Рішення № 72928511, 06.03.2018, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

06.03.2018Справа № 910/1393/18

Господарський суд міста Києва у складі судді Удалової О.Г., за участю секретаря судового засідання Купної В.В., розглянув матеріали господарської справи

за позовом приватного підприємства «Центр бізнесу та відпочинку «Столиця»

до дочірнього підприємства «ДКП Тріада»

про визнання незаконним акту приймання-передачі майна

за участю представників сторін:

від позивача Глухов В.В. - представник за довіреністю

від відповідача не з'явився

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

У лютому 2018 року приватне підприємство «Центр бізнесу та відпочинку «Столиця» (далі - позивач, ПП «Центр бізнесу та відпочинку «Столиця») звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до дочірнього підприємства «ДКП «Тріада» (далі - відповідач, ДП «ДКП Тріада») про визнання незаконним акту приймання-передачі нежилого будинку за адресою: м. Київ, вул. Комінтерна, 20-В від 04.12.2001, підписаного директором ПП «Центр бізнесу та відпочинку «Столиця» ОСОБА_2 та директором ДП «ДКП Тріада» ОСОБА_3.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірний акт приймання-передачі нежилого будинку, підписаний зі сторони відповідача ОСОБА_4, є незаконним, оскільки останній не мав права його підписувати. Крім того, за твердженням позивача, засновник не надавав дозволу на передачу майна відповідачу.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 12.02.2018 відкрито провадження у справі № 910/1393/18 та призначено її до розгляду в порядку загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 06.03.2018.

23.02.2018 через загальний відділ діловодства суду від відповідача надійшла заява, в якій відповідач повідомив, що ним була направлена відповідь від 05.02.2018 на претензію позивача у цій справі з викладенням обставин, які унеможливлюють вирішення питання в позасудовому порядку. Просив суд провести розгляд справи по суті без участі представника відповідача.

У судовому засіданні 06.03.2018 позивачем на підставі ч. 6 статті 183 Господарського процесуального кодексу України надано згоду на розгляд справи по суті в день закінчення підготовчого засідання.

У судовому засіданні 06.03.2018 представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги, просив суд позов задовольнити повністю.

Відповідач в судове засідання 06.03.2018 представників не направив, про дату, час та місце проведення судового засідання повідомлений належним чином.

Неявка представників відповідача, який належним чином повідомлений про дату, час та місце проведення судового засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

У судовому засіданні 06.03.2018 оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

04.12.2001 між ПП «Центр бізнесу та відпочинку «Столиця» (засновник), в особі директора ОСОБА_2, що діє на підставі статуту, та ДП «ДКП Тріада» (підприємство), в особі директора ОСОБА_3, що діє на підставі статуту, укладено даний акт приймання-передачі про наступне: засновник передає у власність, а підприємство приймає у власність нежилий будинок загальною площею 27,6 кв. м., який знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Комітерну, 20-В; технічний і пожежно-безпечний стан вищевказаного приміщення задовільний.

Акт приймання-передачі від 04.12.2001 містить відомості в графі «засновник»: ПП «Центр бізнесу та відпочинку «Столиця» про те, що від імені вказаного товариства акт підписано ОСОБА_2, підпис якої посвідчено печаткою товариства, а в графі «підприємство»: ДП «ДКП Тріада» про те, що від імені вказаного товариства акт підписано ОСОБА_3, підпис якого також посвідчено печаткою товариства.

Відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, наданих позивачем згідно витягу № 46422007, нежилий будинок (літ. В) загальною площею 27,60 кв. м. за адресою: м. Київ, вул. Симона Петлюри, 20 належить на праві власності ДП «ДКП Тріада».

Позивачем до матеріалів справи надано копії наступних документів:

- копію статуту ПП «Центр бізнесу та відпочинку «Столиця», затвердженого засновником та з відмітками про державну реєстрацію;

- копію статуту ДП «ДКП Тріада», затвердженого засновником та з відмітками про державну реєстрацію;

- рішення засновника ПП «Центр бізнесу та відпочинку «Столиця» № 21/1 від 30.11.2001 про звільнення ОСОБА_3 з посади директора ДП «ДКП Тріада» 03.12.2001 за угодою сторін, п. 1 ст. 36 КЗПП України.

Претензією № 1 від 03.01.2018 позивач повідомив відповідача про те, що акт приймання-передачі від 04.12.2001 є незаконним, оскільки у позивача відсутні дані про надання дозволу засновника на передачу нерухомого майна у статутний фонд відповідача, а також станом на день підписання акту приймання-передачі ОСОБА_3 був звільнений з посади директора ДП «ДКП Тріада», а тому повноважень на підписання акту він не мав.

У відповідь на претензію позивача № 1 від 03.01.2018, листом № 02022018 від 02.02.2018 повідомив про те, що у відповідача відсутні документи, які підтверджують надання згоди засновником на передачу нерухомого майна у статутний фонд ДП «ДКП Тріада». На день підписання акту директор ДП «ДКП Тріада» ОСОБА_3 був звільнений рішенням засновника № 21/1 від 30.11.2001.

Позивач вважає, що акт приймання-передачі нежилого будинку за адресою: м. Київ, вул. Комінтерна, 20-В від 04.12.2001, підписаний зі сторони відповідача ОСОБА_4, є незаконним, оскільки останній не мав права його підписувати. Крім того, за твердженням позивача, засновник не надавав дозволу на передачу майна відповідачу. Наведені обставини стали підставою для звернення позивача з позовом про визнання незаконним акту приймання-передачі нежилого будинку за адресою: м. Київ, вул. Комінтерна, 20-В від 04.12.2001.

Статтею 15 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства

При цьому, ст. 16 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У ч. 2 цієї статті передбачені способи захисту цивільних прав та інтересів, а саме: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до ст. 20 Господарського кодексу України держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

Згідно з ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Отже, судом підлягає захисту право особи, що порушене іншими особами, чи не визнається.

Таким чином, вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено, що поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

У свою чергу, судом встановлено, що позивачем не доведено взагалі наявність у нього порушеного права саме відповідачем внаслідок складання між сторонами акту приймання-передачі від 04.12.2001, оскільки вказаний акт містить лише відомості про фіксацію певних дій між зазначеними у ньому сторонами.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідна правова позиція наведена в постанові Верховного Суду України від 14.03.2007 у справі №21-8во07.

Так, у п. 145 рішення від 15.11.1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

З урахуванням наведеного вище, суд зазначає, що ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, а тому, обраний позивачем спосіб захисту права шляхом заявлення вимоги про визнання незаконним акту приймання-передачі нежилого будинку за адресою: м. Київ, вул. Комінтерна, 20-В від 04.12.2001 - не відповідає ефективному засобу захисту.

Відтак, зважаючи на передбачені в ст. 16 Цивільного кодексу України способи захисту, суд дійшов висновку, що позов задоволенню не підлягає за обраним позивачем способом захисту та за неефективністю засобу захисту.

Частиною 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ч. 1 статті 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно з ч. 1 статі 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 79 Господарського процесуального кодексу України).

Судові витрати з урахуванням положень ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються судом на позивача та відшкодуванню за рахунок відповідача не підлягають.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 23.03.2018.

Суддя О.Г. Удалова