Рішення № 72932292, 02.03.2018, Нетішинський міський суд Хмельницької області

Провадження № 2/679/63/2018

Справа № 679/178/17

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 березня 2018 року м. Нетішин

Нетішинський міський суд Хмельницької області у складі:

головуючого судді Базарника Б.І.,

при секретарі Лисюк О.О.,

за участі позивача ОСОБА_1,

представника позивача ОСОБА_2,

представника відповідача ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Нетішин цивільну справу №679/178/17 за позовом ОСОБА_1 до Відокремленого підрозділу «Хмельницька атомна електрична станція» державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» про скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовною заявою до Відокремленого підрозділу «Хмельницька атомна електрична станція» державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (далі за текстом – ВП «ХАЕС» або відповідач), в якій просить суд ухвалити рішення, яким: наказ №363 к від 26 березня 2015 року про його звільнення з роботи за згодою сторін скасувати та поновити на посаді електрослюсаря з обслуговування автоматики та засобів вимірювань електростанцій 7 груші цеху теплової автоматики та вимірювань ВП «ХАЕС»; стягнути із ВП «ХАЕС» на його користь середній заробіток за період з 27 березня 2015 року по день видання наказу про поновлення на посаді, а також моральну шкоду в розмірі 39 000 грн. та витрати в справі.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач у позовні заяві посилається на те, що з 14 квітня 2004 року він працював електрослюсарем з обслуговування автоматики та засобів вимірювань електростанцій 5 групи цеху теплової автоматики та вимірювань ВП «ХАЕС». 23 березня 2015 року був звільнений з роботи за згодою сторін згідно п.1 ст.36 КЗпП України. Вважає, що звільнення з роботи проведено незаконно, всупереч вимог ст.21 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», ст.39 Закону «Про військовий обов'язок і військову службу» та ст.119 КЗпП України. Крім того, позивач вказує на те, що реальною причиною звільнення його від виконання трудових обов'язків було його бажання виконати свій конституційний обов'язок захищати Батьківщину. В зв'язку з цим, він звернувся в військову частину №2749, командиром якої 24 лютого 2015 року було надано лист №130 про прийняття ОСОБА_1 в цю військову частину за мобілізацією. 02 березня 2015 року Славутським об'єднаним міським військовим комісаріатом на ім'я генерального директора ВП «ХАЕС» надано лист №616 про вирішення питання про зняття бронювання відносно ОСОБА_1 у зв'язку з бажанням даним військовозобов'язаним виконати свій Конституційний обов'язок та призватися в Збройні Сили України по мобілізації, відповідно до Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» №15/2015 від 14 січня 2015 року.

У відповідності із вказаними обставинами позивачем 03.03.2015 року подано заяву про звільнення від виконання посадових обов'язків у зв'язку з призовом за мобілізацією. 11 березня 2015 року відповідачем надано лист №45-295/2299 яким позивача повідомлено, що в разі прийняття ним рішення щодо проходження служби в Збройних Силах України, зазначена причина буде розглядатися як поважна в разі звільнення з ВП «ХАЕС» за власним бажанням, тобто, трудовий договір буде розірвано в зазначений ним термін без відпрацювання двох тижнів, як це передбачено ст.38 КЗпП України.

Позивач вказує на те, що враховуючи складну ситуацію в зоні АТО, перешкоджання проведення мобілізаційних заходів зі сторони керівництва ВП «ХАЕС», необхідності виконання його Конституційного обов'язку перед Батьківщиною, 26.03.2015 року він написав заяву на звільнення за згодою сторін. Тобто, на думку позивача, причиною написання заяви було протиправна та не державницька позиція керівництва відповідача.

В квітні 2015 року позивач був призваний на військову службу, служив в зоні АТО, звільнений з військової служби 22 липня 2016 року.

ОСОБА_1 вважає, що у зв'язку з мобілізацією підстав для звільнення його з роботи за згодою сторін не було, та зазначає, що в січні 2017 року він звернувся до відповідача із заявою, в якій просив скасувати наказ №363 к від 26 березня 2015 року про звільнення його з роботи за згодою сторін, а також поновити його на посаді електрослюсаря з обслуговування автоматики та засобів вимірювань електростанцій 7 групи цеху теплової автоматики та вимірювань ВП «ХАЕС». Листом-відповіддю ВП «ХАЕС» №45-114/722 від 31.01.2017 року позивачу відмовлено у зв’язку з тим, що на момент подання заяви про звільнення за згодою сторін позивачем не надано жодних документів, що підтверджують факт призову на військову службу, а звернення командування військової частини №2749 до Славутського ОМВК не є підтвердженням про призов на військову службу, відтак, відсутні підстави для скасування наказу.

Відмову ВП «ХАЕС» щодо скасування наказу про звільнення та поновлення його на посаді позивач вважає незаконною та необґрунтованою, оскільки на його думку він був призваний на військову службу у зв'язку з мобілізацією, за ним мали зберігатися робоче місце та середній заробіток, а після закінченні служби він мав бути поновлений на підприємстві на тій же посаді, що перебував до призову на військову службу.

Крім того, позивач вважає, що йому має бути сплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу в період з 27 березня 2015 року по 20 лютого 2017 року, а також згідно ст.237-1 КЗпП України йому підлягає відшкодуванню моральна шкода, завдана неправомірними діями відповідача в зв’язку з незаконним та безпідставним звільненням з роботи. За твердженням позивача ця шкода полягає в приниженні його честі, гідності та ділової репутації, моральних стражданнях і переживаннях, втраті нормальних життєвих зв'язків, засобів до існування, що вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Виходячи з наведених доводів розмір моральної шкоди позивачем визначено в сумі 39000 гривень.

В судовому засіданні позивач та його представник позовну заяву підтримала та просили задоволити з підстав, наведених у ній.

Представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення позову заперечив, надав суду письмові заперечення проти позову, в яких просив суд відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 повністю.

Свої заперечення проти позову представник відповідача обґрунтовує тим, що позивачем не надано жодного доказу того, що на момент звільнення він був призваним на військову службу. На момент подання заяви 03.03.2015 року ОСОБА_1 не мав статусу мобілізованого. Відповідно до вимог законодавства, що діяло на час подання вищезазначеної заяви призов громадян на військову службу під час мобілізації здійснювався виключно через військові комісаріати (ч.5 ст.22 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію"). ОСОБА_1 не надано жодних документів, що б підтверджували факт його мобілізації, в тому числі і повісток військового комісаріату. Звільнення позивача відбулось за його ж заявою від 25.03.2015 року в якій він власноруч просить звільнити його із займаної посади за згодою сторін. При цьому, на думку представника відповідача не відповідає дійсності твердження позивача стосовно передання листа військової частини №2749 від 24.02.2015 року №130 про прийняття його на військову службу, оскільки даний лист адресувався Військовому комісару Славутського ОМВК, а не ОСОБА_1 Крім того, у листі зазначається лише про позитивне вирішення питання про прийняття на службу, а не констатується сам факт прийняття ОСОБА_4 на військову службу. Саме з таких мотивів у резолютивній частині листа висловлюється прохання військовому комісару Славутського ОМВК про оформлення документів щодо прийняття на службу та зазначається статус позивача. а саме: молодшого сержанта запасу.

Таким чином, на думку представника відповідача, описані у позові обставини про те, що позивач був призваний за мобілізацією не відповідають дійсності, та не підтверджуються жодним із поданих до позову документом.

При цьому, представник відповідача вказує на те, що призов ОСОБА_1 за мобілізацією був неможливий лише в силу існуючого на той момент законодавства, оскільки розділом 5 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" передбачено бронювання військовозобов'язаних, метою якого є відповідно до ст.24 та ст.25 вказаного закону, забезпечення сталого функціонування органів державної влади, а також підприємств, установ і організацій в особливий період.

Постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2015 №83 "Про затвердження переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави" ДП "НАЕК "Енергоатом" віднесено до підприємств стратегічного значення. Перелік заброньованих посад та їх чисельність встановлено Постановою Міжвідомчої комісії з питань бронювання військовозобов'язаних за підприємствами, установами і організаціями на період мобілізації та воєнного часу №1 від 22 травня 1996 року (ДСК). Отже, маючи на меті бажання брати безпосередню участь в антитерористичній операції, ОСОБА_1 не міг бути ані призваним за мобілізацією, ані прийнятий в ряди добровольців, оскільки на нього, як на працівника ВП «ХАЕС», було покладено військовий обов'язок у вигляді підтримання сталого та безперебійного функціонування стратегічного підприємства паливо-енергетичного комплексу.

На думку представника відповідача, позивач намагається довести винесенням наказу №363к від 25.03.2015 року порушення тих прав, яких ще не набув.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши надані суду докази, здійснивши системний аналіз норм чинного законодавства, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, суд приходить до висновку про наявність підстав для відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 з наступних підстав.

З дослідженої судом трудової книжки позивача, копія якої наявна у матеріалах справи, судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 з 14.04.2004 року по 26.03.2015 року працював електрослюсарем з обслуговування автоматики та засобів вимірювань електростанцій 5 групи цеху теплової автоматики та вимірювань ВП «ХАЕС» ДП НАЕК «Енергоатом». 26.03.2015 року ОСОБА_1 звільнено з роботи на підставі п.1 ст.36 КЗпП України за угодою сторін згідно наказу №363к від 25.03.2015 року.

03.03.2015 року позивачем було подано для відповідача заяву про звільнення від виконання обов’язків у зв’язку із призовом за мобілізацією. Вказана обставина визнана сторонами спору та підтверджується листом-відповіддю відповідача від 11.03.2015 року, що долучена позивачем до позовної заяви.

02.03.2015 року Славутським об'єднаним міським військовим комісаріатом на адресу генерального директора ВП «ХАЕС» ДП НАЕК «Енергоатом» направлено лист №616, згідно якого військовий комісаріат просить вирішити питання про зняття бронювання відносно ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, в зв'язку з бажанням даним військовозобов'язаним виконати свій Конституційний обов'язок, та призватися в Збройні Сили України за мобілізацією, відповідно до Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» №15/2015 від 14 січня 2015 року.

11.03.2015 року ВП «ХАЕС» на вказану заяву позивача надано відповідь, зі змісту якої вбачається, що ОСОБА_1 відмовлено у звільненні від виконання обов’язків у зв’язку із призовом за мобілізацією на підставі того, що постановою Кабінету Міністрів України №83 від 04.03.2015 року ДП НАЕК «Енергоатом», відокремленим підрозділом якого є ВП «ХАЕС», віднесено до підприємств, які входять до переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, та мобілізаційним завданням (замовленням) якого є енергозабезпечення країни в особливий період. А також зважаючи на те, що чинним законодавством не передбачено можливості вибіркового бронювання або надання згоди військовозобов’язаних на бронювання, бронюванню підлягають військовозобов'язані, які працюють в органах державної влади, інших державних органах, органах місцевого самоврядування та на підприємствах, в установах і організаціях, яким встановлено мобілізаційні завдання (замовлення), у разі, якщо це необхідно для забезпечення функціонування зазначених органів та виконання мобілізаційних завдань (замовлень). Такі військовозобов'язані не підлягають прийняттю на службу у військовому резерві.

Вказана відмова відповідача у звільненні ОСОБА_1 від виконання обов’язків у зв’язку із призовом за мобілізацією, останнім у встановленому законом порядку оскаржена не була та не є предметом спору у даній справі.

Відповідно до ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (в редакції, що була чинною станом на момент виникнення спірних правовідносин у березні 2015 року) встановлено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані заброньовані на період мобілізації та на воєнний час за органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, а також за підприємствами, установами і організаціями в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Статтями 24 та 25 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (в редакції, що була чинною станом на момент виникнення спірних правовідносин у березні 2015 року) передбачено, що бронювання військовозобов'язаних, які перебувають у запасі, здійснюється в мирний та у воєнний час з метою забезпечення функціонування органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ і організацій в особливий період. Бронюванню підлягають військовозобов'язані, які працюють в органах державної влади, інших державних органах, органах місцевого самоврядування та на підприємствах, в установах і організаціях, яким встановлено мобілізаційні завдання (замовлення), у разі, якщо це необхідно для забезпечення функціонування зазначених органів та виконання мобілізаційних завдань (замовлень). Такі військовозобов’язані не підлягають прийняттю на службу у військовому резерві. Організація, порядок, обсяги та переліки посад і професій військовозобов'язаних, які підлягають бронюванню на період мобілізації та на воєнний час, визначаються цим Законом, актами Президента України та Кабінету Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України №45 від 04.02.2015 року затверджено Порядок бронювання військовозобов’язаних за органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування та підприємствами, установами і організаціями на період мобілізації та на воєнний час.

Постановою Кабінету Міністрів України №83 від 04.03.2015 року ДП НАЕК «Енергоатом», відокремленим підрозділом якого є ВП «ХАЕС», віднесено до підприємств, які входять до переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави. Мобілізаційним завданням (замовленням) вказаного підприємства є енергозабезпечення країни в особливий період.

Зважаючи на вищенаведене, суд вважає, що позивач ОСОБА_1 працював на посаді, яка заброньована відповідно до ст.24, 25 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та Постанови КМУ №45 від 04.02.2015 року, у зв’язку з чим Славутський ОМВК не мав права призивати по мобілізації в лави Збройних Сил України, особу, яка працює на заброньованій посаді. Зазначене також підтверджується відповіддю Славутського ОМВК, що надійшла на запит суду 29.03.2017 року.

В ході судового розгляду справи позивачем не надано суду належних та допустимих доказів того, що на момент його звернення до відповідача із заявою від 03.03.2015 року про звільнення від виконання трудових обов’язків у зв’язку із призовом за мобілізацією та із заявою від 25.03.2015 року про звільнення з роботи за угодою сторін, позивача було призвано у Збройні Сили України по мобілізації.

Зі змісту листа військової частини №2749 від 24.02.2015 року №130 та листа Славутського об'єднаного міського військового комісаріату №616 від 02.03.2015 року не вбачається, що станом на лютий-березень 2015 року ОСОБА_1 було призвано у Збройні Сили України по мобілізації.

Разом з тим, згідно запису 9, що міститься у військовому квитку позивача серії МО №673310, останнього 25.04.2015 року призвано у Збройні Сили України по мобілізації на підставі Указу Президента України №15/2015 від 14.01.2015 року.

Крім того, зі змісту відповіді Славутського об'єднаного міського військового комісаріату, що надійшла на запит суду 29.03.2017 року, судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 восени 2014 року усно звертався до Славутського ОМВК з питанням призову його до лав Збройних Сил України по мобілізації. Під час спілкування з працівниками мобілізаційного відділення Славутського ОМВК, ОСОБА_1 пояснив, що він працює на ВП «ХАЕС», бажає проходити службу по мобілізації із збереженням за ним основного місця роботи. В результаті перевірки даних, внесених до облікової картки військовозобов'язаного, встановлено, що останній працює на посаді, яка заброньована відповідно до ст.24, 25 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Постанови КМУ №45 від 04.02.2015 року. ОСОБА_1 було роз'яснено, що Славутський ОМВК не має право призивати по мобілізації в лави Збройних Сил України, особу яка працює на заброньованій посаді. З часом, (кінець березня, початок квітня 2015 року) ОСОБА_1 повідомив Славутський ОМВК про звільнення з роботи і бажання проходити службу по мобілізації. Відповідно до Указу Президента України від 14.01.2015 року №15/2015 «Про часткову мобілізацію», на підставі наказу №68 від 25.04.2015 року військовозобов'язаний ОСОБА_1 був призваний по мобілізації. На підставі наказу №158 від 22.07.2016 року, ОСОБА_1 демобілізований з лав Збройних Сил України.

Зважаючи на вищенаведені обставини, суд вважає, що у відповідача на момент звернення позивача із заявами від 03.03.2015 року та 25.03.2015 року були відсутніми правові підстави для звільнення позивача від виконання трудових обов’язків у зв’язку із призовом за мобілізацією.

25.03.2015 року ОСОБА_1 подано відповідачу власноручно написану та підписану заяву про звільнення, зі змісту якої вбачається, що ОСОБА_1 просить звільнити його з ВП «ХАЕС» за згодою сторін у зв’язку з необхідністю виконати свій Конституційний обов’язок по захисту Батьківщини. На підставі вказаної заяви останнього звільнено з роботи на підставі пункту 1 ст.36 КЗпП України за угодою сторін згідно наказу №363к від 25.03.2015 року.

Відповідно до ч.1 ст.36 КЗпП України підставами припинення трудового договору поряд з іншими підставами є: 1) угода сторін; 3) призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу; 4) розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45); та ін.

Зважаючи на вищенаведене, однією з підстав припинення трудового договору, зокрема, є угода сторін (п.1 ст.36 КЗпП України). У разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п.1 ст.36 КЗпП України (за угодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.

Відповідно до п.8 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду трудових спорів " №9 від 06.11.1992 року при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу про припинення трудового договору за п.1 ст.36 КЗпП України договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

Частинами 1 та 2 статті 39 Закону України «Про військовий обов’язок та військову службу» встановлено, що призов військовозобов’язаних та резервістів на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію". Громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими ч.ч.3, 4 ст.119 КЗпП України, а також ч.1 ст.51, ч.5 ст.53, ч.3 ст.57, ч.5 ст.61 Закону України "Про освіту".

Частинами 3 та 4 статті 119 КЗпП України за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей". Гарантії, визначені у частині третій цієї статті, зберігаються за працівниками, які під час проходження військової служби отримали поранення (інші ушкодження здоров’я) та перебувають на лікуванні у медичних закладах, а також потрапили у полон або визнані безвісно відсутніми, на строк до дня, наступного за днем їх взяття на військовий облік у районних (міських) військових комісаріатах після їх звільнення з військової служби у разі закінчення ними лікування в медичних закладах незалежно від строку лікування, повернення з полону, появи їх після визнання безвісно відсутніми або до дня оголошення судом їх померлими.

Зважаючи на вищенаведені положення чинного законодавства, гарантії поширюються на осіб, які є працівниками призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, тобто на осіб які на момент їх призову на військову службу перебувають у трудових відносинах з фізичними або юридичними особами усіх форм власності та підпорядкування.

У зв’язку з тим, що звільнення позивача з роботи 26.03.2015 року було здійснено відповідачем на підставі відповідної заяви від 25.03.2015 року згідно п.1 ст.36 КЗпП України за угодою сторін, до моменту призову позивача 25.04.2015 року у Збройні Сили України по мобілізації, суд вважає, що відповідачем при цьому не порушено передбачених ст.39 Закону України «Про військовий обов’язок та військову службу», ч.ч.3, 4 ст.119 КЗпП України гарантій працівника, а тому відсутні передбачені законом підстави, на які позивач посилається у своїй позовній заяві, для поновлення його на посаді та скасування наказу відповідача №363к від 26.03.2015 року про звільнення з роботи.

Разом з тим, суд приходить до висновку, що передбачені ст.39 Закону України «Про військовий обов’язок та військову службу», ч.ч.3, 4 ст.119 КЗпП України гарантії для працівників, призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації не поширюються на позивача, оскільки на момент його призову у Збройні Сили України по мобілізації, трудові відносини між сторонами було припинено у зв’язку зі звільненням позивача на підставі п.1ст.36 КЗПП України.

Відповідно до статтей 12 та 13 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій; суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтею 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Зважаючи на вищенаведені обставини, суд вважає безпідставними, необґрунтованими та недоведеними позовні вимоги ОСОБА_1 про скасування наказу відповідача №363к від 26.03.2015 року про звільнення з роботи, поновлення його на роботі, стягнення середнього заробітку за період з 27 березня 2015 року та моральної шкоди.

Статтею 5 Закону України «Про судовий збір» встановлено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Відповідно до ч.7 ст.141 ЦПК України якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

У зв’язку з тим, що відповідачем до закінчення розгляду справи судом не надано будь-яких доказів понесення судових витрат, суд вважає, що відсутні передбачені законом підстави для компенсації йому судових витрат за рахунок держави.

Керуючись ст.36, 119, 237-1, КЗпП України, ст.39 Закону України «Про військовий обов’язок та військову службу», ст.ст.23, 24, 25 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Постановою Кабінету Міністрів України №45 від 04.02.2015 року, Постановою Кабінету Міністрів України №83 від 04.03.2015 року та ст.ст 9-13, 76-83, 95, 133, 141, 209-250, 258, 259, 263-265, 268, 272, 273 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В:

У позові ОСОБА_1 (паспорт серії СР №224655, місце проживання: 30100, АДРЕСА_1) до відокремленого підрозділу «Хмельницька атомна електрична станція» державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (місцезнаходження: 30100, м.Нетішин, вул.Енергетиків, 20, код ЄДРПОУ 21313677) про скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу – відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного суду Хмельницької області через Нетішинський міський суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя Б.І. Базарник