивача середнього заробітку за час затримки проведення розрахунку тривалістю чотири робочих дні з 26.07.2016 по 29.07.2016 включно, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно ст. 116, 117 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Судом першої інстанції було встановлено, що у день звільнення 25.07.2016 позивач перебувала на робочому місці і отримала копію наказу та трудову книжку, однак, остаточний розрахунок з нею було проведено лише 29.07.2016, що підтверджується банківською випискою.

Таким чином, враховуючи, що середньоденний заробіток позивача на дату звільнення складав 393, 95 грн., з Державної фіскальної служби України на користь позивача необхідно стягнути середній заробіток за час затримки проведення розрахунку тривалістю чотири робочих дні з 26.07.2016 по 29.07.2016 включно в сумі 1 575, 80 грн. (393, 95 грн. х 4 дні), що вірно встановлено судом першої інстанції.

Отже, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Щодо вимоги представника позивача ОСОБА_3 про зміну постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 23.11.2017 в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Колегія суддів звертає увагу, що Державна фіскальна служба України у своїй апеляційній скарзі не заявляла вимоги про зміну постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 23.11.2017 в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а позивач та його представник не подавали апеляційної скарги взагалі, а тому вказане свідчить про те, що підстави для зміни оскаржуваної постанови відсутні.

Більше того, факт неподачі позивачем або його представником апеляційної скарги на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 23.11.2017 свідчить про те, що вони з нею повністю погоджуються.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції.

Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 243, 244, 250, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державної фіскальної служби України залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 23.11.2017 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328-331 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий: Василенко Я.М.

Судді: Кузьменко В.В.,

Шурко О.І.

Повний текст постанови виготовлений 23.03.2018.